Work Text:
Холодний вітер гуляє сутінковим яром, згинаючи гілля дерев своєю могутньою силою. На поваленому, наполовину струхлому стовбурі сидять двоє, ведучи розмову, яка вже вкотре повторюється.
Виною тому вітер – холодний, що нагадує про наближення зими.
"Кожен рік одне й те саме", – зітхає чорт, зі співчуттям дивлячись на свого друга, який сидить, сповнений смутку, загрузлий по самісіньке горло у своїх думках.
– Я не можу не виконати обіцянку, – розпачливо мовить чорт, не дивлячись на іншого.
– Але… Минуло стільки років… Дем'ян, невже ти…
– Так! Минуло стільки років, а я… А я не можу забути, – з сумом зітхає чорт на ім'я Дем'ян.
Інший дивиться уважно на чужий профіль. Потім запитує, як завше буває під час їхніх розмов:
– Не можеш забути що?
Дем'ян заплющує очі. І за мить під чортовими повіками пробігають майористі, яскраві зображення.
Поле.
Кладовище біля церкви.
Заметіль.
Пагорб.
Дем'ян важко зітхає і, повільно видихаючи, як роблять то люди, тихо каже:
– Тобі не зрозуміти.
***
Зимова ніч була тривожною. Вітер лупив по ставнях, стукав у вікна, розмальовані химерними, морозними візерунками. Демид, сидячи на ослінчику за столом, зіщулився. Віхола за вікном відволікала його від молитов.
Хлопець молився, з надією дивлячись на образи у кутку. Обіцяв багато, усім своїм палким, юнацьким серцем.
Лишень вона була б жива. Лише б вижила, не скорилась проклятій хворобі, лишень б її сміх лунав ще не раз у цій хаті.
Її сміх був схожий на відлуння сріблястих дзвоників на повозці – заливистий, високий. Дитячий.
Сестрі Демида лишень два рочки, але біда ніколи не запитує вік, перед тим, як увірватися до хати.
Так сталося з їхнею сім'єю: молодша сестра раптово захворіла, і стан її здоров'я швидко погіршувався. Довелося батькам кидати усі справи і їхати до лікарні. Забути про святвечір, про усі традиції і приготування, бо найсвятішим для них в той момент було лише життя малої Надії, яка безперестанку кашляла, навіть не приходячи до тями. Мале тіло горіло, і Демид молився ще тоді.
А коли лишився на самоті, у тиші, благання заполонили його мозок, витіснивши усі думки. Жалюгідні благання до Ісуса, до Матінки Божої, до усіх святих, яких тільки хлопець міг згадати.
Вітер відволікав від молитов, та ось до нього додався гавкіт собаки знадвору.
"Невже колядники?" – подумав хлопець, підводячись з-за столу. Дізнаватися не було жодного бажання, але він же обіцяв бути чемним, бути ввічливим і привітним. Обіцяв усе це мовчазним образам, що навіки застигли у відображенні святості.
***
Йому було холодно. Він ненавидів людську подобу за те, що відчувалося зараз його тілом. Він взагалі не любив бути людиною, хоч і не ставав нею, але це не потрібно було нікому знати.
Він чорт, породження іншого виміру, де немає ні холоду, ні жару. Лише нудотна
нескінченність. Тому він завжди, за першої ж нагоди, виринав у світ людей, де існував час. А ще існував холод, і він дуже замерз. Вже подумував змінити образ на якийсь інший, одягнений у щось дуже тепле, аж занадто, все одно на вулиці темно і ніхто не бачить, як раптом з'явилося світло.
***
Демид вийшов надвір, не накинувши і кожуха. Якщо це колядники, то він все одно запросить їх до хати, а якщо хтось інший…
– Добрий вечір, – пролунало у темряві низьким, чоловічим голосом.
"Кого це чорти носять…", – лайнувся бува Демид, але швидко схаменувся: не лаятися він теж обіцяв. Тим більш, згадувати нечистого.
– Вечір добрий, ви… колядувати? – запитав хлопець у темряви.
– Можна й так сказати, – пролунало усміхнено.
На острівець світла із хати вийшов хлопець – у чорному пальто, без шапки на голові, з вкритим сріблястим снігом, чорним волоссям…
"Якийсь блаженний", – майнула думка у голові Демида. Та чорні очі незнайомця анітрохи не виглядали божевільними. Навпаки – погляд був напрочуд спокійним.
– То заходьте, чи що, – знизав плечима Демид, дрижучи від холоду. – Холодно ж знадвору стояти.
***
У хаті було затишно. І тепло. Хоча… образи у кутку дратували чортове око. Але на це не хотілося зважати, бо подоба слабкого людського тіла швидко почала відігріватися. Йти назад, у густу завірюху, яку чутно було крізь вікна, зовсім не хотілося.
– То що ви зразу не сказали, що мандруєте. Навіть колядок не знаєте, – слабко усміхнувся Демид, ставлячи на стіл перед гостем теплий узвар.
– Та, може й знався, та забув… – знизав плечима хлопець. – Тільки… Давай на "ти", ми наче одного віку. Скільки тобі?
– Сімнадцять, – пролунало у відповідь. – На "ти" так на "ти". Я – Демид.
Хлопець простягнув руку, і долоні обережно торкнулися холодні пальці, викликаючи дріж по всьому тілу.
– Я… – хлопець знизав плечима і тихо, невпевнено промовив: – Дем'ян…
– Дем'ян? – перепитав Демид.
Хлопець усміхнувся, дивлячись у очі знизу догори і повільно прибираючи руку.
– Нехай буде так.
***
Демид завжди був тихим, мовчазним хлопцем. Не думав він, що так легко завалить незнайомця турботами і переживаннями, які краяли серце. Тим більш, що розмова, цей, здебільшого монологовий потік, схожий на нещодавні молитви, відбувся у різдвяну ніч.
Та Демид не міг себе спинити. Розповів про сестру, про те, як любить її і зичить їй довгих літ, а не якихось швидкоплинних двох рочків. Ледь не заплакав наприкінці. Та коли чужа рука заспокійливо торкнулася сповненого тривоги тіла – заплакав.
– Не переживай, все з нею буде добре, – переконливо пролунало від хлопця навпроти. Пальці стислися на плечі і Демид підвів заплакані очі.
– Правда?
– Авжеж, правда, – відповів незнайомець, усміхаючись. – От як її звати?
– На…Надія… – відповів хлопець зі схлипом.
Чужа рука поплескала по плечу.
– Тим більш. З таким іменем їй ніяка хвороба не страшна. Вона всіх нас переживе.
Незнайомець широко усміхнувся і Демид слабко усміхнувся теж. Йому хотілося у це вірити.
І, здається, він вперше по-справжньому повірив.
***
– Він не згадає тебе, ну ніяк. Навіщо все це? Обіцянка?
У чорта закінчувався ліміт терпіння і аргументованих переконань.
– Кажу ж, тобі не зрозуміти, – вперто пролунало у відповідь. – Дай краще папіросу.
Чорт мовчки простягнув товаришу пачку. Роздобуту у світі людей, дорогоцінну. Та поділитися не було шкода. Тільки б друг перестав сумувати. Чорт вірив, що це скоро мине. Розмова, як завжди, закінчиться нічим, і не буде повторюватися до наступних холодів. Та чомусь хотілося переконати дужче, надовше.
– Ось як він тебе звав? Дем'ян?
Чорт, затягуючись, мовчки киває.
– Ось. Ти вже не будеш для нього Дем'яном. Та й він сам… буде зовсім іншою людиною.
Випустивши сивий дим, чорт спльовує на землю.
– І шо?
– І нічого. Твій же захист спрацює на тебе.
– Плювати, – вперто промовляє чорт. – Він всеодно відчує, що це я.
В яру лунає смішок.
– Егеж, відчує, що ти чорт і не підпустить ані на крок до себе.
Чорт зітхає, повільно струшуючи попіл додолу.
– Але ж я…
***
Підготування до святкування Різдва було метушливим, зовсім не схожим на спокійний святвечір. Родина поралася у хаті, батько вкладав доньку спати, поки мати готувала на печі розмаїття страв. Назавтра сім'я планувала їхати у сусіднє село до родичів, і тільки Демид віднекувався.
Він не хотів нікуди їхати, та не міг перемогти у суперечці, що заважала заколисувати Надію.
Врешті, хлопець одягнув кожуха, збираючись надвір, бо дрова самі себе не принесуть, а ніч обіцяла бути холодною.
Демид прямує до сараю, тихо лаючись собі під ніс. Аж раптом помічає силует у темряві, який сидить на пеньках попід сараєм.
– Дем'ян? – з надією запитує хлопець, не наважуючись наблизитися.
Місяць визирає з-за хмар, освітлюючи вже знайоме обличчя.
– Привіт.
***
Він усміхається, коли хлопець сідає поруч, на сусідній пеньок. Милується його тихим смішком, дивлячись на кирпатий профіль, на те, як сніжинки сідають на русяве волосся…
– Я так і знав, що ти чорт.
Дем'ян ніяково усміхається, коли до нього обертаються, дивлячись у очі. Ця зима одразу перестає відчуватися такою холодною, як попередня.
– І як же ти здогадався? – запитує Дем'ян.
– Надія раптово одужала. Попри усі прогнози, миттю. І я б повірив у власні молитви, але…
– Що? – запитує Дем'ян.
Демид, чарівно ніяковіючи, усміхається:
– Мені захотілося повірити тобі.
***
Наступного разу вони зустрічаються у спеку. Демид встромлює босі ноги у копанку, полохаючи жаб. Задоволено усміхається з заплющеними очима.
– То ти з'являєшся не тільки узимку?
Поруч лунає тихий смішок.
– Ще на Купайла, так. І взагалі… в усі церковні свята ти маєш шанс мене побачити, – серйозно розповідає Дем'ян, але не перестає усміхатися.
– А побачу? – запитує Демид, розплющуючи очі, дивлячись на хлопця, що сидить поодаль, на траві.
Щось стискається в грудях Дем'яна. На тому місці, де у людей знаходиться серце.
– Можливо…
– Так "можливо", чи "побачу"? – настирливо допитується Демид, плескаючи ногою по воді.
Дем'ян зітхає, відчуваючи зовсім не лише літнє тепло по всьому тілу.
– Побачиш.
***
Завірюха не дає як слід роздивитися хоч щось довкола. Сніг летить і очі, вітер свистить у вухах. Демид зітхає: з такою погодою швидко вони не закінчать.
Він вже не такий молодий, щоб зносити усі непогоди, продовжуючи працювати, оглядати залізничні колії. Та і як їх оглядати? Зимове сонце швидко сідає, у сутінках зір слабшає. Демид намагається зосередитися, постукуючи металевим прутом по вкритій снігом рейці. Силиться щось почути, натомість чує лише вітер.
Той заколисує, і чомусь свідомість відносить туди, де тепло.
***
Церковні дзвони лунають довкола, додаючи цьому дню святкового настрою. Демид поспішає додому із церкви, тримаючи у руці кошик з освяченими яблуками різних сортів.
Він хоче їсти, у животі бурчить, проскірка на голодний шлунок не допомагає ажніяк, натомість думка спинитися і скуштувати хоч одне яблуко із кошика не полишає свідомість.
Демид здається. Доходить до кладовища, сідає на першу-ліпшу лавку, вкриту потрісканою часом фарбою.
Зітхає, беручи до рук яблуко, що виглядає найменш привабливо. Ковтає слину, готується вкусити…
– Пригостиш? – лунає знайомий голос над вухом.
– Та йди ти до дідька, Дем'ян! Дай людині поїсти! – усміхаючись, з вдаваною роздратованістю, вигукує Демид.
– Я тільки звідти, – промовляє чорт, сідаючи поруч.
Демид знизує плечима, меланхолійно кусаючи яблуко. Жує.
– Ну, і як там? – запитує він з набитим ротом.
– Чесно? – схиляючи голову і дивлячись на чужий профіль, запитує Дем'ян. – Сумно без тебе…
Демид повільно обертає голову. Дивиться на Дем'яна, забуваючи, як ковтати. В цей момент йому здається, що добре, що він на кладовищі, біля церкви. Відспівають і поховають, бо як тут жити, коли тобі кажуть таке, дивлячись на тебе чорними, чарівними очима?
Демид штурхає Дем'яна у плече, вдавлюючись залишками освяченого яблука у своїй горлянці. Кашляє.
Дем'ян стукає його по спині, і від його доторків легше дихати не стає.
– Ти що, сконати вирішив? – з острахом запитує Дем'ян, стривожено дивлячись на почервоніле Демидове обличчя.
– А як тут не сконати, коли ти мені таке кажеш! – з чесним розпачем відповідає Демид.
Черга червоніти переходить до Дем'яна. І він шкодує, що його людська подоба здатна на таке.
– Я правда сумував, – вичавлює він із себе тихе зізнання.
Демид зачаровано дивиться в його очі. А потім чарівно усміхається і тихо каже:
– Я теж.
***
– Але ж я обіцяв!
– Та коли це чорти виконували обіцянки, схаменися! Ти не знаєш, як це – бути людиною!
Чорт остаточно втрачає терпіння. Здається, його сьогодні зламають, примусять виконати те, про що він колись необачно розповів.
– Хотів би я знати… – тихо відповідає Дем'ян, дивлячись перед собою.
– І що тобі дасть те знання? – у відчайдушному розпачі запитує чорт.
– Можливість пізнати усе, що я хотів би пізнати разом з ним, – спокійно і чесно відповідає товариш.
***
На Покрову вони зустрічаються на пагорбі, як і домовлялися. В цей день завжди вітряно, і чомусь зовсім не святково. Хоча з пагорбу видно села, ошатані кольорами осені, та на душі у Демида чомусь неспокійно.
Це вже не перша їх Покрова разом, і з кожним святом зустрічатися все важче. Демид закоханий, він знає, що взаємно. Та ці почуття…
Ця хтонічна любов, заборонена, незрозуміла для інших, здається виссе із нього усі залишки душі.
Демид заправляє за вухо прядку волосся, яке розвіяв вітер, кидає на Дем'яна короткий, обережний погляд.
Дем'ян стоіть попереду, дивиться на краєвиди. Демид знає, що той хоче дивитися на нього. Та, чомусь, не наважується ніяк.
Демид зітхає мимовільно, коли Дем'ян обертається, дивиться на нього усміхнено. Розуміння того, що ця усмішка приховує тягучу біль, дуже, до тисняви на груди, відчутне.
– Так ти кажеш, тут хочуть побудувати церкву? – запитує Дем'ян.
Демид знизує плечима, киваючи. В нього немає сил вдавати безтурботність.
– Ну і місцину обрали, сюди ж геть важко дістатися, – Дем'ян робить крок назустріч.
Демид ховає погляд. Неохоче відповідає:
– Це путь до святості. І всепрощення. Він не буває легким.
Дем'ян починає сміятися та швидко замовкає, коли не бачить і натяку на усмішку на обличчі Демида.
Підходить ще ближче, кладе руку на плече зажуреного хлопця.
– Що з тобою? Чому ти такий…
– Який? – різко запитує Демид, впиваючись поглядом в чорні очі, що миттєво стають сполоханими.
– Без настрою.
Демид зітхає. Тихо, чітко каже:
– Бо я кохаю тебе, і хочу бути з тобою. Завжди.
***
– І я тоді не зміг, – зізнається Дем'ян чорту, сумно зітхаючи. – Ні, він знав про мої почуття, не раз чув мої зізнання під час близькості. Та цього було замало, він хотів зовсім іншого.
– Чого?
– Того, чого він знав, що я не можу дати. І тоді не зміг.
– Свого земного існування? Можливості бути поруч? – з усвідомленням запитує чорт.
– Так, коротко відповідає Дем'ян.
У яру зависає тиша. Тут вже давно стемніло, та чортам не треба світло, щоб бачити. Але один чорт змінив би усі свої здібності на просте, людське…
Він вхопився за почуті колись слова одного з чортів. Про те, що є можливість спокути, можливість стати людиною. Цю можливість усі присутні у пеклі обговорювали зі сміхом. Хто ж погодиться проміняти вічність на мимоліття?
Дем'ян знав – він погодиться. Бо він…
– Я тоді пішов. Не зміг більше його мучити. Дав йому усі свої вдачу і захист, усе, що міг лишити по собі. І пішов, обіцявши колись повернутися.
– Ти думаєш, він все ще чекає? – запитує чорт. Він же…
– Я знаю, – перебиває Дем'ян. – Але головне для тебе, це зрозуміти: цього чекаю я.
***
Він дуже змерз, не відчуває геть нічого. Холодні руки немов не належать йому, пальці геть не слухаються. Та, зрештою, Демид закінчує огляд колій.
Ось це начальство буде раде, що товариші трудящі працюють і в сніг, і в спеку, забувши про дім.
Демид згадує про дім, повільно, безсило крокуючи заметеною снігом дорогою.
Скільки разів він міг покинути його? Скільки разів покидав, коли вдачлива доля давала шанс? Та завжди повертався. Немов чекав.
Зараз він знає – чекати нема чого. І вдома ніхто на нього не чекає. Батьки нещодавно померли, проживши довге, щасливе життя. Сестра Надія давно перебралася у столицю. Щасливо одружилися, народила двох діточок…
А Демид досі сам. На самоті зі своєю вдачею, яка не змогла дати йому те, чого він найбільше потребував.
Він повертається додому, в хату, зовсім не відчуваючи ніг. Лише жар по всьому тілу, що змінюється на відчуття холоду.
Сил нормально роздітися немає, він ледь роззувається, знімає верхній одяг, що падає додолу. Йде до дальньої кімнати, безсило лягаючи на кровать.
Перед очима знову якийсь із теплих днів, чи то Трійця, чи то Маковея. Перед очима знову Дем'ян, який усміхається, дивлячись йому в очі, щоб зрештою Демид поцілував цю усмішку.
Чоловік повільно, але невблаганно провалюється у теплий сон, не маючи навіть змоги вкритися ковдрою. Він усміхається.
Перед тим, як піти у сон, він чомусь чітко розуміє: він нарешті дочекався.
***
– Я маю сказати тобі дещо ще, ну… деякі технічні… моменти, – каже чорт, ніяк не наважуючись підпалити папіросу.
– Що? – запитує Дем'ян.
Чорт важко зітхає. Промовляє на видосі:
– Ти маєш будеш пожертвувати усім, що буде дороге у твоєму житті наяву. Така умова.
– А без неї ніяк не можна, розумнику?
Чорт зітхає знову:
– Ніяк.
Дем'ян надовго замовкає. Зрештою, після тривалого мовчання, тупнувши копитом, каже:
– Плювати, він – найдорожче, що є у явному житті.
– Це зараз ти так кажеш, – розсудливо каже чорт. А тоді тобі буде боляче. І ти навіть не уявляєш як примхливо і іронічно доля лишить тебе цінного.
Дем'ян насуплюється. Спльовує, і каже твердо:
– Плювати. Хай буде боляче. Я обіцяв йому повернутися.
***
Меф переводить подих після сильного задоволення. Лежить, відкинувшися на спину, на ліжку гуртожиткової кімнати.
Зараз вони тут разом з Владом тільки вдвох, і їм зовсім недавно було дуже добре проводити час разом. Та й зараз не гірше.
Влад повільно обертає голову до Мефа. Цілує його родинку попід ключицею, затім прикриває повіки, лоскотом проходячись віями по гарячій від пережитого задоволення шкірі.
– А я не одразу тебе згадав, – каже хлопець, влягаючись головою на Мефові груди.
Меф рукою пестить його русяве, з нотою відтінку капучіно, волосся. Стискає пальці, видаючи запитувальне:
– Мм?
– Та згадав тебе все ж, просто кажу, – буркає Влад.
– І що ж ти згадав? – з цікавістю запитує Меф, занурюючись обличчям у Владове волосся.
Влад веде трохи вверх головою, усміхаючись у Мефову шию. Шепоче грайливо:
– Як я по коров'ячих кізяках стрибав, а ти дивився на мене, мов на прибацаного.