Work Text:
Це літо було доволі прохолодним. Пітер перестрибнув з однієї будівлі на іншу, а з тієї ще на одну. Треба подумати про утеплення, роздумував він про костюм, подорожуючи по дахам все далі й далі. Наразі сідало сонце, величне місто, усіяне хмарочосами і багатоповерхівками було забарвлено в яскраві помаранчеві кольори, що завжди наганяли на Пітера певну тугу, але водночас і заспокоювали.
Це був час, коли дітей заводили по домах з прогулянки, втомлені дорослі поверталися з довгої зміни до своїх сімей, домашніх улюбленців або просто пустих квартир, підлітки тільки збиралися по компаніях, аби знайти собі спиртне та піти побавитися з графіті, до пізньої ночі. Герої же в цей час патрулювали. Конкретно Людина-Павук. Павутина розтинала повітря, утримуючи його в польоті, квартал за кварталом, він озирався, намагаючись виявити справу, що потребувала би участі Пітера.
Але сьогодні було неочікувано спокійно, тому хлопцю доводилося просто перестрибувати по різним кварталам, вишукуючи хоч якусь собі роботу. Зрештою він зупинився на одній із будівель і усівся на край. Що ж, ця година був його улюбленою, особливо в такі тихі безтурботні дні. Він потягнувся, невчасно згадавши про ще незагоєну рану на боку і почав озиратися. Пітер занадто сильно зосередився на прагненні допомогти, що зовсім не слідкував, куди його павучі кінцівки тягнуть його. Раптове усвідомлення змусило Павука шумно видихнути повітря.
Це був його дім.
Він стояв прямісінько поряд старої п'ятиповерхівки з облізлою палітуркою і не пофарбованими в деяких квартирах вікнами. Його дім з Мей... Роки шкільного життя, про які він марив щоночі. Кухня, на якій завжди бракувало їжі через швидкий метаболізм хлопця, кімната, в якій, якщо постаратися, можна було знайти найнеочікуваніші речі – від набору резинок Мей до найновітніших розробок Старк Індастріз. Пітер тяжко ковтнув. Дні з Мей у цьому будинку вихором накинулися на нього. Обгорілі грінки на сніданок (готування було явно не сильною стороною його тітки), вечора з кіно марафоном, де він кожного місяця обов'язково да потребував від Мей знову передивитися Зоряні Війни. Пітер нахмурився від тиску на грудях, нібито камінь впав на його груди, сповільнивши дихання.
Серед тихої безлюдної вулиці він почув тихе ковзання паперу по асфальту. Його зір вхопив обгортку від якогось батончика, прямо поряд одного місця. Абсолютно звичайного місця для будь-кого іншого, але не Пітера. Місце, де Хеппі завжди очікував його в машині, те місце, де завше було припарковано машину Тоні. І яке, очевидно, зараз пустувало. Він згадував як дитиною радісно біг з дурною посмішкою до дверей Аудіо, прямо таки падав на заднє сидіння і доповідав повністю свій день нерадісному Хеппі. Насправді, він був радий. І Пітер знав це лише тому, що в один день йому все ж таки довелося побачити і справді безрадісного Хогана.
Він пам'ятав, як Мей буквально затягувала бідного мільярдера до них додому на черговий пік кулінарного мистецтва. Пітер і досі бачив це віртуозно награне радісне обличчя Тоні, коли той куштував морквяний пиріг, а потім просив ще один шматочок. Можливо, якби він цього не робив, колись то тітка та й зрозуміла, що її страви явно не по душі чоловіку, але справа в тому, що в Старка ніколи не було цього на меті. І він куштував хоч і не з насолодою, але з повагою, не забуваючи підкидати свої виняткові жарти до хлопця.
Пітер зараз міг просто встати, повернутися і полетіти прямо до заходу сонця. Перший пункт він зробив відразу. Але він знову згадав кухню, на якій вони троє сиділи вечорами вихідних днів, згадав пусту кімнату, що залишила за собою нікому вже непотрібні записи зі стажування в Старк Індастріз. І замість того, щоб повернутися спиною до свого минулого, він пішов назустріч.
Чи правильно це, пірнати у вирій минулих подій? Бути залежним від вже здійсненого. Чи було життя Пітера настільки щасливим, щоб не озиратися назад, до постатей минулого? Він працював в кафе, ледве оплачував оренду невеликої кімнатки, яку знімав подалі від Квінсу. По неділям ходив до могили Мей і завжди клав букет її улюблених тюльпанів поряд з іншим, ще не зів'ялим. Мабуть Хеппі приходив до неї на день раніше. Але, насправді, у Пітера не було ніякого бажання це перевіряти – стикатися з минулим означає повністю бути поглинутим їм. Тому в якийсь момент він просто перестав іти тією самою вулицею, що вела до невеликого кафетерія, в якому підпрацьовувала ЕмДжей. Не ступав він цією дорогою і навіть коли всі учні вже влаштовувалися в університетах влітку і коли офіційно почалося навчання. Просто не вважав це за потрібним. Адже добре знав – місця не менше можуть заворушити думки ніж самі люди. Спогади завжди вдаряють сильніше за зброю, змушують сходити з розуму. Болючі спогади це завжди муки вночі. Особливо вночі. Коли примари минулого хапають тебе в свої лещата, змушуючи згадувати людей, яких ти більше не побачиш, місця, які більше ніколи не стануть такими, як були до того.
Та попри це, зараз чомусь цей факт не перешкоджав Пітерові оминути пусту дорогу і наблизитися до мутного вікна, що вело до його кімнати. Він повторив роками відточені дії: підстрибнув, випускаючи павутину до рами і, за пару рухів по цегляній стіні опинився на невеликому відступі перед віконною стулкою. Пітер потягнув за іржаву маленьку ручку вікна. Але цього разу воно виявилося зачиненим.
А чого він очікував? Ця квартира більше не була його власністю, Пітер проживав інше життя і тепер вона була не більше ніж тією самою примарою минулого, що назавжди залишилася в пам'яті як світлий уламок здійснених дитячих літ, нагадуючи про себе лише в рідких нічних жахіттях; вони обтяжували його в окремо тяжкі дні і робили ніч особливо нестерпною, змушуючи витрачати додаткові гроші на заспокійливі.
Пітер вирішив діяти простіше. Він зістрибнув з відступу, відпускаючи павутину і пройшов до закритих дверей будівлі.
Він очікував, що йому доведеться використовувати свої павучі здібності, але старі двері з облізлою фарбою відчинилися напрочуд легко. Нібито він відкрив стару, запечатану главу свого життя, яку заприсягався ніколи більше не чіпати. Зсередини потягнуло їдким і затхлим запахом, що змусив Пітера зморщитися. Він пройшов по невеликим сходинкам до відступу, де і побачив його стару квартиру. Їхню з Мей. Позаду захід сонця приємно виблискував по сірому пильному і давно забутому приміщенні, даруючи йому нове життя. Пилинки повільно танцювали на світлі, кружляючи і опускаючись униз. З дверями у квартиру довелося все ж таки використати свої сили.
Його зустріла незвична порожнеча. Наповнені купою речей коробки стояли одна на одній вздовж померклого коридору. Пітер зробив перший крок по старому пильному паркету, і тихо, ледь чутно закрив двері. Він зняв свою геройську маску і вдихнув повною груддю. Легені наповнилися таким же як і зовні затхлим і несвіжим повітрям. Дощечки тихо скрипіли, коли він пройшов крізь коробки, уникаючи зайвих речей, що неодмінно зробили б йому ще боляче. Але випадково він побачив червоний в'язаний кардиган, що висів на ручці дверей. Пітер нахмурився від нападу спогадів, як тітка Мей завжди носила цей кардиган вдома. Він пах солодкими духами, які вже приїлися в нього і був таким м'яким, що, будучи молодшим, обожнював пригортатися до обіймів Мей, закутуючись у цей теплий м'який і пахучий кардиган.
Пітер різко перевів погляд і швидко вийшов до арки, що вела до вітальну. Промені сонця вривалися в кімнату, не дивлячись на мутні брудні вікна, лягаючи на пожовклий від старості і відсутності догляду диван, покритий великим шаром пилу дубовий стіл. Скляна ваза на одній із полиць відбивала світлом, осяюючи різноманітними кольорами кімнату. Світило сонце, квартира загрузла у тиші. І, якщо постаратися, на хвилиночку можна уявити, що в кімнаті зовсім і нема пилюки, що вікно тільки нещодавно вимите, і на дерев'яному столі стоїть тарілка зі свіжими горіховими хлібцями, і тоді здавалося нібито Мей просто затримувалася на роботі, а Пітер як завжди захопився патрулюванням; здавалося, що от-от квартира наповниться шумом. Що от-от і прийде він.
Того дня диван був зайнятий.
– Пора знайомитися. – відказав молодий Тоні Старк з синцем на пів обличчя. – Одержував мої емейли? – він відкусив ще один шматок від хлібця Мей і швидко запив це чаєм з фарфорової чашки, в той час як тітка щось експресивно намагалася передати племіннику одним лише поглядом.
– Ти не казав про грант. – врешті-решт відказала вона, занадто вже сильно стискаючи свою руку на спинці дивана.
– Я дав добро. Отож, до роботи.
Пітер тоді стояв прямо тут, на цьому місці, з поломаним в одному вусі навушником, рюкзаком, який відхопив на секонд хенді і здивованим, майже наляканим поглядом. Пітер обернувся до іншої стінки аби поглянути у дзеркало. Очі людини найбільш відображають саму людину. Можливо тому ніхто не запитував його документи, коли він брав алкоголь в магазинах, завжди вибачалися, якщо випадково зачіпляли на вулиці. Бо погляд завжди розповідав вам історію людини, і історія Пітера була явно не маленька, як і той вантаж, що він ніс на своїх плечах стільки часу, як і спогади, що він стримував кожного разу. Очевидно, до сьогоднішнього дня. Дитяче круглувате обличчя змарніло, виступили вилиці, зникли повні щічки від невеликих порцій їжі. Але все це не так впливало на його загальний вигляд, бо знову ж таки, очі.
У тітки були карі очі. І в Тоні теж.
– Мені важко повірити що Мей чиясь тітка.
– Так, тітки бувають різного виду і форми.
Вони сиділи прямо на тому дивані і посміхалися Пітерові. Мей махала рукою, вітаючи з приходом, а Тоні закінчував жувати випічку («Горіховий хлібець – щось особливе»). Пітер стояв і бачив, нібито ту ж саму проекцію, але ж ні, лише спогади, що настільки добре в'їлися в його розум, що змушували його пам'ятати кожну дрібничку, кожну деталь, кожний момент. Він бачив перед собою молоде обличчя Тоні, що ще не набралося такої кількості зморшок, його чарівне темне волосся, охайно зачесане, ті декілька сивих пасом геть не було видно. Він бачив тітоньку Мей, в тому самому кардигані, що зараз прозябає в пилюці, її світлі, наповнені гордістю очі. Вона завжди дивилася на нього з гордістю, навіть коли той нічого особливого не робив, і Пітер ніколи не міг осягнути чому.
Нарешті він переступив через прохід але в цей момент Мей з Тоні раптом щезли. Вікно знову стало непроглядно брудним, а запах свіжої випічки минув, хоча Пітер міг заприсягнутися, що чув його і досі, зовсім легенько. Немов минуле поєднувалося з теперішнім. Але веселий і шорсткий голос Тоні зник, як і дзвінкий осяйний сміх тітки. І Пітер зрозумів, що наразі йому нічого було тут робити. Він пройшов вперед, останнього разу торкаючись того місця спинки дивана, що так міцно стискала Мей.
– Прощавайте. – з гіркотою мовив в порожнечу кімнати. Він зробив все, як треба.
Пітер знову розвернувся, ігноруючи дзеркало, і тихо вийшов з квартири, обережно зачинивши за собою двері. От і все, ніби його тут і не було. Як не було для кожного у цьому світі.
Сонце майже сховалося за горизонтом, і Людина-Павук знову подорожував по багатоповерхівкам, випускаючи своє павутиння. Вперше за стільки часу він відчував сили. Любий сміх тітки нагадав, що він повинен і далі посміхатися і радіти життю, а іронічний голос Тоні, – що він і далі повинен продовжувати йти по ньому переможцем. Мабуть, це було саме те, що він потребував. Так, спогади спричиняють багато болі, з цією думкою Пітер прожив достатньо часу. Але їх можна обернути й у щось інше. І саме цим він і планував зайнятися.