Work Text:
суґавара терпіти не може тишу. він заливає окропом локшину швидкого приготування - і мурликає собі під ніс прилипчивий мотив з жіночого кейпопу, який почув учора від тоору; він накриває на стіл - і ставить на фон повнометражку ґіблі або подкаст про дитячу психологію, аккурат на двадцять чотири хвилини, достатньо часу, щоб розібратися з курячим раменом.
в житті суґавари звуки були невід’ємною складовою - константою, без якої суґавара коуші власне існування не уявляв. розмови випадкових попутчиків у метро, постійний гомін десь на другому плані, шелест книжкових сторінок, тарахтіння пральної машинки, урчання кавоварки, стук волейбольного м‘ячу по майданчику (навіть залишений десь у далекому минулому) - звуки стали для нього домом, замінили сім‘ю, друзів і потребу в отриманні валідації від суспільства.
суґавара тричі перевіряє, чи заряджені його навушники, перед тим, як вкритися ковдрою і провалитися в сон, якщо пощастить (здоровий восьмигодинний сон був в орендованій квартирі нечастим гостем). під настрій, на кожен день тижню і кожен емоційний стан - або асмр-аудіо, або плейліст, відміряний до будильнику, або всі ті моторошні історії про загадкові зникнення та вбивства. іноді озвучки тредів з реддіту чи огляди на серіали, якщо день був особливо кепським.
суґавара ненавидить тишу всіма фібрами своєї на диво музикальної душі - в тиші йому тривожно і напружено, в тиші не спиться, не пишеться, не римується і не думається так, як треба. слова не лягають на сторінки текстового редактора самі по собі, абзаци не форматуються, кольорові картинки в голові більш нагадують зіпсовану дитячу розмальовку - і повість не дописана, і коричнева пляма від кави розповзається по світлих джинсах, і волосся зкуйовджене так, наче він не розчісувався щонайменш три дні - і все не так, як треба.
суґавара ненавидить тишу і капілярами п‘є децибели й куплети, розвішуючи на балконі білизну.
суґавара хоче матеріалізувати кожен звук, перетворити його з абстрактного на відчутне, вишкребти кожну відому йому мелодію всередині черепної коробки і провести акустику крізь барабанні перепонки в мозок, заплющуючи очі і засинаючи.
він ставить кавоварку вже шостий (сьомий?) раз за день, бо в тиші власні думки чутно краще, а у стін є вуха - а якщо спробуєш перекричати свій мозок, прославишся очима сусідів мінімум як дивакуватий, максимум - як майбутній пацієнт першого психіатричного відділення.
суґавара ненавидить тишу - тиша нагадує йому про те, яким самотнім він завжди був - і, напевно, буде, аж поки зірка на ім‘я сонце не вибухне, перетворивши все навколо на пил та попіл.
ненавидить - адже найгірша відповідь, яку можна почути після довгих хвилин, годин, днів очікування - це мовчання.
навколо суґавари постійно було голосно - у спортивній залі, де удари м‘яча об підлогу змішуються в аморфну в‘язку субстанцію з перекрикуваннями, підбадьорюючими вигуками і лайкою, від якої вуха згортаються у розмоклу вафельну трубочку. першорічки не давали їм сумувати - від цих бешкетних галасу та суєти вистачило б, мабуть, на всю старшу карасуно.
- суґаваро, що ти обрав у третьому? - його штовхають в плече на тесті з англійської, пошепки питаючи.
- суґо, не забудь завтра принести з дому пластирі та бинт, будь ласка, - відповідальність савамури здатна компенсувати її відсутність у решти команди. він посміхається, краєм ока дивлячись на шьойо, який ледь тримаючись на ногах від утоми практикує прийом, - ці йолопи собі вже всі пальці повідбивали.
- принаймні з ними ніколи не буде сумно, - посміхається у відповідь коуші, вносячи в нагадування коротке і лаконічне «пластирі», - поки вони не випустяться. ну, або не порозумнішають.
десь на задньому плані він чує, як гучно пересваоюються між собою кагеяма і хіната, наче знову не змогли поділити м‘яч. принаймні, він почувається вдома. принаймні, це набагато комфортніше, ніж знову залишатися наодинці з самим собою.
- суґаваро, ти випадково не знаєш…
- суґаваро, ти вільний сьогодні ввечорі? ми хотіли відсвяткувати новий рік і подумали, що, ну…
- суґаваро!
- суґаваро…
- суґаваро?
- суґавара коуші, прийом, земля викликає суґавару коуші, - він різко розплющує очі і сидить так ще деяктй час, витріщившись на екран ноутбука, де підсвічується зеленим іконка відеодзвінку.
ах, так, вони з ячі, здається, розмовляли - вже близько двох годин, це набагато довше, ніж мозок коуші може тримати концентрацію на чомусь одному. голос у ячі приємний, м‘який, не надто низький і не надто писклявий, вона могла б озвучувати казки для дітей або виступати з лекціями у книжковому для свідомої молоді, думає коуші, силою намагаючись витягти себе з прострації, де його оточує тиша, тиша і тільки тиша, цілий океан беззвучного мовчазного божевілля, цілий океан зліплених між собою в кашу тривожних образів і думок, які суґавара відштовхує голими руками, ламаючи дошки на затонулому судні і рвучись із крижаної води на рятуючу заспокійливу сушу.
- йой, вибач, - він тре переносицю вказівним та середнім пальцями й робить глибокий видих, - я щось відключився. ти щось казала?
- а, так, маєчня. хотіла розповісти про тему для курсової, яку треба перетворити на щось прийнятне до, еее, зачекай…двадцятого квітня.
- о. і що за тема? - він правда з усіх сил намагається надати своєму голосу зацікавлених інтонацій, але втома бере своє, і його нудить від того, як фальшиво і награно все це звучить. наче дешевий фарс.
- зачекай, - в динаміку чутно шелест сторінок (суґавара здогадується, що ячі, певно, шукає щось у безлічі своїх зошитів), - первинні гендерні дослідження. послідовний зв‘язок між гендерною ідентичністю й розладами аутичного спектру в підлітків від дванадцяти до шістнадцяти.
- звучить цікаво! - він відчуває, як важчає голова і зліпаються вії, але бореться до останнього, - я не сумніваюся, що твоя робота вийде неперевершеною, ячі.
- дякую! - хітока сміється, - і ще дещо. суґаваро?
- так, так, я тут.
- тобі треба більше часу виділяти на відпочинок.
- не вигадуй.
- я чую, що тобі потрібен хороший здоровий восьмигодинний сон. до котрої ти сьогодні редагував главу?
- та годі тобі…
- суґавара коуші.
- добре, добре, мабуть, ти маєш рацію, - він позіхає, закриваючи рота долонею, і витягується на стільці настільки, наскільки це можливо, - не так вже й довго, о пів на другу закінчив…
- я можу почути розмір синців під твоїми очима.
- це не так важливо, я…
- ти п‘єш снодійне, яке тобі прописав терапевт минулого тижня?
сугавара мовчить у мікрофон і відчуває щось на межі провини та сорому.
- я так і думала, - хітока звучить схвильовано, і йому соромно, йому неймовірно соромно за те, що він, суґавара коуші, мав необачність випадково стати причиною чиїхось хвилювань, - що каже дайчі?
- ми не розмовляли з минулого вівторка, в нього відрядження, все таке, розумієш…я не думаю, що в нього є час та ресурси на мене.
- суґаваро коуші.
- не дивись на мене так. я чую засудження у твоєму погляді.
- я дуже засуджуюче сьорбаю чай, - суґавара прискає, уявляючи ячі, яка розлючено стискає горнятко тоненькими пальчиками й дує губи.
- я відчуваю, ячі, я відчуваю.
- і ти залишиш це просто так?
- мабуть, - він відкладає на полицю щоденник з виділеним пастельним маркером «купити снодійне» і тре пальцями вже скроні. голова болить просто нещадно. мігрені все одно, коли в тебе закінчується робочій день.
- мабуть?
- мабуть, ні. мені треба розвіятися, ти права, дякую тобі. можливо, сходжу сьогодні кудись. і…вибач, співрозмовник з мене сьогодні кепський, я не хотів цього.
- якщо ще раз попросиш пробачення, я витрачу всю свою стипендію на електричку, щоб фізично надавати тобі ляпаса.
хітока і справді дивовижна.
- добре-добре, не сперечаюсь.
- відпочивай, суґа-сан! я стежу, - вона посилає поцілунок і вимикає дзвінок, вкотре залишаючи суґавару в тиші.
ячі турботлива, ячі добре піклується про тих, на кого їй не байдуже, ячі добра і, певно, вона на сто двадцять відсотків права. йому потрібен відпочинок. лише трохи, лише один вечір, проведений не за ноутбуком або плануванням, не за пошуками натхнення і роботою над текстом. глава нікуди не дінеться, якщо він даси собі фору, правда?
коуші зітхає і дивиться на електронний годинник - блимаючий дисплей показує пів на восьму вечора. і куди поділися ті дванадцять (тринадцять?) годин з того моменту, як він прокинувся?
мабуть, вигорання забирає в тебе не тільки сенс життя, почуття смаку і запахів та режим сну - мабуть, вміння відчувати плин часу також входить до списку речей, не критично потрібних виснаженому мозку.
цього вечора суґавара коуші, якому нещодавно виповнилося двадцять чотири, прямує до найближчого бару. сумнівне дозвілля, але, чесно кажучи, наразі це єдина оптимальна опція - він знає, що там буде музика, що він буде не один (принаймні фізично, компанія не має для нього настільки великого значення, щоб писати комусь зараз із пропозицією долучитися), що пара-трійка коктейлів здатні заповнити порожнину в голові білим шумом, наче зі старого барахлячого телевізору.
він ледь не засинає за десять хвилин у метро і веде плечима, демонструючи на вході ламіновану айді-картку. суґаварі смішно і ніяково від того, що у двадцять чотири роки в нього щоразу питають документи.
- негроні, будь ласка, - він киває бармену, витягуючи з кишені дві купюри і чергову посмішку, скоріше за звичкою і як жест ввічливості, не більш, - так швидко? дякую. мені подобаються ваші стрілки сьогодні.
присмак джину осідає в горлі теплом і гіркотою разом із легким апельсиновим біттером - не надто приторно, не надто міцно, те, що треба. суґавару дивує той факт, що він може розрізнити смак цього коктейлю - і що таке особливе вони туди додають?
- цей вечір стане для вас особливим, навіть не сумнівайтеся, всі, хто сидять тут сьогодні, запам‘ятають…
нісенітниця. сугавара відпиває ковток свого негроні, знаючи, що це не більш, ніж невдала спроба вишкребти з відвідувачів якомога більше грошей.
цей вечір абсолютно точно не стане для суґавари коуші нічим особливим. ніякий з останніх семиста тридцяти одного вечора не стане для суґавари коуші особливим - і він готовий віддати свою руку, серце і двокімнатну квартиру на межі міста тому, хто мав би сміливість перервати це чортово колесо сансари.
на сцену виходить хлопець, і перше, що помічає суґавара - проколота брів, усміхнені чорною помадою вуста і симетричні шипи-лабрети в нижній губі. здається, цей пірсинг називається зміїні укуси. коуші не пам‘ятає.
за його спиною гітара. боже, він, що, збирається співати?
тільки не кажіть, що він сам фарбував волосся, виглядає просто жахливо, корені відросли і виділяються, відведіть цього хлопа до нормального колориста.
- тендо саторі, ваш покірний слуга. прошу, прошу, можемо обійтися без овацій.
він тримається так упевнено, наче не відчуває дзвенячої тиші у залі, яка розряджує повітря з тієї самої секунди, як він зайшов на сцену. і справді, вміє ж хтось грати на публіку.
- ну, годі, годі, - він картинно кланяється, запускає п‘ятірню в волосся, зкуйовджує його і знову дарує людям усмішку, знов залишену без усякої уваги, - спокійніше, спокійніше. я заспіваю вам пісню, тільки дайте мені трохи часу. але ця пісня буде особливою.
суґавара відволікається від коктейлю і стежить за рудоволосим хлопцем, якому начебто начхати на надто голосну тишу. вона не ріже йому підведені очі й не ріже ножицями тонку усмішку на напомаджених губах, вона не проходиться електричним струмом по його плечах і металевих браслетах на зап‘ястках, не бентежить, не злить.
можливо, коуші зовсім трохи заздрить.
- всім недокоханим, нейровідмінним, всім зрадженим і покинутим, всім, кого хоч раз цькували у школі, всім, хто хоч раз фарбувався вдома без рукавичок дешевим пігментом. всім тим, на кого ніхто не чекає вдома, хто використає перегляд розпаковок та геймплеїв як копінг механізм, гарячим бісексуалам з дитячою психотравмою, сиренам, грецьким богам і поцінувачам низькоякісного інді-року…це вам. я дарую вам всього себе і цю музику, щоб, можливо, від неї була хоч якась мінімальна користь.
він говорить красиво, і, можливо, коуші на недозволено коротку мить леліє під легенями давно змерзле і закам’яніле сподівання, що за всім фарсом, всією цією трагікомедією з її такими по-театральному красивими промовами не приховується щось потворне, що вистрибне на нього, як іграшковий чорт із табакерки.
вперше за два з гаком роки у щось йому справді хочеться вірити.
і як тільки кістляві пальці з підрізаними під нуль нігтями і безліччю мозолів вперше торкаються струн, тільки-но його вух торкається перша нота, тільки з усміхнених вуст зривається перший звук, обіймаючий тишу в залі тією аморфною субстанцією, якої йому так бракувало, такої життєво необхідної і знайомої, як розчинна кава, залишена на столі і по-рідному холодна на ранок, він в один ковток допиває коктейль і слухає. барабанними перепонками п‘є акорди та децибели, п‘є низькоякісний інді рок і щось про вміння відрізнятися й бути несхожим, про шкідливі звички, грецьких богів і монстрів під ліжком, ховаючихся в дитячій спальні.
саторі співає різко і не попадає в ноти, іноді сміється в мікрофон і облизує пересушені губи, декілька разів кашляє й примружує очі, мурликаючи слова, стрибаючи з куплету на приспів і далі.
а суґавара дивиться. дивиться, не знаходячи в собі сил відірвати погляд від напівпрозорого топу і численних проколів, від шкіряних ботинок на масивній товстій підошві - вони, певно, зроблені з екошкіри, виправляє себе він, музикант на сцені виглядає як вегетаріанець, суґаваро, навіщо ти взагалі думаєш про те, що їсть на сніданок музика, якого ти бачиш двадцять хвилин зі своїх дванадцяти мільйонів шістсот чотирнадцяти тисяч семиста? ти точно з‘їхав з глузду.
за думками, які кожної секунди лякають все більш і все глибше затягують його, змушуючи дивитися на речі з абсолютно несподіваних боків, коуші не помічає в‘ялих аплодисментів і дзвінкого сріблястого сміху зі сцени.
- дякую, дякую, - він вже вивченим рухом відкланюється, салютуючи комусь у залі мікрофоном, - ваша похвала мені дійсно дуже лестить, але я змушений вас залишити. якщо хтось із вас раптом захоче обмінятися номерами або пригостити мене холодним лате на вівсяному, не шукайте мене, - сміх розливається у грудях давно забутим відчуттям, назву якого суґавара ніяк не може пригадати, - здається, все те, про що я тільки міг марити, я вже знайшов.
суґавара залишає на столику пластинку чорничної жуйки та порожню склянку, протискуючись між тілами до виходу, і жадібно ковтає ротом холодне повітря, перш ніж не менш жадібно закурити.
його серце колотиться у незвичному ритмі - тому ритмі, який суґавара вже давно забув - в ритмі шкідливих звичок, грецьких богів, бі-паніки і розпакованих дитячих травм, русалок, металевих браслетів і танцюючих вогників розпатланого рудого волосся.
тук-тук-тук
я дарую вам усього себе і цю пісню.
тук-тук-тук
здається, все, про що я тільки міг марити, я вже знайшов
тук-тук-тук
його серце співає про касаток і білих ведмедів, про підрізані нігті і вівсяне молоко, про шипи і чорну помаду.
- гей, хтось, кому не вистачає хвильки спокою. в тебе випадково не знайдеться цигарки?
і нафарбовані вуста посміхаються саме йому, коуші, відділені від його вуст на якісь умовні п‘ятдесят сантиметрів.
суґавара вдруге за вечір лізе в кишеню куртки і дістає звідси порожню пачку.
- остання, - суґавара показує на сигарету, що вже повільно тліє між його пальцями, - уж пробач, - робить неглибоку затяжку, випускаючи сивий дим прямо в обличчя тому, хто абсолютно точно не один і не два рази фарбувався без захисних рукавичок дешевим пігментом.
і тому, хто абсолютно точно планує позбавити суґавару коуші залишків тверезого розуму, перш ніж стрілка годинника спробує на дотик ніч.
- я не думаю, що це проблема.
тендо саторі дарує йому всього себе - і свою останню посмішку в міліметрі від губ, перш ніж приникнути до них, старанно зціловуючи будь-який натяк на присмак цигарок, негроні, жуйки та здатності мислити адекватно. коуші заплющує очі та відкриває рота, дозволяючи цілувати себе глибше і відчуваючи, як існування землі під ногами поступово втрачає сенс. втрачає сенс усе інше, коли чужі холодні пальці торкаються потилиці і хребців над коміром куртки, граючи на його нервових закінченнях якусь свою особливу і точно незаконну мелодію.
- дякую! ти дійсно врятував мені життя.
тендо зникає з його поля зору так швидко, як і з‘явився перед ним кількома хвилинами раніше, залишаючи коуші стояти на місці, притулившися до бетонної стіни й намагаючись не впасти, червоніючи від зацікавлених поглядів незнайомців навколо.
він відчуває, як за коміром куртки щось неприємно колеться, і миттю пізніше стискає в пальцях зім‘ятий неохайно відірваний клаптик рожевого паперу, на якому таким само рваним почерком нашвидкоруч нашкрябано юзернейм в інстаграмі і підпис:
«у тебе такі очі, що ти в них додаєш?»