Work Text:
— Зброяре! Мешко!
Двері майстерні гучно хряпнули за гостем, здіймаючи пил. Вже який день підряд зброяр обіцянками годує, що от-от і зробить Руді ніж. Але терпець козака урвався швидше, ось він і завітав власною персоною.
Рудь пройшовся до середини, озирнувся. Нікого, тільки на вогні щось вирує у казані. Темряву проясняв лише вогонь на свічках та під казанчиком, ніби хижі очі зазирали з хащів, тому Рудь, ступаючи повільно, потрапляв на самі скрипучі мостини.
"Дивно, Клим сказав, що він має бути у майстерні. Невже піш-", — холодне лезо біля горла перервало думки козака. Рука рефлекторно схопилася за руків'я шаблі на поясі, готуючись. Невже ворог прокрався до зброяра, щоб пограбувати? А де сам Мешко? Живий чи...
Ковтнув — і кадик пройшов біля краю леза. Якби на його місці був звичайний селянин, намистинки крові прокотилися б лезом. Але Рудь почув запах свіжоскошеного сіна та металу, тому не рухався. На плече м'якенько поклали підборіддя, а ніж повернули так, щоб іскринки з пічі застрибали на свіжому лезі.
— Кликав?
Рудь спритно вивернувся, вихопив ніж і той опинився біля обличчя Мешка. Руки у шкіряних рукавичках здійнялися догори.
— Спокійно, козаче, ти ж не хочеш свій новий ніж кров'ю заляпати? Гарний, чи не так? Я старався.
Рудь промовчав і заховав той в піхви на поясі. Хитрі зелені очі, наче болото, що засмоктувало козака все сильніше з кожним поглядом у них, простежили за рухом і зупинилися на шаблі.
— Ру-у-удю, — з лагідною і лукавою усмішкою раптом звернувся Мешко. — А дай-но подивитись шаблю. Може, зможу дізнатися, чия робота, — тільки Мешко простяг руку, як Рудь легко ляснув по ній. Мешко аж смикнувся від болю, ніби його щосили вдарили, і притиснув ту до грудей.
— Не можна зброю в чужі руки давати, прикмета погана.
— Тю, ще один із забобонами. А що до іншої?
— В мене тільки одна, — козак сором'язливо прочесав пальцями неслухняне русе волосся на маківці та відвів погляд. Мешко схилив голову набік — в Руді щоки так і спалахнули. Все це виглядало кумедно та любо: стоїть дорослий козак, із сережкою в одному вусі, з бородою та вусами, весь при зброї, хоч зараз наказ віддавай, а червоніший за мак. Зброяр приснув у вуса від сміху.
— Наче козак, а червонієш як хлопчисько.
Здається, це остаточно збило Рудь з пантелику і він вирішив, що розмова закінчена, тому різко розвернувся, відчуваючи жар від проклятих щік, і рушив до виходу.
— Ти нічого не забув? — зброяр зробив жест рукою, вимагаючи гроші, та вильнув стегнами — блакитний пояс загойдався, дражнячи. Руді кучерики виглядали з-під шапки й лоскотали довгу шию, бо комір сорочки з орнаментом Мешко ніколи не підіймав, як і не спускав рукава.
Чомусь Рудь замислився: а які ці руки, які завше ховаються під шкіряними рукавицями аж до самого передпліччя? Вони постійно щось створюють у небезпечній близькості до гострого, невже теж вкриті дрібними рубцями? А якщо, просто уявити, як власна рука ковзне у цей простір між шкірою, всипаною ластовинням, і товстою рукавицею...
Козак ніби вкляк, замріявся, а потім здивовано підвів брови, намагаючись зрозуміти, що саме забув. Почав плескати себе по поясу і жупану, але звуку мідяків так і не почув. Підвів жалісливий трав'янистий погляд, ну точно бичок перед забоєм, шкода не мукає, і Мешку все стало зрозуміло.
— Шо, нема? Йой, а де се ділось? — удавано запитав він, і підклав долоню під підборіддя. Вогняні локони окреслили його обличчя, наче намагалися залізти в душу козака та розпалити вогнище — вистачило б однієї іскорки.
— Поцупили.
— Кажеш, що в селі крадюки? — Мешко обперся щокою на кулак і всміхнувся. — Як так можна, козаче, про тих, хто тобі прихисток дав? Точно сам загубив.
— Я знайду гроші, — знову повернувся до дверей Рудь, але рука на плечі зупинила. Зброяр поцокав язиком.
— Почекай. Халявщиків не люблю. Отже, можеш сплатити інакше. Три бажання виконаєш, — Мешко підійняв три пальці перед самим носом козака, що в того ледь вуса сильніше не крутнулись. — Та й покриєш усі борги. Перше — дай жупана помірять.
— Але...
— Жупан.
Рудь без заперечень почав знімати верхній одяг, обережно склав, немов це дорогоцінна річ, і передав у шкіряні рукавиці. Не щодня вдається приміряти козачий жупан, тому зброяр посміхався у вуса, як той кіт, що наївся сметани.
Мешко накинув на плечі смарагдовий жупан із золотавими нитками, але через великі плечі та без поясу, він сидів на ньому як мішок з-під картоплі.
— Якщо одягти одяг козака, це не зробить тебе ним, Мешко. Це не так працює, — Рудь залишився в одній білій сорочці та гранатових шароварах. Солом'яного кольору пояс пішов до зброяра, але той навіть не глянув на нього. Козак нервово провів рукою по голеній потилиці та торкнувся шраму, який був трошки нижче, на шиї. Рубцями було вкрито все тіло, але саме цей запам'ятався — трошки глибше, і зустрівся б з пращурами.
— А якщо козак буде в мені?
— Щ-що? — Рудь не розумів, як можна було думати й казати такі хтиві речі. Але Мешко був таким — казав та робив все, що хотів, бо він не мав тримати лице та бути прикладом для всіх. Поруч із ним Рудь відчував себе звичайною людиною, без обов'язків, із звичайними бажаннями, та це зводило з розуму, розв'язувало руки і хотілося насолоджуватись цією свободою, укутатись, як ковдрою, та пірнути в браму спокійного сну.
— Так спрацює? — Рудь не помітив, як Мешко підійшов ближче. Ця розпусна посмішка розсіювала ластовиння — хотілось язиком злизати кожну цяточку, але він лише стиснув кулаки, бо боявся спокуси.
— Сережка в тебе гарна. Дай і її, — тихо мовив зброяр, та потягнувся до золота у вусі. Рудь відсахнувся назад, наче кип'ятком ошпарило.
— Забагато ти хочеш.
— Ну хоч перевірити, чи справжнє золото. Не бійся, я не кусаюся, — і навіщось додав: — якщо не попросиш.
Немов зачарований, Рудь кивнув й одразу заплющив очі. І не дарма, бо його серце не витримало б того, що Мешко зубами зняв одну рукавицю та кинув на підлогу. Солодке биття у вухах заважало дихати, коли холодні пальці ніжно торкнулися вуха, підчепили сережку та, обіллявши гарячим диханням, чужі вуста мовили:
— А третє бажання...
— Поцілуй, — прошепотів козак.
І зброяр поцілував. Довго, солодко, наче мед з ложки стікав і Рудь ловив його язиком, жодній п'янкій краплині не давав втекти. Руки під сорочку козака та нагору потягнули, оголюючи груди. Ті здіймалися важко, покриті маленькими та деінде довгими шрамами. Мешко жодного без уваги не залишив, вустами обходив по довжині, ніби це загоїти їх. Страшні картини того, як ворожі шаблі ранять бажану ним плоть полізли у голову, але він струсив їх, здіймаючи вогняні кучері.
Рукавичка та вільна від неї рука зміїлися грубою шкірою, котра довго чекала на лагідний дотик, а тонкі руді вуса лоскотали її засмагу. Під спритними пальцями зброяра тверді м'язи перетворювались на глину, з якої той міг ліпити все, що заманеться. На тлі зеленого жупана руде волосся було язиками полум'я в гаю, які оточували, підступали, заважали дихати, хотіли запестити до вугільного попелу.
Завжди поряд з Мешком він відчував, що не може контролювати себе, стримувати повітря, щоб не наковтатися води. Йому навпаки хотілося піддатися природі, дозволити трясовині затягнути його глибше і глибше, де він зможе сам рухатися та відповідати.
Несподівано Рудь спритно змінив їхні місця, і тепер Мешко був затиснутий між стіною та міцними грудьми козака. Очі кольору мокрої трави, посипаної росою, розбурхували кров зброяра.
— Навіщо ти серце моє бентежиш? — прошепотів в самі вуста козак.
— Я просто стягую плату.
— Ні, очі твої всю мою душу висмоктали. Ти точно якась нечиста сила.
— Гадаєш, вас, козаків, тільки зачарувати можна, а самі ви нічого не відчуваєте? — Мешко злегка примружив очі. Хитрий лис, що невидимим хвостом охоплював його тіло та пригорнув ближче.
Міцними руками Рудь обхопив його стан та уклав на стільницю поряд так різко та сильно, що зброяр потилецею пригрівся, аж шапка злетіла. Мешко схлипнув разом із кволим столом.
— Легше, я ж не сніп сіна.
— Вибач, вибач, — поцілунками по лінії щелепи, шиї та ключицях замолював прощення, спускаючись нижче, відтягуючи комір сорочки. Мешку здавалося, що його пестить сонце — кожен дотик був обпікаючи бажаним. Звісно, зброяр трохи злукавив, що йому не сподобалось, як той уклав його на стільницю — сором би мав, благав би повторити.
А з козака ніби всі дияволи вирвались, торкався і стискав все, до чого рука й зуби діставали, під солодкий стогін зброяра. Той як веселка вигинався, жадав кожною клітинкою тіла відчути його губи.
Мешко охопив ногами стан Руді, коли той опинився між ними, і до себе притиснув, плутаючись пальцями у пшеничних пасмах. Дивний стукіт відволік Рудь, але Мешку нічого не заважало залишати шафранові відбитки на могутній шиї козака. Блідий живіт прогинався під гарячими хвилями гнучкого язика. Тільки Мешко вхопився за пояс гранатових шароварів, як думки Руді знову повернулися до стукіту.
— Що це?
— Клятий стіл, забуваю полагодити, — буркнув Мешко. — Може, підставиш щось під ніжку?
— Зараз? Серьезно?
— Йой, та секундне діло.
Рудь шумно видихнув через ніс і знехотя відірвався від Мешка, опускаючись навколішки перед ним і заглядаючи під стіл. Мешко роздратовано здув рудий локон з очей та відкинувся назад, намагаючись не закричати у вигин ліктя від люті. Проклятий стіл завадив моменту, про який він так довго мріяв. Розбере на дошки та спалить, щоб синім полум'ям горіло.
— Мешко, де твою дупу... Носить.
Обидва обернулися до Ніно́, що увірвалася не в самий слушний момент — Мешко тільки й встиг жупаном прикрити оголений тулуб, не кажучи вже про Рудь, який з голим торсом сидів між його ніг і рукою намагався намацати щось під столом.
— Ніно, щоб ти скисла!
— Любі мої, а чого одразу не перед хатою? — ущипливо запропонувала коваль, упершись руками в боки.
— Ні, це не то що ти... Це стіл... — зразу ж почав виправдуватися Рудь.
— Я бачу, що це стіл. Перед богом не соромно? А я казала: полагоди ти цю клямку, Мешко. От якби не я, а Клим зайшов? Як малі, всього вчити треба. Ще й темно у вас, як у пеклі.
— Звідки ти, чортиця, й вилізла.
— Слідкуй за язиком, поки його маєш, — Ніно пригрозила зброяру ковальськіми кліщами на стегні і, побачивши жупан на його плечах, всміхнулася та кокетливо повела плечима — У вас тут ще й рольові ігрища?
— Йди звідси, щоб очі мої тебе не бачили! — вишкірився Мешко, шукаючи під рукою, чим би в неї влучити та вигнати. Та залилася сміхом і зникла за дверима так само швидко й непомітно, як з'явилася.
— Я знайшов чим стіл підперти, — вся роздратованність Мешка зникла, ніби її й не було, коли почув провину в голосі Руді. Він тримав якийсь брусок, що вдалося знайти, і це, чомусь, так розчулило зброяра, що він посунувся ближче, щоб поцілувати козака в червону щоку з тихим "дякую".
— То цей, я тобі нічого не винен за ніж?
— То ти це тільки за ніж?!
— Ні, ні, що ти, ти мені справді подобаєшся!
Мешко засміявся, кутаючись у жупан: дуже схотілося , щоб тіло ввібрало цей запах трави після дощу.
— Знаю, любчику, в тебе все по очах видно. Будеш мати подарунок. Вважай, що ти просто віддячив за це.
— А можна ще раз? Ми ж стіл підперли, — зваблива хрипота в голосі козака хмелила голову, але Мешку довелося впертись руками в його плечі, не дозволяючи мазнути губами по своїй щоці.
— Повір, я б залюбки, але ця дияволиця слушно каже — треба кляту клямку полагодити, бо борони боже...