Work Text:
Чюя хворий. Адже Осквернення – це хвороба, що знищує вщент на молекулярному рівні.
Надія – ілюзія…
Чюя одержимий. Адже Осквернення – це прокляття, що його неможливо контролювати.
Убий їх усіх… Допоки не вбили тебе.
Чюя інфікований. Адже Осквернення – це смоляниста отрута, що струменить венами та пришвидшує гноїння.
Довіра – твоя слабкість…
Чюя у полоні темряви від самого свого народження. Адже Осквернення – це безмежне дно загиблої кілька вічностей тому зірки, що захлинулася у своїх залишках.
На дні океану навіть світло помирає …
Чюя знаходиться на межі божевілля. Адже Осквернення – безмежна безодня, де тіні шепочуть, зводячи з розуму, голосами стародавніх богів.
Це все твоя провина.
Чюя приречений. Адже ним заволоділо божество руйнування, демон хаосу та смерті.
Я – сон наяву. Чудовисько з ваших кошмарів. Демон з тисячею облич. Падіть ниць перед богом смерті!
День у день Чюя потопає в очах навпроти нього топить поглядом свою спотворену пітьмою тінь, що катує його тіло червоними мітками. Їх розділяє лише невидимий кордон, що його утримує Накахара однією лише силою волі. Двійник по той бік невидимого бар’єру дивиться у відповідь порожніми очницями, з широким вищиром, напруженими плечима, стиснутими кулаками та шлейфом галактик за спиною.
Порожнеча поглинає твою душу. І робитиме це повільно…
День у день Чюя живе: звітує місії Морі, ввічливо дякує Койо, плескає по плечі Акутаґаву та кидає йому пару скупих слів похвали, награно дратується з одного виду Дадзая, зі скорботою в очах та посмішкою на губах стоїть біля могили Рембо, теревенить з Кенджі, випиває в барі з Акіко та вислуховує нарікання Кунікіди.
День у день Чюя виживає: стоїть за бар’єром, напружено стежить за своїм спотвореним двійником, бореться за кожну секунду контролю над власним тілом і розумом, за кожний свій подих і все живе, що його оточує.
Ти чиниш опір… Ти чіпляєшся за життя, ніби воно має значення… Нічого, ти ще дізнаєшся правду…
...і Чюя неймовірно боїться її пізнати.
Чюя ненавидить кожну мить свого існування і кожен дюйм власного тіла, що утримує таку силу. Ненавидить наповнювати свої вени чорною гниллю, пропускати крізь своє тіло темну матерію, стискати в кулаках космічні клапті зірок. Та наказ є наказ.
Ти лише пішак у руках невидимих сил.
Він лиш молиться хрипким голосом: “О терпимосте, заплямована смутком!..”
… і зривається у безумство, як та Аліса – у кролячу нору…
“… Наново мене не збуди!”
У кінці шляху тебе очікує лише самотність…
Арахабакі лютує. Цей хлопчисько не гідний бути його вмістилищем! Ніхто не гідний!
Мовчазні, тихі будинки спостерігають, вони завжди бачать сни... Знести їх — значить позбавити страждань…
Арахабакі люто гарчить, дряпаючи довжелезними кігтями міцний бамбук його особистої клітки. Він мріє вивільнитися, розірвати цю ніжну оболонку, вигризти собі вихід, наче дикий звір.
Тисячі смертей – чи одне вбивство.
Арахабакі збився з рахунку днів свого ув’язнення. Він раптом усвідомлює, що насправді, якби дійсно хотів, то вже давно б поглинув хлопчиська. Наче приязнь до домашньої тваринки, що більше нагадує навіженство.
Холодний блиск зірок змушує тремтіти у темряві…
Арахабакі забув, коли його форма страшного лютого монстра перетворилася на людиноподібну, та трохи спотворену форму його охоронця тюремника. Він звір, що набув людської подоби, неначе вовк в овечій шкурі.
Все, що ти знаєш, – загасне.
Арахабакі не любить, коли його злять. А як же він ненавидить цю синю скумбрію, замотану в кілометри бинтів! Лише один дотик цього покидька обриває ті короткі миті наодинці з Чюєю!.. Адже Накахара підтримує бар'єр і контролює свого внутрішнього демона, тримає його від себе на непорушній дистанції.
Виходу немає. Ні у цьому житті, ні в наступному.
Лише отрута Осквернення поєднує їхнє дихання в одне, змішує їхню кров. Чюя черпає силу демона, бар’єр зникає, і Арахабакі може замкнути юнака у клітці власних міцних обіймів. Він торкається шкіри, легко проводить по руках, залишаючи кінчиками пальців червоні візерунки, гладить щоки й ледь торкається їх губами… Він приголублює непритомне тіло Чюї, і це бачить Дадзай. Перший раз він, ще зовсім дитина, був вражений побаченим. Та після того він завше вириває Накахару з рук Арахабакі, вганяє назад у клітку за дев'ятьма печатками та дивиться в очі звіра – зневажливо, насмішкувато. І цілує Накахару.
Ох, як би звіру хотілося виломити ґрати, здерти древні паперові печаті, накинутися на нахабу, роздерти, видерти кігтями очі, розчавити череп, пробити груди та поласувати гнилим м’ясом!..
На жаль, саме тому, що це Дадзай, Арахабакі абсолютно безсилий. Лише його ненависть до Осаму просочується крізь ґрати та заражає Накахару.
Піддайся страхові.
Неповноцінна людина не має права торкатися напівбога.
Осаму увірував у Накахару, цього надзвичайного юнака із демоном божеством за спиною. Він готовий покірно схилити коліна, склавши руки разом, заплющивши очі, та вимолювати відпущення гріхів. Немов мантру повторювати священні слова, позбавлені всякого сенсу та сили.
Накахара – святий Господь у червоному плащі, зітканому з гравітації; він ходить по воді, порушуючи всі закони світобудови. А в його руці будь-яка вода перетворюється на найсолодше вино.
Дадзай почувається поруч зі своїм Богом лише жалюгідною людиною, брудним, мерзенним, та таким відданим Юдою зі схованим у серці Сатаною. Адже навіть занепалий ангел любить Творця і створене ним, попри заздрість й темряву у душі. Він відчайдушно обіймає людськими руками, обпалюючи демонічну плоть чистою квінтесенцією божественності.
Чюя – його загибель, та Осаму все одно тримається поблизу, як метелик, що безглуздо летить на світло. Тепле, спокусливе світло приваблює Дадзая, і він сліпо тягнеться до нього, не боячись обпалити крила та згоріти живцем. Не боячись, що таке яскраве божественне сяйво так близько може стерти його існування.
Їхні паралелі взаємознищуються. Темрява поглинає світло, як світло розганяє темряву. Однак вони лише міцніше стискають один одного в обіймах.
Світ навколо них давно втратив сенс, правила поряд з ними працювали у зворотний бік, всесвіт давно піддався хаосу, і на небесний трон зійшов бог руйнувань і смерті, поки на пекельному престолі сидить Сатана, який рятує від одержимості.
Дадзай прогулюється по краю на висоті чотири метри над рівнем пітьми минулого, дивом тримаючи рівновагу і не зриваючись вниз. Чюя йде поруч – ступає по повітрю, викурюючи сигарету і вплітаючи у тканину простору димчасті візерунки. Він не дасть своєму коханому ангелу демону знову зірватися вниз.
Чюя – схований у тінях напівзруйнований храм забутого бога, куди щодня приходить із піднесенням Дадзай.