Work Text:
коли синмін на порозі ніяково вітається з розпатланим чорнявим чудовиськом в строкатій сорочці, він навіть не здогадується, що замість того, щоб навчати його вальсу, чудовисько питиме його ягідний чай і розповідатиме біографію якогось тихо браге. синмін серйозно задумується, що краще подіє на кудлатого: часник чи столове срібло.
виявляється, хьонджін любить кислі яблука, клеїти сушені квіти на стіни і так само любить потім їх чіпляти своїми довжелезними руками, поки танцює з сонячним промінням у себе в кімнаті. довго сміється, але обіцяє навчити танцювати і не чіпляти стіни. хьонджін усією своєю яблучною душею ненавидить школу і вважає, що вона вбиває його особистість суворим дрескодом. він міг би навіть влаштувати протест, якби в кабінеті директорки було хоча б трошечки цікавіше ніж на математиці. врешті-решт, треба якось дожити до кінця цього року.
хьонджін в школі досить популярний, але вдає, ніби це не так. або то він просто клеїть дурня. з ним спілкуються заради пропуску на “дорослі” тусовки, звідки він тікає, щоб всóте порівняти сузір'я зі своєю величезною зоряною мапою. він в захваті від астрономії і мріє поїхати на “шипіт” в карпати. і синмін відверто збреше, якщо скаже, що після десятків нескінченних розмов про цей хьонджинів “шипіт”, сам не мріє про походи.
коли вони (нарешті!) починають танцювати, або лише намагатися, синмін розуміє, що пити чай йому сподобалось набагато більше.
– запам'ятай: ти ведеш в танці і твої рухи мають бути достатньо впевненими, щоб за тобою могли слідувати, – хлопець белькоче і намагається вирівняти синмінові лікті. – зрозумів?
синмін майже готовий плакати. йому доведеться з кимось танцювати! на людях! це кінець його життя, він більше ніколи не зможе вийти з дому. тепер він приречений до кінця життя переховуватись у лісі і покинути свою колекцію поламаних ґудзиків.
– а мені точно обов'язково когось запрошувати? – хьонджін тихенько сміється у відповідь.
– хіба що, тебе ніхто не запросить перший, – синмін видихає. хвала богу нашому ісусу христу, він нікому не цікавий!
– але-е, – чорнявий тягне голосні і задумливо хмуриться. – тоді, танцюватимеш зі мною.
бога нема.
– але то потім. зараз дивись на мої ноги і повторюй. праву вперед, ліву в сторону і одразу підставляй. і поклади вже ту руку нормально.
синміну несподівано цікаво, що не так з його рукою і чому це цьому кудлатому хьонджіну не все одно з ким він танцюватиме на випускному.
та уроки хореографії з третього класу далися в знаки – він не безнадійний! синмін сто разів вдячний хьонджіну за те, що тепер вміє ходити в бік на додачу до його феноменальних вмінь. той самий хьонджін чомусь зненацька регоче і синмін здогадується: треба попросити, аби за наступним чаюванням його навчили ще й думати із закритим ротом.
· · ·
– ти боїшся.
– неправда.
усе, чого він по-справжньому боїться – це київське метро. а вальс зовсім не справляє враження платного лабіринту, звідки без мами неможливо вибратись, тож тримається він доволі непогано.
– перестань. ти не навчишся, поки не наступиш мені на ногу хоча б раз.
шкода. а синмін був твердо переконаний, що має серйозні успіхи.
ну, а якщо серйозно, то він уже опанував маленький квадрат. з таким і в люди вийти не соромно! хьонджін заправляє за вухо пасмо волосся і задоволено посміхається до синміна. той сконцентровано наглядає за своїми ногами, щоб ті не зробили зайвого руху.
– розправ плечі, – відтак сам зручніше кладе руку на чужу шию. – я не хочу, щоб твоя мама потім сказала, що через мене її син перетворився на згорблений пеньок.
і сміється. синмін ще довго думає, чи варто впускати цього підозрілого хьонджіна до себе додому колись іще в цьому житті.
· · ·
хьонджін приходить по вихідних під самий вечір і своїм приходом фарбує стіни вітальні в червоний. можливо, кінчики синмінових вух – теж. особливо, коли ненароком занадто м'яко гладить його талію під час якоїсь з репетицій. він майже ніколи не говорить про вальс і без упину тріщить на будь-які теми, поки вони повільно кружляють кімнатою. синміну цікаво в якій книзі кудлатий читає про тихо браге і чому поводить себе так ніби вони разом кпіли над правилами до “підземель і драконів”. але він впевнений, хван не витримав би і однієї партії. хьонджін вириває його з роздумів і питає чи не хоче синмін навчитися в'язати.
· · ·
синмін вже добрих хвилин десять трясеться на багажнику старенького велосипеда. в одній руці має морозиво, а іншою тримається за володаря цього мандрівного замку, який знову без упину белькоче щось про смугастих котів і бісквітні коржі, ігноруючи те, як швидко його слова губляться в потоках пізнього весняного бризу. його біла мереживна сорочка надувається від вітру, а у вухах блищать довгі сережки. і синмін майже заздрить йому через те, що він виглядає неначе (трохи дурнуватий) принц майже без жодних зусиль, але відволікається на спроби не замастити костюм морозивом.
– я вперше бачу тебе у білій сорочці, – синмін випадково чіпляє ногою чиюсь сумку на тротуарі і голосно вибачається. – директорка особисто тебе похвалить.
– вперше за одинадцять років. вона, мабуть, рада, що більше не доведеться мене бачити. хьонджін сміється і одразу дзвінко пчихає, поки синмін на ходу влучає паличкою прямо в смітник.
– ти когось запрошував? – синмін долонею витирає залишки морозива зі щоки. чистий інтерес.
– хіба що тебе, мій солодкий.
– фу, мовчав би вже.
– ти сам спитав, – гальмує. – готуйся стрибати, ясочко, твоя зупинка.
хьонджін, очевидно, як хороший наставник, чекав, що синмін сам когось запросить і тому не запросив його першим, як і погрожував останній місяць. або це те, про що думає синмінів мозок, коли шукає виправдання і заперечує можливість того, що він може банально не подобатись хьонджіну в тому самому сенсі.
вони обоє ігнорують хьонджінове невміння нормально гальмувати, коли він має за спиною пасажира. для драматичності, можна було б сказати, що його вміння загадково анулювалось з появою одного конкретного пасажира у нього за спиною, але він справді не вміє, не смійтеся.
велосипед лишається на вулиці і тепер за нього лише молитися, аби не свиснули, бо охочих розважитись на випускному виявилось набагато більше, ніж синмін собі міг уявити. а хьонджіну тільки в радість: він хапає синміна за руку і пірнає у натовп.
(але велосипед реально шкода, на ньому сто вісімдесят чотири наліпки, які пережили ледве не усе покоління хванів, і дешеві зчесані педалі. хьонджін принципово відмовляється їх змінювати, бо ви не розумієте, це вайб).
синміну блищить в очах від кількості гірлянд, блискіток і хьонджіна, який чіпляє на себе всі загублені дощики і більше нічим не відрізняється від новорічної ялинки посеред гарячого травневого дня. він тягне синміна танцювати, (очевидно, офіційну частину вони вже пропустили) кружляє і мерехтить наче феєрверк, сніжинка в зимовому повітрі і від цього майже паморочиться в голові. але хьонджін попереджає, одна сумна пісня океан ельзи і він особисто змусить діджея добровільно віддати богові душу. він не в настрої плакати сьогодні.
– готовий до екзамену з хореографії, синміне? – посмішка не сходить з його обличчя, коли він намагається загадково прошепотіти це прямо хлопцеві на вухо, але виходить лише неромантично і незагадково перекричати музику.
– абсолютно точно ні, – він оглядає залу і не помічає жодного знайомого обличчя, яке б заспокоїло і запевнило, що з його власником або власницею безпечно дихати на одному квадратному метрі. синмін крутить головою добрих декілька хвилин, поки не зустрічається очима з широко усміхненим хьонджіном, який точно лише цього і чекав.
– хьонджіне, ні.
– хьонджіне, так! – хлопець хапає синміна за руки. – хіба ти не вражений, що такий гарний хлопець має намір запросити тебе на танець?
можливо, трішечки. можливо, все не так, як на репетиціях. але ніяких гарантій.
– ані скільки, – він щурить очі, звільняє праву руку і кладе хьонджіну на талію. іноді, прийняти чужі правила гри нешкідливо.
синмін вирівнюється і, посміхаючись, різко робить перший крок уперед, чим змушує старшого вхопитися за його плече вільною рукою. він втрачає рівновагу на секунду, але швидко розуміє, до чого синмін веде.
– очевидно, ти перебільшуєш, не такий вже ти й милий, – хлопець знижує голос, але настільки, щоб його досі могли чути. і рухається він вправніше, ніж хьонджін цього очікував.
– справді? – хван підхоплює його саркастичний тон і тягне хитру посмішку.
– і, звісно, ти аж ніяк не причарував мене своєю зовсім не магічною усмішкою.
хьонджін на це тільки широко і хитро усміхається перед тим, як підняти одну з синмінових рук над їх головами і швидко прокрутитись під нею. вони кружляють актовою залою і ігнорують непідходящу для вальсу музику. хьонджін знову крутиться в чужих руках і робить широкі випади, коли пізніше бачить їх щільно притиснуті одне до одного груди. синмін більше не знає, йому здається, чи він відчуває хьонджінове довге блискуче намисто затиснуте між ними.
– та ти просто в захваті від мене, кім синміне.
і це майже природньо, бо немає на світі нічого очевиднішого.
– як скажеш, ясочко, – музика замовкає і разом з нею, хьонджін провисає назад у повітрі майже закинувши праву ногу прямо на синміна.
він повертається у звичне положення і голосно задоволено видихає. синміну майже здається, що чужі блискучі очі уникають його очей декілька секунд.
– вітаю, ти склав.
можливо, це все короткочасний скачок адреналіну, або у хьонджіна і справді червоні вуха. хлопець активно починає обмахувати себе долонями і видихає через рот. він виглядає так, наче й досі готовий здійнятися в танець будь-якої секунди і прибирає вологі пасма з лоба. синміну майже доводиться примушувати себе не дивитись.
– вийдеш зі мною надвір? – хьонджін якось цікаво і по-новому на нього дивиться, повільно кліпає і синмін відчуває його пальці на своєму зап'ясті. і це або у хьонджіна такі довгі пальці, або у синміна надто тонкі руки, бо хьонджін без перешкод обхоплює його зап'ястя повністю. – повітрям подихати.
і синмін, мабуть, розуміє про що він. у залі стає нестерпно спекотно, бо він ніяк інакше не може пояснити, чому йому здається, що хьонджінів великий палець обережно гладить низ його долоні.
він тягне синміна до абсурдно високих дверей актової зали і йому доводиться налягти на них усім тілом, аби ті відчинились. хьонджін бурмоче щось про те, що такі двері, очевидно, роблять лише дурні і з повними очима печалі дивиться на те, як вони зачиняються.
синмін кличе його саме тоді, коли сідає на дерев'яні лаковані перила і його голос загадковим ехом розлітається пустою школою. хьонджін дивиться на нього так, ніби його мозок перестає функціонувати на декілька секунд, але він скоро трусить головою, майже псує зачіску і підштовхує синміна далі по перилах. він чіпляє ногами кульки пов'язані над сходами, поки повільно з'їжджає донизу і дивиться як хьонджін майже падає через малесеньку смужку конфеті під слизькими туфлями. він, явно, ледве стримує себе, аби не матюкнутись голосно і по-дурному прямо посеред школи. синмін підвисає від думки, що хотів би, аби старша школа запам'яталась йому дурнуватим кудлатим чудовиськом з дивною зоряною обсесією, який не може не послизнутись на холодних шкільних сходах.
хьонджін послизається ще раз, широко махає руками і видає короткий, та занадто голосний для пустого приміщення писк. і цього більше ніж достатньо для того, аби повернути синміна з його роздумів на землю. хьонджін перед ним замучено видихає, сідає на сходи, після чого наче кіт витягує свої абсурдно довгі ноги і з'їжджає вниз. він підскакує на ноги щойно вони торкаються підлоги першого поверху та комічно кланяється і витягує руку, щоб допомогти синміну зіскочити з перил.
– чуєш, а ти точно випадково не зачерпнув з кухля, куди спирту підлили?
хьонджін не випускає його руку з тих пір, коли синмін прийняв її і, мабуть, синмін аж занадто цьому радий. він намагається не змінювати вираз обличчя, коли хьонджін великим пальцем починає гратися зі шкірою на його кісточках.
– повір, якби я випив, ти б давно помітив, – і сміється по-дурному. – я перетворююсь на абсолютну катастрофу.
синмін боляче прикусує язика. ще секунда і він скаже хьонджінові, що він і тверезий катастрофа глобальних масштабів для тихого і нудного синмінового всесвіту. та нічого не каже і ледве не тягнеться потерти очі перед тим, як згадує скільки часу хьонджін витратив на те, аби рівно нанести тіні на його повіки. це, до речі, один з тих занадто інтимних моментів, про котрі він дуже старається не думати заради стабільності своєї ж нервової системи. він в курсі, що нейрони не відновлюються і, спішу запевнити, це абсолютно єдина причина чому він уникає таких думок. жодних інших причин. нейрони.
як тільки вони проходять повз головні двері, найдурніші і найтяжчі з усіх, хьонджін не зупиняється, а тільки прискорює ходу і періодично обертається перевірити, чи не занадто синмін від нього відстає, хоча їх руки досі тісно притиснути одна до одної.
синмін хмуриться на запитання, що рефлекторно формується у нього в голові і не встигає геть відкрити рота, коли хьонджін починає говорити ніби отак просто взяв і прочитав його думки.
– атестати заберемо в понеділок. ти ж не думав, що їх віддадуть дітям, які найімовірніше нап'ються і повернуться додому під ранок, правда? – хьонджін як завжди говорить з шаленою швидкістю, в той самий час як витягає велосипед з кущів біля шкільних воріт.
хьонджінове темне волосся чарівно розлітається в різні боки кожен раз, коли він повертає голову і трусить нею не в змозі прибрати пасма з очей, поки руки зайняті. синмін ледве-як знаходить в собі сили побороти бажання допомогти і заправити декілька локонів за вуха. хьонджін на секунду обертається і чекає поки синмін займе своє звичне місце на багажнику.
хто знає, може, він і правда читає синмінові думки.
і це було б зовсім не дивно, незважаючи навіть на той факт, що, здається, зовсім необов'язково ритися в синміновій свідомості, щоб все побачити і зрозуміти. достатньо лише подивитися йому в очі і вони ніби самі підносять найцінніше і найкраще заховане тим, хто добре просить. особливо, якщо просить хьонджін.
синмін крутить головою у нього за спиною і оглядається. за десять хвилин мовчазної поїздки той привіз їх до якогось закинутого скейтпарку захованого між трьома сірими будинками, чиї вікна майже не виходять в цей бік.
цього разу він зістрибує ще до того, як хьонджін встигає попередити. він відчуває як вітер грається з його волоссям і затуляє йому очі, що абсолютно нечесно, бо саме в цей час хьонджін вирішує дуже привабливо поправити затяжки з китичками на мереживному комірці, колесо покинутого на землі велосипеда ледве помітно відхиляється від стану спокою. усе, що ловлять синмінові очі, це білі невагомі волани чужої сорочки надуті теплим вітром і від стану спокою відхиляється вже він. та все одно, синмін робить вигляд, що задоволений видом лише напівпрозорих рукавів, знімає нарешті жакета і перекидає його через плече.
хьонджін пливе до низької розбитої рампи, різко заскакує на неї і синміну стає майже фізично боляче від того, наскільки близько він опиняється до того, аби порвати штани. небо з боку одного з будинків жовтіє ближче до низу і синмін щиро хоче в ньому розчинитись.
– чого ти там стоїш?
кліше. нехай це просто буде звичайнісіньке кліше, синмін про інше і не може мріяти.
він широкими повільними кроками підходить до рампи і піднімається трохи більш людським способом.
три громіздкі мурашники досі затуляють будь-які промені сонця, які намагаються пробратись до них, та синмін помічає як гарно сяє помаранчевим хьонджінове волосся, коли краплинка впертого вечірнього сонця хапає їх спини на коротку хвилину. він підставляє обличчя вітру, та нічого не каже. синміну це здається трохи підозрілим, бо хьонджін ніколи довго не мовчить.
– і ти геть не спитаєш навіщо я тебе сюди привів? – хьонджін вигинає ідеальну брову і впирається щокою в своє плече.
синмін тільки тихо фиркає і закочує очі.
– а тобі треба причина?
– справедливо.
він відвертається від синміна і вдивляється в криві лінії якогось наквецяного ґрафіті на рампі навпроти. хто б то не намалював, смаку в кольорах у них точно нема і синміну геть не соромно за ці думки. він одразу уявляє як би на них відреагували, якби парк був досі підходящим для використання, одягнених як казковий принц і школяр в сумнівному вельветовому костюмі. та окрім них тут досі нікого нема, лише жовтим загораються одинокі вікна будинків навколо. йому вже почало було здаватись, що тут зовсім ніхто не живе.
хьонджін мовчить ще кілька секунд, невагомо шкребе нігтями десь біля свого зігнутого коліна і дивним безтурботним тоном проголошує:
– сюди цілуватись приходять.
добре, можливо, це тільки синмінові його тон здається дивним. бо він сам ніколи не зміг би так просто озвучити щось настільки далеке від будь-якої теми їх довгих розмов. він не розуміє, чому хьонджін йому це каже. врешті-решт, навіщо йому знати?
– дякую..? – він намагається вирівняти голос, але виходить все одно якийсь обірваний писк. – але для чого це мені?
хьонджін дивиться на нього з майже казковою невірою, кліпає декілька разів, а потім відвертається і фиркає.
– не змушуй мене казати це вголос, – він дивиться кудись далеко, ніби намагається прогледіти місто у вузькому проході між будинками. – сказав би вже просто, що не хочеш.
синмін ледь помітно зводить брови. хьонджін чомусь не хоче, щоб синмін зрозумів, про що він каже і ховає правду за незрозуміло складеними докупи словами.
– не хочу що?
хьонджін голосно зітхає.
– забудь.
– не хочу що, хьонджіне?
пауза. чорнявий мовчить ще трохи і спирає щоку на свою долоню, тому синмін тепер може бачити його обличчя повністю. хьонджін дивиться на нього своїми чарівними шоколадними очима, як на найбільшого дурня і зітхає голосніше, ніж до цього. синмін не дожидається конкретної відповіді на запитання.
– навіщо б я тебе взагалі сюди приводив? а потім сказав би, що тут зазвичай цілуються? особливо, коли ми тут одні. багато причин на думці?
синмін майже чує з якою силою працюють усі механізми в його власній голові, та кожна потенційна відповідь просто не має жодного сенсу. поговорити про зорі, поговорити про стовпчики з трьома накидами, про безалкогольне шампанське з суницею, про яблука. але до чого тут тоді поцілунки?
– синміне, скажи, будь ласка, ти дурень?
хьонджін помітно стримує себе від того, щоб не заховати обличчя в долонях і не застогнати.
– хто тобі винен, що ти загадками говориш?
– я вже навіть не натякаю, я прямо кажу!
– то скажи ще пряміше!
хьонджін терпить рівно секунду, набирає повітря і продовжує.
– цілуватися! я привів тебе цілуватися! тебе! – тисне вказівним пальцем синмінові в груди. – зі мною!
синмін мовчки на нього кліпає, відкриває рота, та так нічого і не каже.
– ніколи б не подумав, що до тебе так туго доходить, боже. всю романтику споганив, гівнюк.
хьонджін відвертається, стукає носки туфель один об одного і майже сумно дивиться кудись далеко, навіть якщо там вже геть нічого і не видно. над ними загорається жовтий ліхтар, коли сутінки ховають в темряві верхівки сірих будинків, а горизонт досі сяє прозорим жовтим світлом.
кліше.
наступної миті синмін вже бачить свою долоню прямо перед тим, як вона пірнає в ореол темного хьонджінового волосся на потилиці. він мізинчиком відчуває як чужа шия покривається дрібними мурашками і через дві довгі секунди хьонджін назад повертається до нього обличчям.
– передумав цілуватись?
синмін ніколи не чув свій голос таким, яким чує його зараз, але він зовсім не звучить погано. хьонджін знов на нього кліпає і чомусь в світлі вуличного ліхтаря його обличчя виглядає навіть м'якшим, ніж зазвичай. старший перестає функціонувати на пару десятків секунд і по-дурному вперто щось шукає на синміновому обличчі. верхня частина його лиця захована в тіні від волосся, яке спокійно продовжує колихатись від наймешних потоків вечірнього вітру.
синмін тепер той, кому доводиться зітхати. він тисне на хьонджінову шию і чує ледве-ледве помітне здивоване “мм!”, щойно чужі губи врізаються в його обличчя. вони сухі і теплі і синмінові цього достатньо, щоб остаточно втратити голову. він відчуває як вони стискаються ледве на секунду і знов розслабляються. вони стукаються зубами, хьонджін випадково прикусує його верхню губу. його руки міцно тримаються за синмінові гострі коліна і лишають прозорі теплі плями на шкірі, які лоскочуть усе його тіло аж до кінчиків пальців.
синмін випадково треться носом об хьонджінову щоку і відчуває гарячий вологий видих на власних губах перед тим, як змушує себе відірватись, аби глибоко вдихнути.
хьонджін не виглядає задоволеним. він легенько хмуриться з досі заплющеними очима, коли холодне повітря крає простір між ними, і наосліп переслідує синмінове обличчя. він не встигає вдихнути, коли хьонджін знов тиснеться до нього майже розпачливо і з новою силою впирає долоні в його коліна. синмін ловить натяк на його тремтячі вії і остаточно заплющує очі вдруге.
хьонджінові пальці пливуть кудись вище по його стегну, без жодного підтексту, заспокійливо гладять шкіру через цупку тканину і синмінові майже підгинаються пальці ніг. хьонджін перекидає усю вагу на свої руки і майже перевалюється вперед, синмін лише зараз помічає як чужа тепла шия ледь помітно пульсує під його долонею.
і, боже. хьонджін випускає з грудей майже нечутні м'які звуки, найімовірніше, непомітно для себе і це відкриття змушує синміна вхопитися вільною рукою за його сорочку десь на ребрах, аби втримати хоч якусь рівновагу. синмін щиро хоче довго і голосно кричати.
хьонджінові мокрі губи ніби шовк до його власних, м'яко ковзають і ловлять в пастку без можливості втечі. він ненавмисне притискається до синміна кінчиком язика, ледве на секунду, він гарячий, м'який і це аж ніяк не допомагає прийти до тями. у синміна в голові туман, всі внутрішні органи витікають в п'яти і він більше не знає, чи хоче припинити заради своїх нещасних нейронів, які по черзі стрибають з мосту, чи хоче розтанути в жалюгідну калюжу у хьонджіна в руках. чужі м'які коси лоскочуть усе синмінове обличчя і він помічає це одночасно з тим, як хьонджін відриває себе від нього.
– ти... боже, – хьонджін звучить так, ніби пробіг кілометр перед тим, як заговорити і синмін збреше, якщо скаже, що все його нутро не затремтіло від того, як зламався чужий голос на останньому слові.
він миттєво дозволяє своїй голові впасти вперед, не дає геть глянути собі в очі і все, що синмін бачить наступні десятки секунд, це його розпатлана чорна маківка. синмін відчуває себе настільки ж позбавленим повітря, наскільки хьонджін виглядає, і не може не радіти тому, що вони обоє однаково сильно схвильовані і збиті з ніг.
чорнявий на секунду піднімає очі, уникає синмінових і сором'язливо сміється, коли знов опускає голову. синмін не може втриматись, щоб не взяти його неспокійні руки в свої. хьонджін дивиться на їх сплетені наче соломинки пальці з широкою дурнуватою усмішкою, рожевими щоками і гладить синмінові долоні великими пальцями. ділянки шкіри, які він повільно розтирає, нагріваються і квітнуть червневими маками і тепер хьонджін виглядає повністю задоволеним своєю роботою, коли синмін міцніше хапається за його руки.
– то у тебе нема алергії на часник, столове срібло і все таке? – синмін намагається привернути до себе чужу увагу і по спантеличених хьонджінових очах бачить, що у нього виходить.
– ні..?
хьонджін чекає на пояснення, але синмін лише протяжно театрально зітхає і смішно дивиться йому в очі.
– шкода, – синмін оглядає вулицю накриту прозорим рукавом сутінок, перед тим, як повертає погляд на хьонджіна і критично близько нахиляється. – бо я не знаю більше способів, як вигнати тебе зі свого дому.
і знову цілує.