Work Text:
планування завжди дзвонить у найнезручніший час. до цього можна було б звикнути за три роки роботи в авіації, але бомґю не обирає легких шляхів.
на годиннику 6:30, і сьогодні він мав бути вдома. так склалося, що бомґю завжди щастило, і у нього не було жодного рейсу 14 лютого, і цього року виключень не мало бути. і хоча у нього замість вихідного стояв резерв*, вірогідність виклику на рейс завжди дуже мала. але ніколи не дорівнює нулю, на жаль.
і ось бомґю, який поспав всього 3 години, поспіхом збирає свою валізу та паралельно заварює каву, бо службова машина заїде за ним за 40 хвилин. він навіть не знає, коли повернеться додому та з яким екіпажем сьогодні працює. у плануванні сказали лише, що він летить до пусану, і, можливо, повернеться лише завтра. чхве дуже сподівається, що не забув нічого необхідного. вдягає свою, на щастя, чисту й випрасувану форму, снідає кавою зі шматочком бортової шоколадки, сподіваючись, що йому все ж удасться поїсти за такий короткий переліт, та виходить з квартири.
дорогою до аеропорту бомґю зазвичай повторює відповіді на питання до брифінгу*, але сьогодні у нього немає ні сил, ні бажання цього робити. учора він відлітав токіо, позавчора літав квадрати*, та й вихідний останній раз у нього був тиждень тому. після зняття ковідних обмежень, навіть узимку, коли льотна програма зазвичай залишає бажати кращого, охочих летіти куди завгодно була сила-силенна, у декілька разів більша, ніж за останні три роки, два з яких були ковідні. бортпровідників не вистачало, а новачки навіть не завершили навчання, тому компанії доводиться іноді нехтувати правилами відпочинку співробітників, щоб виконувати льотну програму у повному обсязі. звикнути до нових-старих умов було нестерпно важко, але воно коштувало того.
хлопець їде і думає про те, наскільки йому пощастило знайти роботу, яка стане для нього цілим світом, сповненим несподіванок, пригод і яскравих спогадів. справа навіть не у постійних подорожах світом, про які більшість може тільки мріяти. він – та людина, якій не сидиться на місці та якій надокучає одноманітна робота в офісі або ще деінде. саме робота бортпровідником дозволяє йому постійно розвивати свої навички, повноцінно використовувати свої знання, та й з таким графіком та специфікою роботи нудьгувати не доводиться. навіть якщо до тридцяти років він заробить собі варикоз, а постійна відсутність нормального сну потенційно може звести його з глузду, плюсів у своїй професії він бачить значно більше. один з цих плюсів як раз має повертатися до сеулу після нічного рейсу.
якщо бомґю, як би йому не хотілося літати вільним, далеким від людської повсякденності птахом у небі, все ж прикутий до землі, то його супутник, йонджун, наче був народжений у небі й для неба. до авіації ніколи не попадає абихто, а пілотом пересічній людині стати майже неможливо, однак у той час, коли більшість пілотів можна назвати просто професіоналами у своїй справі, йонджун є чимось більшим за це. він не просто любить те, що робить – це його спосіб життя. коли вони були ще не знайомі один одному, колеги бомґю розповідали, що йонджун був пілотом-диваком, який буквально живе лише у небі, а на землі йому було нестерпно. і хто, як не бомґю, може підтвердити цей факт. здається, йонджун дійсно віддав колись небу частинку себе. можливо, невелику, але дуже, дуже важливу частинку, без якої людська душа може перестати існувати взагалі.
бомґю кохає йонджуна, як і йонджун кохає бомґю. проте бомґю іноді ревнує. до клятого неба. бо навіть коли вони разом полетіли у відпустку, що в їхньому світі непостійного та ненормованого робочого графіку взагалі здавалося чудом, йонджун часто плавав десь у хмарах, був десь не поряд. у небі в його руках – штурвал, на землі – камера і фотографії. він завжди тримає зв’язок з небом, навіть міцно стоячи на землі. не те щоб бомґю це дратувало, зовсім ні. дивує, скоріше. він ніколи не перестане вражатися тому, як людина може бути захоплена чимось із такою непорушною силою.
напевно, небу теж іноді стає сумно без свого фаворита. часто, коли пілот лишається на землі довше трьох днів, погода вирішує, що люди й так страждають по життю недостатньо, і починається то дощ, то град, то сніг у квітні, то ще якісь аномалії. і йонджун тим часом теж стає похмурим, як те небо, бо знає: десь там, над цими величними сірими хмарами, світить ясне сонце, яке чекає на нього. і бомґю чомусь теж точно впевнений, що чекає.
він їде, а ледь відчутні ранкові сонячні промінчики лоскочуть його ліву щоку, не дають заснути у такій короткій подорожі до аеропорту. він ледь не забуває написати йонджуну, який, судячи з часу, ще не приземлився, а тому лише за декілька годин отримає повідомлення, мовляв, викликали з резерву, коли повернусь – не знаю, плани накрились, вибач. бомґю хоч і не бачить своєї провини у цьому, але, доки пише повідомлення, відчуває себе паскудно. провести день закоханих на іншому краю країни, не знаючи, коли ти побачиш свого коханого і коли будеш мати наступний шанс провести хоча б вечір разом – паскудно до неможливості.
доїхавши до точки призначення, бомґю разом з екіпажем заходить до аеропорту. не дивлячись на те, що день обіцяє бути паршивим, будівля зі своєю вічною метушнею додає краплю хорошого настрою. бомґю подобалось дивитися на аеровокзал як на пришвидшений симулятор життів: у кожного своя доля тут. екіпаж заходить до брифінг-рум, вітається з колегами з інших компаній та займає свій стіл. старший бортпровідник, перевіривши усі документи, вирішує не мучити колег та задає достатньо легкі питання. він, як і решта стюардів та стюардес, напевно і сам хотів би опинитися у своєму м’якому ліжечку та бачити десятий сон. вони розділяють робочі обов’язки, бомґю сьогодні відповідальний за задню кухню*. воно й не дивно: на його позицію ставлять зазвичай більш досвідчених бортпровідників. вони чекають відмашки від пілотів, щоб вийти з брифінг-рум та почати готувати салон до посадки пасажирів, однак її все немає. ніхто не знає, що відбувається, але їм залишається лише чекати та намагатися не заснути. поки що у розкладі вказано лише, що у них заброньований готель. отже, на повернення додому сьогодні не варто і сподіватись.
до кімнати заходить ще один екіпаж їхньої компанії, і бомґю щасливо підіймається зі свого стільця, побачивши субіна, з яким вони не перетиналися декілька місяців. зустрітися на роботі з такою чудовою людиною навіть на декілька хвилин – завжди прекрасно. як виявляється трохи пізніше, екіпаж субіна летів із гонконгу до пусану. кпс* намагався посадити літак, але через сильний вітер його не вдалося посадити навіть з другої спроби. схожа ситуація була і в чеджу, тому довелося летіти в сеул. тепер мета екіпажа бомґю – доставити пасажирів та екіпажі до точки призначення. субін ділиться враженнями від пасажирів – загалом, політ має бути спокійним.
вони обговорюють роботу, жаліються на розклад. їхні розмови рідко виходили за робочі межі ще під час навчання разом, але бомґю з субіном завжди було легко. під час підготовки йому було важко влитися в колектив, бо він часто відчував себе зайвим у колі людей, які завжди мріяли про цю роботу, коли його самого сюди випадком занесло. бомґю навряд чи серйозно ставився до ідеї працювати бортпровідником, коли йшов на співбесіду. йому просто хотілося спробувати щось нове у своєму житті. коли на етапах відбору дівчата та хлопці розповідали про те, що вони з дитинства тяжіли до цієї роботи та все життя намагалися щось робити, щоб отримати омріяну посаду, як проходили купу інтерв’ю в інших компаніях чи не щороку, бомґю вирішив, що найкращою стратегією буде розповісти про те, чим саме зацікавила його ця професія і чому він вирішив піти саме в цю компанію, а не в якусь іншу. він чітко знав, чого очікувати від роботи, та чого очікуватиме компанія від нього, бо ретельно готувався до відбору. у нього була мотивація, як і у решти, просто вона відрізнялася. його, одного з небагатьох, взяли, і він щиро радів цьому. однак інші дівчата та хлопці з його групи не зовсім, напевно, розуміли, що він там забув. бомґю відрізнявся не лише мотивацією, але й своєю особистістю загалом: тихий, але розумний, з вічно незацікавленим виглядом на кожній перерві. поки вони всі обговорювали стосунки та дорогі ресторани, бомґю слухав музику у навушниках розміром зі ще одну голову. поки вони були як на весілля вбрані, він найкомфортніше відчував себе в оверсайзі. його не цікавили його одногрупники, а вони не цікавились ним.
але з субіном все було інакше. вони якимось дивним чином одразу знайшли спільну мову, не дивлячись на те, що були ну дуже різними людьми. субін завжди був усміхненим веселим хлопцем, який мав яскраво виражені лідерські навички та досвід роботи в одній з найбільших та найкращих авіакомпаній світу, а тому так гармонійно влився в групу і став старостою в перший же день навчання. але субін чомусь звернув увагу саме на бомґю, і так зав’язалися їх роки дружнього спілкування. як виявилось, він був набагато цікавішою особистістю, ніж може здатися на перший погляд. субін дивився аніме, читав мангу, обговорював з бомґю сумісність тих чи інших знаків зодіаку та навіть, блін, вишивав. «хто взагалі вишиває у двадцять першому столітті?» - думалось бомґю, коли він вперше про це почув. але це його ще більше зацікавило в субіні. не дивлячись на те, що бомґю є достатньо тихою людиною, у приємній компанії він розкривається з абсолютно іншої сторони. він не стримує своїх емоцій та дозволяє собі бути собою – галасливим і трохи хаотичним. чи не кожен рейс з субіном був як ковток свіжого повітря: навіть деякі вічно похмурі старші бортпровідники чи грізні та прискіпливі інструктори підключалися до їхніх імпровізованих концертів на задній кухні, коли довжина рейсу перевалювала за 5 годин тільки в одну сторону. хоч їх і важко назвати друзями, із субіном йому комфортно, тому бомгю завжди радий, коли бачить його ім’я в екіпажі.
нарешті довгоочікувана відмашка. екіпаж підіймається зі своїх місць та прямує до виходу, щоб далі направитись до контролю. з екіпажем субіна не прощаються: менш ніж за годину знову будуть летіти разом. проходять повз стійки реєстрації для внутрішніх рейсів і з подивом помічають, що пасажири досить спокійні та навіть посміхаються. таке не часто буває, особливо коли щось заважає їхнім планам. контроль на безпеку вони проходять швидко, направляються до прикордонного. у бомґю була звичка завжди посміхатися працівникам, навіть якщо вони зазвичай надягали свою маску байдужості – така специфіка роботи. проте сьогодні він мріє лише скоріше долетіти та лягти у ліжко, тому бачить подив у очах прикордонника, який вже звик до щирої посмішки напроти, однак нічого не питає – він все ж на роботі.
вони проходять до свого гейту та сідають до машини, яка довозить їх до літака. по дорозі старший зазначає, що часу на перевірки буде дуже мало, а тому працювати треба злагоджено та швидко. бомґю швиденько обговорює план дій з юною, яка працює десь пів року і ще не встигла достатньо набити руку, а тому їй необхідно допомогти. затримувати екіпаж та без того втомлених пасажирів аж ніяк не хочеться.
вони під’їжджають до літака і по черзі підіймаються по трапу. першим, як зазвичай, заходить перший пілот. чоловік років п'ятдесяти з легкою посмішкою на обличчі ніжно та любовно торкається корпусу залізної пташки, перш ніж зайти, і бомґю посміхається теж. він не пілот, але завжди мав особливі почуття до літаків. усі вони, працівники авіації, трохи помішані, трохи романтики та трохи вірять у магію, навіть якщо знають, що замість магії літаком керують виключно закони фізики. і здається іноді, що пасажири теж це відчувають, навіть коли не бачать усієї картини повністю, їх теж вабить ця дивовижна атмосфера навколо, гуркіт двигуна та відчуття, коли під час зльоту серце йде до п’ят. важко залишатися осторонь, коли чи не у кожного в очах горить вогонь, щойно вони роблять перший крок у салон.
бомґю трохи дивується, коли бачить, що у салоні все ще знаходиться попередній екіпаж. зі знайомих облич лише інструктор. видно, хтось складав свій перший лайн-чек*. він трохи допомагає на передній кухні, доки решта не полишить літак, щоб почати перевіряти свою зону відповідальності, аж ось відчиняються двері у кабіну пілотів, і з неї не виходить той, з ким вони разом мали провести цей день. пілоти потискають один одному руки, а потім йонджун переводить свій погляд на нього. у карих очах бомґю бачить подив, секундою пізніше – жаль. бомґю намагається посміхнутися, без слів підходить до свого коханого та легенько обіймає. зараз не час для довгих сентиментальностей – треба працювати. йонджун з тямовитим поглядом відсторонюється, вітається з рештою екіпажу та бажає приємного польоту, отримуючи у відповідь «гарного відпочинку», та покидає салон.
за хвилину літак повністю звільняється від уже сторонніх людей. бомґю зі швидкістю звуку опиняється у задній частині літака, закидає на багажну полицю свої речі та починає перевірку. доки юна перевіряє салон, бомґю перевіряє кухню, не без радощів помічаючи, що у них таки буде можливість трохи перекусити. він підбігає до дівчини та допомагає перевірити решту салону. не зважаючи на те, що бомґю в житті був доволі незграбним, його рухи при перевірці за стільки років відточені до дрібниць. він навіть не думає під час процесу, наче на автопілоті проходить руками по всіх куточках, де потенційно може виявитись щось небезпечне. їм залишається один ряд, коли заходять перші пасажири. ледве встигли.
юна залишається в салоні, щоб привітати пасажирів та допомогти їм знайти свої місця і розмістити багаж, доки бомґю зачитує вітальну інформацію та правила з поведінки на борту. у перервах між повтореннями наливає собі трохи води та перевіряє, чи справляється його колега. на щастя, все проходить доволі спокійно. вони швидко садять пасажирів, проводять інструктаж, готують їх до зльоту. бомґю повторно перевіряє зону відповідальності юни, не без задоволення помічаючи уважність дівчини. пів року – достатньо малий час, щоб навчитися помічати усі деталі, як невеличкі навушники чи зовсім малий відхил спинки крісла. упевнившись, що все в нормі, повідомляють старшого та займають свої місця.
зліт. найулюбленіша частина польоту бомґю. перші хвилини він не дає собі розслабитись, увага – найважливіше зараз. він сконцентрований на кожному звукові, на тому, що відбувається за маленьким віконцем. він перевіряє свою пам’ять – в ній закарбовані дії на випадок нестандартних ситуацій. і ось, шасі відриваються від землі. пташка розкриває свої крила, і душа бомґю теж розкривається, теж відправляється у політ. він робить глибокий вдих, і за його спиною неначе теж виростають крила. настільки ж глибокий видих. він переживав це сотню разів, і кожен з них як перший. мало що можна порівняти з цим відчуттям невагомості. бомґю дає своїм очам секунду перепочити та приходить до тями. за декілька хвилин табло «пристебніть ремені» вимкнеться і робота відновиться знову. цієї ж миті йонджун набирає вже завчений до дірок номер.
політ проходить більш ніж чудово. більшість пасажирів у гарному настрої, що не може не радувати. бортпровідники роздали їм невеличку компенсацію за затримку – коробки з різними снеками та смаколиками, і після цього зайняли свої місця, щоб трохи перекусити теж. бомґю на пару з юною готують каву як на себе, так і на екіпаж субіна, щоб потім запросити їх до себе. вони невимушено спілкуються разом, і бомґю нарешті хоч трохи легше. довго вони не сидять – політ короткий, і потроху треба готуватися до посадки.
***
місто призначення зустрічає їх сонцем та, на диво, снігом. пасажири виходять, салон перевіряється ще раз, та екіпаж виходить теж. аеропорт пусану набагато спокійніший за аеропорт сеулу. деінде проходять пасажири, але загалом людей майже немає. вони підходять до виходу та бачать робочу машину, яка має довезти їх до готелю. бомґю завжди подобалось тут, і він іноді навіть задумувався про переїзд, як це зробив свого часу субін. пусан був доволі схожий на сеул, водночас суттєво відрізнявся. море та гори додавали цьому місту неабиякого шарму, закохували у себе. кожен раз, коли бомґю опинявся тут, він намагався попасти на пляж та відчути, як солоне повітря заповнює легені, що втомилися від постійного смогу та пилу. усе навколо тут п’янило, манило до себе. але сьогоднішньому дню судилося стати винятком з правила. немає ні настрою, ні сил тягнути себе кудись за стіни номера.
вони отримують ключі-картки від номерів. командир дає свій номер на випадок, якщо хтось захоче покинути готель та прогулятися містом, або якщо комусь стане погано. бомґю заходить до свого номера, дістає з валізи речі, ставить телефон на зарядку та перевіряє його на наявність сповіщень. йонджун, найбільш ймовірно, зараз бачить десятий сон після одинадцятигодинного рейсу з гельсінкі, тому відривати його від солодкого відпочинку бомґю не має жодного бажання. краще буде зідзвонитися ближче до вечора.
бомґю йде до душу і, надягнувши готельний халат, лягає до ліжка. на обід, який має бути за пів години, він вирішив не йти. поїсть увечері. ще один приємний бонус роботи бортпровідником – завжди комфортні готелі. ще три роки тому він і мріяти не міг про такі умови у подорожах, а тепер це – рутина, яку він приймає як належне. не зважаючи на те, що сьогодні вони зупинилися не в тому готелі, який зазвичай обирає їхня компанія для відряджень, тут теж достатньо мило. він ще пів години дивиться смішні тіктоки з котами, які завжди допомагають йому розслабитися, а потім відкладає телефон і вирішує хоча б трохи поспати. його режим вже й так не відновити, але організм вже звик до постійних змін у розкладі сну, а тому заснути чи прокинутись у будь-яку годину дня або ночі вже не здається чимось неможливим. бортпровідники після деяких рейсів можуть за бажання заснути хоч на підлозі, що там казати за готельні номери.
будить бомґю телефонний дзвінок. як він міг забути поставити телефон на режим «не турбувати»? хлопець ледве розплющує очі та намагається прочитати ім’я контакту. йонджун?
- йонджун? – здивовано повторює бомґю вже вголос.
- ти зараз в готелі? – як завжди, не вітаючись, питає голос по той бік слухавки.
- в сенсі?
- я тебе розбудив? вибач, - без хоч краплі щирості відповідає йонджун; бомгю ніби перед собою бачить, як на чужому обличчі вимальовується самовдоволена усмішка, - я запитав, чи ти досі відлежуєш свою задницю на ліжку?
- ти забув додати «прекрасна», - бомґю теж посміхається. не може не, - так, я відлежую свою прекрасну задницю на ліжку. а ти? відіспався?
йонджун не відповідає. натомість каже:
- спускайся до холу, - і бомґю не дуже розуміє. точно ще не прокинувся.
- що? навіщо?
- не став питань і просто спустись, - на цьому йонджун скидає слухавку, не давши навіть слова у відповідь сказати та закінчивши цю дивну розмову.
сонний і трохи запливлий від денного сну бомґю вирішує, що у такому вигляді не покине номер точно. йде до дзеркала, вмивається та наносить нашвидкуруч зволожувальний крем. так само швидко намагається привести своє волосся до ладу, щоб колеги, з якими він, знаючи свою удачу, точно зіштовхнеться десь по дорозі, не побачили це пташине гніздо на його голові, але виходить насилу. поспіхом вдягає своє улюблене для відряджень чорне гуді та такі ж за кольором джинси та ледве не вилітає з номера.
просторий хол готелю зустрічає його легкою прохолодою. він повільно наближається до стійки реєстрації. можливо, вони знають, що задумав чхве йонджун. але до цілі не доходить. з одного зі шкіряних диванів різко підіймається втомлений, з синцями під очима, трохи розпатланий, але такий усміхнений йонджун з букетом білих, як той сніг за вікном, ромашок. здається, бомґю все ще спить. це все просто приємний сон, а він зараз знаходиться у ліжку свого номера декількома поверхами вище. якщо це дійсно так, то бомгю сподівається, що його зараз точно випадково ніхто не розбудить. йонджун залишає букет на дивані поруч, аби звільнити руки, бо здивований не на жарт бомґю взагалі ні на що не реагує, і обіймає хлопця напроти. проходить щонайменше хвилина, доки він не приходить до тями та не відповідає на такі теплі й рідні обійми. бомґю не розуміє, чому він так розчулився. це просто йонджун, просто квіти. але той факт, що йонджун, який постійно віддається своїй роботі на максимум, який відлітав такий важкий рейс вночі та потребує відпочинку, зараз з ним... стоп.
бомґю відсторонюється від старшого.
- ти ідіот? – питання, яке застрягло в горлі тисячі українців одного конкретного чхве бомґю.
- з чого б це? – йонджуна ця ситуація і це питання зокрема лише веселить. його коханий іноді буває дурником, тому йому не звикати, насправді.
- ти мав би зараз відпочивати! хоч головою думаєш чи як? ти взагалі спав? тобі ж завтра у резерв, а що як... – бомґю буквально тараторить, говорить безупинно, але договорити йому не дають.
- так, милий, заспокойся, - пілот втручається у своєрідний монолог, що складається лиш із запитань, на які хлопець напроти навіть не очікує відповіді насправді, - по-перше, у мене був час трохи поспати у потязі. по-друге, я попросив техьона скасувати мій резерв завтра. по-третє, - тут йонджун, спеціально робить невелику паузу, - як я зможу відпочити без тебе поруч? – зрозуміло, що останнє питання він задає просто заради цієї яскравої посмішки, що квітне на обличчі бомґю.
той підходить ближче та цілує йонджуна в щоку, після цього легенько вдаряє його по плечу та зі сміхом відсторонюється. бомґю досі не вірить, що його кохання зараз поруч з ним. йонджун сказав, що їхав потягом, а він, між іншим, ненавидить потяги та останній раз користувався послугами залізниці десь рік тому, і то не зі своєї волі, коли опинився у схожій ситуації з відрядженням.
- то що будемо робити? – запитує бомґю.
- ну взагалі-то, - йонджун сяє, як новорічна ялинка, і бомґю це вже не подобається, - було б непогано попросити ще один ключ від твого номерата привести себе до ладу, бо на 18:00 у нас заброньований столик, - і на цьому моменті бомґю розуміє, що в його голові занадто багато питань і занадто мало відповідей.
- спершу поясни мені, на якій підставі нам видадуть ще один ключ, якщо номер оплатила компанія лише на мене.
- а ти як думаєш? – по-лисячи зіщуривши очі питає йонджун, і бомґю знаходить відповідь на своє питання лише побачивши цей хитрий погляд.
кан техьон, один із працівників відділу оперативного планування в їхній компанії та за сумісництвом найліпший друг йонджуна ще з дитинства. вони навчались в одній школі та ходили разом у танцювальний гурток, але навіть не пам’ятають, як саме познайомились. просто у якийсь момент почали спілкуватися на перервах. техьон був занадто смішний та милий у своїй серйозності, а складочка між його бровами почала з’являтися ще, якщо йонджун не помиляється, у другому класі. сам же йонджун був уособленням дитини-батарейки, у якої моторчик не зупинявся, тому обидва сходились у тому, що ініціатором спілкування був йонджун. маленький чхве допомагав своєму новому приятелю з новими рухами, а техьон на знак вдячності носив йому домашні йогурти та фрукти, які вирощувала в саду його бабуся. зі сторони здавалося, що вони ну зовсім не схожі та навряд чи їхня дружба протягне довго, враховуючи, як швидко ростуть та знаходять себе діти. але виявилось, що техьон не такий вже і зануда, а йонджун не 24/7 гіперактивний, і у них справді було багато спільних інтересів ще з дитинства. вони постійно ділилися своїми новими захопленнями один з одним. щось розділяли на двох, щось залишалося виключно особистим, але вони завжди підтримували один одного в усьому.
коли йонджун років у тринадцять заявив, що хоче стати пілотом, техьон не здивувався. у якийсь момент його старший друг почав цікавитися усім, що пов’язане з небом: від анатомії птахів до хімічного складу атмосферних шарів. і звісно, чхве з його танцювальними навичками мав би обрати щось хоч трохи дотичне, але у якийсь момент його звичайна дитяча цікавість переросла у конкретну мету. десятирічному техьону залишалося лише із захопленням поглядати на свого друга. вони росли, йонджун готувався до вступу в льотне училище, паралельно з цим тягаючи молодшенького по місцях, з яких найкраще споглядати на заходи сонця, а техьон тільки й радий був під час цих прогулянок послухати щось цікаве, хоча й до неба особливих почуттів не мав. небо і небо. але як же йонджун цікаво розповідав. неможливо було залишитися байдужим, коли людина поруч чимось настільки захоплена. це не входило у ніякі порівняння з новим томиком манги, який так давно хотілося прочитати, чи останнім альбомом улюбленого гурту. коли йонджун закінчив середню школу і таки вступив туди, куди планував, вони почали спілкуватися менше, але не забували один про одного ні на мить. і коли техьону довелося обирати між танцями та «нормальною» роботою, він самостійно та без зайвого драматизму вирішив обрати друге. його сім’я не мала стабільного фінансового становища і не могла дозволити собі такі витрати на навчання, як свого часу витратились батьки йонджуна, а техьону, не дивлячись на свою мрію займатися танцями професійно, просто хотілось тієї славнозвісної стабільності. коли його друг сказав, що після академії буде вступати в магістратуру в авіаційний університет, техьон, недовго думаючи, обрав факультет менеджменту у тому ж університеті. так і опинилися в одній авіакомпанії, а йонджун став професійною скалкою в задниці кан техьона. бо, ну, іноді чхве справді переходить межу у своїх проханнях. як, наприклад, сьогодні.
- я не вірю, що завтра по приїзду не побачу кан техьона з ножем біля дверей нашої квартири, - після хвилини заливистого сміху говорить бомґю, - як він досі з тобою дружить? ні, навіть не так. як вас обох ще не звільнили?
- ніколи не забувай про таємні таланти чхве йонджуна, бомґю.
«таємні таланти чхве йонджуна» полягають, в першу чергу, у техьоні, який щоразу прикриває його після чергових безглуздих витівок, а також, як би бомґю не хотілося це визнавати, у його чарівності. так, багато колег досі вважає його дивним у своєму захопленні роботою, але точно аж ніяк не відлюдькуватим. йонджун уміє спілкуватися з людьми, знаходити з ними спільну мову. здавається навіть, що його дійсно знає чи не вся компанія, у якій працює декілька тисяч людей. а керівництво взагалі зазвичай прощало йому багато чого, бо їм точно не хочеться втрачати такого відданого своїй справі пілота. у йонджуна є неабиякий потенціал стати командиром, а потім продовжити кар’єрний ріст як інструктора.
вони дійсно без будь-яких проблем отримують другу ключ-картку. дівчина на рецепції, на диво, навіть оком не повела, взагалі нуль реакції. ще один плюс дорогих готелів – ніхто не ставить зайвих питань. вони проходять до номера, і на одному з підвіконь вже стоїть кришталева ваза для квітів. йонджун розкриває валізу та дістає для себе та для свого хлопця більш відповідний для ресторану одяг, ніж гуді та джинси, а також невелику косметичку. бомґю якось занадто близько до того, щоб просто задушити йонджуна в обіймах і нікуди не йти. він все ще трохи розбитий після денного сну, а ще дуже сентиментальний, і йому важко сприймати турботу до себе навіть у звичайні дні, що вже говорити про сьогоднішній, який більше нагадує американські гірки. йому незручно від того, що йонджун турбується про нього більше, ніж про себе самого, що він пожертвував власним комфортом заради нього. і навіть не дивлячись на втому, у його хлопця сяють очі, наче у дитини, яка вперше побувала у парку атракціонів, а посмішка така тепла, що складається враження, ніби десь під час польоту у небі він позичив у сонця декілька промінчиків. поки йонджун копирсається у косметичці, сидячи на підлозі біля валізи, бомґю присідає поруч з ним і майже невагомим дотиком торкається його щоки, щоб хлопець перевів погляд на нього. він декілька довгих секунд дивиться в теплі та такі рідні очі йонджуна, і ніжність від цього погляду розриває його всередині. ще трохи, і він не витримає і заплаче від усвідомлення того, що ніколи нікого так сильно не кохав, як цього трохи поїхавшого на небі засранця. він повільно наближається до губ напроти й залишає легкий, як хмаринка, поцілунок. а потім:
- я кохаю тебе.
і бомґю сподівається, що йонджун знає, скільки почуттів він вкладає в ці настільки банальні три слова, які лунають щосекунди чи не мільйон разів з вуст мільярдів людей. він сподівається, що кожне «я кохаю тебе», призначене лише для однієї людини – особливе.
йонджун відповідає поцілунком. і він теж сподівається, що бомґю знає, скільки почуттів він вкладає в кожен поцілунок. він сподівається, що кожен дотик до губ лише однієї людини – особливий.
***
йонджун зарезервував столик у найдорожчому ресторані пусану, і бомґю хоче його вдарити, якщо чесно. йонджун збирав гроші на підвищення кваліфікації та на покупку квартири, але іноді він любить так розгулятися на широку ногу. не те щоб бомґю був коли-небудь проти смачно поїсти, але йому ніколи не треба дорогі та вишукані подарунки. йому важлива лише увага. він завжди почуває себе незручно, коли йонджун дарує щось у тій ціновій категорії, яка не по кишені самому бомґю, оскільки він вважає, що не зможе відповісти тим самим. і не дивлячись на те, що йонджун це розумів, іноді йому потрібно було показати себе з найкращої сторони, або ж, як кажуть люди, просто вийобнутись. така він людина, і бомґю звик, можливо, йому з часом навіть почала подобатись ця сторона його коханого.
вони непогано поїли, хоча за таку ціну ця їжа мала бути чимось як мінімум божественним, та насолоджуються компанією один одного та пляшкою червоного напівсолодкого. вони говорять про все і ні про що одночасно, доки у їх розмові не настає невеличка пауза, якою користується йонджун:
- бомґю, - прочищає горло, - я хотів тобі дещо сказати. давно хотів насправді, - йонджун в очах бомгю виглядає трохи схвильовано, неначе сам бомґю декілька років тому, коли пропонував йонджуну зустрічатися, тому він намагається сконцентрувати усю свою увагу на хлопцеві напроти. це точно має бути щось важливе, і бомґю від цього відчуває схвильованість теж, - ти знаєш, що я тебе кохаю. мені буває складно це говорити, я, блін, взагалі не вмів до зустрічі з тобою словами виражати свої почуття, а говорити красиво так точно не навчусь ще у найближчі років десять, але я хочу, щоб ти ніколи не забував, що я давно в тобі втонув і навряд чи виберусь, навіть якщо вмію плавати, - бомґю посміхається. не вміє говорити красиво, ага, - я хочу, щоб ти знав, що я поруч навіть попри тисячі кілометрів та велику різницю у часі. я буду робити все, щоб зробити тебе щасливим і щоб кожного разу бачити твою неймовірну посмішку, яка перевертає в мені усе, - він робить невеличку паузу у своєму монолозі, не дивлячись на те, що від нещодавньої схвильованості майже не залишилось і сліду. робить невеликий вдих, а з видихом на його обличчі з’являється легка усмішка, - знаєш, ти часто говориш, що я у небі ніби на своєму місці. і що небо мене любить так само як і я його. можливо, ти правий у цьому. колись я полюбив небо, бо думав, що воно прекрасне у своїй самотності, там, куди не може долетіти жодний літак, жодна людина. я справді в якийсь момент зрозумів, що небо мені як дім, і що лише там я почуваюся себе самим собою, я там такий, який я є, і це змінило моє життя. але є одне «але». колись я завдяки тому, що люблю, знайшов того, кого кохаю. і це відкрило у мені щось нове, щось незвідане і спочатку навіть трохи лячне. я не відчував такого ніколи, і навряд чи коли-небудь відчуватиму щось хоч на краплю схоже на те, що я відчуваю поруч з тобою. це нове, незвідане і лячне дало мені зрозуміти одну річ, на усвідомлення якої я витратив багато часу: я люблю небо, але між небом і тобою я завжди обиратиму тебе. я готовий проїхати на потязі декілька годин, днів, та хоч тижнів, якщо я буду їхати до тебе. я готовий терпіти прочухани від кан техьона, якщо це означатиме ще один проведений разом з тобою день. я готовий більше ніколи не зайти в літак, якщо це буде заради тебе. і якщо колись переді мною постане вибір: ти чи небо, я без сумнівів, завжди, кожен раз буду обирати тебе.
бомґю вкотре за цей вечір намагається стримати непрохані сльози. риси обличчя йонджуна в його очах розмиті, але він із впевненістю може сказати, що перед ним сидить найпрекрасніша людина у його житті, якщо не у всьому світі. і справа далеко не в зовнішності.
***
вони їдуть назад до сеулу разом, знову потягом. йонджун міняється місцем з юною, щоб сидіти поруч. тригодинною дорогою назад вони майже не спілкуються, лише дрімають, поки в навушниках грає якийсь інді-поп грайлист, який бомґю завантажив, але все ніяк не міг знайти часу послухати. йонджун лежить на правому плечі свого хлопця, доки той насолоджується ледь відчутними ранковими сонячними промінчиками, що лоскочуть його ліву щоку, і думає, що, вірогідно, небо теж не проти такого вибору свого фаворита. можливо, колись і він стане ще одним його улюбленцем.