Work Text:
Темрява відступала неохоче, поволі. Відступала в своєму темпі та ритмі, скільки б він не намагався відігнати її від себе. Щось завзято тягнуло його назад, туди, у блаженне ніщо, де не було ані відповідальності за чиєсь життя, ані провини за чиюсь смерть. Хотілося нарешті здатися і ввірити себе цій вбивчій течії, що несла свої води туди, звідки не повертаються.
Та Ервін не здавався тільки тому, що не вмів здаватися. Там, куди він так прагнув, були біль і слабкість скаліченого тіла, нескінченні списки загиблих і осуд в очах тих, хто вижив. Там були титани, нерозумні й ненажерливі чудовиська, і п’ятдесятиметрові Стіни, які лише вдавали, що захищають людство. Однак там було й те, чого він прагнув найбільше — правда. Захована в маленькому підвалі, відгороджена стінами, під охороною невідомого супротивника, але нещадна в своїй реальності. Там були люди, які стояли поруч із ним, пліч-о-пліч, незважаючи ні на що. Там ще залишилась надія.
І Ервін розплющив очі, жадібно ковтаючи повітря, наче виринув на поверхню після довгого підводного плавання. Його одразу покликали на ім’я.
— Ти прийшов до тями, — відголоски тієї ж надії в голосі, полегшення й радість.
— Ханджі, — горло першить, голос ледь слухається, та посмішку в нього вкласти все ж вдається.
— Як себе почуваєш? Ох, ні, мовчи. Доктор сказав, тобі треба багато відпочивати. Хочеш пити? — притискає до губ край чашки. Прохолодна вода додає сил.
— Скільки я проспав?
— Лише добу, Ервіне, лише добу… — а говорить так, наче щонайменше місяць. — Не переймайся, світ за цей час не розвалився. І навіть Стіни, курва мать, стоять. Піду скажу доктору, що ти опритомнів. Ні, не дивись так, спершу огляд, а потім я тобі все розкажу.
Ханджі виходить у коридор, причиняє за собою двері, втім проходить кілька секунд, перш ніж її кроки починають віддалятись. Ервін гадає, від чого ця затримка. А потім поринає у свої розпливчасті спогади — крихта за крихтою відновлює події їх гонитви за шифтерами. Перебинтовані залишки правої руки непогано йому з цим допомагають, а після огляду Ханджі милосердно надає бракуючі деталі загальної картини. За півгодини Ервін виснажений, але майже задоволений. Не вистачає тільки одного невеликого, але важливого фрагмента.
— Де Лівай?
Йому не подобається, як Ханджі дивиться у відповідь. Щойно вона з готовністю відповідала на всі питання, а тепер насторожилася і явно хвилюється.
— Ти втомився. Поспи, а тоді поговоримо.
І він вирішує поки не сперечатись — очі злипаються, рана болить все дужче, а кімната тьмяніє по краях. Ервін провалюється у неспокійний, але цілющий сон.
Коли він знову прокидається, лікар перев’язує його руку, а Ханджі змушує випити якісь ліки та теплий бульйон. Ервін покірно приймає всю цю турботу, і тільки коли Ханджі вже збирається йти, знову питає про Лівая. Її схвильований вигляд минулого разу змушує думати саме про це. Недобре передчуття гризе нутрощі. Лівай був з ними за Стінами, значить, має бути живий. Має ж?
Ханджі сідає на стілець біля ліжка й чинно складає руки на колінах.
— Ервіне, нам треба поговорити, — дивиться вона куди завгодно, тільки не на нього.
— Гаразд. Та спершу скажи мені — з Ліваєм все добре?
— Ервіне, — Ханджі нарешті зустрічається з ним поглядом, серйозним, як у палача перед стратою. — Хто такий Лівай?
Вони дивляться одне на одного цілу хвилину.
— Що?
— Хто такий Лівай? Ти кілька разів називав це ім’я, коли марив, то й нехай. Але знову питаєш про нього зараз, у мене. Я не знаю ніякого Лівая.
— Як це ти не знаєш? Він служить у розвідці вже п’ятий рік, капітан спеціального загону… — Ервін осікається. Ханджі дивиться на нього, як на несповна розуму, і їй з біса добре це вдається. Можливо, тому що на неї все життя так дивляться.
— Ервіне, капітанів у розвідці всього чотири — це я, Майк, Діта і Тайлер. Точніше, було чотири, Тайлер загинув під час сутички з шифтерами, а Майка востаннє бачили на півдні Рози, коли він уводив від групи дев’ятьох титанів. Швидше за все, він теж загинув. І в нас немає ніякого спеціального загону.
— Ми з Майком схопили трьох бандитів у Підземному місті й привели в Розвідкорпус. Там ще була історія з Лобовим… Ти не пам’ятаєш?
— Ви дійсно схопили бандитів у Підземному місті, тільки двох. Вони добре вправлялися з приводом, та одначе загинули у першій своїй експедиції.
— А ти пам’ятаєш, як хотіла впіймати титана, а натомість сама ледь не попалася? Лівай тоді врятував тебе. Він мені розповідав, лаявся на твою нерозсудливість.
— Це був ти, ти мене тоді врятував, Ервіне. А потім сварив весь вечір.
Ервін не відступається, перебирає в пам’яті одну подію за іншою. Лівай вже давно став невід’ємною частиною його життя. Не можна в одну мить взяти і викреслити його, наче ніколи й не було, не знищивши при цьому частину самого Ервіна. Щось має бути, щось суттєве. І тоді він згадує, що Лівай залишив свій слід не лише в його пам’яті, а й на його тілі.
— У мене на долоні шрам… — Ервін піднімає руку і демонструє Ханджі тонку світлу смугу. Нагадування про те, що п’ять років тому Лівай обрав його.
— Це ще з часів кадетки — невдало зманеврував, і Найл полоснув тебе лезом.
Здається, наче вона ось-ось заплаче, і Ервін замовкає. Розум кричить йому, що це якийсь невдалий жарт, та він достатньо давно знає Ханджі, щоб розрізняти, коли вона жартує, а коли серйозна.
— Я хочу побути один, — просить він, дивлячись прямо поперед себе. Ханджі киває і мовчки уходить.
Ервін проводить долонею по обличчю, тре колючі щоки в спробах зрозуміти, що відбувається. Може, Лівай загинув, і Ханджі таким чином намагається полегшити біль від втрати? З неї б сталося придумати настільки божевільний план. Але це безглуздя, таку змову надто легко викрити, та й Ханджі б так не вчинила.
Ервін заплющує очі, і події з минулого хороводом пляшуть в його думках. Відчувши, як небезпечно тріщить під цим натиском його здоровий глузд, він сідає в ліжку. Опускає ноги на підлогу, перечікує запаморочення і повільно підводиться. Тримаючись за стіну, виходить у коридор. Йому завжди здавалося, що наступні двері зовсім недалеко, проте зараз він витрачає на цей шлях довгі хвилини й до біса сил.
У кімнаті Лівая темно й тихо. Пил кружляє в промені світла, що пробивається крізь прочинені штори. Ервін озирається — жодних особистих речей, жодного свідоцтва, що в цій кімнаті хтось живе. Але ж Лівай завжди був охайним до крайнощів.
Його починає нудити. Ноги слабшають, і доводиться вхопитись за спинку стільця, щоб не впасти. Невже його розум дійсно дав збій? Придумав якогось Лівая. Крадія з підземель, найсильнішого воїна людства, чесного, доброго та відданого. Хіба такі люди існують насправді? І коли це все почалося? П’ять років тому, коли вони вперше зустрілись, чи вчора, коли він втратив свідомість?
Щось світле привертає його увагу, і Ервін обертається. З однієї з шухляд визирає шматок тканини. Ледь помітний трикутник, та здається, що на фоні ідеально прибраної кімнати він буквально кричить про свою присутність. Ервін підходить ближче, висуває шухляду й дістає білу шийну хустку. Кілька секунд дивиться на неї, а потім притискає до обличчя, занурюється в тонку тканину і вдихає знайомий запах. На серці стає легше, важкість у грудях слабшає.
— Що ти тут робиш? — голос Ханджі змушує здригнутися. — Тобі все ще не можна вставати. Ох…
— Все в порядку, — шепоче Ервін і майже осідає на підлогу в руках Ханджі.
— Доктор мене вб’є. Ну ж бо, давай, пішли назад. Ти втратив надто багато крові. Кілька днів буде паморочитись в голові, і краще відлежатись.
Вона повертає його в кімнату, допомагає лягти і накриває ковдрою. Ервін насилу встежує за її метушливим сновиганням, в його руці міцно затиснута шийна хустка. Коли Ханджі нарешті залишає його самого, Ервін заплющує очі.
За кілька хвилин він чує, як прочиняються двері і скрипить стілець.
— Вибач, що не даю тобі виспатись. Ханджі сказала, ти тільки прийшов до тями після поранення.
— Нічого, мені вже набридло спати. Кажи.
— Твоя рука… Гей, якого біса ти посміхаєшся? І це в тебе що, моя хустка?
Ервін киває. Посміхається ширше і боїться розплющити очі.