Work Text:
В одному білому-білому не розчищеному після останньої заметілі містечку в торговому центрі на околиці в довгій-довгій черзі за гірляндами на батарейках, яких всі раптом стали потребувати, відбулося дещо.
Джісон, тупцяючи у гарних, але холодних осінніх черевиках, у які на вулиці він вже встигнув наловити снігу, буркнув у спину комусь високому в «дутій» куртці, що стояв перед ним: «А можна якось швидше?». Йому аж серце нило від думки, що Дута Куртка забере як раз ту гірлянду, на яку він сам поклав око. Несподівано Куртка рвучко до нього розвернулася.
На впізнавання знадобилася дуже довга для нього самого і дуже коротка для світу мить. Першими Джісон уздрів широкі брови, потім – заспані очі; все інше ховалося під полами зимової пухнатої панамки та чорною маскою. З Хана вирвався неясний, і, важливе уточнення з огляду на його характер та типову поведінку, негучний звук.
Перед очима Джісона виникнув задушливо-вологий початок минулого літа, нестримна злива з важкими теплими краплями і карниз невеличкої пекарні, під яким він, добряче змоклий, намагався знайти прихисток.
Двері пекарні відчинилися, дивом не зачепивши самого Хана, випускаючи оповитих запахами свіжої випічки покупців із фірмовими паперовими пакетами. Ненавмисне Джісон зустрівся поглядом із деким високим, чиє темне волосся було зібране у неохайний хвостик, а щоки напхані певно що щойно відламаним шматком м’якого хліба. Відвернувшись, він розкрив прозору пластикову парасолю. Коли Хан її побачив, у його голові майнуло: «Під такою помістилося б і двоє».
Більше він не вагався – діяв: підскочив до незнайомця і промовив: «Доброго дня, чи не бажаєте провести мене додому?». Бажання не стовбичити під карнизом довіку і не мокнути було здобрене дуже сильним зацікавленням.
…Заходить сонце, розмальовуючи тиху зелену вулицю золотими та пурпуровими барвами, а йому назустріч, перегукуючись і сміючись, на велосипедах мчать двоє. Один із них, із темним довгим волоссям, що тріпоче на вітрі, постійно обертається до того, хто позаду; на шлях перед собою він не зважає і за це розплачується болісним падінням.
…Пізнього вечора під акомпанемент цвіркунів Хьонджін виходить із дверей травмпункту із таким виглядом, наче він здобув гран-прі Каннського кінофестивалю, а не товстий білий гіпс на ліву руку. Джісону здається, що той аж світиться у темряві й дивом не приваблює нічних метеликів та комарів. Це, мабуть, на краще – вони мають змогу непотривоженими й ніким, окрім їжачиної сім’ї та кількох котів, не побаченими, сидіти на лавці до самого світанку, займаючись своїми справами.
…Спека плавить мізки й змушує часто-часто дихати, хоча, можливо, Джісону заважає ще й те, що у гудучому тряскому тролейбусі вони із Хьонджіном ділять одне шкірне сидіння, до якого липне все, що можна. В його руках тане морозиво на паличці; рожеві патьоки міцно склеїли пальці. Плечем він щомиті прилипає до Хьонджінового плеча; той поглинутий поступовим злизуванням свого ванільно-коксового ріжка. Джісон швиденько повертає погляд до відбитків власних зубів на фруктовому в шоколаді.
– Дай твоє спробувати, – не чекаючи згоди, Хьонджін нахиляється до Джісонового морозива.
– Не дам! – відсахуючись, верещить Джісон так, що його крик заглушає виття і гуркіт древньої машини.
– Ну й не треба! – миттєво надувається той і відвертається до вікна.
Увечері, згадуючи цей епізод, Хан з усієї сили влупився головою в подушку.
…Ночами вже підіймається туман, провіщуючи невідворотний фінал літа й усього іншого. Джісон допомагає Хьонджіну вкладати валізи – такі величезні, що він сам міг би в одній із них поміститися, – до вантажного відсіку міжміського автобуса. В останній момент вони ніяково похапцем обіймаються – у Хьонджіна є й інші, дорослі, проводжальники, яким він вже з автобуса обіцяє написати як приїде, а Джісон запізно розуміє, що за увесь цей час він так і не взяв його номера.
Хан забороняє собі згадувати про те, що він не може повернути й куди не може повернутися сам.
На фудкорті у все тому ж торговому центрі, що на околиці містечка Хьонджін продовжував по одній брати білі та ніжно-рожеві зефіринки зі скляної вазочки, і вкидати до своєї чашки із гарячим шоколадом. Вони стирчали як нагромадження криги в арктичному морі.
Джісону було так дивно бачити Хьонджіна тут і зараз, таким несхожим на свою літню версію – він коротко постригся (а от волосся самого Джісона, навпаки, відросло), здавався незграбним у грубому светрі «з оленями», а присмажені літнім сонцем ніс та щоки, замінили сизі синці під очима. А ще Хан раз у раз поглядав на придбані ним дві коробки гірлянд – саме таких, які йому хотілося мати: зі світильниками у формі зірочок.
– Міг би й сказати, що ти живеш в одному місті зі мною! – почав Хан, коли для нього мовчання вже стало нестерпним.
– Наче ти питав! – миттєво вибухнув Хьонджін. – І ти міг би й на табличці автобуса прочитати! І взагалі, може, це ти – в одному місті зі мною!
– Там було написано Верхні Віслюки – Мілан, через Золочів! Я, по-твоєму, мав думати, що ти живеш у Мілані?!
– А чому це я не можу жити у Мілані!?
Джісон завжди, щоразу, от справді без жодного винятку доводив суперечки до кінця, аж поки його слово не залишалося, як кажуть, «верхнім» (це було однією з причин, чому в нього не дуже складалося з е-е-е соціальними контактами), але… але тут серед найзатяганіших у цілій галактиці різдвяних пісень, що досі лунали у залі, вигулькнула та, яку того літа без кінця крутили на радіо. А радіо у Верхніх Віслюках було дуже популярним.
Одним словом, те, що загрожувало перерости у сварку, розчинилося, як ті зефіринки у гарячому шоколаді. Хьонджін ще й став підмугикувати й кивати, втупившись у свою чашку, вже утворилася товста біла зефірна шапка. Джісону пригадалися білі солодкі патьоки ванільного морозива на чужих пальцях.
– Як рука? – запитав він перше, що зародилося у його напівпустій голові.
– Скрипить на холодний вітер, – сказав Хьонджін, передражнюючи відомого персонажа зі старого кіно, популярного серед їхніх батьків, якщо не дідів.
Джісон, не очікуючи такого, рохкнув наче порося.
Раптом на Хьонджіновому обличчі з’явився якийсь хитрий вираз.
– Хочеш? – запитав він, показуючи на одну з двох коробок з гірляндами.
– А ти даси? – з підозрою перепитав Джісон.
– Нє, – від вуха до вуха усміхнувся Хьонджін.
– Ну й дупа. Вредна.
– Не перебивай.
– Та де я перебиваю!
Цілих три секунди вони сиділи мовчки, і її виявилось достатньо для того, щоб Хан почав тривожитися. Наче змилостивившись над ним, Хьонджін продовжив, тягнучи слова:
– Але… – Коли я їх розвішу – одну над столом, а іншу над ліжком, то, можливо, покличу тебе… подивитися.
– Можеш покликати й на… розвішування, – буркнув Джісон, з останніх сил намагаючись не видати, як від останніх слів непрошено і не зовсім зрозуміло чому (ну покликали дивитися на гірлянду яка могла б належати йому, ото подія!) зайшлося серце.
– А якщо я покличу тебе сьогодні, ти будеш винен мені подарунок під ялиночку, – майже проспівав Хьонджін. – І тільки спробуй сказати: «Я сам як подарунок».
Джісон ледь не застогнав, бо це було саме те, як він збирався викрутитися. Тому він вирішив добиватися – не зовсім відомо чого, але таки добиватися, – силою.
З поправкою на те, що це був Хан, тому і сила була відповідна.
– І це після того, як ти забрав мою гірлянду, я маю тобі ще щось дарувати, де у цьому світі справедливість?! – почав він.
– Немає. Але ти маєш проявити хоч трохи наполегливості, якщо… якщо, – тут він так і не придумав, для чого Джісону вона мала бути потрібна і мабуть, саме тому раптом почервонів.
Тільки розпалений Джісон того не помітив:
– Наполегливості? Та я – сама наполегливість! – галасував він. – Ти, що, хочеш сказати, що я десь колись та хоча б раз був недостатньо наполегливим?
Хьонджін тільки знизав плечима й усміхнувся шоколадно-зефірною усмішкою – його губи й шкіра над ними були коричневими від напою. Джісону схотілося запропонувати йому серветку, але він передумав: мурзатий був Хьонджін був досить смішним. А ще його увагу зайняла дуже неприємна думка: виходило, що він справді був недостатньо наполегливим із тим автобусом і табличкою на ньому і… і власне, Хьонджіном? Тепер, щоб заспокоїти совість, він зробить все як слід і заодно покаже декому, хто тут наполегливий і все таке.
Рішуче налаштований, він підвівся так різко, що зачепив стільницю – брязнув посуд і порцеляновий свічник.
– Ти куди? – здивовано підняв брови Хьонджін.
– Розрахуюся і піду шукати одній вредній дупі, яка просто так не пускає друзів додому, різдвяний подарунок, – виголосив Хан.
– Ага, – сказав Хьонджін.
– Ага.
– Ну бувай.
– Бувай.
Джісон, хотів ще щось додати, але воно вискочило із голови, тож він просто поспішив надвір, щоб знайти щось таке, чого Хьонджін точно не очікуватиме. Для такого завдання, на його думку, торговий центр точно не годився. Надворі розпочинався черговий снігопад. Через крок сковзаючись, він чимчикував засніженою вулицею, а на серці крутився холодний черв’ячок, який підказував, що він таки забув зробити щось пов’язане із Хьонджіном. Можливо, він мав би попросити у нього якусь підказку? Ні, не те, зовсім не те…
Він чує шурхіт і бачить кинуту на сніг прозору пластикову парасолю.
– Піймався! – раптом чужі довгелецькі руки обхопили його зі спини, викликаючи невеликий серцевий напад та дивне відчуття несправжності того, що відбувалося навколо.
– Якого біса, Хьонджіне? Ти що, хочеш, щоб твоїм подарунком стала моя рання сивина?!
У відповідь той пробурмотів: «Я злякався, що знову тебе загубив», і ці слова змусили Джісона геть розгубитися: він не одразу зрозумів суть сказаного, як і те, чого б це щойно такий вередливий Хьонджін так перемінився.
А потім Джісон заверещав. І у нього було на це було цілих дві причини: по-перше, він нарешті згадав, що саме забув, потім усвідомив, чим це могло для нього обернутися, а, по-третє…
Хьонджін.
Приліпився.
Своїми.
Брудними.
Шоколадними.
Губами.
До.
Його.
Прекрасної.
Священної.
Недоторканої.
Шиї.