Work Text:
Телефон тренькає сповіщенням. Треба було вимкнути звук. Треба було взагалі вимкнути телефон. Але сповіщення вже почуте, тож Віталік не може втриматися від прочитання повідомлення.
«Зайнятий?» – пише Женя.
«Трохи», – бреше Віталік, аби не лишати повідомлення без відповіді.
«Трохи не рахується)) Через півгодинки будемо в тебе», – приходить за кілька хвилин.
Ще є шанс відмовити, написати про недоречність такого візиту. Та Віталік не може. Те темне й егоїстичне в ньому, що він намагається ховати навіть від самого себе, прагне уваги й любові. Сам же він прагне заритися під ковдру, не зважаючи на теплий вересневий вечір, і припинити існувати. Розчинитися у темряві хмарно-сірої постільної білизни і зникнути для всього світу.
Його виснажили постійні концерти-переїзди-концерти. Кажуть, сцена бере багато, але завжди віддає з лишком. Нині перше переважило над другим, і йому лишається ховатися від самого себе в надрах власної квартири. Виснажило тривожне харківське повітря і відчуття одвічної невизначеності. Тож лишається тільки апатично розглядати мляво-білу стелю, не реагуючи навіть на третій за день сигнал повітряної тривоги. Втома, гірка і всеохопна, як запах полину в літньому степу, в‘їдається під шкіру. Її не змиєш і не витравиш. Лишається тільки віддатися їй на поталу й уламком розколотої крижини повільно дрейфувати у темних водах океану спустошення.
Бездіяльне перебирання різких, болючих думок перериває дзвінок у двері. «Знову домофон зламався чи що», – думає Віталік, поки йде відчиняти. Він думає про всілякі побутові дурниці, аби не дозволити зринути в голові тому, що насправді гнітить і тривожить.
Відчинивши двері, Віталік виявляє, що прийшов Женя не сам: поряд з ним стоїть Сергій. У постатях обох промальовується втома, але така сито-задоволена, не схожа на Віталікові болючі судоми безсилля.
– Привіт, – видихає він, пропускаючи гостей у квартиру, і, зачинивши двері за ними, одразу ж додає: – Слухайте, мужики, я сьогодні, якщо чесно, не надто в кондиції для чогось такого…
– Ну та ясно, що не в кондиції. Ми ж читати вміємо, – гостро, в‘їдливо посміхнувшись, перериває його пояснення Сергій.
– В сенсі? – розгублено кліпає Віталік.
– Та в прямому, – включається в розмову Женя. – Ти всьому інстаграму возвістив, як ти замахався в турі. Тільки нам сказати забув. Але нічьо, ми догадливі. Так шо посидим разом, подивимся шось, відпочинем, – він поводить плечем, і в наплічнику лунко дзвякають скляні пляшки.
Віталік на це тільки байдуже – йому хочеться вірити, що байдуже – стинає плечима і йде в кімнату. Якщо вже хтось вирішив завдавати тобі добро, відкараскатися від цього не вдасться, тож ліпше просто піддатися течії чужого ентузіазму.
Женя з Сергієм довго сперечаються щодо вибору фільму. Віталікові тепло й затишно спостерігати за їхньою перепалкою. Тепло й затишно від того, що Женьці не треба уточнювати пароль, щоб увімкнути Віталіків ноутбук. Від того, що Сергій без питань сам знаходить на кухні відкривачку й тарілки. Він волів би не відчувати цієї ніжності й захвату, але не здатен із ними боротися.
Зрештою, дискусія між чоловіками закінчується тим, що Женя, сказавши щось накшталт «Бляха, Сєрий, який же ти душніла», вмикає щось на свій розсуд. Здається, це якась комедія. Віталік не запам‘ятовує ані назви, ані сюжету. Відзначає лише цікаву побудову деяких кадрів і яскраві, теплі кольори. Вони дратують його своєю ідилічністю і життєствердністю. Віталік втомлено відкидається на спинку дивану й втуплюється пустим поглядом в нікуди. Він навіть не одразу зауважує, як Сергій притягує його до себе так, аби він ліг йому на плече, й невагомо, ніжно приобіймає. Не встигає він подумати, що це вже занадто, як Женя кладе долоню йому на коліно, то погладжує, то, захопившись подіями на екрані, вистукує пальцями якийсь рваний бадьорий ритм. І оце вже точно занадто. Віталік прикриває очі і, остаточно втративши усякий інтерес до фільму, думає про те, як вони всі опинилися в цій точці.
Все почалося не один рік тому. Просто у якийсь момент Віталікове «хочу бути, як він» при погляді на Сергія змінилося на «хочу бути з ним». Звісно, він забороняв цим думкам формулюватися в слова. Шукав способи забути, відволіктися. Думав, що вдавалося. Вдавалось же лише гризти себе зсередини і до глибокої ночі вдивлятися в стелю своєї спальні, намагаючись прокліпатися й відігнати мрійливо-щасливі картинки, що виникали в найсміливіших фантазіях. Курити на балконі одну за одною, кутаючись у дірявий плед і сподіваючись навіть не на обійми, а хоча б на теплий чіпкий погляд. Насолоджуватися крихтами уваги й картати себе за гостре, перчене щастя, що розливалося під шкірою. Звісно, це не могло тривати вічно. Колись мав урватися терпець. Алкоголь цьому посприяв. І тоді Віталік, п’яний і розгублений, розповів усе Сергієві. І про щемкий, майже щенячий захват, і про пекучу жагу, і про усвідомлення безнадії. Він сам тоді не знав, чого хотів. Добре, що Сергій завжди легко зізнавався собі у своїх бажаннях. І тоді – захотів спробувати.
У них не було довгого розтлумачування того, як кваліфікувати ці відносини. Але були любощі, палкі й шалі, просякнуті одвічним голодом до чуттєвості. Були розмови хрипким напівшепотом опісля. Були м‘які, обережні дотики і змовницькі переглядки. Була невпевнена, полохлива турбота. Була дивна, грубувата підтримка. Було подивування тим, як далеко кожен із них готовий зайти. Були світлі, зачудовані вірші, більша частина з яких лишилася невідомою світові. Це було тонке, хитросплетене мереживо, але гріло воно ліпше за в‘язані светри.
Женя у цій і без того хиткій конструкції з‘явився буревійно-різко й несподівано. Просто в якийсь момент його «ви така класна пара» змінилося на «слухай, Вєтал, ти такий класний. і Серий теж. і я, між іншим, теж нічьо так, візьміть на замєточку». Віталік сприйняв це як жарт. А от Сергієві виявилося не до сміху. Посіяне в його думках зернятко проросло в «слухай, а чому б ні? хіба ти ніколи не хотів спробувати втрьох?».
Так все і сталося. Віталік очікував, що буде ніяково й нервово. Вийшло ж легко й іскристо. Те, що їм із Сергієм давалося складно й з надломом, Женя робив просто й природньо. Зваблював прямотою й відкритістю. Лащився до рук і збивчасто шепотів у напівзабутті. Віддавав і брав все, що міг, і навіть трохи більше. Був собою, чесним і розкутим. І тому на це не можна було не спокуситися.
Так їх і стало троє. Складне плетиво перетворилося на гру контрастів. Було палко й нестримно. Завжди хотілося більшого. Завжди відкривалося щось нове й неочікуване. Кров кипіла від азарту і збудження. Прокидалося майже тваринне бажання вгризатися в бліду шкіру, стискати до багряних відбитків, пити стогони з тонких потрісканих губ. Бриніла п‘янка ніжність, прагнення пестити й оточувати турботою, м‘яко цілувати у скроню і самими лише поглядами говорити про неозоро-високе. Впивалася під ребра уламками ілюзорного щастя чорна тривога, страх, що в якийсь момент Віталік зі своїми складними почуттями і прагненнями виявиться непотрібним, зайвою деталлю в налагодженому механізмові, бо Жені і Сергію все це давалося з меншими переживаннями, без зайвих рефлексій і гірких запитань, яким він сам не дозволяв зісковзнути з розпечених поцілунками губ.
І от тепер двоє чоловіків, що кожної зустрічі змушують Віталіка переживати весь гіркаво-солодкий діапазон почуттів, тут, у його домі, намагаються оприявити свою гострокутну й невмілу турботу. І це вже занадто.
Від в’язких спогадів і задушливих думок відволікає дзвінок Сергієвого телефону. Той виходить в коридор, аби відповісти: там щось термінове. У нього завжди все терміново. Позбавлений обіймів і тепла чужого тіла Віталік аж наче зіщулюється і, коротко зиркнувши на Женю, говорить:
– Ну і навіщо ти це все?
– Що саме? – Женін подив виглядає справдешньо, та він не готовий у нього повірити.
– Навіщо ти раптом вирішив пограти в рятівника? Я ж не маленький, сам би зі своїми тараканами розібрався. Ще й Сєрьогу притягнув якогось фіга…
– А отут чекай, – Женя ставить фільм на паузу і повертається всім тілом до Віталіка. – Давай прояснимо, як це все було. По-перше, ніхто сюди нікого не тягнув, все добровільно. А по-друге, це була не моя ініціатива. Я собі займався своїми справами, і тут мені пише Сєрий, мовляв, якісь ми з тобою, Женька, уєбани, наш мальчік-зайчік там сидить сумний і невеселий, а ми з тобою тут в хуй не дуєм, давай якось рішать це питання чи шо. Ну і от ми тут.
– В сенсі? – розгублено питає Віталік, хоча чітко розчув і усвідомив кожне слово. Просто одна справа усвідомлювати, що ти щось значиш для Жені, світлого й відкритого, готового завжди бути поряд, а зовсім інша – для Сергія з його одвічним цинізмом і великосвітською нудьгою.
– Слухай, я не знаю, як ти собі фантазіруєш те, шо відбувається між нами усіма і осібно між тобою з Сєрим, але може тобі якось би переглянуть своє бачення, – Женя намагається звучати задиристо й легко, у звичній своїй манері, але м‘які й стишені інтонації видають його небайдужість. – Я не заперечую, Сєрий – мудак, який ніфіга не вміє словами через рот і якому час по часу страшенно тисне корона. Але він тебе любить. Не так, як любить мене, не так, як я люблю тебе, бо не існує якоїсь універсальної формули. Любить не так красиво, як він про це пише у своїх віршах. Але все-таки.
Віталік фиркає, як щеня, що втрапило в калабаню. Так само дивно для нього втрапити в розмову про почуття в контексті їхніх взаємин.
– Ти думаєш, що тут йдеться про любов? – якось полохливо питає він, хоча мав би зараз беззастережно-солодко тішитися першим озвученим зізнанням.
– Ну а які ж стосунки без любові, – просто стинає плечима Женя.
– А в нас стосунки?
– Ну конкретно зараз більше схоже на чемпіонат світу по дурацьким питанням. Але не думай, шо я тебе в цьому не переграю, – він блискає світлим смішливим поглядом. – От скажи, а як називається тип відносин, коли люди регулярно займаються сексом, спілкуються, тусять разом і будують якісь спільні плани? А нюдсіки, які я вам скидаю? Думаєш, я таке роблю для якихось лєвих штріхів?
Від самих лише спогадів Віталіка накриває задушливо-гарячою хвилею. Є у Жені чарівливо-блядська манера за півгодинки-годинку до репетиції скидати їм з Сергієм відверті фото (кожному різні, бо «ну ви ж різні особистості, та і я не мальчік з вулиці так-то, а творець, шось трохи шарю за горизонт очікувань реципієнта»), а потім насолоджуватися голодними темними поглядами й усвідомленням власної неперевершеності. І, коли решта хлопців розійдуться, віддаватися прямо в репетиціній, не соромлячись високих, мелодійно-тремких стогонів, бо «не для того ми так довго мудохалися зі звукоізоляцією, шоб я собі тепер у чомусь відмовляв». Віталік зусиллям волі нагадує собі, що в них тут взагалі-то серйозна розмова, і кілька разів швидко кліпає, аби відігнати марево палючих спогадів.
– Я думав, це шось типу дружби з привілеями, – говорить він, сподіваючись, що Женя спише паузу в розмові на ґрунтовні роздуми й не зверне увагу на рум‘янець, що пізнім маковим цвітом розповзається на вилицях.
– З Андрюхою будеш дружбу дружить, а ми з Сєрим люди серйозні, тут ніяких полумєр, – тоном, що вочевидь задумувався як смішливий, відповідає Женя.
– Мені здалося, чи це щас була ревність? – не може втриматися від шпильки Віталік, тішачись, що нарешті видалась можливість трохи збавити патетику моменту. Бо це все ще занадто для його розхитаних невизначеністю нервів і загнаних у темний кут очікувань, що тепер димно-леткими тінями заповнюють думки.
– Хуєвність, – шорстко сміється Женя і притягує Віталіка до себе за комір розтягнутої домашньої футболки, даючи зрозуміти, що з нього теж досить на сьогодні складних з’ясувань, він і так тут відпрацював спеціалістом по вправлянню клепки і за себе, і за того хлопа, який зараз у сусідній кімнаті говорить по телефону, навіть не підозрюючи, яке дійство розгортається за стіною.
Поцілунок не виходить ані ніжним, ані обережним. Уся м’якість і обачність пішла на підбір правильних слів. Тож лишаються тільки іскри, що викресуються в тілі від дотиків сухих тонких губ до власних, обпечених несказаними словами любові, і геть котяча грайливість, із якою Віталік лащиться до Жені, підставляючись під грубувату ласку пошерхлих долонь. Час закипає у променях вересневого заходу сонця і випаровується, лишаючи по собі вакуум п‘янкої насолоди. Тож жоден із них не може сказати, як довго вони балансують на межі між солодко-гіркавою темрявою і вогнистою пломенистістю, перш ніж чують насмішливий Сергіїв голос:
– Отак лиши вас на кілька хвилин, і пропустиш усе націкавіше.
– О, ти навіть не уявляєш, наскільки ти зараз правий, – відстороновшись від Віталіка і ще важко дихаючи, говорить Женя.
– То, може, допоможете мені надолужити згаяне?
– Обов‘язково. Вєтал тобі неодмінно все перекаже. З усіма подробицями, – він наче звертається до Сергія, але при цьому невідривно дивиться Віталікові в очі, і в сталево-тривкому тоні звучить така беззаперечність, що у Віталіка аж зводить солодкою судомою діафрагму і шкіра вкривається мурашками.
– Зараз? – Віталік хоче вірити, що затнутися на першому складі його змушує приреченість, а не пекучо-хмільна жага дізнатися, як далеко може зайти такий Женя.
– Коли будеш готовий, – м‘яко видихає він, але ще з відголосками тої рішучості. – То ти приєднаєшся чи так і будеш жалітися на життя? – звертається Женя вже до Сергія.
– Поспостерігаю, – Віталік не бачить Сергієвого обличчя, та готовий закластися, що на ньому зараз розквітає масна сита усмішка.
– Збираєш матеріал для нового роману? – не обертаючись хмикає він.
– Ну треба ж чимось вражати німецьких комуністів.
Три чоловічих голоси зливаються у єдиний передзвін іскристого сміху. Віталік розуміє, що попереду в них ще не одна непроста розмова, та зараз сонячно-солодка полегкість стирає всі хвилювання. Втома відступає під натиском світлих і летких, як бабине літо, почуттів, і лишається тільки передчуття насиченої вересневої ночі, що буде розділена з найважливішими. Нічого нового, та все ж він по-новому безтурботно пірнає у цей вир, нарешті не боячись втонути, знаючи, що поряд ті, хто навіть серед найтемніших, найбурхливіших вод буде одвічним маяком.