Work Text:
Я вперше відчула це два роки тому, розгублена, втрачена, я стояла під твоєю статуєю і слухала настанови Паймон як правильно резонувати. Тоді я не знала що це значить – резонувати з твоєю силою. Бути твоєю частиною, твоїм заморським вітерцем.
В моїх руках сяяла бірюза твого благословення, твоя статуя віддала мені останнє, що в неї було – не хвилюйся, я віддячила всім твоїм святилищам сповна.
Можливо, кожен з подібною силою здатен на таке, та коли я чую вітер в своїх вухах, твій шепіт зсередини моєї голови, я відчуваю себе особливою. Твій голос вказує напрям, лагідно підштовхує, дає поради, нехай і не завжди вдалі. Ти поруч, де б я не була – крізь гори, архіпелаги, джунглі і пустелі ти тут, зі мною, в серці і в вушній спіралі. Ніхто після тебе не робив такого, ні один з твоїх старих друзів не проникав так глибоко мені під шкіру, в саме єство, у вільний простір моєї душі.
Я повертаюся в відправну точку моєї подорожі по листівці-запрошенню, знайомі вітри пестять моє обличчя – вино, кульбабки і річна вологість – такий типовий, абсолютно твій запах. Тут ним просякнуто абсолютно все.
Мондштадт повернув мені крила, а ти – здатність літати, ти подарував ціле небо, кожний повітряний потік, кожну хмаринку і кожний листок. Я перелітаю Сидрове озеро на цих крилах, повертаюся назад, в самий початок, в приємне відчуття дежавю і легке запаморочення в голові. Все навколо святкове і побожно твоє: кожен прапорець для тебе, кожна бочка вина тобі, кожна посмішка твоя, і моя не виключення.
Перетинаю знайому браму і маленькі ручки Паймон тягнуть мене до Катерини. Я не пручаюся, пропускаю всі її слова, майже не помічаю появи Кайї і дислокації в Орден, настільки мене відволікає знайоме поколювання Анемо на кінчиках пальців. Ти знов даруєш мені своє благословіння? Ти вже знаєш, що я тут, чи не так?
Я повинна щось зробити, повинна створити якесь вино? Допомогти кому… Рейзорові, так? Всі мої думки навколо твого силуєту. Ти помічаєш мене, киваєш і махаєш рукою. І кожне твоє слово відлунням в моїй голові, вітром у вухах, приємне, потрібне, необхідне.
Рейзор йде по своїм справам а я лишаюся поруч, дивлюся в твої очі і мовчу.
– Дивися, скільки людей! – ти радий, бо вся ця увага – тільки для тебе. Я повертаю голову у вказаному напрямі і натикаюся на натовп людей біля сцени. Вони схилили голови долу, уважно слухаючи проповідь служниці Аннетт і склавши долоні в молитвенній подобі. Я всміхаюся. Знали б вони, що їх Бог позаду, роздивляється їхні спини з виразом абсолютного щастя на обличчі…
– Ковен, – промовляю недавно вичитане в якійсь книжці слово, – це ж Ковен в твою честь.
Венті мовчить, посміхаючись. Вітер в моїй голові розплескується потоком щасливого сміху.