Chapter Text
Вони були знищені. Всі роки ненависті, всі дні, коли їм доводилось натягувати липку усмішку, аби не здатися слабким в чужих очах, — усе це руйнувало. Всередині все розсипається, наче побите скло осіло пилом в легенях та не дає ковтнути ще трохи повітря.
Навколо суцільна темрява, але вони вдивляються в обличчя один одного, вишукують почервонілі очі. Шень Дзьов здригається, все тіло німіє, щось ніжне повзе під шкірою, коли відчуває невпевнений дотик до своєї руки. Пальці Лво Бінхе невагомо проходяться по шкірі, гладять, пестять, поки Цінцьов завмер, не знаючи як йому реагувати. Пальці Шень Цінцьова піддаються назустріч. В темноті не видно як він розгубився, почервонів, дивиться у пітьму як дитина. Його ніколи не кохали, не проявляли ніжності, нікому не був потрібен.
Тому цей момент в його голові вибухає зверхновими, плавлячи всі думки, все, що він знав до цього.
Бінхе, відчувши невимовлений дозвіл, сплітає їх пальці, стискає та зовсім боїться відпустити. За стільки років вони вперше відкривають себе один одному.
Вперше такі близькі.
Вперше торкаються чогось особистого, з ніжністю, яка зі світанком зникне за гордими зеленими очима та озлобленими червоними. А зараз доторки віддаються теплими імпульсами прямо до серця.