Work Text:
На вулиці кружляла метелиця, завдяки котрій цей різдвяний вечір ставав по–справжньому чарівним. Морозний вітер обпалював щоки, а сніг під ногами прогинався і відтворював характерний хрускіт, що був такий приємний для слуху. Санта, прикривши рукою обличчя від снігу, що безладно летів йому у вічі, поспішав направитися до чергового будинку, несучи за плечем вагомий мішок із подарунками.
***
– Юнґія-я! – пролунав на всю кімнату дзвінкий голос Хосока. Він підбіг до хлопця, що стояв на носочках і намагався повісити скляну кульку на різдвяну ялинку, і тут же заключив його в обійми зі спини. Юнґі, що не очікував подібного, ледь не звалився з ніг, але Чон обіймав достатньо міцно, що не дозволило старшому втратити рівновагу.
– Хосоче, я ледь не впав…
Мін зовсім не сердився, але мав трохи здивований вигляд. У наступний момент він відчув, як підборіддя Чона опустилося на його плече, що змусило Міна повністю розслабитися у його руках.
Хосок із усмішкою прошепотів:
– Пробач. Я просто так скучив за тобою, – і нічого що вони не бачилися лише якихось пів години. Хлопці так і стояли, роздивляючись ялинку, що була наряджена найрізноманітнішими іграшками. – Ти чудово її прикрасив. – Захоплено промовив Хосок. – Вже не можу дочекатись, коли ми включимо гірлянду: я впевнений, що дивитися на неї у темряві буде неймовірно.
Юнґі повернувся у кільці сильних рук, і з легкою усмішкою на обличчі подивився прямо в очі хлопцю навпроти.
– Але не настільки, ніж дивитися на тебе, – Мін потягнувся до Чона, зціпивши тонкі пальці на його шиї в замок, і від цієї дії яскрава усмішка прикрасила світле обличчя Хосока. Здається, вони б могли простояти в обіймах один одного цілу нескінченність.
Юнґі турботливо провів долонею по голові молодшого, а потім поправив на ній милі оленячі ріжки.
Чон відпустив хлопця, а потім зазирнув у невеликий синій мішок, що стояв біля ялинки, і почав перебирати його зміст. Вже у наступну мить голову Юнґі прикрашав зелений ельфійський ковпак.
– Так набагато краще, – задоволено промовив молодший, спостерігаючи за реакцією хлопця.
– Я… ельф? – здивованим голосом спитав він, на що отримав у відповідь м’яку усмішку.
– Ага. Мій маленький ельфик.
– «Маленький?!» – обурився той. – Я, взагалі–то, старший за тебе.
Хлопець надув щоки, а Хосок вкотре переконався, наскільки ж Юнґі був чарівним. Не втримавшись, він чмокнув його у праву щічку.
– Ти вже все розвісив? – він почав роздивлятися в мішку різноманітні прикраси.
– Залишився лише накінечник, – тут же відповів Мін, і з цими словами взяв до рук велику жовту зірку.
– Дай–но мені, – попрохав Хосок, простягнувши до хлопця руки, і додавши: – ти ж все одно не дотягнешся до верхівки.
Але Юнґі, наче жадібна дитина, притиснув прикрасу до себе, і демонстративно відвернувся від хлопця, підійшовши до ялинки з іншої сторони.
– Я сам хочу повісити.
Після цих слів він встав на носочки, безуспішно намагаючись дотягнутися до верхівки дерева, а Хосок, спостерігаючи за цією картиною, ніяк не міг стримати усмішки на обличчі.
– Зажди, я тебе підсаджу, – він обережно підійшов ззаду та обхопив Юнґі за талію, а потім підняв.
– Гей, Хосок–а, я ж тяжкий! – розхвилювався хлопець, але Чон все також ніжно усміхався.
– Не важче за сніжинку, – переконував його той, а потім промовив напівпошепки: – а тепер вішай.
Коли зірка, нарешті, опинилася на верхівці різдвяного дерева, Чон задоволено видихнув:
– Має чудовий вигляд, – роздивившись ялинку цілком, він на мить задумався: – Хоча, я б хотів дещо додати он туди.
Він вказав на порожнє місце, і з цими словами підійшов до коробки з новорічними іграшками та почав перебирати безліч скляних кульок, декоративних сніжинок, іграшкових сніговиків, різдвяних вінків, панчох, маленьких домиків та льодяників у вигляді трості. Нарешті, він дістав те, що хотів.
Він підійшов до ялинки, а потім повісив на неї іграшкового ельфа, а поруч із ним оленятко. Відійшовши, Чон задовільно кивнув.
В його руці залишалась ще одна іграшка.
– А це – тобі. – Він вклав у руки Юнґі червону кульку. На ньому гарним шрифтом було викарбувано: «Я кохаю тебе».
Мін заусміхався, а потім повісив кульку прямо посередині, з викликом заявивши:
– А я тебе сильніше.
– Правда? – коли Юнґі відійшов від ялинки, Хосок знову перехватив його, та, усівшись в крісло, потягнув старшого на себе, заставивши сісти на свої коліна. Він загадково усміхнувся, подивившись на нього. – А тепер доведи.
В наступний момент Мін обхватив руками шию Хосока, та, нахилившись над його обличчям, доторкнувся своїми губами його, усміхаючись у ніжний поцілунок. Чон притиснувся до нього ще сильніше, через що обидва хлопці всім тілом відчували биття сердець один одного.
Хосок, провівши однією долонею по шиї Юнґі, поглибив поцілунок, та обидва не помітили, як у той час у вітальню зайшов Сокджін.
– Гей, хлопці, не бажаєте мені допомогти? – він з кухарським ковпаком та у фартуху стояв біля порогу, декілька секунд переводячи погляд то на Юнґі, то на Хосока. Видихнувши, він по-доброму усміхнувся, та зрозуміло кивнув. – Хоча, можете не поспішати.
Чоловік вийшов, не бажаючи заважати друзям насолоджуватися присутністю один одного, обережно прикривши за собою двері.
І все ж, як би хлопці не хотіли, цей момент не міг продовжуватися всю вічність.
Першим заговорив Чон, відірвавшись від солодких губ, на котрих можна було відчути смак соснової смоли.
– Ми повинні допомогти Сокджіну, – промовив він, зазираючи хлопцю у вічі. – Ми ж його там одного на кухні кинули.
Юнґі згідно кивнув, а потім поспішив піднятися на ноги.
Коли хлопці вже доходили до кухні, у двері не очікувано подзвонили.
– Я відчиню, – сказав Чон, поклавши руку на плече Юнґі, котрий рефлекторно повернувся у сторону вхідної двері. – А ти йди допоможи Сокджіну. Ми повинні встигнути все приготувати до приходу хлопців.
Мін кивнув, а потім задумливо запитав:
– Цікаво, кого могло занести до нас у таку завірюху?
Хосок потиснув плечами, загадково підморгнувши.
– Хтозна. Можливо, це Санта.
***
Це Різдво Техьон вирішив святкувати один. Маленька штучна ялинка стояла на його робочому столі: на ній не було яскравих вогників, тільки зелені кульки та декілька цукерок. Насправді, спочатку їх було набагато більше, але вже після двох годин перегляду різдвяного фільму, Техьон помітив, що з’їв майже всі солодощі, котрі ще довго повинні були прикрашати його різдвяне дерево.
Вже третя кружка гарячого какао, обкусані губи та затишний червоний светр із зображенням мультяшного Санти, котрий хлопець натягнув до самих колін, сидячи у зручному кріслі. Саме так Техьон проводив цей день. Пустота та самотність огортали його, і навіть таке світле свято як Різдво не могло надати йому ніякого настрою.
Техьон відмовився святкувати з друзями. Навіть у Чіміна не вийшло вмовити його. Для чого, власне, якщо Чонгука з ними не буде? Який сенс святкувати, якщо він не буде поруч із Техьоном? Якщо він так далеко, а прилетіти вже точно не встигне? Звісно, Техьон вірить в дива. Він вірить у все світле, він вірить, що той зараз сидить у своїй теплій квартирі та проводить час із рідними йому людьми, гучно сміється та по-справжньому щасливий.
Ці думки змушували Техьона відчувати тепло в області серця, завдяки котрому відчуття туги покинуло його на деякий час.
Десь біля входу до кімнати почувся веселий лай. Коротенькі лапки швидко пересувалися по підлозі, і вже через кілька секунд маленький песик вертівся у ніг Техьона.
– Тан–і, – на обличчі хлопця з’явилася щира усмішка. Він простягнув руки, щоб взяти щеня, і вже у наступний момент той опинився на його колінах.
Йонтан зраділо потягнувся до обличчя хазяїна і облизав його щоку.
– Гей, маленький, – Кім розсміявся, гладячи свого вихованця по шерсті, і той задоволено висунув язика, а потім усівся на колінах хлопця. З усмішкою на обличчі, він промовив: – мій хороший.
Техьон відмовився від будь–якої компанії в канун Різдва, але Йонтан – повинно бути, єдиний, кому було дозволено зараз залишитися поруч із ним. Лише це дозволяло розуміти хлопцю, що він не один.
– Хочеш зустріти Різдво зі мною, еге ж? – Те усміхнувся, продовжуючи свій монолог. – До речі, у мене для тебе навіть подарунок є: я впевнений, що тобі сподобається.
Йонтан у відповідь зацікавлено подивився на хазяїна та проскулив.
Техьон купив для щеняти велику коробку його улюбленого корму у формі собачих лапок та нову гумову морквинку–пищалку замість тієї, що Йонтан випадково прогриз на тому тижні. Витягнувши трохи смаколиків з кишені штанів, він протягнув їх цуценяті, і той вдячно тявкнув, почавши із задоволенням уплітати лакомство.
– Запитуєш, як він? – Кім гладив м’яку шерсть Йонтана, і це його неймовірно заспокоювало. Звісно, Тан нічого в нього не міг спитати, але прямо зараз Техьону потрібно було виговоритися, тому він продовжував. – Хотів би я теж про це дізнатися. Сподіваюсь, що в нього все добре. – Замислившись на мить, наче обдумуючи відповідь на запитання, він промовив: – Ні, Тан–і, він не прилетить сьогодні. І завтра теж. Можливо, наступного місяця? Або через рік? Не знаю… – він зітхнув та зробив ковток ще теплого какао. – Чому я не зателефоную йому? Знаєш, я би міг, але що б я йому сказав? Напевно, що сильно сумую. – Техьон журливо розсміявся, а потім видихнув із легкою усмішкою на обличчі. – Ні. Я би хотів поговорити з ним наживо.
Хлопець продовжував говорити, все більше і більше розповідаючи про нього, і подумки дякував за те, що Тан–і виявився хорошим слухачем.
***
– Чімін-і, а мені обов’язково це робити? – Намджун виглядав невпевненим, зав’язуючи шнурки на своїх ковзанах, і з опаскою поглядаючи на Пака, котрий, здається, сяяв від радості, вже в передчутті від їхнього сьогоднішнього катання. Вперше за весь час вони будуть робити це разом.
– Та не бійся, хьоне, все буде добре, – Чімін щиро йому усміхнувся, а його очі стали розміром з дві крихітні щілинки. – Це не так страшно, як здається.
Слова Пака не сильно вселяли впевненість у чоловіка, і, подивившись на свої ноги, взуті у ковзани чорного кольору, Кім тяжко зітхнув:
– Я ніколи раніше не катався на ковзанах…
– Не хвилюйся через це, я навчу тебе, – спокійно промовив Чімін. Він розумів переживання Намджуна, але всім серцем вірив, що в них все вийде чудово. Він взяв його руку і міцно стиснув у своїй, та, натхненний майбутнім катанням, потягнув хлопця на себе, допомагаючи піднятися з лави. – Пішли вже хутчіше!
Намджун, незграбно перебираючи ногами, попрямував за Чіміном до льодяного поля. Набравши у груди повітря, він вирішив: він зробить це заради Чіміна, адже його щастя – це і Намджуна щастя також.
– Сподіваюсь, що я не зламаю ногу і нам не доведеться проводити Різдво у лікарні, – наче в жарт сказав старший, і видав надламаний смішок.
– Ну звісно ж ні, хьоне, обіцяю, що увесь час буду поруч із тобою, – впевнено відповів Пак.
Але як тільки ноги Намджуна ступили на слизький лід, він тут же схопився за борт. Чімін пригальмував, під’їжджаючи до чоловіка.
– Знаєш, я краще тут постою, а ти катайся, – він знервовано усміхнувся, дивлячись на партнера, але Чіміна такий розклад не задовольнив.
– Ми прийшли кататися сюди разом, – дорікнув його хлопець, а потім простягнув йому свої долоні і м’яко промовив: – тож, дай-но мені руки. – Він був упевнений, зазираючи Джуну в очі: – просто довірся мені.
Намджун важко зітхнув і неохоче відпустив борт, вкладаючи свої долоні в Чімінові.
– Отак, добре, – підбадьорливо усміхнувся він, та заднім ходом трохи від’їхав, змушуючи чоловіка теж рушити з місця. – А тепер просто перебирай ногами. Відштовхуйся та по черзі переноси вагу тіла з однієї ноги на іншу і обов’язково тримай коліна зігнутими.
– Ось так? – Намджун зробив першу спробу, невпевнено рушивши уперед. Він необережно захитався, але все ж таки зміг втримати рівновагу.
– Так, ти молодець, хьоне, – Пак засміявся, радіючи, що його мрія покататися разом на ковзанах нарешті здійснилася.
Подолавши таким чином ще декілька кругів, Чімін поступово почав відпускати долоні чоловіка, але, Намджун, помітивши це, спробував ухватитися за Пака міцніше.
– Ти повинен спробувати сам, – переконливо промовив Пак, відпускаючи руки Намжуна та додав, ні краплі не сумніваючись у своїх словах: – у тебе вийде, Джун-і, я все ще поруч.
Чімін пишався старшим. Хай його рухи були незграбними, але було видно, як той старається заради Чіміна, і що йому самому починає подобатися, коли він самостійно відштовхується та їде, махаючи руками в сторони, щоб втримати рівновагу, а на обличчі розпливлася задовільна усмішка. Пак продовжував підтримувати хьона, усюди ковзаючи за ним і даючи поради, коли той потребував допомоги.
– А як мені зупинитися? – запитав Намджун, спантеличено подивившись на молодшого.
– Постав одну ногу на п’ятку, – після цих слів Чімін продемонстрував, як варто робити, і, повторивши за ним, Джун почав сповільнюватись. Вчепившись руками за борт, щоб повністю зупинитись, він подивився на Чіміна, що під’їхав до нього.
– Я трохи втомився. В цих ковзанах так болять ноги, – промовив Намджун, розминаючи ступні. Чімін кивнув, погоджуючись із ним. – Може, ти поки покатаєшся без мене?
Чімін усміхнувся:
– Добре, тоді уважно дивись на мене, – і з цими словами він виїхав у самий центр, а потім почав кружляти.
«Наче сніжинка», – пронеслося в голові Намджуна.
Він безперервно спостерігав за легкими, зовсім невагомими рухами хлопця, і тим, як впевнено та вільно рухався Чімін на льоду, виконуючи складні трюки. Деякі з відвідувачів катку теж зупинилися, щоб поспостерігати за хлопцем.
Пак присів на одну ногу, іншу витягнувши вперед та швидко закрутився, наче дзиґа. Потім спритно піднявся, та, трохи проїхавши, зробив аксель – стрибок вийшов ідеальним. За ним послідував фліп та ластівка.
Намджун, не відводячи очей, дивився, наче зачарований, і з кожною секундою закохувався в Чіміна все сильніше. Пак займався фігурним катанням з чотирьох років і був професійним фігуристом. Він жив катанням, і любов до цього виду спорту блискотіла в його очах та відбивалася в кожному русі, його таланту можна було тільки заздрити. Намджун вже не намагався згадати назви стрибків та рухів, котрі виконував Чімін – просто дивився і відчував безмежну гордість.
Нарешті, хлопець загальмував, зробивши широкий випад правою ногою, а лівою провівши півколо, спритно підставив її до передньої. Він ввічливо вклонився, а потім під’їхав до Намджуна, розправивши руки в сторони і заключив Намджуна в обійми.
Спіймавши Чіміна за тендітну талію, Кім, усміхаючись, деякий час дивився йому прямо у світло–карі очі.
– Ти був неймовірним, – усміхнувся старший. – Чесно, ти приголомшливий, Чімін–а, я так пишаюся тобою!
Пак сором’язливо усміхнувся, приймаючи компліменти старшого.
Ще трохи постоявши отак в обіймах один одного, вони рушили до виходу.
– Знаєш, а мені навіть сподобалося, – зізнався Намджун.
– Правда? – здивувався Чімін, а потім щаслива усмішка розповзлася на його обличчі, коли той кивнув. – Тоді, прийдемо сюди ще якось?
Присівши на лаві, вони почали роззувати важкі ковзани.
– Обов’язково, – запевнив його Кім.
Чімін наблизився ближче до нього, та, обхопивши щоки Намджуна прохолодними долонями, залишив на його губах поцілунок.
Короткий. Миттєвий. Наче сніжинка впала на гарячі вуста та розтанула у той же момент.
***
Як тільки Намджун здав свої прокатні ковзани, Чімін повів його роздивлятися фотографії, котрі вийшли за час їхнього катання.
– Я візьму оці дві, – Пак вказав чоловікові, що стояв за фото–будкою, на фотографії, котрі хотів би роздрукувати на пам’ять.
На першому фото Чімін ніжно тримав Намджуна за руки, поки той намагався зробити свої перші кроки на льоду, а на другому – Джун незграбно розмахує руками, намагаючись втримати рівновагу, поки самостійно перебирає ногами.
– Мин-і-і, – обурено простогнав старший. – Я же маю такий безглуздий вигляд на цих фотографіях.
Пак знову заусміхався.
– Ні, хьоне, ти тут милий, – фотограф простягнув хлопцю дві фотографії, та, розрахувавшись із ним, Чімін додав: – як маленька дитина, що тільки вчиться ходити. Тим паче, ти вперше став на ковзани, це дуже важливі спогади, хьоне.
Старшому залишалось лише зітхнути. Якщо хлопця радували ці фотографії, він був готовий завісити їхніми копіями всю кімнату – аби лише бачити на чудовому обличчі Чіміна щиру усмішку.
Роздивившись фотографії, що залишилися, Намджун обрав для себе ту, на котрій Чімін вийшов крупним планом. На ній хлопець застиг у повітрі під час виконання стрибка.
– Нащо тобі ця фотографія? В мене є купа схожих…
Чімін не вбачав у ній нічого особливого, тому не розумів вибору Намджуна. Але той усміхнувся, відповівши із теплотою в голосі:
– Ти на цій фотографії – наче сніжинка.
***
Після довгих блукань по торговому центру та покупок різдвяних подарунків для друзів, хлопці вирішили зайти у невеличку кав’ярню, що знаходилася на третьому поверсі будівлі. Чімін замовив свій улюблений гарячий шоколад, а Намджун – карамельний лате.
На вулиці до сих пір панувала завірюха та лютий холод, і, спостерігаючи за цим усім у вікно, Намджун промовив:
– Ми повинні дістатися до наших хлопців якомога скоріше, а то з такими темпами тут так замете, що доведеться святкувати Різдво у цьому торговому центрі, – він засміявся, наче в жарт.
Чімін згідно кивнув.
– Зараз доп’ємо – і одразу до Хосока.
– Потрібно поспішити, а то Санта вже може піти до нашого приходу, – усміхнувся Намджун.
– Ти віриш у Санту? – Чімін трохи здивувався, відпиваючи зі свого стаканчика.
– Звісно. Я бачив його на власні очі.
Загадкова усмішка на обличчі чоловіка не залишала Пака у спокої аж до самого дому Хосока.
***
До Різдва залишалися якісь півгодини. От тільки Техьон зовсім не відчував часу. Йонтан мирно спав у нього на колінах, тихо посапуючи, а сам хлопець додивлявся другу частину «Сам Удома».
– Я більше ніколи нічого не проситиму, я хочу побачити маму, – загадував бажання Кевін, стоячи біля різдвяної ялинки.
– Я теж більше нічого не прошу, окрім як побачити тебе, – Техьон сам не помітив, як промовив ці слова вголос.
– Хай не сьогодні, але я так хочу її побачити. Колись. Найближчим часом. Хоч раз, хоч на кілька хвилин…
– Колись… навіть якщо на кілька секунд…
Техьон не встигнув договорити власну думку, як неочікувано роздався дзвінок у двері. Спочатку хлопцю здалося, що йому почулося, але дзвінок повторився. Дивно, кого це до нього занесло в такий час? Він попросив друзів не приходити, та й було вже пізно, а на вулиці хуртовина, здається, лише посилилася.
– Так швидко?!
На цьому моменті Техьон поставив фільм на паузу. Йонтан уже зірвався з місця та вибіг зі спальні, вперед хазяїна забігаючи до передпокою. Сам же хлопець повільно попрямував за ним, та, зупинившись біля вхідної двері, притулився до неї вухом: вічка в дверях не було.
– Хто? – спитав він трохи з опаскою, уважно вслуховуючись у кожний шурхіт.
З тієї сторони двері одразу ж пролунала відповідь басистим, хриплим голосом:
– Санта.
***
Двері відчинилися. Техьон окинув чоловіка, що стояв у нього на порозі, вивчаючим поглядом.
Це і справді був Санта. Весь посипаний снігом, у нього були червоні від морозу щоки, що зливалися із кольором його костюму. Біла густа борода, таке ж біляве волосся, що стирчало з–під гострокінцевого ковпаку з пухнастим помпоном на кінчику. Чорні, великі чоботи, а за плечем він тримав здоровенний червоний мішок. Техьон готовий покластися – він сам в такий влізти міг би.
Хлопець відступив у сторону, запросивши Санту увійти всередину, та, зачинивши за ним двері, він із недовірою витріщився на нього.
– Ти не справжній Санта, – промовив він. – Санти заходять через камін, а не вхідні двері.
Чоловік усміхнувся на це, знімаючи рукавички:
– Я повинен сказати тобі, хлопчику, що Санти вже давно так не роблять, – він подивився на нього своїми світлими чесними очима. – Це ж не зручно.
Кім лише хмикнув на це, а потім запросив Клауса на кухню. Йонтан тим часом постійно крутився під ногами обох, весело виляючи хвостиком у різні боки, задоволений, що до них прийшов такий гість.
Чоловік, пройшовши у приміщення, озирнувся навколо, а потім здивовано поцікавився:
– А де ж твоя ялинка?
Техьон на це з провиною опустив голову та прикусив нижню губу.
– В цьому році вона зовсім маленька, і стоїть на моєму робочому столі, – зізнаватись, що не планував святкувати у цьому році Різдво, тепер було соромно.
Санта із розумінням кивнув.
Нарешті, хлопець запропонував своєму неочікуваному гостю тепле какао, і, коли він погодився, попросив присісти за стіл.
Йонтан все продовжував вертітися у ніг Клауса до тих пір, поки він не взяв його на руки.
– Славний хлопчик, – усміхнувся чоловік, погладжуючи цуценятко, та бадьоро підморгнувши йому, промовив: – для тебе в мене теж є подарунок.
Потім він відпустив його на підлогу, та, діставши з кишені невеликий гумовий синій м’ячик, простягнув його Йонтану. Песик тут же вхопив зубами нову іграшку та задоволений побіг гратися з нею у вітальню.
Коли какао вже було готове, Техьон поставив одну чашку біля Санти, а сам сів навпроти та поцікавився, розмішуючи ложкою цукор у своїй чашці:
– Хіба ти тут не затримуєшся, Санто? Напевно, в тебе у списку ще багато діточок, котрих потрібно привітати.
Клаус раптом заметушився на місці, а потім дістав із прихованої кишеньки своєї куртки великий згорток.
– Хм… – він задумливо розгорнув його та почав водити очима, вчитуючись у кожне ім’я, поки не дійшов до самого кінця. Потім він нарешті промовив: – ти один залишився.
Зробивши ковток гарячого какао, Техьон розгублено подивився на чоловіка:
– Але ж я навіть не дитина…
Санта у відповідь по–доброму розсміявся, пояснюючи:
– У всіх всередині нас є своя внутрішня дитина, – і очі Техьона, здається, заблискотіли від почутих щойно слів. Клаус продовжив: – у цю різдвяну ніч я виконаю будь-яке твоє бажання, тож сідай до мене на коліна, як прийнято, та загадуй усе, чого бажаєш.
Техьон невпевнено піднявся з місця.
– Ну ж бо, сміливіше, – він підбадьорив його, поплескавши себе по колінам.
Хлопець обійшов стіл. Ставши навпроти чоловіка, він слухняно присів, спрямувавши погляд кудись у підлогу. Він відчув на своїй талії великі холодні руки, що обережно притримували його.
– Ти був слухняним хлопчиком у цьому році? – поцікавився Санта, намагаючись зазирнути йому в очі, і той ствердно кивнув.
– Так, Санто, я був слухняним, – Техьон про щось замислився, а потім промовив: – але ти не в силах здійснити моє бажання.
Клаус здивовано скинув брови доверху, а потім відповів:
– Не недооцінюй мою міць, Техьон–а. Скажи, чого ж ти так хочеш?
Техьон почекав із відповіддю, роздумуючи, як варто правильно вимовити своє бажання.
Подумавши ще трошки, та нервово ковтнувши, він, нарешті, впевнено вимовив, заглянувши в саму глибину улюблених очей:
– Будь моїм хлопцем, Чон Чонгуче.
***
– Цікаво, кого могло занести до нас у таку завірюху?
– Хтозна. Можливо, це Санта.
Хосок у той момент навіть сам не підозрював про те, що мав повну рацію. Як тільки він відчинив двері, на його обличчі відобразився шок та здивування, змішане із радістю та захопленням, що переповнювали його у ту мить.
– Чонг… Санта! – запнувся хлопець, у приємному здивуванні прикривши рота долонею, стримуючи радісний вереск. – Наш Санта!
– Та тихіше ти, – заусміхався Чонгук, приклавши вказівного пальця до своїх губ, котрих не було видно за великою ватною бородою.
Хосок відступив, дозволяючи тому увійти у теплу квартиру.
– Повірити не можу, що ти повернувся! – вже пошепки промовив хлопець, а потім крикнув: – Гей, хлопці, нумо сюди! – і звернувся до Чонгука: – ти як сюди добрався? Ще й у таку погоду?
Той розхихотівся:
– На літаючих санчатах, звісно ж, – оцінивши друга поглядом, Чон схвально усміхнувся. – До речі, файні оленячі роги, хьоне!
І вони обидва розсміялися.
– Що трапи…
Підійшовший до передпокою, Юнґі тут же завмер на місці, а слова застрягли у горлі, коли він побачив того, хто стояв біля порогу. Він блимнув кілька разів, не вірячи власним очам, а потім підійшов ближче.
В наступну мить його руки обвилися навколо шиї молодшого – для цього Юнґі довелося піднятися на носочки, – і він прошепотів у самого його вуха:
– Неймовірно. Не можу повірити, що це правда ти.
– Я теж сумував, хьоне, – Чонгук обійняв його у відповідь.
Не витримавши, Хосок теж кинувся до молодшого, обіймаючи його та Юнґі теж.
Нарешті підійшов Сокджін.
– Чонгук? – він теж попрямував до нього, щоб обійняти, а потім гордо промовив, роздивляючись друга, що стояв перед ним. – Ти так сильно виріс за рік, – оцінивши його прикид Санти, він не втримався, щоб не пожартувати: – і постарішав. Коли встиг відпустити таку файну бороду?
Всі розсміялися, і Чон збентежено опустив очі.
– Я сумував за вами, хлопці, – а потім поцікавився, ненадовго затримавши погляд на кожному з хлопців: – а де… де Техьон?
І в цей момент Юнґі, Сокджін та Хосок перекинулися поглядами.
Зітхнувши, останній обережно промовив:
– Техьон вирішив не святкувати з нами.
Чонгук скинув брови від подиву. Це зовсім не було схоже на того Техьона, котрого він знав.
– Щось трапилося? – в голосі відчувалися нотки тривоги, і Юнґі поспішив запевнити молодшого.
– Все в порядку, правда. Техьон просто вирішив побути наодинці. Для нього це нормально, ти ж його знаєш, – хлопець заспокійливо усміхнувся.
«Краще, за будь–кого іншого» – кивнув Чонгук. – «Він любить самотність. Але тільки не в канун Різдва».
– Я хочу селку з Сантою! – неочікувано гучно сказав Сокджін, щоб розвіяти нагнітальну обстановку, та витягнув з кишені штанів свій смартфон. – Погнали фотографуватися?
Інші тут же підхопили ідею, і вже всі четверо рушили у вітальню до різдвяної ялинки.
Поки всі ставали у кумедні пози для фотографії, Сокджін знайшов смішні окуляри в синьому мішку неподалік. Упевнившись в тому, що це саме те, що потрібно, він став до хлопців для спільної фотографії.
Здавалося, що так, як зараз вони не веселилися цілу вічність, і напевно, так і було.
***
Незабаром прийшли і Намджун з Чіміном. Останній, побачивши Чонгука, без роздумів кинувся до нього в обійми, ледь не поваливши з ніг.
– Чімін-щи, – усміхнувся йому Чонгук, обіймаючи друга.
Постоявши так ще трохи, Пак відсторонився. В його очах Чон роздивився виступивші сльози.
– Ти наче різдвяне диво, – прошепотів він, протерши очі маленькими кулачками.
Намджун, підійшовши до Чонгука, приобійняв його, плеснувши по плечу.
– Пройшов уже рік, як ти полетів навчатися в Америку, чи не так? Я рад знову бачити тебе.
– Навзаєм, – хлопець кивнув, опустивши голову.
***
– А хтось знав, що Чонгук повернеться? – поцікавився Хосок, по черзі затримуючи погляд на кожному з хлопців, що сиділи за великим обіднім столом, котрий вже був накритий смачною домашньою їжею, старанно приготованою Сокджіном та Юнґі.
Всі тихо перезирнулися.
– Я сказав тільки Намджун-хьону, – усміхнувся Чонгук, подивившись на чоловіка. – До речі, це була його ідея з костюмом.
Джун сором’язливо усміхнувся та почухав потилицю, а Чімін, що сидів біля нього, тут же втямив, до чого була та розмова про Санту. З цього моменту, здається, тепер всі хлопці в нього повірили.
– І нікому з нас не сказав! – обурився Хосок, звернувшись до Кіма. – І як у тебе лише вийшло протримати таке в секреті від всіх нас?
Той лише потиснув плечами.
– Це ж був сюрприз, – потім, зробивши невелику паузу, Намджун перевів тему, – а давайте вже пити?
Хлопці тут же ствердно закивали, і в наступний момент Чімін вже розливав усім вино по їхнім келихам.
Коли прийшла черга до Чонгука, той заперечно похитав головою.
– Я не буду, – промовив він. Всі із зацікавленістю подивилися на нього, і Чон пояснив: – я хочу ще піти до Техьона.
– До Різдва дві години… – нагадав Сокджін, звірившись із годинником на своїй руці.
– Так, вже темно… І ти бачив погоду? Там снігу вже по пояс, – схвильовано додав Чімін.
– І тим паче, Техьон не…
– Мені все одно, – без злості або роздратування перервав Юнґі Чонгук. Він промовив впевнено і чітко: – я хочу привітати його, і зроблю це.
І Чонгук зробив. Так, як більш ніхто не зміг би зробити.
Іншим лише довелося мовчки кивнути.
– Тоді, чи може Санта доставити Техьону і наші подарунки також? – запитав Сокджін із сподіванням подивившись Чонгуку в очі, та підморгнув: – тоді він зможе відкрити їх вчасно.
Всі підхопили ідею, а Чонгук заусміхався, схвально кивнувши.
***
Техьон вже змусив Чона зняти шапку, білу перуку та фальшиву бороду, щоб тому було не так спекотно.
«Будь моїм хлопцем, Чон Чонгуче», – слова Техьона луною відбивались у молодшого в голові.
До Різдва залишалося десять хвилин.
– Техьоне, ти…
Серйозно?
Хлопець зітхнув, але погляду не відвів.
– Це моє єдине бажання.
Серце стукало в грудях, як скажене. Відступати вже було занадто пізно, і він промовив:
– Я кохаю тебе.
Напевно, Чонгук зараз втече, адже не таке бажання він хотів почути від нього. Аж ніяк не освідчення в різдвяну ніч від хлопця, що всівся у нього на колінах. Від хлопця, котрий, в пергу чергу був його ліпшим другом.
Техьон затупив.
«А якщо в нього вже хтось є?» – пронеслося у нього в голові. Від цієї думки стало не зручно, вони ж не бачилися цілий рік, і все могло змінитися.
Але Чонгук не втік. Він довго дивився в очі Техьону, в котрих хлопець міг роздивитися добру казку. В цій казці був кришталевий сніг, що гарно лягав на гілки оголених дерев та дахи будинків, з котрих звисали прозорі бурульки. В цій казці був замерзлий ставок, покритий товстим шаром льоду. В ній також був камін, в котрому палало багаття, а біля нього – зручне крісло із м’яким пледом, книжки та гаряче какао. Але в ній не було іскор, і Чонгук відчув, що повинен це виправити.
П’ять хвилин.
– Як же пощастило, що у нас із тобою однакові бажання, – на обличчі хлопця з’явилася яскрава усмішка, а очі заблискотіли, наче вони були океаном зірок. Він з обережністю тримав Техьона за талію.
Наче сніжинку, – пронеслося у Чонгука в голові. О, так. Наче тримаєш в руках сніжинку, бо Техьон крихкий. Такий же чистий та прекрасний, як сніг. Він неповторний, адже у світі не існує сніжинок з однаковим візерунком.
– Я теж кохаю тебе, Те.
Вже давно. Ще до того, як довелося залишити Сеул, приховане у грудях відчуття не давало йому спокою. Воно оселилося там, десь глибоко у серці – таке чисте та невинне. І тільки через нього він зараз тут, поруч із Техьоном, бо перебувати на відстані один від одного виявилося для нього незносним. Без можливості бути поруч, без можливості міцно обійняти і притиснути до своїх грудей, як найцінніший скарб.
Кім відчував, що той не жартує, але не міг остаточно повірити, що все те, що відбувалося із ним… ні, з ними, прямо зараз – правда. Здавалося, що це все сон або гарне ведіння. Але вуха палали вогнем від почутого, а серце погрожувало вистрибнути назовні.
Хвилина.
Техьон дивився Чонгуку в самісінькі очі і бачив у них ту ж саму казку.
Він запитав:
– Ти давно прилетів?
– Сьогодні вранці, – спокійно відповів Чон. – Повинен був ще вчора, але рейс затримали через погодні умови.
– Ти надовго?
Чонгук помовчав трохи, обдумуючи відповідь, а потім, ясно усміхаючись, промовив:
– Назавжди.
Від почутого очі Кіма тут же розширилися, і серце закалатало ще швидше.
Не дозволивши Техьону до кінця усвідомити його слова, молодший запитав:
– Чи можу я..?
Поцілувати тебе, – від нервів слова застрягали у горлі. Він мовчки переводив погляд то на гарні (напевно, такі м’які), трохи тремтячі губи, то знову зазираючи у темно-карі очі, шукаючи в них згоду.
І Техьон ствердно закивав, та, розтягнувши губи в щирій усмішці, зручніше вмостився на чужих таких рідних колінах. Він наблизився до обличчя Чонгука, зменшуючи відстань, а потім відчув вже теплу долонь на своїй щоці.
П’ять секунд…
Відстань між їхніми губами все зменшувалась, швидко долаючи лічені міліметри.
Чотири… три… два… один…
Їхні губи злилися в ніжному, чуйному поцілунку. У них перед очима спалахували бенгальські вогні найяскравішими кольорами.
Здається, навіть завірюха у цей час заспокоїлася, як і серця хлопців, що, нарешті, перестали приховувати один від одного свої почуття. Вони, наче підсніжники, вилізли з–під глибоких шарів снігу, розквітаючи і більше не лякаючись морозів і снігів.
Ось це – та мить, котру хочеться поставити на повтор. Хочеться, щоб вона тривала вічність. І хочеться сповільнити час, щоб ще хоча б на кілька секунд довше…
Але вона така ж швидкоплинна, як і бенгальські вогні: після підпалення,
іскри з них розлітаються і згасають моментально.
Чонгук м’яко відсторонився від солодких губ, зазираючи в очі навпроти.
Техьон обіймав його за шию та відкрито роздивлявся того, за ким так довго сумував, без кого не хотів святкувати Різдво, і про чию присутність в цю ніч міг тільки мріяти. Він обхопив долонями обличчя Чонгука, та, наблизившись, залишив ще один короткий поцілунок на його губах.
І все ж, Чонгук був справжнім. Він не сон і не примара, тепер хлопець повірив у це.
Обличчя Техьона світилося від щастя, а казка в очах обох тепер виглядала завершеною – в них сяяли іскри. Такі, котрі ніколи не згаснуть.
– З Різдвом, – промовив нарешті Чон, погладжуючи темне волосся Техьона та ясно усміхаючись йому, не зводив з нього погляду ні на секунду.
– З Різдвом, – відповів той, вмостивши зручніше голову на чонгуковому плечі.
***
Прокинувшись вранці, Техьон дістав різдвяний подарунок, приготований спеціально для Чонгука, але самого хлопця він ніде не виявив.
Пізніше, зайшовши, нарешті, у вітальню, він зупинився біля входу, здивовано озираючись навколо. Приміщення було прикрашене яскравими гірляндами та штучними сніжинками, а у вільному кутку стояла різдвяна ялинка, під котрою знаходились гарні коробочки з подарунками.
Він що, досі спить?
Зачаровано підійшовши ближче, Техьон опустився навколішки, залишаючи свій подарунок під ялинкою, а сам почав роздивлятися інші. Перший, котрий кинувся йому в очі, був у блакитній обгортці. На ньому він прочитав:
«Техьону.
З любов’ю та надією,
Твій Хобі–хьон».
На інших були схожі підписи, його друзі і правда постаралися, щоб зробити цей день найкращим. Роздивляючись коробки та відкриваючи їх, хлопець не міг стримувати яскравої усмішки на обличчі.
На найбільшій, із фіолетовим блискучим папером, він прочитав:
«Найкращому хлопчику у всесвіті.
З любов’ю,
Санта».
Пальці Техьона вже потягнулися до акуратно зав’язаного бантику, як позаду пролунав лагідний голос:
– Ти вже прокинувся? – Кім, різко обернувшись, мовчки подивився на чоловіка, що стояв позаду нього у домашньому рожевому гуді та спортивних штанях. Той ніжно усміхнувся: – доброго ранку.
– Раночку, – трохи здивовано відповів старший.
Чон, присівши поруч з Техьоном, з інтересом спитав, подивившись спочатку на коробку, а потім на хлопця:
– Відкриєш?
Той ствердно кивнув. Нарешті, розгорнувши подарунок, він зазирнув усередину, а потім захоплено ахнув.
– Чонгуче, – він дивився то молодшому в очі, то на зміст коробочки, і не міг знайти слів, щоб висловити свої почуття. – Ти… це просто неймовірно! – вигукнув Те, радісно усміхаючись.
В коробці знаходилася мантія справжнього чаклуна, гострокінцева трикутна шляпа та чарівна паличка. Але це ще було не все. Також Техьон знайшов у коробці рідкісне подарункове видання настільної гри по всесвіту «Гаррі Поттера».
– Тобі подобається? – така реакція Техьона змушувала Чонгука відчувати себе найщасливішим.
– Так, Гук-і, дуже! Як ти дізнався?
Чонгук збентежено потер потилицю.
– Прочитав твого листа до Санти.
Техьон, звісно, не писав ніяких листів, але не змушував Чонгука казати правду, хай це залишиться таємницею.
Раптом, наче про щось згадавши, він поцікавився:
– До речі, це ти сам тут все прикрасив? – він обвів рукою вітальню. – І навіть ця ялинка… коли ти тільки встиг?
Чонгук хохотнув:
– Мені допомагали мої ельфи.
– Ну, Гук-і-і, які ще ельфи? – протягнув Техьон. – Досить вже жартувати, я ж серйозно.
– Так я теж серйозно, – усміхнувся хлопець куточком рота.
Техьон в очікуванні подивився на Чонгука, але потім, зітхнувши, промовив:
– Піду поки одягну, – він взяв у руки костюм чаклуна та поспішив піти з кімнати.
Чонгук засміявся, ще кілька секунд дивлячись Техьону в спину.
Неочікувано він обернувся на порозі та додав:
– Ти можеш поки що відкрити свій подарунок, – хлопець кивнув на невелику коробочку у різнокольоровій обгортці, що знаходилася за спиною молодшого.
Чонгук із зацікавленістю присів на одне коліно перед подарунком та прочитав на ньому:
«Чон Чонгуку.
З Різдвом,
Від коханого хлопця»
На слові «коханого» він розтягнув губи у найширшій своїй усмішці, і поспішив розгорнути подарунок.
Два музичних альбоми у лімітованому виданні. Чонгук пам’ятав, як колись намагався знайти хоча б одне з них, але всі спроби не увінчалися успіхом. Як і де Техьон знайшов їх – для Чонгука назавжди залишиться таємницею, але прямо зараз йому хотілося зацілувати його за це до смерті.
– Як же я тебе кохаю, – промовив він вголос, а до того часу Техьон вже повернувся.
– Як тобі? – він покрутився, а Чонгук піднявся з колін та підійшов до нього, уважно його розглядаючи.
– Ти чарівний, хьоне.
Зробивши декілька рухів паличкою, Кім жартівливо промовив:
– Зачарую тебе, щоб кохав мене вічно.
Розсміявшись, Чонгук обійняв за талію свого мага.
– У цьому нема необхідності, Те. Я вже тобою зачарований, – нахилившись, він наблизився до його обличчя, захоплено цілуючи м’які, наче сніг, губи. – Дякую, – прошепотів він, відсторонившись на мить. – Твій подарунок просто чудовий.
Цілуючись, жоден з них не почув, як у двері вже двічі подзвонили.
***
– А ось, до речі, й ельфи, – усміхнувся Чонгук, відчиняючи вхідні двері.
– З Різдвом! – протягнули вони хором.
На всіх п’ятьох хлопцях і справді були ельфійські зелені костюми, через що Техьон голосно розсміявся. Після дозволу увійти, вони всі завалилися всередину квартири.
Дім одразу ж заповнила різдвяна атмосфера, і хлопці вже щось обговорювали та сміялись над цим.
Чімін підійшов та дружньо обійняв Техьона.
– Чудовий прикид, – похвалив він зовнішній вигляд друга та жартівливо запитав, прошепотівши тому на саме вухо: – вже зачаклував Чонгука?
Техьон, усміхнувшись, кивнув:
– Ага, – а потім трохи відтягнув мантію, демонструючи багряну відмітину в районі ключиці. – Бачиш?
– О-о, – схвально протягнув Чімін та щиро додав: – вітаю вас!
Хлопець поправив костюм, приховавши оголене плече під тканиною, та сором’язливо опустив голову, киваючи, але нічого відповісти не встиг, тому що увага Чіміна вже переключилася: помітивши Йонтана, що підбіг до них, він тут же сів навколішки та почав погладжувати його по голові та цілувати у милий носик. Песик, задоволений таким проявом уваги до себе, радісно висунув язика.
– Мало того, що Чонгук збудив нас всіх о п’ятій ранку, так ще й вигнав за цими костюмами! – тим часом почав розповідати Техьону Хосок, а той уважно слухав його та сміявся. Чон продовжував: – я думав, що він прикінчить нас, якщо ми тебе розбудимо.
– Ми навіть погодували та вигуляли Тан-і, щоб він не лаяв, – додав Намджун.
Техьон здивовано скинув брови, а потім подивився на цуценя: той досі крутився навколо Чіміна, котрий грався з ним м’ячиком, люб’язно подарованим Чонгуком. Знову перевівши погляд на друга, він вдячно кивнув.
Чонгук дійсно прокинувся дуже рано, щоб приготувати все до того, як Техьон розплющить очі. Разом з Намджуном вони поїхали за справжньою живою ялинкою, а потім постаралися встановити її якомога безшумно. У цей раз прикрашанням різдвяного дерева займався Сокджін з Хосоком, а Юнґі з Чіміном розвішували гірлянди та іграшки по всій вітальні та кухні.
– Чонгук дійсно зробив все це заради тебе, Техьон–а, – гордо сказав Юнґі.
– Але без вас у мене нічого б не вийшло, – Чонгук, котрий за цей час встиг піти знову переодягнутись у костюм Санти, тільки вже без бороди і шапки, окинув теплим поглядом кожного з хлопців, – дякую вам, друзі.
– Та ладно, ми ж родина, – сказав Сокджін, і в цей момент всі замовкли.
Адже Джін вкотре мав рацію. Вони всі дружать вже так довго, що знають один про одного геть усе. Вони завжди підтримують та піклуються про кожного, доповнюють один одного, та, здається, й життя не можуть собі уявити, якщо хоча б один з них не поруч. Зараз вони знову в повному складі, і завдяки цьому чарівна атмосфера відродилася.
З поверненням Чонгука пустота всередині них миттю заповнилася, і всі наче знову ожили, прокинувшись після довгої зимової сплячки тривалістю в один рік.
Не стримавшись, хлопці міцно обійнялись. Вони всі – дійсно родина, і кожен з них зараз думав лише про це.
Хтось знову запропонував сфотографуватися, і всі, припинивши товктися у передпокої, поспішили у вітальню та стали у кумедні пози.
– Один… два… три!
Звук затвору на смартфоні. Роздивляючись фотографії, що вийшли, всі почали хихотіти.
– Я такий щасливий, що нас знову семеро, – з теплотою в голосі промовив Юнґі. – Я щасливий, що ми разом.
Техьон не планував святкувати Різдво цьогоріч, але він завжди вірив у дива. З поверненням Чонгука – все навколо стало неймовірно казковим та набуло яскравих барв, а атмосфера, що витала навкруги, була затишною та комфортною. Вона була сімейною, і це, здається, найсправжнісіньке диво.
– Слухайте, а ми будемо пити? – раптом запитав Намджун, і одразу ж отримав стусана від Хосока. Той сором’язливо засміявся: – Ну а що?! В нас на це є чудовий привід.
Він дивився прямо на Техьона і Чонгука. Всі, окрім цих двох, зрозумівши у чому причина, почали усміхатися, і, з очікуванням дивилися на нову пару.
– В чому справа? – нарешті спитав спантеличений Чонгук, і Чімін кивнув.
– А ви подивіться вгору.
І ті здійняли голови. Прямо над ними звисала гілочка омели, і ті одразу почервоніли.
– То що тепер, ми повинні поцілуватись? – Техьон глядів прямо в улюблені очі навпроти.
– Виходить, що так, – кивнув Чон.
Більше не вагаючись ні секунди, Техьон обхопив щоки Чонгука долонями, і припав до його губ, всім тілом линувши в його обійми.
– То що, вони зустрічаються? – пошепки спитав Сокджін у Юнґі, котрий сидів праворуч від нього.
– Доброго ранку, – всміхнувся він, а потім додав, також пошепки: – неси краще випивку.
І той одразу заметушився.
Різдво – воістину чарівне свято. В цей день відбуваються дива та здійснюються мрії, що криються глибоко в серці.
Бажання Техьона вже здійснилися. Знаходячись в обіймах коханої людини, в компанії близьких друзів, він відчував себе найщасливішим у всесвіті. Здається, на вулиці знову пішов сніг, але не такий, як учора, а легенький та заспокійливий.
– Кохаю, – прошепотів Чонгук у самі губи.
– А я тебе сильніше, – була відповідь.
І їм не потрібно цього доводити, бо вже довели.