Work Text:
Трохи візуалу:
Фотографія, завдяки якій ця робота з'явилася на світ
Відео, що ідеально підходить під атмосферу однієї зі сцен, яке я побачила вже після написання
Дивно, як багато людей не помічають і не цінують нічної атмосфери. Джисон вважає, що це найкращий час доби. Ніч завжди прекрасна, що б не трапилося і де б ти не знаходився. Мабуть, це найстабільніше явище в його житті.
Поки більшість людей вважають за краще витрачати цей час на сон, Джисон ним насолоджується. Втягує в себе кожну крихту, не бажаючи втратити жодної секунди. Вночі так спокійно і добре. Так вільно. Він любить сидіти на балконі, загорнувшись у теплу ковдру, і милуватися Місяцем, що визирає з-за хмар. Любить вдихати на повні груди нічне крижане повітря. Любить блукати пустельними вулицями під бляклими ліхтарями, коли так тихо, що лише самотні машини і комахи порушують умиротворення.
Він любив ніч за кожну дрібницю, починаючи від ліхтарів і зірок і закінчуючи повітрям, тишею й атмосферою. А ще він шалено любив світанки, що наставали після цього. За моменти, коли небо розквітало різними барвами, він готовий був помирати і воскресати знову.
Ось і зараз, перебуваючи в холодній воді, він милувався небом. І сподівався, що не востаннє.
Морська вода холодить тіло, покриваючи гусячою шкірою. Шум прибою в поєднанні зі співом птахів пестить слух, змушуючи повністю відчути природу. Джисон ловить пальцями хвилі, немов пропускає їх крізь себе, розслабляючись і віддаючись морю цілком і повністю. Він із насолодою закидає голову, милуючись першими рожевими розводами на небі, немов невпевнений художник легенько провів пензлем. Йому холодно і хочеться спати, але він не пробачить собі, якщо змарнує такий момент. Вода захльостує його з усіх боків, поблискує і переливається у світлі сонця, що тільки-но сходить.
Коли небо забарвлюється в усі можливі й неможливі відтінки рожевого та фіолетового, Джисон у насолоді прикриває очі. На душі добре і спокійно. Він потихеньку починає виходити з води, розуміючи, що ще трохи і він вирубиться від холоду. Зазвичай на березі немає ні душі. Зазвичай, але не сьогодні. Десь вдалині видніється самотня крапка, яка ймовірно є людиною.
Коли до берега залишається менше десяти метрів, ногу зводить у судомі. Джисон усміхається, думаючи, що закінчити так було б трагічно, але це, мабуть, була б найестетичніша смерть, якщо не брати до уваги мертвотно-бліде тіло. Чинити опір немає сил. Так само не перестаючи посміхатися, Джисон заплющує очі й лягає на спину. Вода захльостує вуха, світ занурюється в один суцільний звук.
Море поглинає його майже цілком. А небо все так само байдуже спостерігає, не в силах зробити нічого для свого найбільшого поціновувача і шанувальника. Збоку лунають якісь змішані звуки, сплески води і крики. Джисона підхоплюють чиїсь руки і несуть у бік берега. Від несподіванки він розплющує очі. Чужі губи нерозбірливо ворушаться, і судячи з міміки обличчя, їхній володар дуже стривожений. Милуючись незнайомцем, а заразом і небом, Джисон і не помітив, як опинився на березі.
Він підвівся на руках, обтрушуючись від води і виливаючи її з усіляких отворів у своєму тілі, поки незнайомець, упершись руками в боки, ходив з боку в бік, залишаючи за собою сліди на піску. Немов трохи заспокоївшись, він нарешті обернувся до Джисона і, потріпавши своє злегка намокле волосся, звернувся до хлопця:
— Це що, чорт забирай, було? — закричав він. Зацікавлено відкривши рот, Джисон уважно розглядав хлопця, не поспішаючи відповідати на запитання. Той був одягнений в елегантну сорочку і чорні штани, що зараз щільно обліпили його тіло через воду. Недалеко на піску валялися його пальто і взуття, мабуть, поспіхом скинуті, щоб не заважати.
— Ти гарний, — але ж правда: риси обличчя хлопця були ідеальними, немов він скульптура або комп’ютерна графіка. І навіть хвилювання і мокрий одяг ніяк не псували його зовнішній вигляд.
— Серйозно? Це все, що тебе зараз хвилює? — хлопець від роздратування навіть закотив очі, але помітивши, що Джисон тремтить від холоду, підняв своє пальто з піску і накинув йому на плечі. Той лише в подяці кивнувши, трохи стиснувся, продовжуючи своє заняття.
— А можна я тебе намалюю? Твоє фіолетове волосся дуже красиво поєднується з небом, — він перевів погляд на небо. — Тільки тоді нам потрібно поквапитися, інакше не встигнемо. Або я можу тебе сфотографувати, щоб не займати твій час, — додав він, не помічаючи бурхливої підтримки своєї геніальної, як йому здавалося, ідеї.
— Блять, ти що, зовсім дебіл? — люто видихнув незнайомець, змушуючи Джисона призупинити спробу зірватися за камерою. — На вулиці мороз, а вітер такий, що малечу могло б запросто знести, а ти тут навіть без спеціального одягу і людей поплавати вирішив? А що, якби мене тут не виявилося? Що б ти робив? Так би і продовжував лежати у водичці?
— Так, а тобі яке діло? — раптом посерйознішав Джисон, усмішка сповзла з його обличчя. — Міг узагалі не лізти. Прикинувся б, що нічого не бачив, мій труп і через кілька місяців не знайшли б.
— Так я ще й винен? А нічого, що мені нібито як спасибі сказати треба? — незнайомець явно не очікував такої реакції на свої дії, а ще його сильно трусило. Але точно не від злості.
— Я тебе не просив! — отруйно виплюнув Джисон, підриваючись і агресивно жбурляючи пальто в хлопця. Він обходить незнайомця, прямуючи до своїх речей, уже шкодуючи, що піддався емоціям і накричав на нього. Адже він справді ні в чому не винен. І в тому, що Джисон так цінує своє життя в душі, але абсолютно байдуже розлучається з ним в реальності — теж.
— Щоб ти знав, це був мій єдиний вихідний за останній місяць, я страшенно втомився і все, чого я хотів, — це провести день на самоті з природою, але ти це зіпсував на додачу до мого настрою, — прилетіло Джисону в спину повним розчарування голосом. — Та я навіть плавати так-то не вмію, адже з дитинства боюся води, але так злякався за тебе, що без роздумів стрибнув у воду! Адже я міг померти разом із тобою, але у відповідь отримав лише зле: «Я тебе не просив», — хлопець спародіював інтонацію Джисона, та так, що йому стало ще більше соромно за свою поведінку.
— Вибач, — він обернувся, зробивши крок назустріч. — Вибач, правда, мені дуже соромно. Я не повинен був так поводитися. Чорт, мені так шкода… — в очах скупчуються непрохані сльози, які він миттю зморгує. — Мене Джисон звуть, а тебе? — він обіймає себе, щоб трохи зігрітися, адже на вулиці все ще холодно і вітряно, а він все ще мокрий і в одних плавках.
— Мінхо, — уже добріше відповів хлопець, морщачись від надокучливого волосся, що лізе в обличчя через сильний вітер.
— Ми можемо переодягнутися і нормально поговорити? — з надією запропонував Джисон.
— Давай, а то ми так тут і помремо від холоду.
Джисон швидко натягнув одяг, у якому він прийшов, і запропонував Мінхо свій запасний спортивний костюм — у будь-якому разі кращий за його мокрий одяг.
— Отже, раз ми вже переодяглися, розповідай, чому грав тут покійника з таким відчуженим виглядом, — поклавши голову на коліна й обхопивши їх руками, поцікавився Мінхо.
І Джисон розповів. Усе розповів. І як лікарі поставили йому діагноз дуже рідкісної невиліковної хвороби, і як йому залишилося недовго жити, і як він після цього почав цінувати кожну дрібницю, і як він заздалегідь попрощався з найдорожчими людьми, і ще до нестями багато «як»… А Мінхо мовчки слухав, не перебиваючи і даючи висловитися.
Джисон без перестанку говорив уже п’яту годину, його голос уже потихеньку починав хрипіти й сідати, а він усе говорив і говорив, нібито боявся, що замовкни він зараз і він більше ніколи не зможе ось так просто говорити про різні дрібниці.
— Коли я почав цінувати кожну мить, навіть повітря стало чистішим, а трава зеленішою, розумієш? Я тоді стільки почав помічати, що захотілося все це закарбувати де-небудь і показати іншим. Але сфотографувати було б занадто просто і я вирішив спробувати намалювати. І знаєш, у мене не вийшло. Зовсім не вийшло передати все те, що я бачу і відчуваю, — голос Джисона ставав дедалі тихішим і тихішим, хоч і залишався все таким же повним емоцій. Мінхо довелося прислухатися, щоб розібрати слова, заглушувані вітром, морем і птахами. А хлопець усе продовжував: — Я намагався багато разів, ти навіть не уявляєш скільки я зіпсував паперу, фарби і скільки влив у себе кави, щоб не заснути просто з пензликом у руках. Ось, у мене з собою є альбом, можеш подивитися, — Джисон на мить замовк, риючись у рюкзаку і дістаючи пошарпаний альбом. — Я трохи пролив на нього каву, тому деякі сторінки заляпані й розмиті, не зважай, — махнув рукою хлопець, зариваючись пальцями в усе ще мокре волосся і злегка відтягуючи його. Мінхо перегортає сторінку за сторінкою, відкриваючи рот у німому шоці. Коли Джисон сказав, що в нього не виходить малювати, хлопець очікував побачити звичайні середньостатистичні малюнки, які нічим не відрізняються від мільярдів інших. Але ніяк не очікував побачити настільки приголомшливі шедеври — назвати це малюнками було б просто немислимо. Джисон справді зображував прості дрібниці: сонце, небо, море, людей, архітектуру, одяг, книжки, силуети, рослини, ромашки, будинки, дощ, веселку, колодязі, навушники, автобусні зупинки, стаканчики кави, фотоапарати, усмішки, котів, хатину в лісі, тіні, лавочку в парку, поїзди, осінь, гамаки, космос, велосипеди, очі, гори, поля, парки атракціонів, міські площі, затишні кав’ярні, віддзеркалення фар на мокрому асфальті та ще до божевілля багато всього. Цих незначних деталей було настільки багато, що разом вони складали цілий світ. Світ такий яскравий і насичений, такий разюче затишний і неможливий. Мінхо подивився лише третину альбому, але вже був готовий заприсягтися, що це найнеймовірніша людина з усіх, кого він коли-небудь зустрічав. — Я завжди ношу його із собою, хіба мало коли мені закортить щось намалювати, — тим часом продовжував юнак.
— Почекай, — уперше за весь цей час перебив його Мінхо, — це реально намалював усе ти? — у відповідь здивований кивок. — І ти називаєш це «не вийшло»? — захоплено перепитав Мінхо.
— Так, чому?
— Це воістину найпрекрасніше, що я коли-небудь бачив! Ти реально так себе недооцінюєш чи просто напрошуєшся на комплементи? — зараз хлопець реально не знав, що йому думати.
— Схоже на перше, — Джисон відводить погляд до води, намагаючись приховати ніяково-задоволену посмішку. Отримати таке схвалення від незнайомої людини було дуже приємно.
— Гаразд. Тоді знай, що я думаю щодо цього всього, — сам того не помічаючи, він трохи підвищує голос і пальцем вказує на альбом. — Твої картини — це справжні шедеври, які, між іншим, я б на твоєму місці продавав би за мільйони, а то й мільярди доларів. До речі, таким чином міг би і собі лікування оплатити, — прозвучало грубо, але Мінхо зараз був надто шокований талантом цього, з першого погляду, непримітного хлопця. — Вони такі… Такі реалістичні, але й такі нереальні водночас… Я не можу це описати словами, але вони викликають у мені такі теплі почуття, що ти просто не уявляєш. Я ніколи не любив мистецтво, та й чого приховувати правду — не розумівся на ньому, але це… Це понад усяку любов та розуміння, — хлопець говорив уривками, не в силах описати все те, що насправді відчуває від одного лише погляду. — Це так чарівно, — видихнув він, не справляючись з емоціями.
— Ти справді так думаєш? — уже на всю усміхається Джисон, абсолютно цього не приховуючи.
— Абсолютно! — він на секунду змінився в обличчі, немов щось згадав. — Точно! Ти хотів мене намалювати? Давай зробимо це просто зараз? — запитав він, піднімаючись і обтрушуючи своє пальто від піску.
— Але небо… — розгублено пробурмотів Джисон, який жодного разу до цього не малював із натури.
— Все одно на небо! — обірвав усі його сумніви Мінхо і схопив за руку, потягнувши на себе.
— Ти впевнений? — ще раз перепитав хлопець, зіщулюючись від чергового пориву вітру.
— Коли, якщо не зараз? — цій посмішці суто фізично не можна було відмовити, тож Джисон рішуче бере альбом, олівець, і, жартівливо наказавши прийняти необхідну позу, починає творити.
Джисон не збреше, якщо скаже, що це був найщасливіший день у його житті. Не збреше і Мінхо, якщо його раптом запитають, чи шкодує він, що познайомився з цим диваком, і він відповість упевнене «ні».
Малювати виявляється дуже весело. Мінхо не стоїть на місці, постійно змінює пози, іноді зриваючись на біг, чим сильно заважає Джисону, але той абсолютно не гнівається.
Поки хлопець малює, настає черга Мінхо розповідати про себе, що він і робить. Вони дуже багато сміються і дуріють, стаючи з кожною годиною все ближче і ближче: година спілкування між ними може зрівнятися з роками дружби з будь-якими іншими людьми. Уже по закінченню дня вони, здається, знають одне про одного все. Альбом відкинутий кудись убік, бо за останній місяць Джисон уперше не намагається закарбувати те, а точніше того, хто приносить щастя, на папері. Замість цього він заносить найцінніші спогади в серце.
— Це був найкращий вихідний у моєму житті, — щиро каже Мінхо, лягаючи на землю, щоб віддихатися від безперервних веселощів. Він закидає руки за голову, утворюючи в такий спосіб щось на кшталт подушки, і втуляється поглядом у небо. Сідає сонце.
— Що, вже не шкодуєш, що врятував «покійника»? — беззлобно посміюється Джисон, сідаючи поряд.
— Не шкодую, — відповідає Мінхо, точно впевнений, що не тільки не «не шкодує», а й вважає це одним із найкращих рішень у своєму житті. Або ж найгірших. Думка про те, що хлопець скоро помре, миттєво пригнічує, але Мінхо жене все похмуре подалі від себе. Хоча б сьогодні. — Я так добре відпочив, що аж нарешті живим себе відчув. Це навчання спільно з підробітком колись мене доконають, — усе в такій самій жартівливій формі продовжує він. У них узагалі спілкування тільки в такій формі й складалося. Але їм було так комфортно, а це найголовніше.
— Точно, навчання, — якось сумно тягне Джисон. — Ти казав, що сьогодні твій єдиний вихідний. Тобто завтра ти повернешся до колишнього способу життя?
— Взагалі мав би, але я міг би… — почав Мінхо, піднімаючись на ліктях, але Джисон його різко перервав.
— Не варто, — хлопець аж завмер від такої різкої зміни настрою співрозмовника, але все ж вирішив не створювати незручну паузу і поцікавився своїм портретом. — Можна подивитися на мій портрет? — якось тихо каже він.
— Ні, поки що є тільки ескіз. Якби дехто мене б не відволікав, то я б уже давно закінчив, — єхидно відповів Джисон. — Мабуть, сьогоднішню ніч я проведу, домальовуючи цей малюнок.
— Ти що, взагалі не спиш? Скільки літрів кави на день ти п'єш? Зізнавайся, — в тон йому відповів Мінхо.
— Це вам, простим смертним, потрібен сон, а боги не дрімають, — повчально повідомив Джисон, оголюючи рівний ряд зубів у гарній посмішці, на яку Мінхо занадто задивляється. — Хм. У мене щось на зубах? — він підносить одну руку до рота. — Ти так пильно дивишся.
— Ні, все гаразд, — Мінхо трясе головою, немов змахуючи ману. — Про що ти там казав? Точно, про богів. З яких це пір ти значишся в їхніх лавах, м? — у відповідь він отримує легкий поштовх у плече.
— Знаєш, кажуть, що кожного разу, коли помирає художник, Бог дозволяє йому розмалювати небо, — задумливо тягне Джисон. — Що думаєш?
— Не вірю я у всю цю романтичну маячню, але не можу не погодитися — звучить гарно, — між ними повисло мовчання — кожен дивився на сідаюче сонце і думав про своє. — І все ж, мені б хотілося побачити остаточний результат. Може зустрінемося завтра? — з надією запитав він, заглядаючи іншому хлопцеві в очі.
— Не думаю. Ти такий зайнятий, а я планую весь день проспати, не хочу приносити незручності, — з губ зірвався фальшивий смішок, — можеш просто залишити мені свої контакти, я надішлю тобі фотку, як закінчу, — він просто не хоче бути тягарем.
«Це просто спільне проведення часу двох самотніх людей, які вже завтра розбіжаться по своїх проблемах і ніколи більше не згадають одне про одного. Не потрібно надавати цьому значення. Не потрібно прив’язуватися», — намагався переконати себе Джисон, але себе не обдуриш.
Уже завтра розбіжаться по своїх проблемах і ніколи більше не згадають одне про одного? Ні, звісно ні. Що це взагалі за маячня і як вона могла прийти йому в голову? Завтра вони пам’ятатимуть одне про одного. Післязавтра вони пам’ятатимуть одне про одного. Через тиждень вони пам’ятатимуть одне про одного. Через місяць вони пам’ятатимуть одне про одного. І навіть через десятки років спогади про час, проведений разом, все ще будуть зігрівати в холодні дні.
Не потрібно надавати цьому значення? Знову нісенітниця. Вони буквально за один день стали настільки близькими, наскільки це взагалі можливо в емоційному плані.
Не потрібно прив’язуватися? Вони вже це зробили.
— О, ні, я хочу подивитися наживо, — наполягав на своєму Мінхо. — Завтра о сьомій ти вільний?
— Ранку?
— Вечора, бовдуре, — Мінхо поліз у кишеню пальта за своїм телефоном.
— Ммм, так, напевно, — нечленороздільно промичав у відповідь хлопець, зовсім забувши, як хвилину тому невміло відмовлявся.
— Чудово, тоді дай мені свій номер телефону, — він простягнув йому телефон з уже відкритим набором номера.
— Гаразд, — він на секунду задумався, після чого вбив свій номер. — Адресу надішлеш. А зараз тобі, мабуть, уже час іти? Сонце сіло, будеш у темряві додому добиратися, — його голос звучав трохи схвильовано.
— Ага, на жаль, мій дім далеченько звідси, так би я ще посидів трохи, — він знехотя потягнувся, не поспішаючи вставати. — Не дуже хочеться тебе тут одного кидати, — додав він.
— Ну так не кидай, — прошепотів Джисон, що успішно пролетіло повз вуха Мінхо. — Будь обережним дорогою, — уже голосніше додав він.
— Так, матінко Джисон, — він сильніше натягнув пальто і встав. — Одяг поверну завтра, мій так і не висох.
— Так, без проблем, — якось зовсім розгублено пробурмотів Джисон.
— Гаразд тоді. Бувай. Добре потусили, чекаю завтра зображення божества, — Мінхо підморгнув хлопцю і почав потихеньку віддалятися, але чомусь спиною вперед. — Не здумай не прийти! І тепло одягнися, завтра обіцяють погану погоду! — уже здалеку кричав він. — І повертайся скоріше додому, не засиджуйся. А ще краще напиши мені, коли доберешся, а то я хвилюватимуся, — він востаннє помахав і зник вдалині, залишивши Джисона наодинці з собою. «І що це було?» — втомлено подумав він. Телефон завібрував, сповіщаючи про нове повідомлення.
[minho]
> Хай, художнику, ще не забув мене?
> Це мій номер, якщо що ;)
> Пиши в будь-який час доби
> І це, здається, я забув тобі сказати…
> Ти неймовірний
> *селфі з напівпорожнього автобуса*
> Уже сів у автобус. Дивно, приїхав одразу ж
На обличчі Хана розпливлася безглузда посмішка. Прокручуючи в голові деякі моменти сьогоднішнього дня, він не поспішаючи почав збирати речі в рюкзак, дбайливо обтрушуючи від піску кожну.
Усю дорогу додому Джисон не переставав посміхатися, періодично сильніше натягуючи рукава толстовки в спробах зігрітися.
Він не спав решту ночі, по пам’яті домальовуючи загадкового нового друга. Благо запам’ятав він усе до найдрібніших подробиць. Під пензлем хлопця малюнок немов оживав, риси обличчя ставали виразнішими і впізнаванішими, а небо — барвистішим.
Сьогодні вночі він не милувався зірками, загорнувшись у теплий плед. Сьогодні він споглядав щось більш заворожуюче. Він зосереджено малює красиві пальці, не в силах відірватися, хоч і дуже хочеться спати. Якщо використовувати мову фактів, він не спав уже чотири доби поспіль, через що був дуже схожим на ожилий труп. Мінхо, звісно, жартував про каву, але чи варто йому знати, що це ніякий не жарт? Здавалося, тільки вона й тримала його на ногах. А відсьогодні ще й Мінхо. Джисон вважав, що зовсім скоро він зможе відіспатися, тому не варто витрачати надто багато часу на цей безглуздий процес.
Можливо, саме тому він мало не валиться з ніг, коли зустрічається з Мінхо. Ні, це точно не через те, який чудовий вигляд має на ньому нове пальто. Ні-ні-ні.
— Гей, друже, ти, здається, зараз заснеш, — насамперед каже Мінхо замість привітання, підхоплюючи Джисона під лікоть.
— Ні-ні, все гаразд, я просто спіткнувся, — заперечливо замахав рукою хлопець, змушуючи своє неслухняне тіло встати рівно.
— Ну-ну, — посміхнувся Мінхо. — Пропоную зайти в кафе тут неподалік, все-таки прохолодно вже, заодно покажеш свій шедевр при нормальному освітленні.
— Так, давай, — одразу погодився Джисон, сильніше кутаючись у шарф. — Як день минув? — вирішив запитати він, щоб не йти в незручній тиші.
— Та так, нормально. Задовбався трохи. Скоро сесія в універі, треба готуватися. На підробітку замахався, сьогодні клієнтів більше, ніж зазвичай, думав помру там, але потрібно ж чимось за навчання платити… — промовчав про те, як сильно він благав менеджера відпустити його раніше, щоб вчасно встигнути до Джисона. — А в тебе?
— А я малював тебе, — зніяковівши, пробурмотів Хан. — Одна деталь усе ніяк не виходила, як мені потрібно. Доводилося перемальовувати.
— О, правда? Краще б поспав, я б пережив, якби ти мені показав якось іншим разом, — у голові вихором закрутилося «іншим разом». Чи означало це, що вони зустрінуться ще раз?
— Знаєш, може не будемо йти ні в яке кафе? Я не дуже люблю скупчення людей, а вже звідси бачу чергу біля каси, — запропонував Джисон.
— Там не так уже й… — почав було Мінхо, але перервався, коли відчув, як натягнувся рукав пальта десь на ділянці ліктя. — Гаразд, як щодо лавочки в парку?
— Уже краще.
— У такий час там тільки збочинці, а тепер ще й ми, ха-ха, — надто голосно крикнув Мінхо. — Ідеально, підемо, — і потягнув його в бік парку, що знаходився зовсім недалеко.
Коли вони прийшли в парк, то, недовго думаючи, плюхнулися на першу-ліпшу лавочку. На їхнє неймовірне везіння, ліхтар прямо над ним сильно блимав, не даючи нормально роздивитися малюнок, тому вони з удаваним обуренням і кректанням, як два старі діди, пересіли на сусідню.
Щойно вони здійснили це міні переселення, Джисон уже вдруге зніяковіло всунув блокнот у руки Мінхо. Зацікавлено розплющивши очі, він втупився на хлопця, чекаючи будь-яких коментарів.
— Ну як? — він трохи підсунув голову ближче, заглядаючи просто в обличчя.
— Охуїти, — здається, він добряче так підвис. — Охуїти, — повторив він ще раз і підняв погляд просто на Джисона. — А матюкатися можна?
— Ти вже, — тихенько хихикнув Хан.
— Правда? Не помітив, — і знову повернувся до розглядання малюнка. — А це точно я намальований? Такий красунчик. Якщо я справді настільки гарний, то не розумію, чому я досі самотній? Чи вся справа в художнику? — підморгнув Мінхо.
— Настільки, — одними губами вимовив Джисон, невпевнений, чи варто говорити це вголос.
Ще хвилини три Мінхо сидів нерухомо, немов вивчаючи кожну деталь. Джисон спеціально намалював небо таким самим, яким воно було, коли вони щойно зустрілися, і тільки зараз Мінхо зрозумів, що ж хлопець мав на увазі, кажучи, що вони добре поєднуються. Фіолетове волосся Мінхо шалено гарно гармоніювало з різними відтінками рожево-фіолетового світанку. Неймовірно. У голові спливла картинка. Він затамував подих.
Від думок його відволікла зайва вага, яку він відчув у себе на плечі. Подумки молячись, що це не птах зробив свої справи, пролітаючи повз, він дуже повільно повернув голову вліво. Дуже. На його полегшення, це була всього лише голова Джисона. Стоп. Що робить голова Джисона на його плечі?
Обережно прибравши волосся, що спадало на обличчя, він побачив, що хлопець заснув. Ось так просто взяв і заснув. Мінхо обережно доторкнувся до його руки і потряс її.
— Хані, Хані, — промовив він із ніжністю в голосі. — Скільки ж ти не спав? — реакції жодної.
І тоді він вчинив найбільш необдуману дію у своєму житті: тихо, щоб не потривожити сон хлопця, склав усі речі, хоч це й був тільки альбом і порожній стаканчик з-під якогось надто солодкого, а від того несмачного, чаю, закинув чужий рюкзак собі на плечі, а потім підхопив напрочуд легке тіло й поніс до себе додому. У відповідь він отримав лише нечленороздільне мукання в шию, закинуту руку на плечі, миле прицмокування губами і насуплені брови. Джисон дуже міцно спав і, напевно, не здогадувався, що просто зараз його забирає незрозуміло куди людина, яку він знає аж усього день.
Наскільки це було необачним рішенням з боку Мінхо? Так.
І це стає поворотним моментом у розвитку їхніх стосунків. Мінхо призупиняє будь-яку діяльність, пов’язану з реальністю. Кидає університет і підробіток. Перестає спілкуватися з друзями. Починає проводити весь свій час із Ханом. Йому каже, що просто взяв академічну відпустку. Якщо Джисону і справді судилося померти так рано, Мінхо має зробити все, щоб залишок життя був його найяскравішим спогадом. Щоб Джисон не шкодував, що багато чого не встиг зробити. Щоб був поруч хтось, хто може завжди зрозуміти і підтримати. Хтось, хто не дивитиметься з жалістю в очах. Хтось, хто відкладе всі свої справи, заради перегляду фільмів жахів, які Мінхо терпіти не може, а Хан обожнює. Хтось, хто принесе гарячий шоколад на балкон і огорне пледом, тому що «застудишся, дурень, я тебе лікувати не буду».
Вони робили все, що хотів Джисон. Дивилися фільми, слухали музику, вчилися грати на гітарі, гуляли під зірками. Він пересилив свій страх, і вони пішли в парк атракціонів і покаталися на найвищій гірці, яку раніше він міг тільки малювати здалеку. До речі, малювати він став ще краще. Тільки всі білі сторінки тепер були заповнені малюнками однієї людини. А знизу маленькі підписи: «Мінхо п'є каву», «Мінхо сміється», «Мінхо на велосипеді», «Мінхо приніс старі касети»… Те, що Хан малював раніше, повторювалося, але вже не більш ніж деталь тлом для головної фігури — Мінхо.
У день смерті Джисон заповнив останню сторінку, ніби відчував, що його час настав. На ній рівним почерком було написане маленьке послання:
«Ніяково якось це писати, знаючи, що ти це прочитаєш, хехе
Здається, скоро мене не стане, хоч би як це сумно не звучало, але я ні крапельки не шкодую. Останній місяць, проведений разом, став для мене найкращим за всі мої недовгі дев’ятнадцять років. Я міг би зараз написати, як неймовірно тобі вдячний за все те, що ти для мене зробив, але не буду. Усіх слів багатої корейської мови мені не вистачить, щоб описати мою вдячність. Зараз, напевно, дуже ванільно прозвучало, сильно не смійся», — він точно знав, що під час прочитання на цьому моменті Мінхо голосно схлипне, не стримуючи куточків рота, які на мить потягнулися догори. — «Натомість я залишаю тобі цей блокнот із моєю творчістю, адже ти знаєш, який він мені дорогий. Іноді переглядай його, я буду з тобою через сторінки. Нехай він нагадує тобі про цінність кожної миті і про мене. А зараз я напишу три простих і до жаху банальних слова, але таких важких за змістом. Я кохаю тебе, Мінхо. Дуже. Дякую, що врятував мене тоді, в нашу першу зустріч.
Твій Хані~»
До останнього рядка Мінхо вже на всю ревів, розмазуючи соплі рукавом кардигана. Обличчя почервоніло від сліз, але йому абсолютно начхати на зовнішній вигляд.
До плям від кави додалися солоні розводи.
Він сидить на підлозі, спустошений і розбитий. Блокнот лежить поруч, відкритий на останній сторінці. Сьогодні його любов поховали. Погляд чіпляється за промінь сонця на запорошеній підлозі і піднімається вище, втикаючись у вікно. І все ж, Хан мав рацію. Коли помирає художник, можна побачити найкрасивіший захід сонця. Спогад викликає чергову хвилю сліз і схлипів.
Здається, того дня Мінхо потонув разом із Джисоном.