Work Text:
– Вона казала: “Я монстр-слимак з болотною отрутою”. Ну а я відповідала: “Я краб з шипами-голками, який їсть слимаків”.
Кейтлін зупиняє погляд на усміхнених вустах навпроти. Їй хотілося, щоби ця дівчина поруч із нею частіше посміхалася. Їй так личить усмішка.
– Іноді моя уява створювала занадто жахливих чудовиськ, які лякали Павдер.
Вай нервово стискає ковдру, поки холодна рука спогадів стискає її серце. Кейт хочеться зігріти дівчину. Розправити зморшку між бровами, як розправляється ковдра, коли Вай розслабляє пальці.
Та вона нічого не може, крім як підтягнути ноги ще ближче до грудей.
– Та аби вона не плакала й не будила батьків, я відганяла своїх уявних монстрів. Я їй обіцяла, що жоден монстр не нашкодить їй, доки я поряд.
Тепло усмішки потроху згасає. Кейтлін дивиться, як хмари нависають над Вай, і відчуває, що не витримує.
– Але з’явився справжній монстр, а я втекла. Покинула її.
Голос Вайолет тремтить. Вона ховає обличчя, наче ховаючись від цілого світу, від тих емоцій, які її душать. Вона втомилася тримати все за металевим панцером. Здається, ще трохи, і вона вибухне: закричить, заплаче, зіб’є кулаки у кров. Адже так простіше – один біль заміщує інший.
Кейтлін все ж не витримує й простягає руку, обережно торкається подряпаної щоки дівчини: аби не потривожити ні зовнішню рану, ні внутрішню.
Не злякати, не нашкодити.
Я поруч.
– каже вона, та – без слів.
Вай хапається за цю соломинку, наче від цього залежить її життя. Наосліп, довірливо, розпачливо. Стискає.
Кейтлін стискає у відповідь.
Їх зараз не лякає ця близькість. Вона не здається дивною чи вимушеною. Це… наче так і має бути.
Вай розплющує очі – блискучий океан боязкої надії та несміливого прохання. Їй хочеться роздягтися перед Кейт, зняти свою броню, оголити серце, передати в ці турботливі теплі руки. Скинути, нарешті, з себе відповідальність, біль. Знову вдихнути у повні груди. Відчути, що її бачать, розуміють. Приймають.
Кейтлін не відводить погляд і навіть не блимає. Вона просто тоне. Натягнута струна в районі серця небезпечно дзвенить і ріже не гірше ножа.
Повільно й обережно Кейт підводиться та лягає ближче до Вайолет, обличчя до обличчя. Вай увесь цей час так само – не відводить очей. Руки зціплені. Дихання перемішується. Кейт простягає другу руку, обережно кладе на щоку, ніжно гладить пальцем шкіру. У Вай волосся стає дибки. Шкіра чомусь занадто чутлива…
Я хочу бути поруч. Якщо дозволиш мені.
– ізнов – без слів.
Кейт нахиляється та доторкається чола Вай своїм. Так колись у далекому дитинстві робила мама, коли хотіла заспокоїти маленьку Кейтлін. У Вай спирає дихання. Колись так само вона робила з Павдер, заспокоюючи маленьку сестричку. Спогади знову проносяться перед очима, блимають сміхом Павдер, спалахують моментами радості. Хмари, що заслонили усмішку Вай, стали тяжчими. З очей покотилися рясні солоні краплі.
А Кейт ще ближче – торкається губами куточків очей Вайолет, носу. Легесенько, наче крила метелика. Зціловує біль, тугу, каяття. Голубить.
Без слів.
Вай знову заплющує очі, зморгує сльози. Зціпляє зуби, стискає кулак. Знов ховається.
Хіба я заслуговую?
Кейтлін пестить її руку, пестить голову, перебирає неслухняне волосся. Водить губами по щоці, цілує скроню. Її дотики обережніші за її матір, яка тримається ідеальних манер на публіці. Легші за сніжинки, що осідали на її одяг, поки вона цілилася у мішень.
Хіба мені дозволено розслаблятися?
Там, у самих нетрях Зауну, Кейтлін вже потонула в очах цієї дівчини. Там, у темряві, серед уламків минулого й уїдливого смогу, Кейтлін ледве стрималася, аби не вкрасти поцілунок у Вай. Такої сильної Вай. Такої хороброї Вай… Такої беззахисної Вай. Та це було б нечесно.
Хіба мені можна довіритися?
Вона хоче бути чесною. Хоче подарувати Вайолет хоча б мить спокою. Мить домашнього затишку. Мить турботи й любові.
… хіба я не можу відчути хоч трохи тепла?
А для цього слова й не потрібні.