Work Text:
Ліс. Світанкове сонце лише наполовину виглядає з-за дерев. Невеличка галявина, вкрита ковдрою фіолетових квітів, назви яких не відає жодна людина. Дві дівчинки стоять спиною одна до одної. Одна – абсолютно звичайна: темне, майже чорне, волосся, сплетене в косу, блакитний сарафан, поділ якого розвівається навіть за найменшого подуву вітерцю, злегка забруднені білі босоніжки. Інша – зовсім не схожа на неї: бліда шкіра, світле волосся, біла сукня трохи нижче колін, боса. Здавалося, її тіло ось-ось зникне.
- Хто ти?
- Я? Хіба це так важливо?
- Не знаю... Може й ні. Але ж я назвала собі своє ім’я. Чому ж ти не назвеш своє?
- Якщо хочеш, можеш звати мене Сін.
- Добре, Сін. Будемо дружити?
- Дружити? А як це?
- Не знаю... Так просто кажуть. Ми можемо гратися один з одним, розповідати секрети. Напевно, це і є дружба.
- Ти така кумедна. Просиш про дружбу, не знаючи, що це таке. Добре, я згодна. Думаю, нам буде весело разом.
Вони ще довго стояли так, базікаючи про те і се.
***
- Сін, дивися, Сін!
- Що там, Софіє?
- Я ж просила, клич мене просто Сонею! Ось, бачиш це дерево? Як воно зветься?
- Це дуб. Найстаріше дерево в нашому лісі.
- Справді-справді? Невже воно старіше мого дідуся?
- Скоріше за все. Йому вже більше трьохсот років.
- Ого... Сін, а звідки ти стільки знаєш?
- Знаю про що?
- Про дерева, наприклад. Ти знаєш назву кожного дерева в цьому лісі. І...
- Що?
- Я чула, як ти розмовляла з ними. Ти дивна, знаєш? Вони ж не можуть тобі відповісти.
- Ти така кумедна, - дзвінко засміялася дівчинка. Вона пробігла повз подругу і зникла у лісі.
- Але... Куди ти, Сін? Сін!
Соня лишилася стояти посеред лісу зовсім одна. Але вона не боялася, лиш турбувалася через нову подругу.
***
Вони лежали на траві посеред галявинки з фіолетовими квітами. Їх голови торкалися маківками одна до одної, а обличчя дивилися на небо. Було темно, адже ніч уже майже настала, але Соня не бажала йти додому.
- Сін? – покликала вона.
- Так?
- Ти стільки знаєш про рослини, то чому ж ти не знаєш, як називаються вони? – підняла руку дівчинка, вказуючи на квітку.
- Їх назву не знає ніхто. Думаю, це єдине місце в лісі, де вони ростуть.
- У цілому лісі? А в світі?
- У світі? Про що це ти?
- Ну як же. У світі. На нашій планеті. Дідусь розповідав про багато країн та континентів. На кожному з них ростуть особливі рослини, яких більше ніде-ніде не знайти. Думаєш, з цими квітами так само?
- Не знаю. Я ніколи не виходила за межі лісу.
- Що?! Але ж...
- Прошу, Соню, не задавай мені питань, на які я не відповім. Я тисячу разів говорила тобі це.
- Вибач... Сін? – дівчинка привстала на ліктях і, не обертаючись на подругу, продовжила: - Скажи, чому я не можу дивитися тобі в обличчя?
Вони довго мовчали, дивлячись на небо, яке поступово темнішало. Ні одна з них не наважувалась зруйнувати лісову тишу.
- Ні, - врешті-решт почула Соня.
- Що – ні?
- Я не можу тобі сказати, - Сін важко зітхнула і встала. – Тобі час додому. Дідусь буде хвилюватись.
- Тоді... Проведи мене до узлісся, - змирилася дівчинка і теж піднялася з трави.
Коли вони залишили галявину, Соня вирішила озирнутися і подивитися на неї наостанок. На секунду її серце зупинилося. Трава, на якій лежала її подруга, не була прим’ятою. Але дівчинка майже миттєво про це забула.
***
- Сін, а скільки тобі років? – спитала Соня, йдучи лісовою стежкою.
- Не знаю, - відповіла подруга, взявши дівчинку за руку.
- Як це? Всі знають, скільки їм років. Ось мені, наприклад, шість. Наступної осені я піду до школи. Я так цього чекаю! Правда, тоді я не зможу гратися з тобою увесь день, - сумно подивившись угору, сказала Соня.
- Школа? Що це?
- Ти і цього не знаєш? – щиро здивувалася дівчинка і почала пояснювати подрузі.
- Загалом, там дуже-дуже весело! Так мама казала. Знаєш, ти могла б ходити до школи зі мною.
- Ти ж знаєш, я ніколи не виходила з лісу.
- Так вийди!
- Не можу, - різко кинула Сін і втекла.
***
- Доброго ранку, Сін!
- Доброго, Соню. Ти так ошатно вдягнена! Кудись йдеш?
- Сьогодні ж перше вересня! Я йду до школи. А це моя шкільна форма. Правда ж гарно? – дівчинка покрутилася, показуючи подрузі новеньку спідничку та блузочку.
- Тобі личить. А це що? – показала Сін на голову Соні.
- Це бантики. Їй завжди вдягають учениці на шкільні свята.
- Зрозуміло, - голос Сін звучав якось похмуро. – То ти не зможеш зі мною пограти? Ти не хочеш зі мною дружити?!
Останню фразу вона майже прокричала.
- Що? Ні, звичайно все не так! Просто тепер ми будемо бачитися трохи рідше.
- Але... я хотіла відвести тебе декуди!
- Після школи, добре? Я і так забігла лиш на хвилинку, щоб показати тобі своє вбрання.
- Але... Я не зможу показати тобі це іншим разом! Залишся!
- Вибач, Сін! Я не можу. Мені вже час йти. До зустрічі!
- Але... Невже школа важливіша за мене? – тихо вимовила Сін, але Соня вже її не почула.
***
- Ти ж не злишся?
- Ні, що ти. Ти ж так мріяла про школу. Там було весело?
- Насправді, не дуже. Тепер, коли пройшов вже цілий місяць, я зрозуміла, що гратися з тобою набагато-набагато веселіше. А в школі нудні уроки і домашні завдання, - зітхнула Соня.
- Значить, ти більше туди не повернешся? – з надією вимовила Сін.
- Якби ж то. Тепер я маю ходити туди цілих одинадцять років, - сумно всміхнулася дівчинка.
- Одинадцять... Це довго?
- Так, доволі довго.
- Жаль... Але хіба обов’язково ходити на всі уроки?
- Так, звісно.
- Але ж нічого страшного, якщо ти пропустиш всього один деньочок. Ти ж жодного разу не пропустила за весь цей час.
- Не знаю... Може й так.
- Давай ти завтра замість школи прийдеш сюди? Ти ж і раніше так робила, говорила дідусеві, що йдеш гратися з іншими дітьми, а сама бігала до мене.
- Це інше! Я ж не брехала, я дійсно бігала гратися з тобою. Я лише не казала, що я йду до лісу. А це буде справжній обман! Брехати недобре, хіба ні? – сумнівалася Соня.
- Один раз, будь ласка! Ти не уявляєш, як тут нудно без тебе!
Дівчинка кілька хвилин мовчки роздумувала і врешті відповіла: - Добре, я спробую.
***
- Сін, так не чесно!
- Про що ти?
- Винна ти, а лають мене!
- Я ж не змушувала тебе прогулювати. Я всього лише попросила тебе. Ти сама погодилася.
- Ну аякже!
- Але ж нам було весело!
- А тепер мені розплачуватись за це, так? Мама дізналася, що я вже тиждень не ходжу до школи. Вона так розгнівалася! І дідусь посмутнів. Я не повинна була цього робити...
- Це не ти винна, а вони! Вони ж обіцяли тобі, що в школі буде весело, але тобі там не подобається.
- Все не так, мені подобається там, просто іноді буває нудно, але...
- То ти мені збрехала?
- Ні, я не...
- Не виправдовуйся, ти просто не хочеш зі мною дружити! Я йду звідси!
***
Вони стояли біля дуба і вибачалися, перебиваючи одна одну.
- Вибач, я не мала тебе звинувачувати...
- Вибач, я не повинна була тебе вмовляти...
Сін подивилася в сторону і промовила:
- Чому ти так довго не приходила?
- Мене покарали. Заборонили виходити з дому.
- Вибач, це через мене...
- Давай просто забудемо, добре? Краще розповім тобі про школу.
- Давай, що нового?
- Я потоваришувала з дівчатами, Вікою та Настею. Вони навіть приходили до мене додому пити чай.
- У тебе з’явилися подруги, крім мене?! – зі злістю викрикнула Сін, але на диво швидко заспокоїлася. - Вибач, я просто скучила. А ти веселишся з новими подругами, поки я була одна.
- Я теж сумувала за тобою, але прийти не могла, розумієш?
- Добре, це неважливо. Послухай, давай укладемо угоду?
- Угоду?
- Так. Знаєш, цей дуб вміє виконувати бажання. Давай поклянемося, що завжди будемо друзями?
- Давай. А як?
- Зараз покажу. Тобі потрібно ось так провести долонею по стовбуру, щоб шкіру порізати.
- Але ж це боляче!
- Ти ж хочеш, щоб ми ніколи не розлучалися?
- Звісно, але... Добре, - дівчинка зробила те, що звеліла подруга. – А ти?
- Мені... не потрібно. А тепер скажи: «Клянуся ніколи не покидати Сін, завжди дружити з нею, гратися і розповідати секрети. Клянуся залишатися з нею вічно».
- Вічно?
- Так. Повторюй, це ж просто слова врешті-решт.
Соня повільно промовила клятву, але нічого не відчувши, засміялася.
- Я очікувала чогось більшого. Думала, зараз з-за дуба вийде якась... мавка чи щось таке, - почала дівчинка і різко замовкла, помітивши, як здригнулася подруга.
- Не кажи таких речей... Мені страшно, - спробувала виправдатися Сін.
***
- Сін! – закричала Соня, вибігши на галявину з фіолетовими квітами.
- Так? – відізвалася вона.
- Я усюди тебе шукаю! Чому ти не прийшла?
- Вибач, я чекала, поки ти сама мене знайдеш. Щось трапилося?
- Ти... Ти тільки не гнівайся, добре? Мені потрібно сказати щось важливе.
- І що ж? – Сін напружилася і стала спиною до подруги.
- Я... Справа в тому, що...
- Не тягни, - різко промовила Сін.
Соня підійшла ближче і теж стала спиною до неї. Точнісінько як у першу зустріч. Тільки зараз дівчата трималися за руки.
- Я... Я переїжджаю.
- Правда? Куди? У тебе буде новий будинок ближче до лісу? – з надією у голосі запитала Сін.
- Ні... Ні. Батьку запропонували роботу у місті. Тепер ми будемо жити там.
- Місто? Це далеко?
- Дуже. Дуже далеко, - Соня всхлипнула.
Вечоріло. Небо було сірим, хоча мало б бути червоним. Але сонце цілісінький день ховалося за хмарами, ніби уникаючи жорстокої правди. А дерева, також відчуваючи настрій дівчат, похитувалися від сильного вітру, що раптом піднявся на галявині. Фіолетові квіти, що ніколи раніше не в’яли, почали сохнути, а пелюстки чорніли й опадали.
- А як... як же наша клятва?
- Клятва? А, та сама клятва... Я й забула, уже стільки років минуло...
- Років? Хіба?
- Вже дев’ять, якщо я не помиляюся... А ти все не змінюєшся, - засміялася Соня крізь сльози. – Досі не стежиш за часом.
- Ні, бути не може... Дев’ять років...
- Хіба ти не помітила? Я ж виросла, - сумно прошепотіла дівчинка.
- А я?...
- А ти ні... Сін?
- Соня?
- Я можу подивитися на тебе?
- Дивися.
- Ні, я маю на увазі... твої очі. Я можу зазирнути? Останній раз?
- Очі?...
Сін раптом повернулася до подруги і подивилася прямо в обличчя. Соня не мала вибору, крім як подивитися у відповідь. Але подивившись на неї, вона застигла... Очі, її очі були абсолютно пустими. Дівчинка подумала, що, можливо, такі очі бувають у сліпих, але не могла сказати напевне, адже ніколи їх не бачила. Це було моторошно... Вона раптом відчула таку ж пустку всередині себе. Здавалося, щось зникло звідти. Серце, душа чи може щось інше? Вона не знала. Лише бачила ці очі і розуміла, як все навколо темнішає і зникає теж...
- Вибач, але лише так ти зможеш стримати свою клятву, Соню...
***
Юна дівчина вийшла з душного автобуса. Вона їхала сюди більше п’яти годин, спочатку на потязі, а потім на цьому старому драндулеті. Неймовірно втомлена від незвично тривалої подорожі, вона потягнулася руками вгору і посміхнулася. Дівчина повільно ступала стежками селища. Вона була без багажу – лише маленька сумочка на ремінці бовталася за спиною. Вона йшла і насолоджувалася відсутністю звуків, які були звичною справою у великому, шумному місті: не було ні проїжджаючих повз машин, ні дзвінків мобільних телефонів, ні розмов людей. Тиша...
Раптом вона зупинилась. Її захопили сумніви. Вона задумалася, чи варто робити те, що вона задумала, чи йти туди, куди вона планувала... Але тут вона ніби згадала щось і з усмішкою зірвалася з місця. Вона кинулася бігти. Її блакитний сарафан розвівався на вітрі, а білі босоніжки бруднилися через пісок. На бігу вона стягувала резинку з темного, майже чорного волосся, зв’язаного в косу. Зупинилася лише тоді, коли опинилася на узліссі. Повільно зайшла в тінь дерев, таких само високих, як і раніше. Довго бродила лісовими стежками, торкачись кожного зустрічного дерева і вголос вимовляючи давно забуті назви. Проминула трьохсотрічний дуб, зітхнула, дивлячись на його стовбур. І нарешті дійшла до галявинки з фіолетовими квітами...
- Сін?
- Привіт, Соню.
- Я... рада тебе бачити.
- Я теж. Ти сумувала за мною?
- На жаль, так, - дівчина стримувалася, але зрозумівши, що не зможе вести спокійну розмову з давньою подругою, закричала: - Що ти зробила зі мною тоді, Сін?
- Я лиш допомогла тобі стримати слово. Ти ж дала клятву... Ти гніваєшся?
- Так! – Соня не витримала і впала навколішки. – Що ти зробила?
- Я просто не хотіла, щоб ти раділа десь без мене. Тому я забрала твої почуття. Залишила тебе без можливості відчувати позитивні емоції. Ти ж обіцяла завжди бути зі мною, пам’ятаєш?
Дівчина мовчала. Після кількахвилинної паузи вона все ж запитала:
- Ти виправиш це?
- Вибач, але ні. Ти ж обіцяла...
- Я пам’ятаю! Досить це повторювати! – знову закричала Соня.
Почувся плач. Але він швидко припинився.
- Що я маю зробити? – голос дівчини був неприродно спокійним. Скоріше навіть байдужим.
- Просто подивися на мене.
***
Світанок. Сонце лиш наполовину виглядало з-за дерев. Невеличка галявина, вкрита ковдрою фіолетових квітів, назви яких не відає жодна людина. Дві дівчинки стоять спиною одна до одної і тримаються за руки. Одна – абсолютно звичайна: темне, майже чорне, волосся, блакитний сарафан, поділ якого розвівається навіть за найменшого подуву вітерцю, злегка забруднені білі босоніжки. Інша – зовсім не схожа на неї: бліда шкіра, світле волосся, біла сукня трохи нижче колін, боса. Здавалося, її тіло ось-ось зникне.
- Хто ти?
- Хіба це важливо?
- Тепер уже, мабуть, ні.
- Будемо дружити?
- А що таке дружба, Сін?
- Це коли граються один з одним, діляться секретами.
- Але ти ніколи не ділишся своїми. Ніколи.
- А я і не клялася тобі у дружбі. А ти клялася. Ти така кумедна. Нам буде весело разом. Вічно.
І дві маленькі дівчинки, сміючись, сховалися за деревами.