Work Text:
- Нагадай мені ще раз: як тебе звати?
- ...Роланд, - важко відповів чоловік, протираючи лоба холодним мокрим рушником.
- Роланд, - повторила за ним жінко і кивнула. - Гаразд, точно як лицар. Це всі лицарі такі п'яниці?
- Він сам винен, - пробурмотів, ледве стримуючи лють. - Його ніхто не просив лізти не у своє діло.
- Тобі треба буде трохи часу, аби звикнути до нього. Розумієш, він не може не хвилюватися щодо мене після... Дитинства.
Роланд мовив щось нерозбірливе. Він супився від болю, а гнів змушував знову тягнутися по пляшку недопитого віскі. Його нудило вже від одного виду пляшки, але необхідність залити стрес усе зростала.
- Ні, досить, - жінка відсунула віскі подалі. - Ти ж знову потім підеш щось трощити, а на ранок мені доведеться лікувати тебе від травм.
- Анжеліко-о-о... Я його ненавиджу.
- Тихше, тихше. Йди вже до мене, горе ти моє.
Роланд міцно обійняв свою кохану й притиснувся щокою до її грудей, шукаючи тепло і спокій. Він був готовий плакати і кричати, аби лише позбутися гидкого осуду на душі й отримати турботу. Його тіло нило після бійки, деякі рани досі пекли. Сорочка місцями розквітла червоним цвітом.
Анжеліка, натомість, лишалась чистою. Такою, якою вона мала лишатися. Якби з неї пролилась бодай краплинка крові, Роланд би перевернув цілий світ, аби лише знайти кривдника і змусити його страждати.
Він кохав цю жінку. Настільки сильно, що це було важко описати словами. Йому подобалось те, як її рука повільно гладила його по голові, заспокоюючи; подобався запах парфумів, довге біле волосся і серцебиття.
А також лежати на грудях.
- Може, спробуємо завтра знову сходити на побачення? - запропонувала Анжеліка.
- Десь поблизу берегу моря. Можна ж?
- Можна, звичайно. Тоді зустрінемось ввечері, коли стане прохолодно.
Коли стане прохолодно.
Сонце може перестати гріти, земля може вкритися льодом, а всесвіт - перетворитися на величезну снігову кулю, але почуття ніколи не охолонуть. Серце завжди палатиме від кохання.
***
Зустрітися домовились близько шостої, та Роланд прибув на місце вже о п'ятій. Він надто сильно хвилювався, бо відчував якусь дивну відповідальність. Він мусив зробити дещо важливе. Він мусив зробити це правильно, бо таке робиться лише раз у житті.
Щоправда, його ніхто не вчив законам буття, яке час від часу любило влаштовувати якесь дрібне западло, через що все йшло шкереберть.
Перед Анжелікою не можна зганьбитися. Такі неймовірні жінки зустрічаються лише раз. Других чи третіх таких нема і ніколи не буде.
Він випрасував свій найкращий костюм; начистив до блиску взуття, хоч і знав, що підступний вітер разом з піском все одно зроблять свою справу; ідеально зачесав волосся; стискав у руці найгарніший букет квітів і все перевіряв внутрішню кишеню піджака, чи не забув він ще дещо. Час від часу дивився на годинник, бо не міг повірити, що він прийшов дуже рано. Йому здавалось, що стрілки годинника з опів на шосту зараз зміняться на опів на восьму чи ще щось погірше. Цього, на щастя, не відбувалось, тож Роланд міг дозволити собі видихнути з полегшенням.
Чоловік затамував подих, коли побачив, як до нього поспішала тендітна жінка у сріблястій сукні. Вона бігла босоніж, тримаючи у руках свої підбори. Яка ж вона неймовірна.
- Ти таки прийшов раніше, ніж мав би! - вже здалеку зауважила Анжеліка. - Власне, як я і думала.
- Нічого, зате зможемо більше провести часу разом.
Роланд ніяковів усе більше; уся промова, яку він ретельно готував, вилетіла з голови. Що він взагалі мав робити спочатку - подарувати квіти і відвести до ресторану? Добре, значить, най воно буде так, але дарувати як? Мовчки? Сказати "це тобі" буде дуже тупо, наче це перше побачення. Краще вже мовчати.
- Який гарний букет! - Анжеліка одразу потягнулась до квітів.
- Але ти набагато гарніша за них, - випалив і почервонів. Так, насправді це прозвучало непогано, але все одно трохи дивно. Очевидно, жива жінка завжди буде гарніша і краща за якісь там мертві троянди!
- І це каже наймиліший котик на світі.
А як вона сміється!.. На душі одразу теплішає. Най би щодня лунав її дзвінкий сміх.
- Я гадав, що то ти тут наймиліша.
- Ти напрошуєшся на поцілунок?
- Ну, я був би не проти, якщо чесно.
Анжеліка припіднялась та поцілувала Роланда у щоку. Той у відповідь здивовано глипнув, наче питаючи: "і це все?". Він очікував більшого за звичайний дотик губ до щоки. Якби ж вона хоч залишила слід від помади, але ні - Анжеліка рідко фарбувалась.
- Більше буде пізніше, - вона хитро всміхнулась. Збиралась вже побігти, як Роланд вхопив її за руку.
Пізніше буде зараз. Ця жінка бо неймовірна, і у неї неможливо не закохуватися щосекунди все більше.
- Ти диви, який нетерпеливий! - Анжеліка розсміялась, чим змусила Роланда почервоніти та відпустити її.
А може... Краще таки почекати? Урешті-решт, він зіпсував минуле побачення своєю поведінкою, тож мусить зараз виправитися. Інакше ніяк, бо не можна втратити цю жінку.
- Може, підемо поїсти? - сором'язливо запропонував.
- Ні, дякую, я вже вдома встигла. Я не голодна.
От дідько, а самому аж шлунок зводило. Ще трохи, і він почне видавати такі симфонії, що навіть брат Анжеліки із своїм абсолютним слухом позаздрить.
Остання думка змусила Роланда ледь помітно усміхнутися і майже одразу насупитися: не дай боже цей виродок ще і це побачення зіпсує. Минуле зірвалося ще і через нього та його бажання знати про кожен їхній крок.
Шо ж, ні. Удару по ребрах і носу йому мало би стати, аби той повернувся на своє місце і не ліз до особистого життя Анжеліки... До того ж, зовсім скоро особистого життя не тільки її, але і Роланда.
- Я просто не хочу, аби довкола були всілякі люди, шум. Я хочу, аби це було суто наше побачення.
"Треба було тоді хоч щось узяти з собою", - страждальницьки подумав Роланд і заледве змусив себе усміхнутися. Він поважає і розуміє вибір Анжеліки, просто перспектива бути голодним його не дуже радувала.
- ...Але якщо хочеш, можемо щось пошукати тобі.
- Ні, ні, що ти! Не будемо витрачати наш час на таке.
- Як знаєш, - жінка стенула плечима.
Вона легко швидко, зі сторони майже не торкаючись ногами піску, побігла у сторону моря. Вступивши у прохолодну воду, на мить застигла й задивилась кудись дуже далеко. Настільки далеко люди не бачать.
- Тут чудово, чи не так?
- Угу.
- Ні, ти не бачиш. Йди сюди.
Роланд чомусь відчував, що це не найкраща ідея, але все одно слухняно зняв взуття та покрокував до коханої. Як їй можна заперечувати?
Штанини миттєво стали мокрими і важкими. Чоловіка зігнуло від кусаючого холоду, тож йому довелося докласти зусиль, аби змусити себе розпрямитися і дивитися вперед, куди дивилась Анжеліка. Він не одразу зрозумів, у чому полягала чарівність краєвиду, аж доки не помітив чітку лінію, де перетиналися спокійні води моря та помаранчеве небо, освітлені слабким, втомленим за день сонцем.
"Ні, воно тендітне, але не слабке", - відмітив про себе, після обернувшись до жінки, бо саме такою вона і була, як це сяйво: тендітною, ніжною, дещо вразливою, але все одно дуже сильною і міцною. Її завжди хотілося захищати, хоч доволі часто виходило, що захищала його вона. Анжеліка ніколи не боялась узяти до рука меча, вогнепал чи іншу зброю, і та так легко лежала у її долонях, що здавалося, наче цю неймовірну жінку слухаються навіть неживі предмети.
Вона була і тією лінією, що ділила небо та море; вона була земним і космічним; вона була нею.
- Таки чудово, - прошепотів Роланд, намагаючись не зіпсувати атмосфери.
Наскільки ж він безглуздо, дивно поводиться зараз, намагаючись спеціально виглядати доречно. На жаль, він не міг розслабитися повноцінно, постійно маючи страх втратити свою єдину.
...А та єдина, мабуть, не мала жодних страхів чи переживань, бо у якусь мить вона мовчки схопила чоловіка за руку і потягнула до води. Звук був гучний, відчуття були чимось на межі із болем, а серце калатало чи то від страху, чи то від захоплення. Роланд одразу рефлекторно притиснув до себе жінку, захищаючи її.
А вона, щойно винирнула на поверхню, знову розсміялася. Вона була радісна, як дитина, якій вдалося отримати бажане.
- Ти би бачив себе..!
- Ти мене дуже налякала, знаєш!
Анжеліка ткнулась лобом у плече Роланда, продовжуючи здригатися всім тілом від сміху. Серце того продовжувало гупати, ніби прагнучи зламати ребра, розірвати плоть та вирватися назовні.
Чоловік різко згадав про дещо у піджаку, що могло випасти, коли вони падали, але він не знав, як би це непомітно перевірити, бо Анж була надто уважна.
Вона завжди помічала дрібниці, які не бачив ніхто більше.
- Йдемо назад? - знервовано запропонував. - У нас навіть нема чим витерти тебе...
- То і що? Я навряд захворію.
У цьому Роланд сумнівався, але заперечувати не став. Якщо Анжеліка захворіє, він не під'юджуватиме фразами на кшталт "а я ж казав"; він турбуватиметься про неї і сидітиме поруч стільки, скільки треба буде.
І най дехто у синьому тільки спробує заперечити.
Роланд різко підхопив Анжеліку на руки та обережно поніс на берег, подумки молячись, аби випадково не впасти. Він поцілував кохану у вісок, вибачаюсь, якщо його дія їй здалася грубою. Власне, вона була не проти.
- Я хочу трохи полежати і відпочити.
- Але тут наче нема де лягти...
- Гадаєш, мене це зупинить?
Ні, таких, як вона, ніколи і нічого не зупиняє. До того ж, чоловік знав, як швидко Анжеліка втомлюється, тому він і так хотів знайти місце, у якому вони могли би разом сісти та обдумати подальший маршрут побачення.
Та вона вже обрала найкраще місце для відпочинку, й одразу, щойно її відпустили, лягла на пісок. Їй не треба було підкладати якогось рушника, шукати якоїсь альтанки чи закладу. Було більше ніж достатньо простого пісочка і шуму моря.
- Ти впевнена, що не захворієш?
- Так. Ну або теж лягай - разом хворіти буде веселіше.
Абсолютно божевільна жінка, чим і прекрасна. За ці божевілля та ризикованість Роланд її і покохав, про що ніколи не пошкодує.
- Якщо я засну, розбуди мене, будь ласка.
- Звісно.
Вона заплющила очі. Він же швидко поліз до внутрішньої кишені піджака. Видихнув з полегшенням, коли виявив, що все на місці. Чудово. Усе йде відносно по плану - принаймні, головна частина так точно.
- Знаєш що, Роланде?
- Кажи.
- Я оце періодично думаю про майбутнє... Плани там всілякі, іноді роботу, і досить часто про можливу родину.
- Це все добре, але дещо ризикованно для Міста із його філософією.
- Так, але що, як піти наперекір цій філософії? - Анжеліка розплющила очі та повернула голову до співрозмовника. - Люди ж чомусь досі здатні кохати. Значить, існує якийсь шанс протистояти Місту. Чом би не ризикнути?
Роланд добре усвідомлював, до чого вона вела.
Боже, це ж наскільки вони близькі, якщо мають спільні плани?
- Я думав про це.
- То яка твоя думка?
"Тільки не облажатися!".
- Я би хотів, аби ти стала моєю дружиною.
- А я би хотіла, аби ти став моїм чоловіком.
Аж почервонів - чи то від того, не очікував такої форми відповіді, чи бо зрозумів, що забув про найголовніше: дістати обручку, яку так боявся загубити.
- Секунду... - швидко поліз до кишені.
- Обручка? - Анжеліка підтягнула до себе свою сумку, кинуту поруч. - Я от теж ледь не забула. Треба було вдома відрепетирувати цей момент ще раз.
- Тоді ще питання, хто кому взагалі зробив пропозицію?
- Як на мене, то відповідь "одне одному" буде найкращою. Та і взагалі... Забудь зараз про ті кільця. Навіщо уся та формальність? Краще схились до мене.
Тож вони цілувалися так довго, аж доки ставало повітря і сил, і вже нічого не було здатне розділити їх.