Work Text:
Знову йобана росня. Світло в районі студента вимикають зрідка, тільки коли агресор доводить, що він агресор і кидає десятки ракет на інфраструктуру, тим самим забираючи можливість нормально існувати майже у всього міста, якщо не у цілого. Тільки, коли ноутбук вже зовсім сів, а інтернет перестав працювати ще в перші хвилини зникнення світла, розумієш, яка у тебе була привілея — жити в гуртожитку, що знаходиться недалеко від міської лікарні, та не знати, що таке постійні відключення.
— Ти ще молодець, що зберіг літературу для курсача і зміг написати хоч частину, — казав сусід по кімнаті й водночас одногрупник Томаса.
— Ага тільки крайній дедлайн через два дні, а у мене навіть половини немає. Не знаю, що я собі думав весь цей місяць, тому навіть виправдання зі світлом не спрацює, — важко позіхнув той.
— Хто тобі тепер винен? Ніхто. — відповів інший з кімнати, що був тільки на першому курсі та вирішив додати: Чув в Шарікавах вже є генератори. Може підеш туди, якщо тобі конче треба.
Томас помовчав з хвилину, дивлячись у вікно, біля якого стояв їх робочий стіл. Важке дихання було чутно всім в кімнаті та зрозуміло: він думає.
— Повірити не можу, що піду туди. Ну краще так, ніж вилетіти з уніка і отримати пиздюлєй від матусі.
— А від татуся? — загигикав четвертий сусід, який заходив в кімнату з котлетами, які умудрився в когось здибзити.
— Мінхо, йди нахуй.
— ЯК ГРУБО.
Та Томас вже не чув цієї фрази, бо збирався піти усе таки дописати довбаний курсач. Була тільки третя, а світло невідомо, коли буде та чи буде взагалі, отже до закриття кав’ярні було багато часу, проте краще поспішити, бо таких розумників багато по місту водиться.
Взявши усе необхідне, він помчав до місця призначення та, побивши всі рекорди, добіг за сім хвилин замість звичних п’ятнадцять. Юнак дуже не очікував побачити всього троє відвідувачів, двоє з яких були студентки з його потоку, котрі його взагалі не впізнали, адже після «здоров» Томаса подивились на нього, як на ідіота, що сплутав їх з кимось, хоча він точно пам’ятав, як вони заважали на одній з лекцій з математичної статистики. Плюнувши на це, він підійшов блище до каси та замовив велике капучіно, бо шось інше йому було в падло обирати. Для себе відмітив, що бариста, який також стояв на касі, доволі вродливий та не має зовнішність, притаманну більшості українців: більш гострі риси обличчя, маленькі очі та тонкий ніс. «Видно теж дитя іммігранта та українки, чи навпаки, — думав хлопець. — А, стопе, у нього ж бейджик з ім’ям. Ньют. Тю, я ж казав… Сам собі. Цікаво, нащо їм ті бейджики».
Щоб не гаяти час, Томас зайняв зручне для нього місце біля вікна та підключив ноутбук до живлення. Він, звісно ж, не побачив, що той гарнюня бариста закотив очі, краєм ока побачивши причину візиту цього хлопця, бо по вартості палива в генератор на них йде більше, ніж той заробляє за той самий час. Хлопець звісно не з свого кармана платить, але начальство тисне, щодо кількості клієнтів, нібито це від нього залежить.
Пройшло близко години, за весь час прийшло декілька людей та пішло навіть більше, а Томас все сидів на курсовою роботою, сьорбаючи капучіно, якого вже давно немає, але треба робити вигляд, ніхто, на жаль не знав нащо. Від немачогоробити Ньют дивився на цього відвідувача та як він пив повітря з картонного стаканчика, занадто веселила його ця картина.
— Ти зараз дірку в ньому своїм поглядом зробиш, — відповіла його подруга по зміні Таня.
— Як ти кажеш: я те умоляю, нічо не станеться. Знаєш, тут чотири людини разом з нами, і добре, що грає музика, бо цю ахінею, яку ти винесла, ніхто, крім мене не почув. – роздратовано відповів молодик.
— Та спокійно ти, тю. Добре, що він не помічає, як ти витріщаєшся. Цікаво, що він там таке робить?
— Ставлю 50 гривень, що або борги дороблює, або якусь іншу роботу в університет робить, на яку у нього було більше місяця, але благополучно забув про її існування.
— Бо ти так робиш? — загиготіла дівчина.
Після цих слів Ньют дав подрузі сильного ляпаса по потилиці на що вона зойкнула, проте ніхто з відвідувачів все ще не звернув увагу на працівників: дівчина за столиком зліва щось слухала у своїх навушниках, а Томас все ще був зайнятий своєю курсовою роботою, повністю поринувши в роботу та навіть не сьорбаючи порожній стаканчик. Відвідувачів все ще не було, тільки раз на вічність хтось заходив та виходив, навіть та дівчина пішла через хвилин двадцять, разом з цим для економії світло було вимкнене, через що в кав’ярні було приглушене світло, і, як наслідок, дехто міг клювати своїм носом барну стійку. Побачивши цю кумедну картину, Таня хотіла запропонувати Ньюту покуняти якийсь час, одначе згадала про таку штуку, як камери і керівництво. Хоча її другу, що як раз повитирав пилюку на барній стійці своєю щокою, яка відпочивала там, було доволі зручно, судячи з спостережень.
— Скільки він вже тут сидить? — від того, як різко заговорив хлопець, у дівчини пішли мурашки по шкірі.
— Та вже четверта година пішла.
— Треш. — бовкнув Ньют. — До речі… У будинку напроти вже світло є. Клас, вимикаємо генератор.
— Спитай чи у нього збережено все, а то зараз буде обідно йому.
— Чорт би тебе побрав.
— Так, нумо, гайда.
З цими словами та широкою усмішкою він підійшов до єдиного відвідувача та мовив:
— Перепрошую, що турбую, але ми хочемо перемкнути живлення, адже в районі нарешті з’явилось світло, і, бачучи, що Ви ДУЖЕ старанно працювали над чимось, хотів попередити, щоб Ви все зберегли свою роботу на всяк випадок, бо все може бути.
Томас був шокований, коли до нього підійшов бариста та випалив це на одному диханні, що не знайшов нічого кращого, аніж сказати:
— Так, дякую… дуже.
— Можна запитання? — томно спитав Ньют.
— Якщо не те, про яке я подумав, то так, звісно… І можна на ти.
— Що ти робив три… з половиною години за цим довбаним ноутбуком.
— А, тю. Курсову писав, на яку в мене було більше місяця. Дякую, що не проганяли, бо я саме дописав її, тільки висновки лишились.
Помітивши можливість розговоритись з студентом, він розвернувся трохи в сторону Тані та махнув, щоб вона вимкнула генератор. Дівчина закотила очі десь за орбіту Марса, однак пішла виконувати безмовне прохання. Тим часом, її друг вже підсів напроти іншого хлопця.
— Цікаво, яка тема? — з натяком спитав той.
— Ти розумієшся в статистиці? — Ньют негативно помахав головою. — Тоді сенсу немає.
— Хах, ну для моєї спеціальності статистика не треба, тому так ти правий. До речі, де вчишся?
— Тут недалеко університет, думаю знаєш. Живу в гуртожитку і певно у нас теж вже з’явилось світло, якщо і у вас. Мене здивувало одна річ: мало відвідувачів, при тому, що у вас є генератор, дивно. А ти вчишся десь чи «розчарування сім’ї»?
Від цього питання Ньют трохи загиготів та з легким сміхом відказав:
— Тепер зрозуміло чого ти тут, а щодо відвідувачів сам поняття не маю. Ну і щоб відповісти на твоє питання: я вчусь, але все ще розчарування сім’ї…
— Дай вгадаю: музичний коледж? – перебив його Томас.
— Мені смішно з того, що ти вгадав, і хочеться плакати від того, що це правда…
Тим часом, хлопець напроти вже почав збиратись і, вгледівши це, бариста запропонував якось здибатись (читати, як побачення), на що той дуже жваво згодився, за умови, де вони точно не підуть в Шарікаву. Взявши контакти одне одного та простоявши в незручній тиші, вони попрощались та розійшлись по своїм справам. Томас пошкандибав до гуртожитку, насолоджуючись свіжим осіннім повітрям, а Ньют — за барну стійку, відробляти зміну аж до десятої вечора.