Work Text:
У всьому, як завжди, був винен Акітеру.
Не те, щоб Кей недолюблює свого брата – він просто його ненавидить, і особливий гнів у нього викликають його зовсім неслухняні гості, такі, як молодша сестра його дівчини. Можливо, все б обійшлося спокійно, без галасу і дурних, справді нікому не потрібних балачок, але Тсукішима не звик стояти осторонь, тим більше, коли чиїсь дії зачіпають його особисті кордони. Його кімнату. Його речі. Його, дідько, життя. І зараз він стоїть посеред раніше прибраного, чистого приміщення, яке він ніжно йменує своєю печерою, своїм лігвищем-звалищем, місцем, куди збігаються всі кошмари та жахи, залазять під його ліжко і там тихенько сплять, іноді лоскочучи витягнуту з-під ковдри руку. Тепер ця кімната справді схожа на сміттєзвалище: розкидані по підлозі шкарпетки, зірвані зі стін плакати і фотографії з Ямагучі – винуватиці погрому точно сподобався його найкращий друг, бо саме його обличчя було розмальоване фіолетовим фломастером; вирвані з розеток вилки, що дротами тягнуться до ноутбука, нічника у формі глобуса і калорифера. Тсукішима тяжко зітхає – це все – просто нестерпно.
Коли завдання «гримнути на брата, перетворити його поглядом на попіл і налякати сестру його дівчини своїм обличчям» стає виконаним, але сил – ні моральних, ні фізичних - на прибирання власної кімнати просто не залишається, він сідає на ліжко, накрите перекособоченим пледом в клітинку, і знову театрально зітхає. Перед ким Тсукішима грає ролі – зовсім не зрозуміло, але все одно німа вистава продовжується, коли він, не приймаючи душ, переодягається в спіднє та піжаму і залазить під товсту ковдру з головою – за вікном морозно аж до кісток, і підступний холод пролазить через щілини, намагаючись обійняти дрижачими і льодяними дотиками навіть під захисною тканиной. У пітьмі Кей забуває, що не зняв окуляри, але згадка надходить швидко: лінзи вкриваються тонким шаром пари. Від такого дискомфорту він декілька разів кліпає і все ж трохи висуває голову назовні – холоднеча наче вкриває волосся інієм і проникає через шкіру до самого мозку, від чого бажання перетерпіти мутне зображення з окулярами або відсутність будь-якого зображення без них посилюється.
Не до кінця причинені двері запускають в кімнату стрічку жовтого, наче травневі тюльпани, світла – Акітеру знову забув вимкнути лампочки в коридорі, але Кей не поспішає підійматися з нагрітого простирадла і вилазити з тісних обіймів ковдри зовсім не тому, що буде холодно – в просвіті промигнула темна пляма, схожа на тінь. Але кроків не було чутно. Приємна близькість тривоги, дрижання в зігнутих пальцях і зупинившийся в одній крапці погляд – все це так знайомо, що Тсукішима не лякається – передчуває.
В холодній напівтемряві з’являється спершу силует собаки: її червоні очі та магічна печать на лобі миготять і розсіюють слабке неонове світіння, її легка, беззвучна хода більше схожа на політ, а коротке хутро під пальцями наче плавиться, перетворюючись на чорний м’який віск, лоскоче і змушує відчувати фантомне тепло. Кей дозволяє їй лизнути його щоку та скрутитися під теплим боком на ковдрі, бо знає, що в цієї тварини точно не брудні лапи і не може бути якихось бліх та інших лякаючих паразитів, і, трохи бавлячись, навіть не помічає тінь, що плавно проповзає підлогою.
Темні руки опускаються на світлу ковдру, і в очах від цього рябить: контрасти пливуть хвилями по сітківці – Тсукішима тре вказівним пальцем повіки так, наче його засліпило, а через мить вже відчуває подих пітьми на своєму обличчі, і від цього по шкірі розливається вібрація. Тривога падає вниз живота, а на кінчиках пальців залишається застиглий віск – пес зникає, розсіюючись темними сніжинками, м’яким вихором облітаючи кімнату.
– Я відчув, що тобі нудно, – луной хрипить голос, точно такий, як зображають в трилерах. А Тсукішимі від нього так спокійно, наче всередині втихомирюється буря.
– І тому захотів натравити на мене свою собаку, – не питає – стверджує. – Мені не нудно, Кагеямо. Твої надприродні чуття тобі зраджують.
Кагеяма посміхається: темно-синьою дугою губ, морозним дотиком до зап’ястя, хвилюючою близькістю – це їхньою мовою: «Розкажи, що з тобою».
– Мені холодно, – ніяково веде плечем Кей, наче намагається на щось натякнути самим лише поглядом, але очі мимоволі ховаються за окулярами. Він зовсім забуває, що вони в нього не сонцезахисні, а прозорі, і всі його емоції як на долоні – відкриті, чисті, мов би перші в житті.
– Я не людина.
На язиці свербить, коле, болить: «Я знаю». Дивує, що вони взагалі можуть тактильно взаємодіяти, хоча наче як з різних світів: Тсукішима – така собі стандартна людина, а Кагеяма… він і сам не знає, хто він такий чи що він таке взагалі. Точно не привид, бо не напівпрозорий, та й на домовика не схожий – йому не потрібні солодощі, щоб він охороняв цей дім і був добрим: достатньо лише час від часу виринати з павутиння тіней і мовчати про щось разом з Кеєм, доки той не засне вже під ранок.
Очі навпроти очей, інтимний контакт поглядів, власне відображення в чужих зіницях – так вони кажуть: «Я поряд».
– Для мене це не має значення, – просто відповідає він Кагеямі і без слів падає на подушку, не припиняючи дивитися на чорний чуб, що вже чіпляється за рядок рідких, але довгих вій, на хворобливо, якби він був людиною, бліду шию, порцеляново-білу, торкнись якої – обпече холодом; на декаданс в райдужках кольору моря, що увібрало в себе сутінки.
«Якби він був книгою, це був би симбіоз По та Бредбері, а за жанром… точно магічний реалізм», – звісно, він цього не каже, але Кагеяма все одно піднімає кутик губ і хмикає, сміючись. В думках з ніжністю промайнуло тихе, майже нечутне самому Кею: «Бовдур».
Під вагою двох тіл ліжко сумно скрипить, але витримує, пускає до себе в комфортні обійми їх обох, навіть не зважаючи на те, що воно односпальне. Всередині гуркоче серце – загнаною пташкою в клітці ребер – і відправляє імпульси по всьому тілу, бо чомусь треба, щоб Кагеяма був ближче і щоб дихав льодами Арктики кудись в шию.
– Мені тебе обійняти? – надто прямолінійно, наче стрілою в груди, і Тсукішима одразу відчуває щось дивне: ціпеніє весь під ковдрою, не в змозі поворухнутися та хоча б кивнути на знак згоди, до горла підіймається жар, справжня пустельна спека, розтікаючись після по вилицям і щокам незрозумілим палким рожевим.
Кагеяма хоч і повільно розуміє деякі речі, але зараз до нього доходить напрочуд швидко, і він з обережним завзяттям наближується, не заповзаючи під ковдру, а лягаючи прямо на неї, обличчям до Кея, поволі торкається кінчиками пальців спочатку чужого передпліччя, потім притуляється долонею до гострого, як папір, ліктя, веде холодним дотиком по плечу і нарешті заводить руку за худорляву спину. Його обійми зовсім не теплі, але поки довгі пальці ненав’язливо перебирають волосся на потилиці, а рівномірне дихання торкається кінчика носа і губ, вони гріють краще будь-якої пічки.
– Тобіо, – Тсукішима каже це ім’я майже в його губи, і у відповідь він збуджено ковтає слину, зашаріло вдивляючись в напівприкриті очі навпроти.
Вони доторкаються лобами, впевненіше обіймаються і залишають власні імена висіти в тиші – їхньою мовою це: «Кохаю».