Chapter Text
Обі-Ван провертає дерев’яну тренувальну палицю на долоні, перекидає її з однієї руки в іншу, кілька разів махає нею у повітрі, граючи, і все це він робить, поки на тому кінці залу Енакін люто розмахує своєю, кричучи і збираючись нападати. Якби Обі-Ван дійсно був налаштований його вбити, він би зробив це ще хвилини три тому, поки Енакін розповідав, як розплющить свого вчителя об стіну. Енакін безрозсудний, любить патякати і занадто активний, підкоряється Кодексу лише тоді, коли йому самому це вигідно, а ще...
Кенобі ледве ухилився від удару, палиця зі свистом пролетіла у нього над головою, ледь не торкнувшись волосся. Енакін нарешті вирішив атакувати, і поки Обі-Ван роздумував над його недоліками, вирішив знести йому голову. Розвернувшись, він парирував ще кілька ударів, відважуючись нанести наступний. Енакін зволікав, і тим самим дозволив Обі-Вану перейти від захисту до нападу. Хлопчисько вже тяжко дихав, хоча вони і почати ще не встигли. Ще трохи і взагалі видихнеться. Енакін віддається тому, що робить, цілком. Його дія швидша за його думку, він молодий, недоствідчений, зухвалий... Обі-Ван клянеться Силою, у нього найгірший падаван у Всесвіті.
Енакін різко розвертається, б’є палицею по боку опонента, але Обі-Ван спостережливіший, він блокує удар. Піднята у момент випаду рука відкриває правий бік Енакіна, і Кенобі замахується. Хлопчисько помітив, але він занадто пізно почав ухилятися, він урятував свої ребра, і палиця з силою вдарила його по пальцях. Обі-Ван уже приготувався до нступного удару, він замахнувся, палиця зі свистом розсікла повітря, готова опуститися на стегно Скайвокера. Не опустилась. Не тому, що Обі-Ван не зміг ударити свого учня, ні, він би із задоволенням надер би засранцю зад, прикриваючись тим, що таким чином тренує його (як, втім, іноді і робить), а тому, що, отримавши дитячу травму – удар по пальцях, Енакін уже забув про тренування, про те, що вона, взагалі-то, ще не закінчена. Він забув про все, він лаявся і голосив, тримаючись за руку.
- Це боляче, Обі-Ване. Я ж твій учень, ти не міг би бути зі мною хоча би трохи ніжнішим? – він стогнав і жалівся, але Кенобі вже почав помічати, що йому не боляче, він більше жартує і намагається пошвидше згортати тренування. Велика Сило, у нього найгірший падаван, за що ж Обі-Вану все це?
Помітивши, що його маленьку брехню розкрили, Енакін кинув палицю на підлогу, усміхаючись і залишаючи у спокої свою руку.
- Темний володар ситхів не буде з тобою ніжнічати, па... – Кенобі осікся. Хлопчисько більше не його падаван, йому варто перестати думати про нього, як про учня. Енакін – лицар-джедай. – Не буде з тобою ніжнічати, Енакіне.
Хлопчисько шалено посміхнувся.
- Що, навіть трошечки? Я ж гарний, Обі-Ване, - з награною образою сказав він.
Кенобі зашарівся. Він буквально відчував, як жар розповзається по грудях. Ну за що ж йому оце все?
- Заспокойся, Обі-Ване, тут просто нудно. Я намагаюся себе якось розважити.
- Знаходь розвагу в самовдосконаленні, - непохитно відповів Кенобі. – Життя джедая все таки має свої правила.
- Але ж ми тренуємося тут день за днем. Нас поставили як охорону цьому дрібному вискочці, але мені здається, що він ніякому Хатту не здався і ми дарма присиділи тут цілий місяць і дарма просидимо ще стільки ж. Ти помічав стеження? І я ні. Нудно, Обі-Ване. Я знаю, що тобі теж. Може, нам знову навідатися у те чудове місце? – Обі-Ван забув, що недавно був збентеженим, тепер він починав злитися. Хлопчисько посміхнувся ширше, його грайливий настрій не покидав його. – Ти хіба більше на напої так не налягай, бо у мене болітиме спина. Як-не-як, а до готелю цілих двадцять хвилин пертися.
Коли Обі-Ван активував світловий меч і почав наступати, на периферії свідомості Енакін подумав, що, можливо, Кенобі трохи злиться.
- - -
Обі-Ван мав якесь тваринне передчуття неприємностей і небезпеки. Воно ще жодного разу не обманювало його та чимало разів рятувало йому життя. Щось усередині тремтіло і стискало внутрішні органи при найменшій загрозі, хай то була каменюка, що летіла в нього, чи ворог, що причаївся десь поблизу. Незрозумілим чином це передчуття нагадувало про себе щоразу, ледь Енакін з’являвся десь на горизонті. Це внутрішнє передчуття било тривогу, когли хлопчисько щось пропонував, а в голові червоною лампою загоралося «Небезпека!». Роки, що він провів зі Сквайвокером у якості його наставника, навчили Обі-Вана, що ні за що, ні за яких умов, що би він не казав, як би не запевнював, навіть під загрозою смерті, ніколи – ніколи! – не можна згоджуватися на те, що пропонує його падаван. Занадто рідко його ідеї були вдалими, ще рідше вони не ставали причиною неприємностей. Адже Обі-Ван знав, що не можна, він ще пам’ятав попередній досвід, і коли Енакін запропонував відзначити його становлення лицарем-джедаєм у «перевіреному закладі з підходящою атмосферою», він однозначно і твердо відрізав:
- Ні.
І чи то йому так здалося, чи це прозвучало як прохання.
- Ну годі тобі, Обі-Ване, ми просто розважимося. Коли ще буде такий привід? Не кожного ж дня ми стаємо справжніми джедаями, - потиснув плечима Скайвокер, не полишаючи намагань вмовити майстра.
Кенобі прислухався до себе, вже готовий знову сказати «ні», як тільки відчує хоча би щось, що могло би бути схоже на його передчуття небезпеки. Але нічого не було. Не дивлячись на те, що Енакін поруч і пропонує йому піти до незнайомого місця. До того ж, за цей час вони стали братами. Хай Скайвокер і був іноді нестерпним, запальним і кілька разів зривав тренування, але здебільшого він був зразковим і старанним учнем. Він тяжко працював з дитинства і до цього дня. Отримуючи звання, він дивився саме на Обі-Вана. Ледь задираючи при цьому голову, він поглядом наче казав йому: «Пишайся мною, я тепер джедай, як і ти». Йому було тяжче, ніж іншим падаванам його віку, адже він пропустив етап юнлінга, коли їх навчають не боротьбі, а Кодексу, але він зміг це все і тепер просив відзначити це зі своїм майстром. Вони разом, пліч-о-пліч пройшли війни клонів, пережили багато моментів, і Енакін завжди підтримував Обі-Вана, хіба він не заслужив один раз відпочити разом зі своїм другом?
- Добре, - згодився Обі-Ван, відчуваючи, що він про це пошкодує. І додав: - але хіба тому, що сьогодні особливий день.
Енакін посміхнувся.
- Я чекаю тебе біля спідера.
- - -
Коли вони з Енакіном летіли повз багатоповерхових будівель Корусканту, Обі-Ван дивився у вікно і бачив там не вогні міста, а своє життя, що стрімголов пролітало і погрожувало закінчитися на цьому польоті. Хлопчисько вів спідер впевнено, але занадто швидко.
- Ти вб’єш мене, о Сило, ти вб’єш мене!.. – він хапався руками за крісло, хоча розумів, що це ніяк не допоможе. Внизу з божевільною швидкістю мчалися спідери, але Енакін водив ще швидше, вміло маневруючи поміж інших зорельотів.
- Спокійно, Обі-Ване. Навіть якби я був з заплющеними очима, все одно нічого би не сталося.
Кенобі знав, що це правда. У всьому Всесвіті не знайшлося би пілота ліпшого, ніж Енакін. Він, певне, навіть сліпим і з однією лівою рукою ні у що би не врізався, але Обі-Вану ніяк не вдавалося заглушити внутрішній голос, який волав, що Енакін стане причиною його смерті. Коли-небудь.
«Місцем з підходящою атмосферою» виявився місцевий чи то генделик чи то забігайлівка, Кенобі не міг точно ідентифікувати цей заклад, але те, що воно було занадто дивним навіть для Корусканту, він зрозумів відразу. Невелике приміщення було забите створіннями з найрізноманітніших планет; деяких створінь Кенобі бачив уперше, а він побував у різних системах і надивився різного. Гучна музика на незнайомих йому інструментах перекривала всі розмови, це Кенобі також зазначив, також приміщення застилав легкий димок, приховуючи обличчя відвідувачів, що сиділи далі метру.
Енакін провів свого уже колишнього майстра до барної стійки. Обі-Ван напружив зір, щоб роздивитися бармена через білуватий димок у приміщені, але нікого не побачив, хіба різноманітні пляшечки на стіні з непрозорого скла та написами на різних мовах, серед яких Обі-Ван розрізняв хатський, дош і щось схоже на чеун.
- Ссен, - намагючись перекричати місцеву музику, прокричав Енакін кудись під стійку, - пригости мого вчителя.
За барною стійкою невизначеним чином візуалізувалася тві’лечка. Вона швидком поглядом обвела Обі-Вана, але на цьому вся її цікавість до старшого джедая вичерпалася, і вона більше сконцентрувалася на Енакіні. Тві’лечка бешкетно посміхнулася Скайвокеру.
- «Помста ситхів»? Чи твій вчитель бажає випити чогось іншого?
Обі-Ван раптом подумав, що буде дуже важко знайти серед усіх цих пляшечок щось, що не займалось би.
- Спершу так, а потім нехай замовляє, що хоче.
- А якщо я не люблю цей напій? – слабко спробував заперечити Обі-Ван, вийшло агресивно у поєднанні з криком, щоб Енакін зумів почути хоч щось.
- О, спробуй, воно того варте, - хлопчисько схолився майже до самого обличчя джедая. Обі-Ван, здавалось, відчував його дихання на своїй ланіті. – Хіба у кількох місцях у Галактиці можуть запропонувати напій з таким дивовижним смаком.
«І впливом», - про себе додав Кенобі.
Поки він роздумував, тві’лечка вже поставила напій перед Обі-Ваном. Він подавався в звичайній гранованій склянці, сам напій ледь сягав половини. Густи й, червоний, навіть в його ароматі відчувався солод. Обі-Ван принюхався і зрозумів, що запаху алкоголю, як не дивно, він не відчував, хіба що приторно-солодкий запах вишні. Він обережно спробував і зажмурився - на смак набагато солодше, ніж на запах, але сам смак вишні був непередавано прекрасним, якщо таке слово взагалі можна використовувати щодо смаків. Ще насторожило, що алкоголь не відчувався. Він надпив ще і ще, і коли половина була випита, Кенобі озирнувся, щоб подякувати Енакіну, адже напій дійсно дивовижний і він ніколи нічого схожого не куштував, але Скайвокера поруч не було. Швидш за все, він знаходився десь серед тіл, що гойдалися в такт музиці в центрі приміщення, бо Обі-Ван відчував його в Силі десь недалеко. Нехай розважається, сьогодні йому можна.
Увага Обі-Вана зосередилася на тві’лечці. Вона була занадто молодою, Кенобі навіть міг назвати її маленькою – на вигляд їй ледве було п’ятнадцять, але за стійкою вона поводила себе впевнено, і так само впевнено вона спілкувалася з Енакіном, наче зі старим знайомим. Обі-Ван майже не зустрічав вільних тві’лечок, здебільшого вони були рабинями особливо такі юні, особливо такі рідкісні, з червоною шкірою. А ця в барі одна, у всьому залі Кенобі не помітив жодного представника її раси.
- Ссен, - згадавши, як її кликав Енакін, звернувся він до тві’лечки. – Це твій бар?
Дівчинка різко мотнула головою в його бік і нахилилася ближче, піднесла долоню до вуха.
- Це твій бар? – крикнув він голосніше, намагаючись перекричати музику.
- Ні, мого друга. Тві’лекам важко мати щось таке самим.
Обі-Ван кивнув і відпив ще.
- Але я отримую свою частку від напоїв, всі рецепти я сама вигадала, - з неприхованою гордістю похвалилася вона. – «Помста ситхів» - один із моїх кращих рецептів.
Обі-Ван вже майже її не слухав, він дивився на її червону шкіру, наподив гарну навіть на вигляд і навіть при такому освітленні, на її жовті очі, на короткі лекки, які підтверджували, що тві’лечка ще занадто юна для…
І в цей момент, смикнувши себе, Кенобі усвідомив, що якщо в напої не відчувається алкоголь, це не значить, що його там нема. Він фиркнув сам до себе. На іншому кінці барної стійки тві’лечку гукнув грубий чоловічий голос одного з відвідувачів, і та відразу ж залишила Обі-Вана, приділивши увагу відвідувачу.
Джедай осушив свою склянку. Це справді було смачно. Певно, варто замовити ще один.
- Як тобі?
Музика ненадовго припинилася і в раптовій тиші голос Енакіна прозвучав занадто голосно, відлунившись болем в голові. Джедай скривився від неприємного відчуття. Краще би вже музика і далі гепала.
- Непогано. Засолодкий, хіба що. І холодний.
Енакін посміхнувся. Його ланіти трохи рожевіли, мабуть, він теж встиг щось випити.
- Що ж, смак тут не головне. Але він теж досить добрий. Може, ще?
Кенобі кивнув. Сьогодні особливий день, тож можна.
Енакін не кликав тві’лечку, та вона з’явилася перед ними сама собою, підсуваючи Обі-Вану вже вдруге знайому грановану склянку з багряною рідиною.
- Мені як зазвичай, - кинув Енакін тві’лечці і вона відвернулася до стіни. Високо тягнулася, щоб дістати потрібні скляночки.
Музика знову залунала в барі, цього разу інша, але не менш гучна. Кенобі здригнувся від цього і відчув люте бажання нарізати музик шматочками, але вже через мить він звик, хвилинний напад люті минув. Тві’лечка подала Енакіну щось зелене і прозоре в тонкому вишуканому келисі. Енакін випив, не переводячи подиху.
- Дякую, - крикнув він і знову зник серед створінь в барі.
Тві’лечка відповіла йому, але Обі-Ван не почув, що саме.
Після другої склянки стало тепло, підвищилася чутливість, навіть одяг відчувався занадто… Занадто. Руки поважчали і не завжди воліли слухатися. Настрій покращувався прямопропорційно кількості випитого. За другою склянкою була третя, четверта і була би п’ята, але не встиг Обі-Ван піднести склянку до губ, як чиїсь руки спритно перехопили її напівдорозі. Кенобі обурився і нахмурено подивився нагору. Енакін, очевидно напідпитку, але все ж таки набагато тверезіший ніж він сам, тримав тільки но відібрану склянку. Хлопчисько передав напій тві’лечці.
- Досить, Обі-Ване, - опечно* посміхаючись, казав він. І хоча він не кричав, Обі-Ван його почув.
- Я сам вирішу, коли досить, падаване, - занадто різко і не дуже виразно сказав – спробував – Кенобі.
Енакін мовчав. Посміхався п’яно і нахабно. А потім він поцілував Кенобі.