Work Text:
Тихо й спокійно на вулиці… Повітря ніби було сіро-блакитним, а дерева були чорними на фоні сіро-блідих будівель. Львів був прекрасним, особливо взимку.
Іноді зустрічались перехожі. Постукуючи парасолькою, йшов задумливий Іван Семенович. Кожний день гуляв одним і тим самим маршрутом, беручи з собою парасольку. Навіть тоді, коли нема дощу…
Назустріч іде чоловік середнього зросту, з рудими, злегка сивими вусами, з-під пальта виднівся вишиваний комірець. Звали цього пана Іван Франко. Він просто прогулювався містом. Йому було до вподоби спостерігати за людьми. А саме, оцінювати їх зовнішність. Проте, впало в око особлива зовнішність: сива борода, а з-під капелюха виднілись каштанові пасма. Як це може бути?
«А він гарний, ніж я уявляв» - перші думки про пана Нечуя-Левицького.
Левицький помітивши, що за ним спостерігають, промовив здивовано : «Пане, я вам сподобався, що ви мене оглядаєте?»
«Так – трохи смутившись, що помітили його огляд, але потім упевнившись, відповів Франко – особливо ваша незвичайна зовнішність.»
Порум’янів Іван Семенович від компліменту.
- Мене звуть Іван Якович. А вас?
- Звіть мене тоді Іван Семенович.
- Нечуй-Левицький? Це ж ви автор «Кайдашевої сім’ї»?
- Так, я…
- Чудовий твір. Мені він просто запав у мою рідну душу.
- Дякую, мені дуже приємно. Чув, що хтось за цю повість назвав мене «Усеобіймаючим оком України». Здається, ви.
- І ви, звісно, маєте рацію.
Сподобалось пану Левицькому спілкуватися з Іваном Яковичем. Вони й не помітили, як захопилися розмовою і переходили з однієї теми на іншу.
- А знаєте, Іване Яковичу, ваші вірші це як чари. Настільки захоплювати своєю атмосферою ще жоден вірш не зміг. Особливо, зі збірки «Зів’яле листя». Навіть, не вистачає слів, щоб описати любов настільки, як ви.
«Мені встидно зізнатись, що мені він подобається. Він ніби тягне мене до себе –думки переповнювали розум Франка любов’ю – як би йому це висловити, аби він не злякався»
Дійшовши до парка, Левицький видихнув, і сказав:
- Іване Яковичу, ви настільки мене зачарували своєю розмовою, що боюсь сказати вам…
- Я весь у вашій увазі. Щоб ви хотіли сказати? Все зрозумію
- Ви зачарували мене вашою красою та мовою. Здається, що закохався…
«Все, все,…о чім снив в своїх старих днях, до чого сильно прикипіло його серце, - тепер розвівалося димом»
Левицький, заплющивши очі, засоромився. Думки просто летіли з неймовірною швидкістю. На вулиці нікого не було, але ж якось ніяково. Відчув, що його руку взяла інша, і почув:
- А я прецінь люблю вас. Люблю на вас дивитися.
І відчувши на собі інші уста, затанув. Це був його перший поцілунок у житті. Це було ніжно й приємно. Жодного болю. Тільки ласка та любов. Відірвавшись,
Франко мовив:
- З чоловіками я більш впевнено почуваюсь. Се в мене якась неприродна, дика любов, моє ви око. Всеобіймаюче око.
Обійнявши Івана Яковича, Левицький не хотів і відпускати його. Так показав, наскільки кохає його. За це відчув лоскіт напівсивілих вус в ланіту, від якого запалали щоки.
Усмішка і зарум’янілі щоки в Івана Семеновича тепер точно будуть до кінця дня. Можливо, при згадці Івана Яковича Франка.