Work Text:
Клауд із впевненістю в серці й зайобаністю в голосі сміливо каже Баррету, що він стомився.
- Тобто, як це, ти стомився? – запитав Баррет із докором у голосі. Здавалось, ще трохи і він розіб’є це миле тендітне личко.
- Баррет, я все сказав.
- Слухай-но тепер мене, солдате-хлопчику, - чоловік стиснув руку в кулак, - поки тобі плачу Я, то ТИ будеш робити те, що я тобі накажу, втямив?
- Я не в рабстві, чуєш, - Клауд тяжко видихнув, раптово з’явилось бажання закотити очі прямо перед цим виродком, - У мене є право обирати, тому, будь ласка, шукай собі когось іншого, чи іншу, мені без різниці, - Стрейф швидко покрокував назовні й з усієї дурі гримнув дверима. Тіфа хотіла кидатись за ним, проте Баррет зупинив її зі словами: «Залиш його, хай робить, що хоче»
М’язи напружені, Клауд біжить до свого номера в готелі. Надворі темрява, у голові безлад, ґрунтова стежка освічується світлом від неонових вивісок. Сьомий сектор устиг для нього стати домом, не дивлячись на той хаос, що панував навколо. Але якщо той сучий син продовжить вийобуватися, то Стрейфу прийдеться покинути це містечко і в котрий раз за все своє нікчемне життя піти геть наосліп. У котрий раз.
Нарешті почалися виднітися обриси готелю, а тому хлопець пришвидшив рух. Нав’язлива бабця, що завжди стояла на ґанку зі своєю чорною кицею, спала, а тому йому вдалося уникнути зайвих питань та балачок. Клауд радів усередині себе.
Піднявшись по сходах той на ходу дістав ключі, після чого відімкнув двері своєї кімнати. Увійшовши туди, він закрився із внутрішнього боку і спершись на ті самі двері почав сповзати вниз. Було тяжко. Купа емоцій переповнювала його.
Клауд опинився на підлозі й зарився рукою в лахмате волосся. Думок незліченна кількість, повітря важке, здавлювало груди, меч гострий, впирався в спину, тіло розслаблене. Кімната така, як і зазвичай, практично нічого тут не змінилось і це трохи заспокоювало. Хоча б десь стабільність, а не постійні різкі зміни, що супроводжували життя Стрейфа рівно з того моменту, як він пішов учитися на солдата, рівно з того моменту, як він став просочений енергією мако, рівно з того моменту, як його очі змінились.
Тіфа неодноразово це йому нагадувала, мовляв: «Клауд, вони в тебе стали холоднішими, але водночас красивішими. Ти – це краса настільки неосяжна, до тебе дуже важко дотягнутися, Клауд. Багато хто хоч і каже, що ти – це чисте зло, породжене пітьмою, яке нею ж і повинне бути поглинуте, але я бачу в тебе добре серце. Ти, як роза, такий прекрасний всередині, але зверху покритий колючими шипами.»
Хто б міг подумати, що Тіфа виявиться такою поетесою. Клауд хмикнув, важко піднявся, пройшов декілька метрів уперед. Онімілими руками поклав меч на підлогу, а сам упав усією вагою на ліжко, пустим поглядом дивлячись на стелю.
Вдихи ставали все меншими, а видихи – тихішими. Навколо непорушний спокій, що заколисував, порушити його вважалось би смертельним гріхом, за який би Стрейф точно відповів смертельною карою і готовий був би. У думках спливає образ Сефірота, якого він ненавидів усім серцем та усією душею. Клауд прагнув його вбити, але водночас було страшно це робити. Тому що той навіював жах і страх на всю його натуру, тому що Клауд від нього залежав і почувався його створінням, тому що було забагато «тому що» й хлопець не хотів їх усіх повторювати подумки, не хотів кожного разу жахатися з цього.
Тяжкий видих.
Хотілось зникнути, перестати існувати. Це вперше за все його життя було ось таке настирливе бажання зробити річ непоправну. Нічого його тут не тримало. Брат мертвий, мати десь там далеко й не факт, що чекає його, батько також мертвий, а Тіфа… Тіфа…
Та сама дівчина, яка йому дуже сильно допомогла, та сама, яка неабияк виручила, яка розуміла, вчила говорити й любити самого себе.
Хоча сам Клауд давно вже відчував себе мертвим. Його душа прогнила зсередини, а іскра в очах давним-давно вже згасла. Усі мрії зникли й зараз він відчуває себе ходячим тілом без краплі емоцій. Хоча ні, навпаки, його в нього багато, занадто багато. Саме тому Стрейф зараз плаче, прикриває рота рукою, ридає, показує себе справжнього перед тишею, яка чудово його розуміє, перед спокоєм, що охопив кімнату. Здавалось, що це останні хвилини перед великою катастрофою, коли треба буде знову взяти себе в руки, зліпити з себе сталевого робота й рушати, йти далі.
Сльози стікали по обличчю. Вперше за довгі роки він зміг поплакати, вперше, відколи брат помер. Неможливо бути завжди сильним непробивним панцером. Клауд – людина. Так, він колишній солдат, так, його тіло просочене енергією мако, як тою радіацією, але він теж відчуває. Глибоко всередині серце стискається від кожного такого стресу, хоча обличчя як завжди беземоційне.
Серце його ранене, на ньому десятки незагоєних шрамів, вони кровоточать, не заживають. Покриються зверху кіркою, а потім йде тріск і кров знову ллється з нього за край.
Хлопець схопився, різко встав, покрокував до столу, де лежали залишені ним цигарки вже два місяці. Він обіцяв, що не повернеться до цього, але не зміг – повернувся. Совість мучить, проте яка, бляха, різниця? Невже це так важливо?
Клауд відчинив вікно навстіж, дістав зі штанів сірники й затиснувши цигарку між губами запалився. Приємне відчуття легкості одразу ж заполонило його голову, як тільки він зробив перший вдих. Тіфа сумувала б через це, тому що страшно не любила, коли Стрейф курив, вона просто це ненавиділа. Завжди нагадувала, як це погано для його здоров’я – хвилювалася, а Клауд… Клауд пропускав це повз вуха, не надаючи її словам великого значення, хоча ні, бреше, вірив їй, прислухався до неї.
Сірий дим огортав не тільки молоді легені, а й його самого. У крові одразу ж з’явилась значна доза нікотину, що змусило Стрейфа трохи більше розслабитись, змусило його відчути своєрідне задоволення. Тіло уже не здавалось таким важким, проте повітря все ще було замало. Серце сповільнило ритм, хлопець сперся на спинку стільця й відкинув голову назад. Вдих, видих, знову вдих і знову видих. Очі повільно закривались. Якби не відкинута назад голова, та напівзотліла між пальцями сигарета, то Клауд точно б заснув.
- То ти знову за своє? – дівочий голос прозвучав десь над вухом. Хлопець схаменувся.
- Т-Тіфа? Що ти тут робиш?
- Я йшла подивитися, як ти. Після тієї вашої розмови з Барретом я занепокоїлась, але вирішила дати тобі трохи часу. І ось я тут, - Тіфа подивилась спочатку йому в очі, а потім на сигарету й вираз її обличчя враз змінився. В очах сум, усмішка враз зникла.
- Вибач, я… - той почав перепрошувати. Було соромно, дуже соромно, а ще більше було гидко від себе за те, що він знову змусив Тіфу сумувати та переживати через свою недолугу поведінку.
- Тебе щось непокоїть так?
- Що? – перепитав Стрейф. Йому не причулося?
- Кажу, тебе щось непокоїть. Я бачу це. Клауд, розкажи мені…
- Ні, все добре. – відповів у звичній манері він.
- І знову. Знову ти стаєш, як їжачок. Розпускаєш свої колючки, коли хтось хоче тобі допомогти, - Тіфа взяла його обличчя у свої руки й зазирнула прямо в очі, - а, знаєш, так хочеться цього їжачка пригорнути до себе. Обійняти міцно-міцно й не відпускати.
- Т-Тіфа…
- Можу я тебе поцілувати?
Клауд почервонів. Рум’янець пройшовся по щоках, дійшовши до кінчиків вух. Дівчина тепло посміхнулась, так і не випустивши чужого обличчя зі своїх рук. Стрейф кивнув, хоча зовсім і не вмів цього робити.
Тіфа обережно заправила волосся Клауда за вуха. Кількасекундний зоровий контакт, після чого дівчина линула до чужих губ. Стрейф напружився, але Тіфа накрила його руку своєю і продовжила ніжно цілувати. Язики сплітались, одні губи зминали інші, серце відбивало шалений ритм порушуючи тишу, що тепер стала неспокійною.
Живіт почало скручувати, а тіло ставало ватним. Якби він не сидів, то вже давно б валявся десь на підлозі, знесилений, через занадто яскравий спектр нових відчуттів та емоцій. Тіфа наближалась все більше, линула до його тіла, а Клауд не впирався, бо вже не міг.
Через деякий час вони змушені були розірвати занадто чуттєвий та ніжний поцілунок, аби вдихнути повітря. Стрейф задихався, і не тільки через це, а ще через перезбудженість. Руки тряслись, розум повністю затуманений, навіть від найміцнішого алкоголю він не перебував у такому стані, як зараз.
Адреналін разом з ендорфінами грає в крові, дівчина схилила голову й утикнулась десь Клауду в згин шиї, так само важко дихаючи. Почала розціловувати кожен міліметр шкіри, білосніжної, але грубої, покритої шрамами, у кожного з яких була своя історія, довга та важка. Вона могла відчути це подушечками пальців, коли проводила по його руці ніжно-ніжно, майже невагомо. Стрейф знову напружився, відчував небезпеку, очікував отримати ніж у спину та поранене серце.
А Тіфі боляче. У неї бажання прикрити власним тілом його, забрати всі рани та страждання на себе, аби той нарешті перестав боятися, перестав очікувати чогось лихого. Хотілося власне серце віддати Клауду, аби тільки його загоїлося, стало живим, аби рани перестали так сильно боліти. Вона готова забрати його біль, аби Стрейфу стало легше дихати, аби він відчув себе хоча б раз живим. Відчув себе людиною, а не пустою лялькою.
Леокхарт лагідно провела рукою по його торсу, зупинившись у ділянці серця.
- Чуєш? Клауд, ти живий.
А в нього очі повні сліз стають одразу, грудка нервів відчувається в горлі та серце починає шалено битись у кістки, нити болісно. Хлопець накрив її руку своєю та їхні погляди знову зійшлись.
Її очі – це нескінченна космічна порожнеча, у якій можна легко загубитися, потонути назавжди так і не знайшовши вихід. Нагадують навіть чорну діру, яка притягає до себе повільно, але впевнено через величезну силу гравітації. І ось ти озираєшся, але вже бачиш горизонт подій та матерію, яка ніколи не повернеться назад.
Стрейф уже в них потонув. Почав тонути рівно в той момент, коли зустрів її знову. Побачив ці прекрасні чорні очі, це довге волосся, що пропахло лавандовим шампунем, цю чарівну посмішку, що згадував кожну ніч у снах.
Він занадто пізно зрозумів, що закохався.