Work Text:
У час ранніх сутінок у виноградниках розквітала особлива атмосфера. Метушня денних годин затихала, залишався лише спокій. Навіть ходити було легше, приємніше, дихалося вільніше, втома потрохи відступала - тепер, нарешті, можна зручно розправити плечі. Ділюк щиро визнавав – такі приємні вечірні прогулянки є найкращою розрадою після важкого дня. Він насолоджувався виглядом дозріваючих грон. Інколи краєм ока вловлював пролітаючих над ними кристальних метеликів, чий мерехтливий елементальний слід осідав на листі як зоряний пил.
В цьому зачаруванні, йому, на диво, майже відразу вдається вловити слабке відлуння далекого знайомого голосу, що наспівує якусь мелодію, якій акомпанує легкий вітерець. Ділюк озирається, аж поки його очі не відшукають світловолосу маківку, яка ледь виднілася з-за кущів винограду.
Хоча очевидно, що Люмін уже збиралася залишити територію гуральні, вона все ще не так далеко від нього і наздогнати її не вимагає особливих зусиль.
– Затрималася із дорученнями, Мандрівнице? – турбота трохи пом’якшує голос власника гуральні Світанок.
– Хіба що трохи, – Люмін дещо втомлено потягається, але його небайдужість до її стану змушує її усміхнутися ширше, – мені подобається інколи повертатися саме цим шляхом. Така прогулянка досить приємна після усіх справ.
Раптом її погляд зосереджується на чомусь позаду нього. В очах Люмін спалахують чарівні іскри – тому що у світлі кристального метелика, який пролітає повз нього, те, як губи Ділюка ледь помітно вигинаються в усмішці, чомусь змушує серце відлітати кудись вище зоряних небес.
Ділюк зустрічається з нею поглядом, намагаючись відслідкувати, що так спіймало її увагу – тільки, щоб побачити того самого метелика, який кількома помахами кристальних крилець опинився поруч з Мандрівницею.
Ці миті його польоту схожі на сон молодої літньої ночі, яким неможливо не захопитися.
Він простягає руку: лише невагомо, менше ніж на мить, торкається квітки у волоссі Люмін.
Ділюк би майже напружився від раптової незручності через такий непритаманний йому вчинок, але на кінчиках пальців відчувається нічого іншого, крім солодкого тепла, яке поширюється на кожну клітинку тіла.
І Мандрівниця не може не засміятися.
Погляд, який простежував зниклого серед виноградників метелика, повертається до очей Люмін. Ділюк дивиться на неї, усвідомлюючи, що не шкодує про той спонтанний дотик до її волосся – в глибині душі він радий цьому.
– Тобі варто бути обережнішою. І не забувай про відпочинок, – Ділюк глибоко вдихає повітря, наповнене ароматом сутінок і винограду, – просто пам’ятай, що тобі завжди тут раді.