Work Text:
Вона говорила про цю ніч, про те, яка вона особлива, але йому зовсім не було цікаво це слухати. Він рано покинув вечірку. Дійшов до метро, дорогою відкашлюючись і відпльовуючись від густого диму, що висів у клубі й просочився не те що між волокна одягу, а у клітини шкіри.
Біля турнікетів у нього затремтіли руки й він ніяк не міг знайти картку. Одну кишеню він перевірив тричі, зате забув про три інші.
Він від душі облаяв тих дуреп, що біля нього курили щось таке, від чого зараз у нього перед очима скручувалися спіралями візерунки. Захотілося палити і це при тому, що він ніколи навіть не намагався.
Один із ядюче-рожевих візерунків – він не знав, що рожевий може бути таким – сформував подобу людини. Мінхо схилив голову набік: із пропорціями демони рожевого диму знатно налажали, приліпивши до личка аніме-косплеєрки бездонні темні очі русалки.
Він не стримав посмішки. Туман перестарався. Таких облич не буває.
Хоча, коли воно наснилося йому уночі, чи, радше, під ранок, він би хотів, щоб воно, це обличчя, було реальним.
Кожен із настпуних днів тягнувся як століття, а короткі відрізки часу, присвячені спокійній зосередженості й роботі, перемежалися безконечними, як відстань звідси й до Місяця, хаотичними мрікуваннями про те, що він бачив. Для Мінхо, який завжди жив нормальним життям, такі думки були руйнівими. Йому починало здаваитися, що крім думок про те лице від нього скоро нічого не залишиться.
До п’ятниці надто далеко. Але ж він побачив це обличчя не на вечірці, а у напівтемряві одного з бічних входів на метро. Тим не менш, логіка його не врятувала – після роботи він попхався на ту саму вулицю, на якій він був тоді, перед зустріччю, повну барів і всіляких нічних закладів, на диво нелюдну порівняно із вихідним. Неонові вивіски та декорування добросовісно працювали, перетворюючи її на щось, де ти почував себе ким завгодно, тільки не нормальною людиною.
Ось на цьому місці, під рожевою вивіскою над сходами, що вели до розміщеного у напівпідвалі бару, поодинокі перехожі перетворювалися на рожевошкірих демонів. За спиною, здавалося, тупцював хор із тіней, який готувався до чогось особливого.
…Вони мали знижки на "бомбейський сапфір", огидний на смак, а ще бармен підсунув йому щось як канапе з хамоном, фетою та оливками – Мінхо здивувався тому, як ясно це усвідомив, – які виявилися хоч якоюсь закускою, але все ж недостатньою.
Мінхо із великим зусиллям неохоче розліпив очі й здивувався, чому так болить поперек і чому він бачить стелю з такого дивного ракурсу. І чому губи відчуваються занімілими. Навколо танцювали чорні та сірі тіні з рожево-малиновими іскорками.
Він відчував майже спокій. Пілся трьох днів злетів і паінь, відчаю і надії, віри у те, що він побачив, було справжнім, і що йому пощастить його віднайти, і холодного осмикування, що у його родині у надто багатьох були біди з головою, п'яне заніміння було благословенним. Ячіння Лани дел Рей, які він не любив у звичайному житті, зараз йому здавалося доречним.
– Де наш інтерн? Фел, ану сюди! Давай розказуй. що будеш із ним зробити
– Ем, ну тут у нас порушення свідомості… Бармен сказав, він бурмотів про русалку, яка наслала на нього духів для переслідування…
Мінхо відчув, що хтось піймав його руку й обережно уклав її назад на ноші.
– Ви ж все одно заберете мене із собою. – Мінхо не питав – стверджував.
– А що, у нас є вибір? Підвищена температура, тремтіння, надмірне потовиділення, порушення свідомості…
– Поїхали, котику, на крапельницю, – пробурмотів інший демон у червоному та світловідбивному.
У темряві білий звір з двома кольоровими очима: синім та червоним, завиваючи яко зразково-показовий хор пекла через густу пустоту пізнього буднього вечора повіз Мінхо та його русалку до міської клінічної лікарні нумер шість.
– Ти не переживай, нормальна реакція, він усім тут подобається... – проскрипів знайомо-незнайомий голос із сусіднього лікарняного ліжка.
Мінхо схопився так різко, аж потемніло в очах, й не одразу зрозумів, що під ковдрою хтось є. Не просто хтось – у застібнутому під горло спортивному костюмі, худий, як держак від швабри, там лежав дехто, кого б він і так волів би ніколи не бачити, та ще за таких обставин: щойно був обхід, на якому зграйка стажувальників (інтернів? бозна, як вони називаються) намагалася ставити правильні питання. Серед них була… був і цей Фелікс, і не схоже на те, що Мінхо адекватно на нього реагував.
– Ти не розумієш, – відказав він Синміну.
Той гигикнув, а Мінхо пересмикнуло – він більш як десять років не чув цього звуку.
– …і йому всі подобаються, – закінчив свою думку Синмін.
Тут вже Мінхо не стримався.
Мінхо запросили полежати ще «пару деньочків», а він й не став противитися, навпаки, був дуж навіть «за». Фантазія, підкріплена записаним на зіпсованому бланку рецепта номером телефона, стриьала поміж бузкових хмарок і погрожувала випустити із дупці веселку.
Настрій не міг зіпсувати навіть Синмін, якого він намагався позбутися, а натомість вони удвох стояли на терасі, чи балконі, чи що воно таке було, де їх схоже, що зачинила прибиральниця, яка мила коридор.
Принаймні у Мінхо була його хімозна кава з автомата. А ще він отримав змогу спостерігати за двором лікарні, точніше, за деким вважай-що знайомим у ньому.
Поряд нього перегнувся через поруччя Синмін, а за мить якось дивно крякнув.
Мінхо й собі ще раз позирнув: Фелікс і якийсь цибатй чел у білому халаті про щось базікають під берізкою. А потім…
Мінхо пірнув назад, присів під бетонним огородженням, наче хотів відгородитися від побаченого. Шкода, що в пам’яті він навряд це відгородиться. Було так ніяково, наче він втрутився туди, куди не мав. Хоча насправді так воно і було?
– Я ж казав що йому всі подобаються, а ти кинув у мене подушкою, – сказав Синмін з осудом.
– І якого ти зараз це згадуєш? – прошипів Мінхо.
– Там була друга частина, яку ти не дав мені договорити.
Мінхо вважав себе спокійною людиною до цього моменту. Але зараз захотілося вилити дешеве кавове вариво на голову цьому придурку. Але цікавість перемгала його нелюбов. Він закотив очі:
– І яка ж?
– Але дехто – трохи більше, – виголосив Синмін з бісячими тріуфальними інтонаціями.
Мінхо втупився у його лице. Воно здавалося йому негарним, як і завжди, але вони ніколи ще так уважно і довго не дивилися в очі. Мінхо здалося, що він щось зрозумів.
– Так ти його знаєш? – запитав він.
– Кого? – дуже швидко запитав Синмін. – Ну знаю, і що з того?
Мінхо примружив очі. Он воно як. На секунду захотілося розсміятися, але це швидко минуло.
…
Синмін – його страшенно некоханий однокласник не так давно переїхав до його будинку. Мінхо лише гмикнув на такий поворот долі. Він дорослий, у нього своє життя, все таке, не варто дратуватися. Це смішно. Ну трохи здали нерви у лікарні, але ж загалом він же не навіжений.
Перед єдиним справним ліфтом він натрапив на Синміна, який спирався на не дуже велику, але й не маленьку – йому до підборіддя – білу шафу. Мінхо чемно дочекався, поки Синмін заштовхає її до кабіни ліфта, і люб’язно натиснув для нього (і для себе, бо ж вони опинилися на одному поверсі) потрібну кнопку.
Цілих чотири поверхи все було добре, а потім ліфт якось так буденно, без спецефектів, гучно і неприємно скрипнув і зупинився – це було добре відчутно. За довгих десять секунд світильник зблякнув – мабуть, перейшов у енергозберігальний режим. Одразу пригадалися історії про випадкові вимкнення електрики на районі та історії про цілі черги із нещасних, які застрягли на довгий час.
Звісно, вони як дорослі люди, що зайве панікують, скориставшись табличкою, зателефонували куди треба, навіть почули дивним чином обнадійливе «Ваша вахтерка уже повідомила».
– Приїдуть за двадцять хвилин, – підсумував Мінхо.
– Хіба вони не сказали, що вирішать все за двадцять хвилин? – занервував (почалося!) Синмін.
– Ні. Приїдуть, – повторив Мінхо, якому подобалося, що порівняно із ним він зберігав спокій.
Щоправда, двадцять хвилин у компанії Синміна та його шафи, що зайняла дві третини кабіни, обіцяли залишити не найприємніші спогади.
Він став лупати у стелю, на сріблясті металеві стінки ліфта, аби тільки не на свого товариша (оце дожився!) по нещастю, аж поки шия не почала боліти. А тут ще й навалилася задуха: він уже й куртку розстібнув, і збирався зняти шалик, як раптом Синмін зі свого кутка аж підірвався до нього. У примарному світлі його очі дивно блищали, нагадавши ні, не русалку, а болотяну кікімору.
– Руку забери, – прошипів Мінхо, враз втративши весь контроль над собою.
– Сам забери, – проскрипів Синмін, і тоді Мінхо допетрав, що коли той нащось схопив його за комір куртки, він перехопив Синмінові зап’ястя.
Повільно, наче два готових до бійки кота, вони відпустили один одного, але за пів хвилини…
– Забери руку з моїх грудей, збоченцю! – гаркнув переляканий Мінхо, якому напівтемрява і неприємна компанія у закритому просторі швидко вимивали магній з організму.
А ще й тут почало здавати, що от-от їм двом забракне повітря.
– За… чекай… – важко просопів Синмін, помітно зблідлий навіть у цій напівтемряві.
З його лиця скидалося, що він не збирався когось розігрувати.
– Синміне, ти там цей, дихай! Чуєш?! – Мінхо, який завжди пишався своєю винятково міцною менталочкою (ага, ага), зараз, сам важко сопучи, намагався пригадати десь колись почуті поради при панічних атаках, чи що воно оце зараз коїлося із Синміном. – Давай, зосередься на тому диханні…
Синмін виглядав так, ніби його з усіх боків обсіли видимі йому одному демони. Картина була така, що нею тих демонів тільки й лякати. Мінхо смикнув собачку замка на Синміновій куртці (попутно вдарившись ліктем об задню стіну шафи), примовляючи:
– Ти ж в темі, що ти зараз не помреш? І м-м-м, що кисню вистачить на двох? – Мінхо смикнув шарф із власної шиї – було задушливо, а тут ще й кололася вовняна ганчірка. – Цей, раз-два, давай разом, чи що, – Мінхо, наче це не він щойно шипів через доторки Синміна, не придумав нічого кращого, як взяти його за крижану руку і прикласти її до власних грудей.
Синмін став сповзати по стіночці, але хоча б очі більше не намагався закотити.
– Не дарма я не люблю висоту, треба було на першому поверсі селитися… – Мінхо сам не розумів, що бурмоче, теж присівши коло Синміна.
Тьмяне світло і тіснота тиснули на скроні й не давали зосередитися. Він втупився у Синміна, який ротом хапав повітря – та все ж під рахунок Мінхо наче робив це більш-менш ритмічно.
Минула вічність, впродовж якої Мінхо переконував себе, що кожна секунда наближає звільнення. Тільки чомусь кожна із них була наче із киселю. Він і сам наче провалився у безодню, де існувало лише власне дихання і липка рука Синміна, яку він досі тримав на собі. Можливо, варто було б із ним поговорити, але його власні губи як заніміли.
Потім додалися затерплі ноги. Одне тішило, що він не посоромився сходити у вбиральню ще у магазині. Як знав.
Коли за спиною заскреготіли ворота підземного світу, впускаючи сліпуче-білий промінь не небесного світла, Мінхо не надто й зрадів. Він на той момент взагалі вже мало що відчував. Не відмовившись від допомоги ремонтувальника він спочатку проліз сам (ліфт застряг між поверхами; він не проти був би випхати спершу Синміна разом із його тихою панікою, але їм не було як помінятися місцями) потім вони вдвох витягнули самого схожого на ганчір’яну ляльку Синміна.
Клянучи свою совість, Мінхо дочекався, поки ремонтувальники остаточно впораються із ліфтом і звільнять шафу. У цей час її власник з пустим поглядом сидів у куточку, задерши коліна аж під підборіддя. Мінхо він через чорні одяг та волосся нагадував забутий пакет зі сміттям.
Разом вони витягнули сходами шафу на два поверхи вище, до Синмінового помешкання. Кілька ударів об кути стін, майже-серцевий-напад, коли прямо на марші Синмін почав стогнати, що в нього зараз пальці відваляться і він все впустить, очікування, поки власник знайде ключі (два чи три дзвінкі падіння на підлогу), – і Мінхо опинився у його незатишному барлозі. Вони притулили шафу під стінку – її дверцята, які взагалі-то мали бути заклеєні скотчем, відчинилися, і ляпнули Мінхо по носу.
Було боляче. Мінхо з гуркотом пхнув їх, але добився тільки того, що вони, відскочивши від удару, знову полетіли на нього. Заледве вивернувшись, Мінхо налетів спиною на Синміна, який увесь цей час стояв і нічого не робив.
– Знаєш шо? – своїм скрипучим голосом промовив Синмін.
– Шо, – буркнув Мінхо, проковтнувши цілий рядок лайки.
– Вона стоїть догори дриґом.
І справді, ніжки шафи тепер були ріжками.
– Це твої проблеми, – сказав Мінхо, прямуючи вже до виходу.
За мить він перечепився через килимок в неосвітленому коридорі, й не втримавши рівноваги, полетів уперед – у сизу густу темряву, встигнув виставити руки, якими зачепив щось схоже на етажерку зі взуттям. Воно посипалося незгірш за Ніагарський водоспад.
За спиною ще й ржав Синмін, така падлюка.
Ляснув вимикач, Мінхо осліп.
– Ти знущаєшся?!
– Нє, – ржав Синмін.
Тільки Мінхо зло подумав, що дехто швидко оклигав від страждань у ліфті, як зрозумів, що Синмінів ржач видається йому зовсім не здоровим. Він тільки й зітхнув, вибираючись із його багатств. Здається, всі вони були шкіряними.
– Ти шо, взуттєвий магазин відкриваєш?
– Нє, – сказав Синмін. – Все моє.
Добре, що хоч припинив ржати. Мінхо тільки хотілося опинитися якомога далі від цього напівбожевільного.
– Я йду. Можеш не дякувати, – спробував ущипнути Мінхо, кладучи руку на ручку дверей і потайки молячись, щоб вона не викинула якесь колінце.
– Дякую, – сказав Синмін. – Візьми, – він, обережно переступаючи розсипані туфлі та черевики, підійшов до Мінхо і протягнув йому пляшку малинового пива.
Мінхо стиснув губи. Що він коїть? Буркнувши «Посунся», він став збирати розсипане з власної вини взуття.
На фоні сірого світу, голих гілок дерев, холоду у власній квартирі, якого можна було спекатися хіба на п’ятнадцять хвилин у гарячому душі, власні емоції та почуття притлумилися до того, що й на Синімна він припинив звертати увагу – настільки, що раз не помітивши його, мало не прибив вхідними дверима. О, він навіть перепрошував, але не схоже, що йому повірили.
Мінхо відкрив новий герметичний пакет із чаєм, щоб пересипати його до красивої скляної банки із щільною кришкою, і, звісно, ж трохи використати прямо зараз, заваривши у прозорому чайнику.
У ніс вдарив запах чорного чаю зі шматочками сушених фруктів та квіткових пелюсток. Сушені четвертинки полуниці не тішили. В голові Мінхо, де все завжди було все так добре впорядковано, розкладено, надано йому вигляду нормальності, зараз був не хаос – скоріше безлад Синмінового коридору із черевиками. Він навіть не зумів вчасно підготуватися до Різдва, яке проводив сам із собою.
Апетитний запах запеченого м’яса не тішив також. Він його готував ніби рефлекторно, оскільки на Різдво ти повинен мати святковий стіл, навіть якщо тобі немає з ким його розділити. А ще він геть забув про святкові солодощі: ані тобі печива, ані пряників, ані пирога із яблуками та спеціями, які завжди готували у нього вдома. Ні, не так: його тітка – незмінна частина різдвяних вечорів, як подарунки під ялинкою, завжди приносила цей пиріг на гостину.
Коротше, ані пирога, ані настрою, та ще й новий рецепт м’яса схоже, що виявився не дуже вдалим.
Мінхо став збиратися до магазину – за борошном та яблуками.
З певного часу ліфти Мінхо оминав. На сходах йому трапився Синмін, що сидів там із банкою пива. Навантажений покупками, засипаний танучим снігом, що лоскотав носа та осів на віях, Мінхо буркнув:
– Посунься.
– Переступиш, – не підводячи голови озвався згорблений Синмін, але всупереч своїм словам притиснувся до поруччів, а потім, вже у спину Мінхо гукнув: – Знаєш, що вони проводять це Різдво разом?
Спільні знайомі «вони» у цих двох були тільки одні.
– Ну та й щастя здоров’я, - просопів Лі.
А що він ще мав сказати?
Мінхо висунувся із дверей власної квартири заодно випустивши на сходову клітину аромати печеного м’яса та пряної випічки.
– У тебе є п’ятнадцять секунд, – сказав він у сутінки (у кутках ховаються нудотні духи сирості).
– Шоб шо, – буркнув Синмін.
– Щоб провести цей вечір у теплі.
Єдиним теплим приміщенням у його квартирі була кухня, і то тому, що він провів там не знати з якою метою півдня за готуванням.
Синмін наче заворушився, але не надто активно.
– З чого така доброта? – запитав він.
Тут Мінхо відчув те, що не відчував ніколи в житті. Щось таке, як відчуває шпигун, який зрозумів, що припустився фатальної помилки.
– Я збрехав, мені потрібна жертва, щоб першою скушувала одну страву, – швиденько сказав він.
– Це більше схоже на правду, – оцінив Синмін. – Ти настільки паскудний кухар? – сказав він з посмішкою, та все ж поволі розгинаючись, наче паличковий чоловічок.
Мінхо не відповів, тому що свого він уже добився: Синмін піднявся до нього у квартиру. Він пахнув пивом та пилюкою.
Мінхо розплющив сонне око, оцінив снгіову заметіль за вікном, намацав телефон. На екрані висіло непрочитане привітання від Фелікса з купою емоджі. Боліли боки від лежання на вузькому дивані. Скрутившись креветкою на кріслі, підхропував Синмін. В куточку його рота зібралися слинки. Вчора він був настільки хорошим хлопчиком, що приволік із дому дуйчика (за його нетривалої відсутності Мінхо гарячково пригрібав у спальні-вітальні). Зараз все виглядало чи не гірше, ніж «до»: стіл із неприбраними рештками вечері, і пляшками чогось крафтового - Синмінів вклад, який гарно пішов під спочатку бейсбол, який вони знайшли на спеціалізованому каналі (тобто знайшов Синмін і наполіг), а потім - під сльозливе аніме, фінал якого вони не побачили, поснувши: Мінхо на нерозкладеному дивані, а Синмін – у кріслі, де він провів чи не весь вечір.
Потираючи скрипучий поперек, Мінхо почалапав на холодну, з вистиглою підлогою, кухню – варити ранкову каву на себе і на цього слинявого пса.