Work Text:
Вино на її губах завжди солодкувате, перемішане з вишневим блиском, затуманило голову. Рудий на фоні, лиш краєм ока помітила і вже тримала в руках. Розпущеним, волосся опинялося довгим, текучим по спині та декількома струмками по голому животу Йосано. Дівчина посміхалась в поцілунок від лоскоту, затягувала далі в обрії насолоди. Помада розмазалась від вуст до шиї, потім далі та нижче. Вечірній шум за вікном супроводжувався рваним диханням. Сьогодні до вина вони нічого не купували.
На ранок в кімнаті пусто, звично для квартири Йосано, але серце не звикло. Постіль пахла туманними спогадами, що зводило з розуму. Хоча, після наркотиків завжди важкі побічні ефекти. Під душем змивається меланхолійне бажання, залишається лише згадка про рудий, коли закриваєш очі. Чашка кави та на роботу, сьогодні, як і до цього, маска холодного розсуду. Серце залишилося на тумбочці у входу.
Чи так здавалося, поки вона не помітила той помаранчевий у кафетерії. Спиною до входу, сиділа попиваючи свою чорну каву:
– Привіт, Йосано-сан, – здається, серце затамувало подих з нею, – не хочеш прогулятися?
Руки просилися до неї. Хотілося пройти по коміру юкати, аби та у відповідь похилила голову до руки та зловила зап’ястя. Поцілувала внутрішню сторону долоні та притягнула до себе скупою усмішкою, як гіпнозом.
– Тоді підемо до парку.
Стисла щелепа видавала слабкість Акіко. Рівна спина дівчини, коротка відточена хода та погляд. Чи вчила вона насправді мистецтво ґейш, чи це її придаток від природи? Озакі справді могла бути музою, що лиш поглядом зведе з розуму, а потім проведе чайну церемонію та зникне за дверима. Або заспіває тихо, колисковою затуманить розум, і розтане наче сон на ранок.
– Тобі йде, – за вухом опинилась квітка, – кущова троянда.
Квітка відтінку західного сонця, росла вздовж дороги, по котрій вони йшли в тінистому парку. Її рука пройшлась за вухом. Хотілося зловити, притиснути до себе, та Акіко лиш потягнулась до троянди, подивилась декілька секунд, притягнула до вуст. Їх погляди зустрілись.
– Я погано впливаю на тебе, – вона не уявляла наскільки.
– Мабуть, так і є.
Вони продовжили прогулянку в пустому краю, де майже не ходили люди. Йосано на два кроки позаду, задивляючись на шию, зібране волосся та тканину одягу. Було спекотно, як для початку травня.
Знов вечір за бокалом вина. Пластинка Лани Дель Рей крутилася грамофоном, а Койо підспівувала частину тексту, що пам’ятала.
– Не треба, – подивилась вона вниз, – це погано закінчиться для тебе.
– Не можу, – дівчина сиділа на підлозі, склавши руки та голову на колінах рудоволосої. – Залишся до завтрашнього обіду, будь ласка, – голос осип.
– Погано, – пальці розчісували темне волосся. – Не можна так, Акіко-сан.
– Без тебе не можу, – тихо відповіла.
– Саме це і погано.
Вечір продовжувався. До вина вони так нічого і не купили. Шум вулиці, платівки – все змішалося в один ритм пульсу. Потопаючи, Акіко не хотіла пливти до поверхні. Прокидаючись зранку в темному океані самотності.