Work Text:
Свічки ледве подавали світло своїм полум'ям. Електрику тільки но дали, але легше від того не стало. Смуток досі полонив кімнату. Це не була журба за домом. Ні. Хоча якби людина могла ним бути, то не дивно буде, які думки встигли полонити дівчину, що чекала на новорічне диво.
Бодай повідомлення "я живий".
Хоча б його.
І їй буде достатньо аби розуміти, що ще буде можливість зустрітися.
Вона знала багато. Про фронт. Про бригаду. Всіх поіменно. Про те, що можливо буде завтра. Вона вірила - вже близько. До перемоги, миру й спокою. Не довго і він буде вдома. Без зброї, тільки затерта, заплямована, десь закривавлена форма.
До нового року пів години. Вона все ще чекала повідомлення. Сподівання й надія те що в неї буде тільки в разі повної поразки. Проте певна - того не буде. Навіть якщо на зв'язок той вийде не скоро - вона дочекається.
До осені її тримали далі від фронту й служби. Вона змирилася, але не готова була бути безкорисною. Так донати, але їй їх здавалося замало. Зараз вона волонтер. Як не між тихих міст допомагає, то під завалами, що лишаються після обстрілів. Вона очікувала на новорічну тишу. Але всі ми знаємо - в свята за цей воєнний період на багато більше наслідків.
На шиї його кулон, що імітує область. Місце перших зустрічей. Місце їх початку, перших спільних документів. Місце теплих моментів, що й в гірші часи викликали м'які відгуки, ніби це й не завершувалося. Але й воно ж було місцем, де довелося відпускати на невідомий час. Після цього вони бачилися одного разу - одинадцяте листопада двадцять другого. Саме в Херсоні. Вона туди їхала з одних цілей, він один з тих, хто повернув тамтешніх людей додому. Не відомо як довго вони плакали, коли зустрілися. А наскільки не хотілося знову розлучитися. Але наразі у них є обов'язки. Була поновлена обіцянка - йти до перемоги, а там і новий контакт буде. І жоден з них не порушить даної домовленості. Не посміють. Не в цьому житті.
Промова. Виступ. Звернення. Синоніми до її болю. Вперше вона плакала від слів президента, це навіть було не на пряму. Вперше вона була не рада чути назву свого місто. Колишній прифронтовик. Корабельна столиця. Місто наречених. Місто згадали як героя, але вона не рада, якою ціною це звання було отримано. Їй боляче було з кадрів, що з'являлися один за іншим.
Але вона чекала й хорошого. І воно було. Були згадані всі жарти з мемних військ. Вони підтримували стан багатьох. Згадалися й битви дрон проти банки, голі руки проти танків, бабусі з насінням. Шкода, що про підлітків без ельфбару й загарбників не згадали, але й без того здавалося повноцінним.
Київський привид. Як загальний образ. Воїн, що навіть підбитим йшов далі. Цей образ буде вічний.
Вона продовжувала витирати сльози. Вона продовжувала чекати вістку.
Майорів на годиннику час за дванадцяту, але ще не перша. Вона точно не знала котра, та й не треба було. Дівчина не могла а ні прокричати, а ні випустити з рук телефону. На екрані повідомлення. Його повідомлення. Не вірилося, але...
"Моя морська сяйлива перло, зі святом. Мені дають тиждень з заміною. Сподіваюсь, ти приготувала іграшку на Ялинку Незламності)
Хочу побачити свою незламну діву біля незламної ялинки в незламному місці. Люблю <3"
Вона й досі плакала, але вже щасливіша