Work Text:
Допоки Оуен Ларс, мружачись, тільки вдивлявся в підозрілу пляму вдалечині на піску, гострий молодий погляд Люка вже помітив і подробиці.
— Там людина! Потрібна допомога! Поїхали! Скоріше!
— Як можу, так і поганяю. Скоріше, ніж є, не вийде.
Через учорашню піщану бурю їм і так прийшлося відкласти повернення додому. Проте не прийшлося накидати гак до Ківена: все розпродали в Мос-Ейслі. Дріб’язок, а приємно. І таке буває, що комусь негода, а комусь можливість. А от того бідолагу, що запримітив Люк, улюбленцем долі навряд чи б хто назвав.
Скільки себе Оуен пам’ятав, але таку бурю він пережив вперше. Лютий вітрюган каміння як піщинки ганяв. День став як ніч, і тільки блискавки — що рідкісне явище в їх краях, — небо з землею зшивали яскравими сполохами. Тут і крайт-дракон хоч-не-хоч почав би нору для укриття шукати, а людині на відкритому просторі не вижити. Якщо таке сталось, то поламаний труп — не саме приємне видовище. Не треба Люку таке бачити, та куди там… Він вже підхопився й побіг. Оуен був не настільки прудкий, щоб кинутися навздогін. І як не поганяй неквапливого джерга, в галоп його не пустиш.
— Люку, стривай, — зробив Оуен ще одну марну спробу зупинити племінника. Давно вже збирався побалакати з ним, та все відкладав. Тепер от, напевне, доведеться. І причина, й жорстокий урок: не все від тебе, Люку, залежить. Наймарніша річ у цьому світі — дурні мрії. Усі підлаштовуються, як можуть. Головне — влаштуватися так, щоб жити за совістю й не намагатися вище голови стрибнути…
— Він живий! Живий! — поки Оуен занурювався у свої невеселі думки, Люк встиг дістатися до загубленого мандрівника, обережно перевернув його на спину, приклав долоню до шиї, намагаючись вловити биття жилки, а вухо — до грудей, щоб відчути дихання й биття серця.
— Добре, — задоволено пробурчав Оуен. Важливу розмову можна було й відкласти, а душу огорнув спокій.
Вже й Оуен дістався до постраждалого. Треба ж, ще зовсім дитина! Людська дитина: вуха, ніяких відростків. Волосся незвичайне — руде, майже вогняне. З таким забарвленням у натовпі не втратишся. Та нічого. Й таке буває. Виглядає ровесником Люка. Одежинка, до речі, міцна, дорога, але не для мандрів пустелями. Хоча б ті ж сандалі з відкритими пальцями — заморишся пісок витрушувати. Та й сам бідаха якийсь кволий, занадто тендітний, як для хлопця. Шкіра така бліда, начебто він сонця ніколи не бачив, брів зовсім нема, а ще…
— Що це? — Люк помітив на лобі знайденого хлопчика хитромудрий червоний знак.
Це схоже на татуйоване тавро, позначку чиєїсь власності… А ще підведені очі! Можливо, господар вже шукає «зниклу» іграшку, можливо, він схоче отримати її назад. Ось тільки Оуен Ларс не той, хто спокійно ставиться до того, що люди можуть бути чиєюсь власністю.
Коли Оуен проводить рукою від чола до маківки — це не відстрочка прийняття рішення, а просто стара звичка: ситуація не подобається, але проблема в тому, що робити треба саме так.
— Звідки я знаю? Потім сам запитаєш, — він трохи підняв голову хлопця, спробував розчепити щільно стислі губи, щоб влити хоч трохи води. Потримай, — несвідомо, але хлопчик робить ковток, м'язи на шиї різко сіпаються. — Жити буде! — виносить вердикт Оуен, а потім киває Люку на величезну глиняну сулію.
— Вантажимо, — можна припустити, що якщо знайшли річ поруч із хлопчиною, то вона йому й належить. Так чи не так — потім розберуться. Глек хороший, глина добротна, міцна. Якщо хлопчик скаже, що посудина йому не потрібна, то в господарстві в будинку Ларсів така річ завжди стане при нагоді.
Хоч хлопчисько виглядав як чахлик, та виявився важкуватим: «Кістки з заліза?», жартуючи пробурчав Оуен.
— Ого! Ця хубба камінням, чи що, набита? — Люк потягнув за тасьму бутлі, але посудину вдалося лише злегка зрушити, але не відірвати від землі.
— Хубба? — але ж і фантазія у племінника. Оуен не бачив нічого спільного між знайденою ними сулією й місцевим гарбузом. Це якраз у репертуарі Люка — залізти на дах і уявляти, що пілотуєш корабель, або бачити в палці світловий меч. — Не камінням, а піском…
Коли Оуєн висипав недоречне наповнення посуду, слова його звучали рівно, майже байдуже, нібито все, що відбувалося, було досить буденно. Хоч сам він був ні аби як здивований, не хотілося ще й Люкову цікавість збудити дивними домислами.
Що взагалі відбувалося? Господар вирішив так навчити норовливого бранця смиренності? Хлопчисько сяк-так зміг вибратися з пастки, але на більше сил не вистачило. Все одно маячня якась! Але все одно краще їм усім швидше забиратися звідси.
Може, нічого такого. Може, просто у когось із віком недоречна фантазія розігралася. Оуен прикрив хлопця парусиною; більше — від жару сонць-близнюків (вистачить із нього), а заразом і від цікавих очей. Хоча яка тут конспірація, якщо Люк постійно на нього оглядався, перевіряв чи не отямився, чи не поворухнувся. Від занепокоєння племінника Оуенові й самому було ніяково. Запізно він згадав одну «невелику деталь». Рабам під шкіру вшивали передавачі, а якщо ті й примудрялися втекти, то механізм вибухав. Хоч би якийсь звук чи ворушіння від хлопця відчути, а то, може, вже труп додому везуть.
Добре хоч далі дісталися без пригод.
Розумниця Беру. Вона не ставила зайвих питань, майже відразу оцінивши ситуацію, просто показала, куди влаштувати хлопчика:
— Далі я про нього подбаю.
Розважлива та зосереджена. Оуен бачив, як важко його дружині далося очікування їх із Люком повернення. Мішки під очима від безсонної ночі її видавали, але якщо вона й розкаже, то тихо, потім, коли вони залишаться наодинці. Що найбільше всього цінував Оуєн Ларс в дружині, так це саму цю здатність Беру розуміти його без зайвих слів.
— Давай. А нам ще треба розвантажитися.
Отож, а ще розпрягти й напоїти джергу.
— Дош, — Оуен нечасто дозволяв собі задоволення вилаятися, але тут не стримався. Хотів потягнути за лямку бутля її знайди, а потягнув м’язи на руці різким рухом. Чортівня якась! Порожній глек виявився таким же важким, неначе якийсь жартівник знову наповнив його піском. Оуен, коли відкупорює затичку, виявляє, що все так і є. Люк, звичайно, часом той ще шибеник, але зараз його в таких пустощах підозрювати безглуздо — весь час перед очима був. Залишається Оуен і непритомний хлопчисько. За себе фермер міг поручитися, що все ще у здоровому глузді перебуває, і пам'ять його не зраджує. Ото ще, такі дурниці виробляти!
— Обережно там! Складай все рівненько, а не так, як зазвичай! — він прикрикнув на племінника, чудово розуміючи, що тому зараз хотілося б не мішки на складі перекладати, а бігти довідуватися, що там із врятованим хлопцем.
Люк спритний, а ще — впертий, швидко впорається. Тому Оуену потрібно напружити старі кістки й на якийсь час приховати сулію. Хоча, чи толк з цього буде? Адже не скажеш, що забули в пісках! І глек, і того рудого…
Хлопчисько володіє Силою? Тоді нехай не безпосередньо, але він може бути небезпечним для Люка. Оуен не чув, щоб вона так себе проявляла, але він з тих, хто вважає, що краще триматися від таких речей як найдалі, особливо після того, що сталося з Енакіном Скайуокером.
Ні, Оуен ні про що не жалкував. Нехай лише хлопець видужає, а там усе вирішиться. Якщо його погані передчуття здійсняться, то доведеться відвідати одного старого знайомого. Розшукати його справа нехитра. Наче поблизу десь крутиться, спостерігаючи за сином колишнього учня. І Оуен не зробив ласку джедаю, коли прийняв у сім’ю малого Люка. Крути не верти — племінник! Але фермер поставив жорстку умову: жодної такої Сили в його домі. Навіть згадки. Неприємності йому не потрібні!
Якщо вже згадав про пацаня, то час вже й дізнатися, як він там.
— На ньому ні подряпинки. Навіть не знаю… Схоже, він просто міцно спить, — приглушено шепотіла Беру, ніби боялася розбудити свого рудого підопічного. Ой, та годі! Якщо він просто спить, то час уже й прокинутися.
Беру дивилася на чоловіка суворо примружившись, кулаки в боки вперті — ось прямо мати, яка готова захищати рідну дитину. І це — ненароком — укол у вразливе місце самого Оуена. Коли вони з Беру зрозуміли, що їм добре разом, що вони, як би, дві половинки, то взаємно зійшлись на думці, скільки дітлахів їм завести. Чи більше, тим краще! Хлопці — Оуену на допомогу, дівчатка — щоб їх пестити. Не сталося, як гадалося… Тому і над Люком Ларси тряслися, як не кожні батьки над власною дитиною. Тому Оуен і намагався захистити хлопця від помилок його батька. Яким би злим не був у свій час Оуен на зведеного брата, з часом образа зникла. Справа не так в Енакіні, як у тому, що коли він пішов за джедаями й Силою, він втратив себе. З Люком такого не станеться!
— Ну, й нехай… — відповів Оуен на тривале мовчання.
— Такий худенький, — звичайно ж, Беру не чоловіка мала на увазі, а цього рудого знайду. Не має значення, головне, що вона зрозуміла, за ким у будинку останнє слово. Он уже й руки не в оборонній позиції, а в майже благальному жесті зчеплені в замок між грудьми і животом і погляд такий, який буває, коли — між іншим, за діло! — він начебто Люка покарати хоче.
— Відгодуємо, — пробурчав Оуен. Хто в домі господар? Вірно! Він! І за ним останнє слово. І його слово — закон. Сказав: ніякої такої Сили в його домі не буде — її й не буде. І підкорятися цьому зобов’язані всі домочадці, й старі, й прибулі… Та й взагалі, може, Оуен себе накрутив даремно. Якби рудий становив загрозу для Люка, Беру вже запідозрила б щось. Він же їй як син. А свою дружину Оуен знає як облуплену.
***
За стільки років спільного життя Беру Ларс також добре вивчила чоловіка. Він міг здаватися буркотливим і незговірливим, але серце мав велике, найдобріше й вірне. До кого прив'яжеться, то скоріше життя віддасть, ніж дозволить образити. Впертості йому теж було не позичати. Як вб'є щось собі в голову… Зрозуміло, чому він з підозрою відноситься до врятованого хлопчика, не знаючи, хто він і звідки. Спочатку Беру саме цим все пояснювала. Але підозрілість — річ заразна: деякі дивні дива, які Беру помітила з появою в їх домі хлопчика, моли бути лише збігом. Добре, що беру навчилася, як обходити гострі кути. Не брехня, маленька жіноча хитрість, якщо про де що вона не розповість чоловіку. Спокійніше буде.
Пісок. Його стільки, що дроїд-прибиральник, схоже, поламався. Доводиться його вимітати, але він неначе сам по собі з’являється. Його могло бурею нанести, але Беру не впевнена. Якоїсь миті їй здається, що пісок живий. Він серпанком крутиться біля її щиколоток, хоча протяг не відчувається. Потрібно взяти себе в руки й не накручувати себе даремно. Погано, але все можна вирішити й пояснити. Десь є розгерметизація. Нехай Оуен, а краще — Люк потім подивиться.
— Я з тобою ще розберусь, — обіцяє Беру піску, але тут датчик показує рух в кімнаті, де влаштували хлопчика. Гарна новина! Він приходить до тями. Треба поспішати до нього, а не вигадувати казна-які нісенітниці. Живий пісок!
Їх новий мешканець повільно підіймається на ліктях, відкриває очі, й Беру ледве встигає рота долонею прикрити, щоб стримати співчуття зітхання. Сліпий?
Мить, і долоня притискається міцніше до рота, щоб хлопчик не почув зойк, а Беру треба зусилля волі, щоб не відсахнутися. Те, що не відповідає твоїм уявам, вибивається із життєвого досвіду, не може не лякати. Як для сліпого, хлопчик надто жваво зиркнув, окидаючи поглядом будинок, де опинився, наскільки це можна зробити, не повертаючи голови. А потім, не змигнувши, прискіпливо подивився на господиню дому. Для більм, як спочатку, не розібравшись, вирішила Беру, райдужка його очей мала надто насичений світло-бірюзовий відтінок. Але зіниць не було! Хлопчик, звісно, не сліпий, і помітив недоречну реакцію Беру. Хмуриться так, що на переніссі значна така ямка утворюється. А ще він стискає губи, намагаючись непомітно їх облизнути. І це той момент, коли Беру хочеться себе гарненько стукнути: вона ж не в дива підійшла до їхнього знайди пограти.
— Пити… Вода…
Беру протягає хлопчику заздалегідь приготовлену кружку з чисто, злегка прохолодною водою. Зневоднення — це вам не жарти. Ямка на переніссі хлопчика перетворюється на таку значну канавку. Брови, між іншим, у нього є. Тонкі й дуже-дуже світлі. На блідому обличчі не відразу помітиш, потрібно приглядатися. Й зараз вони точно в одну лінію зійшлися. Проте спрага — не подруга. Хлопчик охоплює долонями кухлик й повільно п’є, але коли Беру намагається йому допомогти, підтримавши спину, здригається й здивовано на неї дивиться.
— Щось болить? — знову цей «сердитий» погляд, від якого тепер посміхнутися хочеться, а хлопчика за щоку вщипнути й волосся скуйовдити: такий кумедний. Не треба його поки лякати зайвими пестощами. Бідна дитина напевне натерпілася, й тепер він розгублений і зляканий, опинившись невідомо де. — Їсти хочеш? — каже Беру якомога м'якше.
Порожній кухлик відразу ж опиняється у неї в руках, а хлопчик плюхається на подушки, ретельно зображуючи глибокий сон. І ніякої подяки…
Гаразд. Люк, коли молодший був, часом не хотів рано вставати й прикидався міцно сплячим. Хоч торсай його, хоч воду лий, він лише щось мурмотів й міцніше стуляв очі. Ех хлопці, хлопці — хитрощі однакові… Це поки що єдине, що Беру дізналася про їх гостя, але з розпитуваннями можна й зачекати. Захоче, сам усе розповість, навіть якщо їм доведеться синтезатор голосу для нього здобути. Зараз більш важливо його нагодувати. Не силою ж.
— Тут хліб, молоко, сир, — Беру не залишає надію якось м’якше домовитися з їх знайдою. Вона залишає кухлик так, щоб він почув; та буде поряд на табуреті, потрібно тільки руку простягнути, а далі вже його вибір. Бабуся Беру казала: «Усі хвороби лікуються сном і голодом, але якщо з’явився апетит — то це вже крок до видужання». Навіть якщо хлопчик не місцевий, то молоко бант навіть немовлята знають. Хліб є хліб. Прісно, але як хочеш їсти — саме те. І вже точно не зашкодить. А ось сир — її окрема гордість. Мрії про власне кафе давно залишилися в минулому, а ось сироваріння, як корисне захоплення, вона не кинула й навіть трохи вдосконалила з юних років.
Хлопчик не маленький і вже не настільки слабкий, щоб не дати знак, якщо йому потрібна допомога. Беру теж не може без особливої потреби стирчати біля його ліжка весь день. Її роботу ніхто за неї не виконає.
З піском нарешті упоралась. Це був самий звичайнісінький пісок, а не якась надприродна чудасія. Треба щось заспокійливого заварити: нервовість останніх днів ой як позначається. В будинку, крім Беру й хлопчика, нікого нема. Той спить або ж вдало прикидається сплячим, але Беру здається, що за нею хтось уважно спостерігає. І коли лунає дивний звук, вона навіть здригається від переляку. Хоча чого тут лякатися? Сама ж налаштувала датчик, щоб знати про будь-які зміни в кімнаті хлопчика. Просто бурчання голодного шлунка. Дуже наполегливе таке бурчання…
Морити хлопчика голодом — про це не може бути й мови, Беру відразу опиняється біля ліжка свого підопічного.
— Може, все-таки поїси? — ігнор та мовчання. — Хоча… Я не наполягаю. Вибір за тобою.
Вибір жити чи померти… Беру була абсолютно впевнена, що хлопчик вже обрав перше. Отже, просто треба йому не заважати. З клопотами по дому, начебто, покінчено, залишилося владнати деякі справи на дворі. Вже біля дверей Беру обертається, тому що їй здається, що хлопчик встав і пильно дивиться їй у спину. Знову помилилася. Лежить собі, як і лежав. Але по спині все одно мурашки льодові пробігли.
Перекинутися парою слів із сусідкою теж важливо. Гелен Мелс та ще пліткарка, й те, що вона каже — діли на два. Але вона має такий вигляд співчуття й занепокоєння, що Беру зневолі шукає очима своїх мужчин. Фу-у-ух… Он Оуен, а он — Люк.
Беру мовчіть, вичікує, а балакуха подружка не витримує:
— Магуен, він де в Ківені?
— А що трапилося? — воліє не давати прямої відповіді Беру. Колись Гален пускала бісиків симпатичному кузену Беру, але він віддав перевагу іншій дівчині, а потім — так, було таке, переїхав з родиною до Ківену. Проте багатолюдне поселення виявилось крихітним для амбіцій Магуена — до речі, як і пустинний Татуїн. Але навіщо після стільки років це потрібне Гален?
— Бідолашна, — замість відповіді подруга зненацька обіймає Беру, притискає її потилицю до свого плеча, ніби вона має туди заплакати, а потім судомно починає розповідати.
Якась нісенітниця… Як це: Ківена більше немає? Трагедія збіглася з бурею, але стихія не могла створити таке лихо. Багатолюдний захищений пост за одну ніч перетворився на покриті піском руїни. Ніхто не міг сказати, що сталося, бо ніхто не вижив.
Жах який. Звичайно, Беру дуже шкода всіх мешканців Ківена. Тільки уявить таке — все всередині стискається. Ще їй трохи соромно за крупинку власної егоїстичної радості. Оуену довелося затриматися в Мос-Ейслі, тому він змінив плани зробити гак в Ківен. І хто знає, де Магуен, але точно не похований у Ківені. А ще їй приходить у голову думка, як пояснити усім появу їх нового члена сім’ї. Оуену це не сподобається, але тоді нехай придумає щось краще.
Магуен був рудим, можливо, не таким яскравим, як їх знайда, але все ж. Хоча б за цим фактом можна видати хлопчика за сина Магуена, а отже — племінника Беру. Головне, щоб усі, з хлопчиком включно, говорили одне й те ж. Ні, погана ідея. Вони з Оуеном вчили Люка, що неправда — зло. А за планом Беру йому доведеться казати, хоча святу, але брехню. Люк — розумний хлопчик, напевне замислиться: якщо неправда дозволена, то чи так відверті з ним його опікуни, наприклад, коли синхронно, як завчене, повторюють «правду» про батька-пілота. Втратять вони його, ох, серце відчуває — втратять. Та й знайда допоки що не виявив бажання залишитися. Це Беру його вже нахабно привласнила. До речі, як він там?
Як і передбачала Беру, хоч хлопчик і продовжував зображати глибокий сон, але кухоль біля його ліжка був порожній. Хліб та сир з'їдені до крихти. Цікаво, скільки він так витримає? Навіть якщо не враховувати цілком природні потреби, вона знає Люка, пам’ятає саму себе в такому віці: витримати без руху, нічого не роблячи — та ще мука. Хоча, чудячи зі спокою хлопчика і неспокою Беру, більше хвилювань їй дісталося.
Все само собою стається. Беру краєм ока спостерігає за пацієнтом й помічає, як той різко підіймається. Вона чує знайомі, квапливі кроки, обертається на звук слідом за поглядом хлопчика. Звичайно, це Люк. Нікого іншого вона поки не чекала.
Ще коли довговолосий джедай передав Ларсам пакунок з немовлям, Беру назвала племінника Оуена, що раптово звалився їм під опікою, дивом. «От іще. Звичайна дитина», — бурчав чоловік. — «Не здумай сильно пестити його, бо піде шляхом свого татуся. А усякі такі чудасії нам тут не потрібні».
Але хіба не диво? Скільки не намагалася Беру перемогти впертістю їх «сплячого принца», а Люку варто було тільки з’явитися.
— О, привіт! Як ти? Ну й налякав же ти нас стільки спати. Боки ще не відлежав? — Люк нецеремонно влаштовується на ліжку поряд з їх гостем. — Я Люк. Люк Скайуокер, — він вдаряє себе долонею в груди, повторюючи: — Люк.
І ось тобі й друге диво: він, виявляється, теж може розмовляти! У хлопчика доволі низький як для його віку голос. Розумно припустити, що перші його слова — це його ім'я, але Беру від подиву нічого не встигає запам'ятати й все зливається просто до низки незрозумілих звуків. Але потім хлопчик, повторюючи жест Люка, вимовляє, а Беру одними губами повторює за ним:
— Гаара…
Ну от і познайомилися.
***
— Шукаку, — у відповідь дзвінка тиша. Так дивно… — Шукаку?
Сабаку но Гаара, молодший син покійного Четвертого Казекаге, зброя Сунакагури, джинчуурики Однохвостого, прислухався до себе, але чув тільки биття власного серця. Він живий… А запечатаний у ньому надміру балакучий біджу відмовляє собі в задоволенні додатковий раз потріпати його свідомість? Прослизає майже неймовірна надія: а раптом їм вдалося розділити демона і джинчуурики так, щоб він залишився живим. А як тоді останні спогади? Гаара пам’ятав завивання бурі, запах крові, що просочив його й чужорідний пісок, гуркіт кам’яних стін, що зминалися як яєчні шкарлупки, спалахи, схожі на блискавки райтону, але не насичені чакрою, вони зовсім не завдавали шкоди Шукаку. Він пам’ятав, як з останніх сил намагався втихомирити знавіснілого демона, намагався відвести його від міста — або того, що від нього залишилося. А ще він пам’ятав чужий, пісок, який попри що підкорявся його волі й два сонця над головою… Маячня! Нічне жахіття того, хто стільки років не спав і не бачив снів…
Краще не загадувати, але якщо він і зараз не відгукнеться на ментальний заклик, то…
— Шукаку!
— Ґа? Скучив? Переймаєшся? Розверещався прям він тут. Спати заважає!
Дещо так і лишається незмінним. Що за прикрість. І одночасно — полегшення. Ще одне підтвердження, що ти живий. Біджу ніяк не зміг би потрапити в Чистий світ.
— Спи, — Гаара намагається подумки передати звіру власну впевненість, спілкується спокійно, але знає, що біджу лише на знак протесту, бо така він шкідлива істота, все навпаки зробить. У цьому є й маленька частка помсти — Шукаку не терпить навіть таких невинних наказів, — але ще потрібна інформація, щоб заповнити ті провали пам'яті, побудувати ланцюжок подій, вирішити, що робити далі.
— А як же, заснеш тут! Малий, треба звалювати звідси! І якомога скоріше. Зрозумів?
Шукаку прориває як греблю. На це й був розрахунок.
— Маєш на увазі — з цього будинку?
— Що не зрозуміло в слові «звідси»? Взагалі! Звідси!
Шукаку, що біснується, — це не новина. Проте несподівано Гаара отримує підтвердження однієї своєї теорії. Його біджу не настільки божевільний, як хоче здаватися. Поклавши руку на серце, хоч співжиття у своїй свідомості з демоном і несло безліч неприємностей, але без його «м'якої лапи» Гаара не дожив би до своїх тринадцяти років. Занадто слабке тіло розгубленої дитини-ізгоя — не дуже комфортна тюрма для навіженого біджу, що уявив себе богом. Боги безсмертні, демони — також, але з деякими умовностями, а в Сунакагуре полоненого Шукаку саме таким і вважали. Але як же мало вони про нього знали… Й ті крихти знань, що мали, були чи табу, чи під суровою забороною навіть для носія звіра.
Так, найперше, що прищепили Гаарі: демон, що в ньому запечатаний — злий дух ченця Бунпуку. По крихтах збираючи відомості, теперішній джинчуурики з'ясував, що Бунпуку був не демоном, а лише його побратимом по нещастю бути носієм Однохвостого. Щоправда, ченцю пощастило менше, ніж Гаарі. Його ніколи не намагалися використовувати як бойову одиницю, й нещасний все життя провів у клітці. Казекаге не забув показати молодшому сину, що його чекає, якщо він не стане тримати під контролем лють звіра. Ось тут Гаара, який звик усе піддавати сумніву, замислився: чи справді причиною ув'язнення ченця стала його злобна вдача. Якщо він мав рішучість та силу, яку дає Однохвостий, то невже жодного разу не намагався отримати хоч ковток свободи?
Будь-які згадки про колишнього джинчуурики викликали в Шукаку напади люті, з чого Гаара зробив висновки, що вони з Шукаку не дуже ладнали. Не ризикуючи наражати на небезпеку власну свідомість, він залишив цю тему.
Бунпуку був лише ниточкою, яка вивела Гаару до відповіді одне питання. Шукаку ненавидів своє теперішнє вмістище, але усіма можливими способами намагався зберегти його цілісність, тим самим не раз рятуючи Гаарі життя. Звідси й абсолютний захист, коли пісок укриває від будь-якої небезпеки, навіть без волі власника. Як не сумно усвідомлювати — це й голос, який за малоліття Гаара приймав за голос матері, який радив після втихомирення Шукаку знайти надійний притулок і сховатися — адже ні чакри, ні сил не залишається навіть щоб нормально рухатися; та інші навички, які спливали в голові самі собою, на рівні інстинкту. Навіщо це було потрібно злому духу піску? Точно не з прихильності до тюремника мимо волі. Відповідь знайшлася в старому сувої в зруйнованому храмі, ченцем якого колись був Бунпуку. Для наочності до тексту навіть було додано досить цинічні картинки. Фляги, схожі на ту, в якій Гаара носив свій пісок, позначали джинчуурики. Вміст – біджу.
Перша посудина була ціла і наповнена — і вона мала означати нинішнє становище Гаари та його мимовільного співмешканця.
Наступний малюнок — дві судини, одна розколота, інша ціла. Чиїсь руки переливають вміст із пошкодженої посудини в порожню. Ситуація точно демонструвала те, що сталося з нещасним Бунпуку і Гаарою.
Щоправда, після було пояснення: як вода йде під землю, а потім зливається в струмок, так і в Колі переродження відроджується Звір. Уточнювати у Шукаку, наскільки вірне це твердження, Гаара не став. Тоді це було неважливо і, на його думку, помилково. Якби в Однохвостого був шанс померти, щоб воскреснути вільним, хіба він ним би не скористався?
А що, коли це він помилявся?
Подвійне сонце. Воно ж не наснилося Гаарі…
Це було припущення. Камінчик у воду…
— Скажи мені, Шукаку, якщо в цьому світі зі мною щось станеться, ти зможеш потрапити до Кола переродження?
— Зовсім страх втратив?! Паразит малий!
Ого! Все тіло зсередини обпалило від спалаху демонічної люті Шукаку. Хоча хто з них паразит, можна й посперечатися. Подумки Гаара злорадно посміхнувся. Здається, у цьому світі він намацав ланцюг для свого звіра.
М-да… Сумнівна перемога. Це схоже на те, як він гордовито пишався тим, що зміг стримати усі замахи на нього, що влаштував Казекаге. Та невже? Не знайшлося жодного гідного шинобі селища, щоб він справився з дитиною шести років? Мама, як у воду гляділа, коли давала своїй останній дитині ім’я «Самозакоханий демон». Якби тоді справді загрожувала серйозна небезпека, то достатньо було бажання і сили лише одного шинобі… Золотий пісок сильніше звичайного.
«Ти, як і будь-яка річ, маєш свою вартість. Не підведи мене. Я забагато на тебе поставив».
Шість разів… Шість разів Казекаге без успіху влаштовував замахи на молодшого сина джинчуурики. Так думала Рада старійшин і сам Гаара. З кожною перемогою він ставав сильнішим, злішим і гордовитішим. Гонор та власна недосвідченість не дозволяла прикинути, що за його успіхом міг хтось стояти. Завжди були якісь передвісники, і так вчасно була в пригоді нова техніка, яку він тільки-но відточив.
Навіщо Казекаге передавав власне ніндзюцу тому, хто раніше чи пізніше перевершив би його, якщо невдовзі збирався знищити учня? Ув’язнений, як у клітку, в оману і гординю Гаара бачив лише бажання навіть ім'я його стерти з пам'яті, і зневагу, а не випробування і, хай і збочену, батьківську турботу.
Якби Раса вважав, що його син безнадійний і користі від нього для селища не буде, він би не сумнівався. Казекаге формально виконував рішення Ради старійшин, але між тим грав у свою гру. Догрався. Великий маніпулятор сам потрапив у дурну пастку й був убитий.
Знову щемить у грудях у лівій половині. Серцева рана, як казав Яшамару. За всіх їхніх складних відносин Гаара ніколи й уявити не міг, що так сумуватиме за батьком і втраченою нагодою хоч раз поговорити з ним щиро.
З іншого боку, зі смертю Казекаге джинчуурики Сунагакуре втратив найсильнішого покровителя. Виявилося, що «замахи», які влаштовував батько, були іграшками порівняно з фантазією односельців. Ну не вірили вони в каяття та чудове перетворення джинчуурики! І Гаара не міг їх за це звинувачувати. Кілька разів він справді опинявся на межі смерті. При цьому головна мета – вижити! — тепер ускладнювалося завданням нікого не вбити.
Потерпіти. Змиритися. Все мало закінчитися, як тільки Рада призначить нового П'ятого Казекаге. І тут Гаара був упевнений, що новий правитель селища буде до нього лояльний. Річ у тому, що серед прихованих селищ П'яти Великих Країн Шинобі, Сунагакуре виділялося однією традицією. Звання голови селища тут було не так посадою, як титулом, і передавалося спадково. Кризи влади не передбачалося. Покійний Четвертий Казекаге залишив після себе трьох нащадків. За Радою залишалася лише формальність: вибрати з них гідного. Чому формальність? Методом виключення. За старшинством титул мав дістатись Темарі, але їй не пощастило народитися дівчиною. За силою — Гаарі, але він був занадто юним, щоб очолити селище. Та ще й неврівноважений джинчуурики — на думку старійшин, то саме так. Залишалася золота середина — Канкуро. Це ж було так очевидно! Принаймні, для Гаари. Але не для Ради.
За законами Сунакагуре Рада мала аж два роки на роздуми. Це було б розумно, витримати поки претендент не досягне повноліття, якби смерть Казекаге була б таємницею.
Кожен день зволікання з прийняттям доленосного рішення ослаблював Сунакагуре. Але старійшини вичікували. Чого? Нескладно здогадатися.
— Може, тобі варто поки покинути селище… Тимчасово. Допоки все не заспокоїться, — радила Темарі.
— От і послухав би мудру жінку для різноманітності, дурень!
Шукаку?
Гаара ледь не здригається від несподіванки. Цей скрипучий, неприємний голос у голові він ні з чим не сплутає. Несподіваним є не втручання демона в хід думок джинчуурики — це як раз на нього схоже, — а посилання. Ще місяця не минуло, як біджу не будь-який незручний рух чи погляд Темарі починав верещати: «Вбиймо цю дурепу! Бісить!» У Гаари досі все всередині завмирає, варто уявити, що одного разу в гніві він міг би сприйняти це бажання за своє.
Крім того, що збився з думки, є ще невелика проблема. Розвіяні піщинки піщаної броні, які зараз «сканують» місце, де він опинився, втративши контроль, починають хаотично рухатися. Жінка, господиня вдома, відчуває їх: завмирає, насторожується. Погано. Груба робота. Потрібно дотримуватися особливої обережності. Цей дивний будинок просто таки напханий різними механізмами. А з власного досвіду Гаара знає, що техніка і його пісок — місцями несумісні речі.
Ще гірше, що коли Гаара випав із медитативного забуття, то вдарився в таку тілесну потребу, як спрага. Шинобі має бути витривалим, але всьому є межа. Слабкість Гаари вже не лише від значної втрати чакри. Болісно пересохле горло не сприяло стану спокою. В будинку є вода. Гаара це вже знав, але до неї треба дістатися. Минаючи господиню. Метою стеження ставала вона.
Техніка Третього ока, «Дайсан но Ме», що батько передав Гаарі ще у ранньому дитинстві, давалася легко, не вимагала великих витрат чакри, але рятувала у багатьох складних ситуаціях.
Невеличка концентрація, декілька рухів, щоб приєднати зоровий нерв, і майже людське очне яблуко без тіла підіймається догори, а Гаара себе немов із боку бачить. Техніка не те щоб таємна, швидше спадкова, тому доступна лише обраним шинобі, а ось прості смертні побачать подібне — так відразу шок.
У господині будинку разюча чутливість — або механізми, якими нашпигований будинок, мають сенсори руху. Жінка входить саме за мить, як Третє око активується. Вона сенсор? Це випадок чи все-таки технології? Розмірковувати про це часу не лишалося. Допоки господиня не звернула увагу на око, що ширяло понад стелею, Гаара відвернув її увагу на себе, піднімаючись. Хоча контакт з тубільцями допоки не входив в його плани, але доводилося якось викручуватися.
Гаара розчарований. Світи змінюються, а дещо залишається незмінним. Цей вираз обличчя господині, коли вони зустрілися очима, Гаара розшифровує з легкістю. От що не так? Він якось особливо не відрізняється від цих людей. Але він знову помічає в очах незнайомої жінки… Гидливість? Страх?
Гаара не знає цих людей й не збирається заводити тривалі знайомства з ними. Чому ж тоді йому так боляче, що вони можуть побачити в ньому монстра? Може, тому що він сам знає правду й намагається знайти підтвердження, а отже, виправдання в очах інших. Звідки він може знати, що думає про нього господиня? От зараз вона спокійна, говорить рівно, чітко. Правда, Гаара ні слова не розуміє, але тут і не треба. Вода. В неї є вода, Вона пропонує воду. Воду…
Гаара не має бажання відмовлятися від пропозиції господині. Але як би не хотілося вихльостати все одним ковтком, треба мати обережність, щоб не знудило, і з гідністю. От і все… Жінка знову щось говорить, але Гаара розуміє лише те, що місцева мова йому зовсім невідома. Це неважливо. Залишатися надовго він тут не збирається. Проте, допоки є можливість, він уважно вивчає зовнішність і манери господині: можливо, доведеться використовувати її вигляд як хенге, щоб звідси вибратися.
У жінки м’які рухи, коротке, непіддатливе темне волосся з ледь помітним відтінком червоного мокрого дерева, очі карі, але трохи світліше за волосся, а навколо них — неглибокі промінчики зморщечок. Обличчя кругле, носик маленький, кирпатий, майже як у мами на єдиній фотографії, яка є у Гаари… Яка була.
Невдале порівняння. Це просто жінка, яка чогось про нього турбується. Просто так. Нічого про нього не знаючи.
У грудях щось стискається. Мама знала правду, а ця дурна жінка — ні. Кляті серцеві рани. На них так і не знайшлося ліків, і вони роблять Гаару нестабільним, слабким. У голові ніяких планів, тільки бажання ось так вічно сидіти й дивитися на дивну жінку, слухати її. Чому коли потрібен Шукаку, він мовчить? Гаара, звичайно, не збирається йому коритися, але голос особистого демона поставив би серце, що зарвалося, на місце, став би добрим ляпасом: «Вбий її. Вбий».
— Помри!
Це настільки раптово, що Гаара підкорюється. Плюхається на подушки, заплющивши очі й завмирає. Йому точно зі зміною світу не підмінили звіра? Шукаку регоче так, що у Гаари у скронях як молоточки стукають; може, від сміху навіть катається своєю ментальною кліткою.
— От прямо так весело?
— Ага! Такий слухняний хлопчик. Слухай мене, малий. У Лиса сім хитрощів, у Шукаку сім і одна.
Як сказати, як сказати… Проте, зізнатися чесно, попри на конфуз і всю безглуздість вчинку Гаари, йому вдалося вийти з некомфортної ситуації, що вже затягувалася.
— Помовчи хоч трошки. Добре? Якщо ми хочемо звідси вибратися, мені треба зосередитися, — будь-яка найменша деталь може стати ключем.
Отже…
Це повинна була бути звичайна родинна вечеря, на яку випадково зазирнув наставник піщаної трійці, Бакі. Насправді — противага Раді старійшин, мала, майже сімейна рада. Темарі сказала:
— Може, тобі варто поки покинути селище… Тимчасово. Допоки все не заспокоїться…
— Це не розв'язання проблеми, — Бакі відставив чашку з недопитим чаєм, склав руки на столі, схрестивши долоні. — Тоді в них з’явиться привід оголосити його зрадником й винести вже законний вирок.
Біджу — само собою, але, крім Шукаку, Гаара боровся й з власними демонами, що сам же й випестив. Наставник чудово пам'ятав це: втрачене око навряд чи давало забути, що його проблемний учень дуже не любить, коли в його присутності про нього у третій особі відгукуються. І провокація була виправданою.
Гаара все ще відчував незручність, коли дозволяв Канкуро й Темарі турбуватися про себе. Вони так легко змогли перегорнути сторінку й прийняти його бажання змінитися. Кровна спорідненість? Можливо. Але, якщо згадати дядю Яшамару й маму, яка прокляла дитину, що забрала її життя — а цією дитиною прокляла все селище, — Гаара мав сумнів, що, якби він опинився по інший бік, то зміг би так легко повірити монстру.
Рада старійшин і мешканці Сунакагуре не довіряли Гаарі. І мали на це повне право. Скоро зійде повний місяць, час, коли джинчуурики ставав особливо нестабільним, а демон рвався на волю. І золотого піску Четвертого Казекаге, що міг його стримувати, вже не було. Неважливо, що вже декілька місяців Гаарі вдавалося контролювати в цей час бузу Шукаку; якщо не в цей раз, то в наступний він зірветься… І навряд чи випадково місії, які потребували віддалитися якомога далі від Суни, випадали йому на цей період.
Щось готувалося. Бакі не знав чи не мав змоги сказати, але це його явно турбувало, як би не намагався він бути неупередженим. У цей раз теж знайшлася робота, проте Бакі, як наставник, радив Гаарі її не брити. Як член Ради, який нещодавно зайняв вакантне місце, він міг дозволити учню такий вибір. Щоправда, вибір був дуже своєрідним.
— Де гарантія, що ми зможемо витягнути молодшенького з в’язниці Бунпуку? — озвучив іншу альтернативу Канкуро. — Може, домашній арешт під наглядом АНБУ?
— Я буду гарантією, — завірив Бакі. — Головне, щоб нічого не сталося до наступної Ради. Її рішення може бути неочікуваним.
Неочікуваним? Можливо… Мешканці Сунакагуре й Рада мали право не довіряти нестабільному джинчуурики, що приніс занадто багато негараздів у минулому. Однак у Гаари, зізнатися, також стояла проблема довіри. Він був щиро вдячний наставникові, який навіть після смерті Казекаге продовжував опікуватися його дітьми й особливо — Гаарою, чим давав шанс своєму нерозсудливому учневі. Але якщо на вагах буде доля Суни й життя Гаари, то Бакі обере перше. Проти рішення Ради він не піде.
Кружними шляхами старійшини вже спробували розв'язувати проблему кризи влади. Коли викрпли єдину ученицю Гаари, його обов'язком було повернути дівчину. Темірі й Канкуро добровільно приєдналися до цієї місії. Хіба старійшини не повинні були їх зупинити? Супротивники виявилися більш загрозливими ніж передбачалося, й існував ризик втратити всіх нащадків померлого Казекаге. Тоді як участь Бакі була б не зайвою, але він відмовився, пославшись на наказ старійшин. Звичайно, наставник послав по допомогу до Конохи, все склалося успішно, але все ж таки…
Сунакагуре потребує змін. Старійшини це розуміють. Гаара добровільно заходить до клітки. Рада приймає рішення, що кращою зміною стане зміна династії. Новому Казекагі вигідно тримати звіра під замком — зліше буде у випадку, якщо Суні справді загрожуватиме небезпека. А як же Гаара? Його найгірший жах, як би він не намагався відгородитися від людей і усього світу — залишитися самому, тільки з Шукаку: тут недалеко дійсно макітрою поїхати, як Бунпуку. Проте не це доводило до відчаю. Інше. Його нова мета — стати захисником Сунакагуре — виявиться нікчемною мрією, всі жертви, що були принесені мамою, дядею, батьком, багатьма шанобі, будуть марними, всі ті небагато людей, хто повірив Гаарі, виявляться ошуканими. Так не можна!
Гаара вибрав узяти місію. Упіймати злочинця, що втік — не таке вже й складне завдання. А при повному місяці тільки безумець стане влаштовувати на нього замах…
— Мати тебе до долу об голівку не гепала?! Ой, як же я забув! Дурко малолітнє!
Знову Шукаку! І про маму не треба було згадувати!
— Та заткнися ти вже, чудовисько товстоморде! Заважаєш зосередитися! — Гаара дозволяє собі те, в чому давно себе обмежував: нехай і подумки, але заволати. Від втручання занадто балакучого демона вже око починає тіпатися.
— Кого ти, людинко, товстомордим обізвав? Не на тому зосереджуєшся! Через твою дурість ми в цій дірі опинилися!
Декілька глибоких вдихів і видихів, щоб заспокоїтися.
— А то ти сам можеш щось слушне порадити.
— А хто тебе навчив схованки робити, ти, блоха невдячна! — гарчить Шукаку і шалено шкребе кігтями, викликаючи головний біль.
Може, й так. Може, ця його хитрість була мимоволі підказана Шукаку. Після виплеску люті демона, коли його нарешті вдавалося утихомирити, завжди по-звірячому хотілося їсти. Слабкість. А якщо слабкості неможливо побороти, то їх треба приховувати. Вірогідно, це могли бути навіювання Шукаку. Про це Гаара якось не замислювався. Він просто робив схованки, куди клав те, що не зіпсується швидко, щоб можна було потім з’їсти: сушене м’ясо й овочі, сухарики, трохи води. А коли навчився запечатувати сувої, то у сховищах з'явилося і дещо калорійніше. Дивно, що його запаси ніколи ніхто не знаходив. Чи дійсно він так надійно їх робив чи просто ніхто зайвий раз не бажав пробуджувати в ньому монстра?
Ой, дарма він згадав про їжу! Дарма. Шинобі має бути витривалим. Гаара готовий був терпіти, але організм дає збій, нагадавши про голод незадоволеним бурчанням шлунка. І саме в цей незручний момент заходить господиня. І все ж таки, спів падіння, чудовий слух чи механічні сенсори?
Жінка знову щось говорить, а Гаара знову жодного слова не розуміє, тому й не реагує.
— Молочка вона тобі принесла, малече, — гугняво високим голосом «мами» каже Шукаку.
І як раніше Гаара на це вівся? Але все-таки…
— Ти її розумієш?
Шукаку самозадоволено хрюкає.
Розуміє, зараза. Тільки от чи співпрацюватиме?
Нарешті жінка пішла. Спочатку з кімнати, куди помістили Гаару, потім зовсім залишає дивний будинок, підіймаючись на поверхню. Третє око спостерігає, слідує за нею.
Треба якось вибиратися звідси.
— Вбий. Вбий їх усіх!
— А я вже справді скучив за старим добрим Шукаком. Але ні.
— Спробувати варто було, — і, не змінюючи єхидного тону, раптом: — Ти це… Їж давай. Вона сказала, що там хліб, молоко, сир.
— Дякую.
Шукаку мурмотить щось нерозбірливе. Цікавий спосіб хоч якось змусити його замовкнути.
Не варто будувати ілюзії, що Шукаку опікується своїм джинчуурики: він просто всіма лапами намагається вибратися з цього світу, а без Гаари це ніяк не вийде. Але вже хоч щось. Усе таки він розуміє місцеву мову. Біля ліжка Гаара справді знаходить хліб і кухлик, в який щось налито, як і начебто сир. Хліб як хліб. Трохи незвичний смак, а так досить схожий з хлібом. А от щодо іншого… Молоко, якщо це можливо так назвати, й сир дуже підозрілі. Рідина, що налита в кухлик, дуже в'язка та яскраво-блакитна. Сир слизький, якщо до нього доторкнутися. І теж блакитний, трохи біліший ніж «молоко». Втім, є користь і від Шукаку: отрути на Гаару не діють, тож можна й скуштувати.
Гаара починає з «молока». Воно виявляється цілком їстівним. Навіть смачним. Солодкуватим, але в міру. Потім відщипує шматочок «сиру». І це не просто смачно! Це найсмачніша їжа, яку він колись куштував. У цьому світі варто було побувати, хоча б заради блакитного сиру. Перші миті блаженної насиченості Гаарі не хочеться ні про що думати, нічого вирішувати, але Шукаку вигадує для нього нове катування. Він невдоволено пихкає і пирхає.
У чомусь демон і правий. Розслаблятися не варто. До речи, що там надворі?
Дві жінки гомонять між собою. Господиня Гаарі вже знайома, інша — ні. Трохи далі чоловік, господар будинку, налагоджує якийсь механізм.
Якщо судити за внутрішнім двором, то ті, хто дав притулок Гаарі, досить поважні люди. Їхні володіння не менше, ніж резиденція Казекаге. Вирощувати квіти в пустелі — це дорого коштує. А тут їх достатньо. Можливо, вони мають якісь лікарські властивості, але й просто гарно відтіняють жовті стіни, чим додають будинку життя.
— А, доречи, старий тебе відгодувати хоче. Здогадайся навіщо, — знову втручається Шукаку.
Гаара ігнорує репліку звіра. Господар не виглядає старим. Міцний чоловік середнього віку з надто зосередженим обличчям.
Потім з'являється ще дехто, і Гаара не вірить очам. Точніше, Третьому оку. Це? Це… Наруто? Нехай і не звична помаранчева куртка, а світла сорочка, але його зріст, його волосся, його різкі рухи. «Наруто» підіймає голову вгору, і техніку доводиться розвіяти.
— Так. Треба забиратися звідси. Про тебе ж дбаю. Де тут в них може їдло зберігатися? Хоча звідки тобі знати. Тебе в гості не надто запрошували.
— І завдяки кому, цікаво? — обіцяв же собі не піддаватися на провокації, і знову… Заспокойся, заспокойся, Гааро. Ось! — Я поки не знаю, куди нам іти, Шукаку.
Мовчання… От і добре. Залишилося згадати найнеприємніше.
Місія виявилася фальшивкою. Виявилось, що злочинець, який був ціллю Гаари, мертвий вже декілька місяців. Наймач не знав цього? Залишалося лише повернутися з доповіддю в Суну. Гаара був обережним, навіть відчув — його чекають, а далі він втратив контроль над тим, що діялося.
Шукаку скаженів. Ніколи раніше Гаара настільки явно не відчував свого звіра. Той вив, гарчав, катався по підлозі імпровізованої клітки, а потім почав намагатися вирватися назовні, ігноруючи опіки від печатки. Його біль стала болем Гаари, і той обернувся до джерела.
Монах. Схрестивши ноги в медитативній позі, він дмухав нечутний звук на сьо. Нечутний для людського вуха, а спочатку — й для Гаари. Але тепер звук став тонким і різким, як металева волосінь. Болісним. Дошкульним.
— Чому? — прошепотів Гаара. Він, як міг, намагався налагодити довіру між ним та монастирем, де вперше запечатали Шукаку. Їхні знання могли принести користь. Усім. Але ченці воліли бачити звіра і його джинчуурики.
Шинобі в масках Анбу оточували Гаару, але поки що трималися на відстані. Пісок метався в хаотичному сильному вихорі, починаючи переростати у бурю. Хвалений абсолютний піщаний захист стискався коконом, погрожуючи задушити власника. Але м'язи скувало пекельним болем, і Гаара нічого не міг з цим вдіяти. Тільки б не випустити Шукаку… В очах до чорноти потемніло, а потім він майже втратив свідомість. Майже, тому що поки Шукаку лютував, він дещо бачів, і це дещо було схоже на марення. Дивні істоти, два сонця…
Стоп! Там було ще дещо, чому спочатку він не надав значення, але розумом все ж зачепився за цю «дрібницю». Воно було й в цьому світі, й дома.
— Що? Ти знайшов? Що?! — Шукаку не витримує.
— Як гадаєш, вони мене хотіли позбавитися і щось пішло не так, чи тебе?
Гаарі потрібен невеликий перепочинок, перш ніж знову повернутися в той кошмар.
— А ти їм навіщо, комахо?
— Унікальні кланові техніки, які тепер будуть назавжди втрачені. У раціональності Сунагакурі не відмовиш.
— Занадто високої думки ти про себе, малюче.
Гаара подумки посміхається. Він готовий. Час.
Монах. Пісок, що безладно метався попри волю володаря. Темрява, в яку затягує Шукаку, а Гаара з останніх сил за нього чіпляється. Він не готовий померти!
Вона тоді здалася йому дивною. Немов матеріальною. Немов складеною з чорних плит мозаїкою й виходила вона зі скриньки.
Зелена нефритова різьблена скринька з темно-синім камінням на кришці. Адже Гаара помітив її навіть раніше, ніж почалася звукова атака на Шукаку, і ще здивувався знахідці. Навіть доторкнувся до неї, а вона сама по собі відчинилася. Скринька була там. Вона якось опинилася й у цьому світі.
— Знайшов!
— І? — Шукаку майже верещіть від нетерплячки. Як мало треба демону для щастя.
— Треба якось вибиратися.
У цьому пункті плану величезна прогалина. Поки що… То ж варто ще трохи вивчити, що діється довкола.
Повертається господиня, а потім ще дехто. Гаара відчуває його чакру. Вона сильна і дика, але якась пригнічена, начебто її власник усіма силами марно намагається її приховати. Цей дехто наближується, заходить до кімнати Гаари. І це…
Ні, не Наруто, як здалося, коли розглядав цього хлопчика Третім оком, але схожий як рідний брат. Блакитні очі, світле волосся. Але риси обличчя трохи інші: немає тонких шрамів «усиків» на щоках, і голос трохи нижче. Гаара трохи розчарований, а от хлопчик налаштований дуже приязно, чим знову нагадує Наруто.
Знову ж та проблема нерозуміння, але один жест не вимагає перекладу, коли хлопець ударяє себе долонею в груди:
— Люк. Люк Скайуокер. Люк.
— Собаку но Гаара, — він розуміє, що ім'я Гаара Піщаного Водоспаду для місцевих звучить не більше, ніж гарний, але складний звук, він за прикладом Люка скорочує ім'я. — Гаара.
«А знаєш, тут не так вже й погано. Можна залишитися навіть заради блакитного сиру. А з часом я міг би стати місцевим Каге».
«Ми так не домовлялися!».
«Ми взагалі ні про що не домовлялися».
Купився! Не весь же час Шукаку йому нерви шарпати, в цю гру можна й вдвох грати. Хоча в кожному жарті є частка правди. Ці люди його прийняли й дбали про Гаару, нічого не знаючи про нього. Вони йому повірили. А в його випадку віра — надто цінний дар, щоб ним розкидатися. Дома його майже ніхто не чекав. Може, навіть свято влаштували, що позбулися проблеми. Тоді виходить, що доля дає йому шанс розпочати все спочатку. Але чому тоді серце так щемить, коли він згадує Суну? Тому що це не доля, а лише поворот на його звивистому шляху шинобі, чи не так?