Work Text:
– У Дон Кіхот найкращі рефлекси, Сінклер – просто дуже старанний...
Ї Сангу начхати. Якби він міг, повідомив би про це капсом. Він міг зробити це сам, а може – з приємною компанією. Не обов'язково починати нахвалювати сокомандників. Вони не на аукціоні. Там хоча б є вибір.
– Вас заберуть на наступний ранок, підійде?
Ї Санг лише коротко киває у відповідь. Звичайно підійде. Звичайно. Питання лише для галочки, бо так прийнято в цивілізованому суспільстві – від відповіді вердикт не зміниться.
– Чудово. Чекаю від вас гідних результатів, – сухий кивок у відповідь. Його буде достатньо.
Він не чекає більшого – всіх формальностей притримано – встає і йде. Навіть не повертається для того, щоб вклонитися, прощаючись, чи навіть просто махнути рукою. У нього є близько трьох вільних годин – таку цінність не можна втрачати даром. Час сну без жодних сновидінь дуже дорогий.
Ї Санг не думав про роботу. Тут неможливо провалитися: можливо, всі помруть, і їх просто замінять – мов поламані ляльки. Особисто він був впевнений ще до оголошення: ця робота має належати Ізмаїл. Чому було прийняте зовсім протилежне рішення? Не їхня воля все вирішує. Може це покарання, а може і жарт. Якщо все ж таки друге, то він абсолютно несмішний.
Цікаво, чи можливо спрацюватися з Дон Кіхот. Вона здається надто нетерплячою і надто завзятою водночас. Що там казалося про її рефлекси? Вони не допоможуть.
Сінклер не цікавить: він надто передбачуваний. Простий, хоча й рясніє талантами. Займає замало місця і ховається, намагаючись абстрагуватися від всіх більш-менш травмуючих факторів. З Дон Кіхот буде простіше.
Рука стиснула ковдру. Ї Санг свідомо не ставить будильник – чим довше проспить, тим краще. Він не хоче думати ні про сьогоднішню ніч, ні про план. Навіщо? З його стилем роботи точно знайомі, можна бути впевненим: у цього вибору біла ціль. Невидима, нерозумна, можливо й ідіотська, але вона точно була. Ніщо не робиться просто так. Голова торкається подушки. Йому треба кілька хвилин – головне, щоб за них в голову не встигли влізти назойливі думки, – і все скінчиться.
Принаймні, на деякий час.
Хтось тарабанить по дверях. Причому, вже з пів хвилини – навіщо бути таким назойливим?
– Ї Санг!
Голос знайомий. Як же болить голова.
– Ї Санг! – цікаво, а чи зможе цей голос стати ще нетерплячішим? Він розбирає якесь белькотіння на фоні, зовсім-зовсім тихе. Відповіддю йому стає зовсім-не-тихий шепіт.
Ї Санг лежить мов труп, без жодної ознаки життя. Будь ласка, хто б там не стояв – як жаль, що він знає хто це, – але нехай вони ідуть геть. Дорогоцінні години сну спливають дарма.
Безрезультатні удари до дереву дверей припиняються, але їх замінює тихесеньке шарудіння – доречі, небезпечно близьке до його замка. Вскриватимуть, або не витримають і просто виб'ють двері? Данте, напевне, вже втомився йому їх відновлювати.
Галас припинився, тож можна забутися у сні на найближчі хвилин п'ять. Думки знову губляться десь за хмарою звуків. Як жаль, що ненадовго.
– Ї Санг!
Очі доводиться відкрити. Ледве-ледве, щоб було одразу видно, наскільки цей рух вимушений і небажаний. Він щуриться на електричне світло.
Дві постаті – хоча, вірніше, лише одна, інша загубилась десь позаду – нависли прямо над ним. Дон Кіхот і так сама собі лампочка – он як світиться ентузіазмом. Аж палає. Можна здогадатися, що за нею стирчить Сінклер. Не такий яскравий, але теж надто світлий. Ще трохи, і Ї Сангу доведеться витратитися на першу в житті пару сонцезахисних окулярів. Перевиповнив річну дозу жовтого кольору за якихось пів хвилини. Які часи, такі й досягнення.
Він намагається натягнути ковдру ще вище, аж на самі очі. Дон Кіхот бачить рух – перехоплює слабку зі сну руку, тягне тканину на себе. Знову щось каже, але за всією цією вознею не розібрати.
Що ж, у цій битві він програв. Знову. Навіть смерть не дарує йому перемогу.
Ї Санг капітулює – підіймає руки, здається, протирає очі. Обводить кімнату несфокусованим поглядом, стараючись ігнорувати її надмірно жовту частину. Треба заборонити такі кольори законом, вони небезпечні для здорового функціонування організму. Персонально його.
– Котра година? – питає трохи хриплячим голосом.
– Шоста!
– Вечора, – услужливо додає Сінклер.
Ї Санг на це ніяк не відповідає. Він лише закидує голову і намагається подавити докучливе позіхання. Шестерні в голові нарешті починають рухатись – то він пролежав навіть трохи більше ніж очікував, результат непоганий.
– Час йти? – тільки й встигає запитати він і кашляє знову. – Дякую, – за вчасно протягнуту Дон Кіхот пляшку рятівної води.
– Час був десять хвилин тому, – вона продовжує говорити, також не зважаючи на цей факт. Як же все ж таки з ними буває важко. – Але у нас точно є ще п'ять у запасі.
Цікава математика. Сінклер просто повів плечима – не заперечив. Доречі, а їх обох доволі часто можна побачити разом. Чи допоможе це в роботі? Наскільки Ї Санг пам'ятає, в парі вони ще не опинялись. Чи то, тепер у тріо. Настільки поламаному і неконтрольованому, що ледве зайде навіть за півтора.
Поставивши ноги на жорсткий ковер, Ї Санг нарешті встав. Струснув головою, намагаючись привести думки в порядок. Оглянув себе – єдине, що змінилося після сну, це зникнення верхнього одягу, який знайшовся зовсім поруч. (Дон Кіхот, перехопивши чужий погляд, як раз підхопила його плащ і прийнялася обтрушувати з нього невидимий пил)
Що ж, тоді він цілком готовий. Прихопити лише – так-так, прямо звідси, з краю стола – пластинку таблеток і все. Тепер хоч на край світу.
Ї Санг, не кажучи жодного слова, розвернувся й пішов у напрямку дверей. На шляху забрав у Дон Кіхот свій плащ – замість солодкої подяки кинув погляд і кивнув. Якщо хочуть спрацюватися, нехай звикають одразу.
– Ти не закриватимеш двері? – вона поспішила за ним, з подивом проводжаючи пусту арку.
– А хіба ви не зламали замок?
Різку зміну настроїв можна було відчути спиною. Не рекомендується підходити ближче, можна опалитися. Сінклер, який знову лишився десь далеко позаду, винувато зараз подивився собі в ноги – принаймні, відсотків на вісімдесят можна бути впевненим, що саме цим він зараз і займався. Тільки б не впав.
– Тебе було не дозватись, – трохи тихіше ніж зазвичай відповіла Дон Кіхот. Відчуває провину? Не варто – якби не вони, то був би хтось інший. Найгірше себе повів з бідною дерев'яшкою у свій час Хіткліфф – буквально виніс її грубою силою. – Довелося трохи... Підлаштувати.
– Наступного разу я просто не закриватиму двері, – зітхнув Ї Санг. Не правда. Чиста брехня. Він так каже щоразу, а потім знову і знову вставляє ключ у замок і провертає його двічі вправо. Без жодного каяття, якщо комусь цікаво.
– Приємно це чути! – Дон Кіхот знову всміхнулася. Її настрій змінюється з просто парадоксальною швидкістю. – Доречі, автобус вже на місці. Дивися, ми майже вчасно! – вона вскинула руку і вказала на розбитий годинник. Ї Санг проводив цей рух поглядом – на секунду затримавшись на чужому зап'ясті – і перевів на стрілку, яка саме застигла на цифрі шість. Коротша – на вісімнадцяті. Шоста нуль шість? Щаслива година.
– Чудово.
Він сповільнив кроки, надаючи перевагу можливості роздивитись світ за кам'яними стінами. Над містом застигла ніч. Розсіював густу темряву один лише одинокий ліхтар. Сумнівна романтика.
Дон Кіхот, уже не чекаючи на нього, побігла назустріч свіжому подиху вітра. Розкинувши руки, вона вискочила на тонку асфальтовану доріжку – і засміялась. Цей звук був надто різким і непідходящим цьому місцю.
Кроки Сінклера також затихли. Ї Санг відчув, як він застиг неподалік від нього – певно, чекаючи наступних дій.
– То ми заходимо, чи ви так і стоятимете на місці? – коли Дон Кіхот встигла застрибнути до автобуса? За нею неможливо встигнути. Ї Санг ледве встиг вихопити з темряви її жовту потилицю, як та знову зникла у безодні за дверцятами.
Три сходинки, два кроки до сидіння – все це супроводжується тихою присутністю Сінклера – перегляд салону на предмет Дон Кіхот, щоб одразу зрозуміти, як далеко всередину варто заходити. Вона одразу зайняла перше сидіння – воно її улюблене? Навряд вигляд з вікна відрізняється в залежності від місця.
Сам Ї Санг зробив найпередбачуваніший вибір, забравши одразу весь останній ряд. Чим далі він від Дон Кіхот, тим більші його шанси на додаткові кілька годин сну.
Як жаль, що загальному стану це не допомагає. І, на майбутнє, пробудження від тирсань Дон Кіхот – не надто приємне.
– Ми приїхали! – і знову вона усміхається. – Наскільки багато ти спиш?
– Недостатньо, – прохрипів Ї Санг. – Зовсім недостатньо.
– Може, варто заглянути до лікаря? Спробувати снодійне? Зменшити кількість кави? – вона ладна була продовжувати, але почула оклик Сінклера. – В будь-якому разі, вибач, але час вставати. Робота не чекає! – чужа рука знову протягнула йому впавший на підлогу плащ.
– Звичайно. – відповів з виглядом мученика. – Дякую. – прийняв протягнутий одяг. Тепер він його не обтрушував – цю роботу вже зробили за нього. Приємно.
Він навіть не встиг піднятися, а Дон Кіхот і слід простиг. І знову вона зникає прямо з-під його носа. Як добре, що тій не довелося працювати з Оутіс: це була б справжня комедія. Хоча нечасто жанр вдається визначити чисто: може, вона була б із елементами драми? Чи трагедії?
Він знову думає не про те.
Їх висадили посеред пустиря. Десь попереду маячили темні обриси розбитих будівель, намішані з кривими, переламаними деревами. Ніякої вказівки, куди йти, де що шукати – немає. Тільки запис на папері нерозбірливим почерком і візерунок печатки. Ї Санг стиснув зігнутий удвоє листок прямо в кишені – звідти почувся характерний хруст паперу. Сінклер зацікавлено глянув на нього.
– До побачення! – Дон Кіхот помахала рукою стрімко віддаляючомуся транспорту. – Куди тепер? – вона повернулась до групи і застигла, стиснувши в руці свій вірний спис.
– Уявлення не маю, – відповів Ї Санг. Він би дійсно хотів знати. – Нікому нічого не сказали, вірно?
Відповіддю йому стали два одночасні кивки.
– Чарівно, – чоловік втомлено потер перенісся. – Нам варто розділитися, надавши перевагу швидкості, чи витратити на пошуки години зо дві, зате з трохи більшими шансами на виживання?
– Перше, – не задумуючись, вигукнула Дон Кіхот. Вона одразу обернулась, чекаючи відповіді останнього члена їхньої колоритної групи.
– Мені все одно, – не надто впевнено знизав той плечима. – Напевне.
– Хороша відповідь, – пробурмотів Ї Санг. – Оскільки мені також, лишається тільки один голос. – додав на цей раз голосніше. Демократія в їхніх лавах працює на диво гладко.
– Тоді я візьму центральну частину? – питання звучало більше як твердження.
– Роби, що хочеш, – відповів Ї Санг. – Тоді я піду наліво, до лісу. Сінклеру права вибору не лишається, – він запитально глянув на хлопця, але один його вигляд уже казав сам за себе. На додачу, щоб продемонструвати свою позицію ведемого, той ще й кивнув.
– Якщо щось станеться, кричіть – лицар Дон Кіхот до ваших послуг! – трохи голосніше, ніж вартувало у цій ситуації, вигукнула Дон Кіхот. – Завжди рада допомогти!
– Тебе це теж стосується, – повільно, немов у задумі промовив Сінклер. – Ми все ж команда. Треба навчитися – може, покладатися? – один на одного.
І тепер тут драма. Ї Санг непомітно позіхнув. Зарано розводити, ще ніхто не помер. Переганяють сценарій ледве не на дві третини.
– Обов'язок лицаря – захист оточуючих. – Дон Кіхот заспокійливо посміхнулась і поклала руку на серце. – Немає потреби в хвилюванні, себе я теж зумію! Будьте певні!
Яка ж вона самовіддана. Цікаво дізнатися, звідки пішла її одержимість на лицарях. І що їх чекає далі? Лицарський кодекс? Орден? Круглий стіл?
– Не гаймо часу дарма, – вже звично відрізав Ї Санг. Він розвернувся боком до їхньої невдалої групи і вдивився в нещодавно обраний напрям. Картина роскинулася доволі моторошна. Тонкий місяць сховався за хмарою – дякую, стало гірше. Потворні фігури пошарпаних дерев почали набувати до болю знайомі обриси. – Я йду. – велично змахнувши плащем, він поспішив саме туди. Все, що відбувається в темряві – власні ілюзії, а їх треба лише вміти вчасно придушити.
– Удачі! – донеслося радісне побажання ззаду. А потім, трохи тихіше: – Тобі також, – за другим слідувало щось іще, але подальші слова вже неможливо було розібрати за відстанню пройдених кроків.
Ї Санг йшов дуже упевнено. Навіть надзвичайно. Не було потреби в ліхтарі – сріблястого місячного сяйва цілком вистачало. Він навіть бачив свої ноги, які продовжували прокладати собі шлях крізь густу траву.
Чи є взагалі сенс шукати аномалію, коли це її робота – розшукати їх? Бездумна гра у кішки-мишки, де чомусь водять всі гравці. Якась ілюзія нікому не потрібної роботи.
Ї Санг відсторонено ковзає поглядом по оточуючому пейзажу, натомість зосередивши себе всього у слух. Виє жорстокий вітер. Тріщить гілка. Жодних ознак будь-якого живого організму поруч.
Що ж, тут вони всі під владою бажання аномалії. Якщо та вирішить показатись сама, все пройде швидко; якщо почне гру в хованки – фінал чекає невтішний.
Важко сказати, скільки часу вже пройшло. Годинники тут не в моді. Ї Санг відчуває, що починає наматувати кола, але крім шурхоту трави тут досі нічого. Він тільки закидує голову, дивлячись в небесне полотно над собою. Зірки бездушно кліпають у відповідь.
В які сузір'я вони об'єднуються? Ці сім – Велика Ведмедиця. Навпроти, якщо прослідкувати по останній зірці – її Мала. До Діви долучилися одразу надцять, на перший погляд нічим не об'єднаних, але все ж зібраних разом світил. На самому краю – чотири поодинокі – Ворон. Ї Санг відчуває тепло навіть від одного погляду на сузір'я. Немов... Зустрів свого старого знайомого чи покровителя. Приємно розуміти, що ти тут не один. Холодні зоряні альянси складуть чудову компанію.
Солодку тишу розірвав повний жаху крик.
Зарано розслабився.
Ї Санг моментально стиснув ножа. Він долинув з правого боку, саме звідти, де мав бути Еміль! Так близько й так далеко, тільки б не спізнитися. Він перетягнув плащ так, щоб той не злетів, і побіг – прямо назустріч звуку. Не було більше сенсу оминати мертві гілки: ті били в обличчя і по руках, немов силуючись будь-якою ціною затримати його. Нога наступила на вологий камінь, сковзнула на ньому підошва – і з тихим скрипом, по інерції, вслід за стопою пішло й усе тіло. Ї Санг на мить забувся, відчувши лиш одне: запах землі прямо під носом. Перевернувшись, вперся рукою о щось тверде і швидко скочив на ноги – замотав головою, загубивши орієнтир – і за мить знову поспішив в потрібний бік. Він не мав права зупинятись. Адреналін цінується гідно.
– Пусти! – Ї Сангу лишалося всього кільканадцять метрів. Хто це кричить? За свистом повітря не розібрати. – Просто кинь мені сокиру! – Дон Кіхот?
Він не збавляє темпу. Темрява така, що хоч око виколи – під тонким серпиком місяця ледве видніються дві теоретично жовті плями. Рука намагається знайти десь поряд, коло ноги ліхтарик – так, так, ось він! Ї Санг витягує його вперед, мов найнебезпечніший меч, і натискає на кнопку.
Різкий білий промінь вдаряє Дон Кіхот прямо в обличчя – вона мружиться, губиться серед світла – але руки знають свою роботу. Секундне осліплення не зупиняє її ні на мить – спис не збивається з траєкторії, лезо блиснуло небезпечно близько до чорного... Чогось. Це було схоже на щось абстрактне, таке знайоме і незнайоме водночас. Родіон колись казала, що так почувають себе люди при інсульті.
Здавалося, що Дон Кіхот танцює. Це не було схоже на битву між життям і смертю, вона просто? Грала з нею. Грала без усмішки, у невеселу гру. В одній руці спис, у другій – чужа сокира. А при світлі єдиного ліхтаря обидва зливаються у найсмертоносніші леза.
– Ї Санг! – хриплий оклик. Знайомий голос зривався.
Він не смів відірвати погляду від битви, що розгорнулася в якомусь десятку метрів навпроти.
– Ї Санг! – за рукав смикнули. Плащ, не витримавши сьогоднішнього навантаження, засмучено скотився з плечей і нарешті впав додолу.
– Так?
– Ви... – Сінклер давився повітрям. – Ви не плануєте нічим допомогти? Я не знаю, ваша зброя, чи досвід, сила загалом, чи може...
– Не допоможе, – жорстоко перервав. – І я, і ти – ми обидва лише заважатимемо.
Гострий кінець списа знову пробив діру у тільки-но сформованій постаті. Дон Кіхот скористалась секундним перепочинком – вбила сокиру у землю, вільною рукою втерла носа. Тепер можна було встигнути роздивитись все в деталях: гра не минула без наслідків. Розірване на дряття пальто. Непомітне на перший погляд, але значне зменшення навантаження на ліву руку. Ціпка крові, що не перестає йти з чужого носа. Пил у волоссі.
– Не підходьте! – Дон Кіхот почала шалено роззиратися довкола. Чорна пляма, що попелом осипалась на землю, почала збиратись знов. Повільно огорнула ногу. – Відійдіть назад! – вона встромила брудний спис у самий центр, знов розділяючи чорне дещо на тисячі окремих крапель.
Ї Санг торкнувся власної щоки – на неї приземлилась прохолодна крапля – і, стерши бруд, поглянув на власні пальці. Чорні клапті розлилися но них, потрапивши навіть під нігті. Як же хочеться помити руки, бажано – в окропі. Він шкірою відчував борсання і рух мерзотної маси.
Сінклер налякано скрикнув. Схоже, відчув те саме.
Світло небезпечно блимнуло. Потім ще раз. І ще. Ї Санг у дивному спокої глянув на згасаючий промінь – він ставав все тьмянішим й тьмянішим, допоки остаточно не загубився серед темряви. Огидна речовина потрапила й в ліхтар – як він цього не помітив одразу? Клейка маса копирсалася прямо над рукавом. Між пальцями.
Фоном і досі чути крики: водночас і жаху, і нестримної насолоди. Можливо, це взагалі йому мариться?
Дон Кіхот засміялася.
Ї Санг точно чує її важке дихання.
Чвиркання бруду доноситься звідусіль.
Він нічого не бачить.
Хтось схопив його за рукав – вже вкотре за сьогоднішній день.
– Все в порядку, – шепоче десь коло вуха знайомий голос. – Принаймні, на деякий час.
– Дон Кіхот? – Ї Санг відчуває... Як рух мікроскопічних частинок на його шкірі припиняється.
– Так-так, ваш лицар на місці. – вона підіймається з колін. Підіймається? – Почекай пару хвилин, поки не звикнеш до темряви. Тримай, – Дон Кіхот простягнула йому знов загублений плащ. – Він побував вже на всіх вертикальних поверхнях цього міста?
Ї Санг дозволяє собі тиху усмішку. Яка ж вона неймовірна. В хорошому сенсі, звичайно.
– Де Сінклер? – питає натомість.
– Тут, – він сам подає голос. Вже не тремтячий, відмічає про себе Ї Санг. – Отже, всі живі. Поки що.
– Поки що.
– На щастя, прошу помітити, – з натиском промовила Дон Кіхот. – Повертаючись до роботи; ви чули, куди, м-м, воно втекло?
– До забудови, – задумливо протягнув Сінклер. – Хоча й не можу бути певен.
– Якось надто очікувано виходить, – починає вона.
– Пастка? – а закінчує думку Сінклер.
– Будь-яка аномалія – це одна суцільна пастка. – відрізає Ї Санг. Він знову тримає пошарпаний плащ у руках, все ніяк не наважуючись накинути на плечі. – І ця має бути достатньо високо рівня.
– У нас взагалі є шанси на перемогу?
– Не перемогу, а успішне виконання завдання. – виправляє Ї Санг. – Невисокі, – нарешті, відповідає на поставлене запитання.
– Такі ж, як і у всіх, – зі звичним ентузіазмом заперечує Дон Кіхот. – Просто дай спочатку шанс самому собі.
– Методи підняття самооцінки у тебе сумнівні, – він втомлено розводить руками. Ваша взяла. – Навіть якщо ми тут провалимося, місію закінчить хтось інший. Не варто намагатися стрибнути вище голови. І ні, – він знову підняв долоню, не даючи Дон Кіхот вставити ні слова, – Я не агітую вас повторювати за мною. Просто думки вголос. Не зважайте.
– На цей раз я пробачу тобі песимізм, – поглянула на нього з-під лоба Дон Кіхот. Ох, здається, очі дійсно почали нарешті звикати до темряви. – Але наступного не дозволю.
– Наступного разу не буде?
– Я цього не казала!
Дон Кіхот ображено тупає ногою. У комедіях у такому випадку зазвичай малюють пар із вух – і ні, Ї Санг не буде уявляти її... Так, добре, він уявив. Свідомість любить пограти в такі жорстокі ігри.
– Тримай, – Дон Кіхот довго зла тримати не вміє, тож десь неподалік уже повертає ненадовго позичену сокиру власнику. – Бережи її. – замріяно і востаннє проводить пальцем по лезу. – Таку чудову річ непросто дістати. Наша статура майже однакова, тож смію припустити, що в твоїй руці вона лежить ідеально.
Сінклер стискає рідну зброю обома руками. Розгублено дивиться, не знаючи, дякувати йому за випадковий комплімент, чи все ж не варто.
– Йдемо?
У цей момент одинокий місяць нарешті зібрався з силами та освітив пустир. Сяйво розлилося по галявині, даруючи нарешті змогу бачити. Картинка мов проскочила років на п'ятдесят крізь історію – покращилась, обросла ледь помітним кольором.
– Звичайно! – вигукнула Дон Кіхот вже звично усміхнено. Затримавшись на якусь секунду, вона схопила все ще застиглого в роздумах Сінклера за рукав і потягнула за собою. Щоб не загубився.
Ї Санг пустив їхню дивну пару вперед, щоб на цей раз замкнути стрій. Зі спини вони виглядали так схоже – майже одного зросту, однієї статури. Хіба що ступав Сінклер трохи обережніше.
Перше найголовніше, що Ї Санг винесе (вірніше, виніс уже) з цього завдання: незважаючи на всю присутню їй балакучість, Дон Кіхот ставиться до роботи серйозно. Вона ховається за обгорткою дитячої невинності, за якою все одно залишаються професійні навички і холодний погляд. Він хоче забути той крижаний вогник в чужих очах, але не може. Зображення випалено на сітківці ока. Таке не змивається святою водою.
Погляд Ї Санга і досі час від часу повертається до чужих рук – не вирізняючи особливо, хто є ким, просто реагує на різкі нехарактерні рухі. Чиїсь пальці вимальовують у повітрі уявну зірку. Хтось заспокійливо торкається правицею плеча. Долоня підіймається в німому питанні. Легкий жест навпроти запрошує задати його вголос.
Слова ковзають десь у просторі мимо вух. Нить діалогу загубилась одразу, тож він навіть не намагався зловити її знов. Ї Санг не слідкує за тим, куди ступає. Мовчки тягнеться за групою, знову звернувши всього себе в слух – проте на кілометри вперед чутно лише як гуде вітер і шелестить пожовкле листя.
Кроки перестають губитись у траві, змінившись на стукіт підошв по твердому асфальту. Дон Кіхот робить ще декілька і зовсім стихає – кладе долоню на дерев'яні ворота і легко натискає. Ті дозволяють увійти – радо розходяться, супроводивши це голосним скрипом.
– Ласкаво прошу всередину, – шепоче в темряву Дон Кіхот і, не утримуючись, пирхає зі сміху.
Сінклер її радості не поділяє. Ніяке світло не було потрібно, щоб побачити, як він напружено обертався на кожний звук, який йшов не від їхньої команди.
Не знайшовши ніякої підтримки зі сторони (вже вкотре за сьогодні), Дон Кіхот повертається назад і повністю відкидає втомлені створки, сміливо заходячи всередину. Немає чого хвилюватись! Аномалія знає про їхню присутність і без всякого шуму.
І навіть не довелося взламувати замок. А Ї Санг так хотів поглянути на те, як розвинутися навички незаконного проникнення його колег після денної практики.
– Тут неправильна тиша. – промовила Дон Кіхот, зупиняючись посеред дороги. – Немов немає жодного живого створіння поруч.
– Тут немає взагалі нікого. – киває Ї Санг. Він помітив це ще тоді, коли стояв серед самотнього лісу. – Окрім неї і нас.
– Навіщо аномалії винищувати цілі популяції? – погляд Сінклера досі блукав десь навколо, пильно вдивляючись у темряву. – Ця територія величезна. – він раптово повернувся назад до колег.
– Але й ця штука вміє розділятися, – Дон Кіхот оперла руку на бік. – Вона контролює кожен свій фрагмент, вкрити власною неосяжною тушею кілька кілометрів – менша з проблем.
Ї Санг киває. Але, зрозумівши, що жест у темряві навряд було помітно, додає:
– Саме так.
Сінклер рвано видихає. Інформація дійсно не для кожного. Він досі вдає, що просто дивиться навколо, хоча усім помітно, як здригається спина.
– Помстимося за кожну й кожного, – замріяно прошепотіла Дон Кіхот. – Нікому не уникнути правосуддя!
– Зараз би захистити хоча б самих себе. – безчесно збив її ентузіазм Ї Санг. – Та й з правосуддям у місті давно вже проблеми.
– Кожен, хто несе на плечах лицарський хрест, зобов'язаний... – вона не змогла договорити, бо Ї Санг підняв руки і потягнув за край чужого плаща.
– Достатньо, – махнув долонею ще раз. – Вашу честь ми радо обговоримо наступного разу. А зараз – не марнуймо час.
Ї Санг повернувся, запрошуючи дівчину знову вперед. Рефлекси, вірно? Вона їхня найсильніша картка у цій грі. Дон Кіхот зміряла його поглядом, а потім – усміхнулась і звично закинула спис на плече. Їхні очі на секунду зустрілись. Золотий блиск і найчорніший океан. Напевне, він надто швидко перервав цей момент.
Двох кроків відстані вистачило – Ї Санг поспішив наздогнати. Але Дон Кіхот не вважала повернення до роботи достатньою причиною для того, щоб продовжити мовчати.
– Ми не маємо допустити двобою в замкнутому просторі, – впевнено промовила вона. – Бій уже достатньо нерівний.
– Не те, щоб у нас був вибір. – Його дійсно ніхто не давав; все залежить від бажання лише однієї істоти.
– Буде важко.
– Так. – Йому пора позбавитись звички щоразу кивати разом із відповіддю. Вона вже давно не виконує свою початкову функцію.
– Ї Санг, – через декілька важких секунд обертається до нього Дон Кіхот. – Перевір ліхтар, будь ласка. Я свій загубила, а Сінклер – зламав. – доповнює, немов вибачаючись.
Ї Сангу не хочеться брати його знов до рук. Відчуття живих і рухливих мікроелементів все ще живе в його голові: це холодно. Мерзотно.
Без зайвих слів, він простягає руки і підносить ліхтар до грудей. Навіть звідси відчувається кислий запах металу. Пальці легко знаходять знайому потерту кнопку – ніхто не знає, скільки років ця річ пробула в експлуатації. Натиск такий самий плавний, як і завжди.
Спочатку нічого не відбувається. Дон Кіхот тільки відкриває рота, щоб висловити весь свій сум з цього приводу, як промінь світла раптово пробивається крізь туман. Туман? Немає часу дивуватись, бо він одразу гасне знов.
Вони встигають обмінятись недвозначними поглядами.
– А... – її знов перебиває преривистий промінь. Він блимає, поступово набираючись сил. Всі троє нещадно пожирають очами бідний ліхтар. Він, точно стараючись, нарешті вмикається в повну силу.
– Вау, – висловлює думку за всіх Сінклер. Десь поряд плескає в долоні Дон Кіхот.
При жовтому світлі стало значно веселіше. З'являється надія. Ї Санг дозволяє собі мрію про щасливий фінал.
Єдина більш-менш ціла будівля тут стоїть прямо в центрі. Інші – або повалені жорстокими погодними умовами, або уже давно пусті. Інколи настільки вилизані, що аж сяють чистотою.
Дверний проріз заманливо темніє і запрошує всередину, забуваючи нагадати про те, як це небезпечно. Обмінявшись ще однією серією поглядів – вони вже можуть навіть не говорити, все зрозуміло інтуїтивно – Дон Кіхот ступає до зяючого отвору. За нею чується купка вже знайомих кроків.
Вони переходять з шорсткого асфальту на гладкий кафель. Легким помахом руки Дон Кіхот просить прикрутити світло – зовсім трохи, щоб не било в очі. Вона задумливо перехоплює спис позручніше. Супутникам цього може бути не видно, але язик злегка зачіпає губу – немов хижак, очікуючий на здобич.
Тиша всередині давить. Здається, що вона скоро розчавить їх всіх – який грандіозний фінал! Аномалії навіть не доведеться бруднити руки, чи то що в неї там цього разу.
Дон Кіхот не зважає – упевнено проходить через запліснявілу арку і підштовхує ногою небезпечно похилену дошку. Ї Санг минає прохід вслід за нею, проте трохи нахилившись – дерев'яна балка над ним теж не вселяє надії. Він оглядається навколо, та в середині мертва тиша. Інтер'єр застиг у часі років зо двадцять тому і з тих пір навіть не вкрився пилом. Хіба що, де-не-де поріс дрібною травою. Вицвілий килим. Вивіска з якимсь написом – на жаль, не вистачає часу прочитати. На дошці оголошень досі прибиті пожовклі аркуші паперу. На одному – роздрукований план, тоді як на іншому – оформлений вручну наказ. А деякі взагалі не витримали тиску років і впали додолу, так і залишившись лежати під дошкою неорганізованою купою.
Окрім їхніх кроків, навколо ні звуку.
Сенсу немає, але ступати хочеться все тихіше й тихіше. Так, щоб остаточно злитися з навколишнім середовищем.
Вони минають пустий коридор. Колись тут щодня і щоночі снували люди, звертаючи то до однієї, то до іншої кімнати. Ця картина навіює дивне відчуття спокою й буденності: рівні ряди шафок, пусті стелажі, вже давно непрацюючі світильники у формі перевернутих півмісяців. Але йому вони завжди нагадували побиті тарілки...
Попереду видніється новий прохід (Наліво краще не звертати, бо винесе у нескінченний лабіринт коридорів і дверей. Можна загубитися). Чується тріск – це Дон Кіхот необережно наступила на уламок кафелю. Колись білого, а тепер – сумного й ледве сірого.
– Сама доля бажає нашого величного програшу, – шепіт лунає звідусіль, відбиваючись від вузьких стін. Ї Санг піднімає голову і дивиться вперед – саме туди, куди вказує лезо списа. – Підвал.
– Які шанси на те, що нам не туди? – питає Сінклер, хоча й точно знає відповідь.
– Приблизно нульові.
Зітхаючи, Ї Санг підштовхує застиглу Дон Кіхот вперед – він все ще не хоче виступати живим щитом. Можливо, це було актуально зазвичай, але наразі це не єдина роль для нього. Хоча не те, щоб він взагалі наймався тут актором.
Сходи до підвалу лякають затхлим спокоєм. Він начебто існує, а начебто й ні: такий тихий і страшний водночас. І з кожним кроком вони наближаються дедалі ближче. Всі почуття виють у тривозі: стаж роботи дає про себе знати. Биття серця зараз можна почути без стетоскопа.
Ще три кроки.
Ще один.
Нога готується ступити ще один – такий самий, як і сотні, тисячі до нього.
Без жодного попередження Дон Кіхот вихоплює спис. Вільною рукою відштовхує Ї Санга назад, за спину, не даючи пройти далі, а зайнятою – блокує щось, вирісше з безодні темряви. Залізо розбиває чорну масу на краплі, які знову, прямо перед очима, збираються в єдине ціле. Ця речовина повсюди – ліхтар освічує простір кімнати, але сенс вже давно втрачено: бризки звисають зі стелі й тягнуться до низу дивними сталактитами, поглинаючи під себе все навколо. Кожна крапля роспливається тисячами однакових.
Це немов дежавю: знову та сама картинка, хіба що обстановка змінилася. Все навколо знову береться чорною сажею, яку не розсіяти штучним світлом.
Ї Санг отримує ще один міцний удар у груди, який змушує його відступити ще на крок. Дуже вчасно: гостре лезо проходить в міліметрах від того місця, де він був мить тому. Рука автоматично вихоплює ніж. Залізо жадібно блищить при неясному освітленні. Від нього здіймається блідно-зелена димка.
Дон Кіхот щось кричить, але цей крик відбивається від стін десятки разів і створює нову какофонію звуків. З трансу його виводить долоня Сінклера, вчасно покладена на спину. Аж ніяк не заспокійливо – хоча так і здалося на долю секунди, – пальці стискаються і тягнуть його за комір вбік. Немов велику ляльку, яка не має власної волі.
Еміль теж щось шепоче. Забагато голосів навколо, це знову давить на мозок. На якомусь примарному бажанні Ї Санг розрізає частину ворожої плоті навколо – і в трансі споглядає, як та зростається знов. Над головою свистить кінець списа, десь збоку літає сокира. Який сенс боротьби? Він думає так, а ніж продовжує жити власним життям, виписуючи загадкові візерунки і ріжучи повітря.
Нога Дон Кіхот заляпана чорним вище коліна. Матерія згущається, згортається навколо, починаючи нагадувати величезну пампушку. Бесформенна і м'яка. Немов у трансі, Дон Кіхот розтрощує її на друзки – та це нічого не дає, лише розпалює вогонь боротьби. Сінклер підхоплюється і біжить назустріч, та зустрічається лише з напрямленим на нього лезом і абсолютно ясним поглядом. Вона намагається заспокійливо посміхнутись, але цівка крові з куточку губ руйнує єдину спробу. Вона не може поворухнути ногами, але наполегливо це ігнорує. Лише дивиться на обох і беззвучно шепоче: "Довіртеся". Ї Санг мовчки дивується, як він взагалі це зрозумів. У серці зіткнулися два почуття: полегшення і дивного, давно забутого болю.
Аномалія бурлить всім тілом, радіє і здригається так, що відчуває вся земля. Дон Кіхот мляво відкидає деякі з її шматків, але вирватись не намагається. Кошачі очі невідривно слідкують за кожним рухом істоти. Рука не сміє відпустити спис.
Тліючою чорною лавою аномалія захоплює усю ділянку перед ними. Вона ігнорує Ї Санга й Сінклера, натомість купчачись у метрах перед ними. Нестримна, мов хвиля, і змітає все на своєму шляху. З самого початку у них не було жодного шансу.
Було гірко бачити, як чорне ніщо поглинає сам простір перед ними. Крик Сінклера знову й знову відбивався у вухах. Вони нічого не могли зробити. Вони такі жалюгідні, чи не так?
Коридор знов пустий, немов нічого тут і не траплялося. Не було бруду навколо, кафель аж сяє чистотою. Ніякого пилу й ніякої згадки про те, що було тут секунду тому. Сінклер нарешті виривається з чужих рук – коли Ї Санг взагалі встиг схопити його? – і спішить до підвальних сходів. Там, трохи нижче, на якійсь третій сходинці лежить одинокий спис. На ньому ні крові, ні бруду – навіть стародавня іржа зникла безвісти.
Перед ним нікого немає. Ї Санг відчуває озноб – незнайоме відчуття тривоги з'їдає його з середини. Дон Кіхот. Немає. І це так... Неправильно. З роками він звик втрачати компаньйонів: все ж таки, жодна з їхніх смертей не була справжньою. Ні, не зовсім так – бо ж жертви варто шанувати – вони не втрачали життя, а всього лише вмирали. На певний час. Це було більше схоже на сон. Чи радше кошмар.
– Дон Кіхот! – Еміль знову і знову, мов у трансі повторював чуже ім'я, але сенсу не було. Між ними лишилась лише темна безодня й закриті двері підвалу.
– Досить, – шепоче в підлогу Ї Санг. – Досить! – він переходить на крик. Луна знову ласкаво підхоплює новий звук із собою. Еміль закляк, не дозволяючи собі промовити навіть слово. – Вона сказала довіритись.
Сінклер винувато опустив руки, а з ними – і блискучу сокиру. На язиці вертілися десятки слів, які так кортіло виказати, озвучити, скинути баласт. Та він не смів. Лише мовчки стояв і гіпнотизував двері десь далеко внизу.
– Дон Кіхот не вміє брехати, – прошепотів в нікуди Ї Санг. Це могло бути схоже на спробу заспокоїти Еміля, та насправді ці слова були значно важливіші йому самому. – І не має права.
– Аномалії неможливо контролювати, – підняв загрозливий погляд той. – А мені знову доводиться стояти тут, склавши руки. – він гірко посміхнувся.
– Дон Кіхот знає, про що говорить.
– Так, – погодився на диво легко. – І зовсім не знає власних меж. – перевів погляд на забутий спис. Рука сама потягнулась до нього й огладила лискучий метал.
Ї Санг невідривно дивився на цю коротку сцену. Він розумів, він повністю погоджувався з чужими словами, але? Дон Кіхот казала довіритись.
– Вона надто легко кидається в бій, – Ї Санг мовчки слухав. Йому нічого було додати. Вони з Дон Кіхот вперше працюють разом. – Ніколи не думаючи про наслідки. А найголовніше, – Сінклер несвідомо утримав драматичну паузу, – Вона не чекає цього від інших.
Еміль умів бути... Таким. Сьогоднішня ніч розкриває кожного з них з якісно нового боку.
– Ти дійсно вважаєш, що варто? – Ї Санг не уточнював. Потреби й не було.
– Звичайно, – знизав плечима Сінклер. – Але це моя думка. До своєї ви маєте прийти самостійно.
Він несміливо підняв спис – оперши лезо о землю – той виявився значно важчим, ніж здавався в руках Дон Кіхот. Лезо накреслило криву ламану на сходинці з противним скрипом. Ї Санг прослідкував за утвореною лінією: як вона зривалась і ламалась на половині шляху, стикаючись з самою собою; які потворні візерунки вимальовувала.
– Значить, цього разу наші думки співпадуть. – це не його порив, він просто вкрав ідею. Щось знову гірко стрепенулося на душі.
Вони водночас повернулись до дверей. Звідти не долинало ні звуку.
– Чи можу я попросити останню дуже егоїстичну послугу? – Сінклер підіймає голову на чужий голос. Киває. – Ти вже зрозумів, що я збираюся зробити, чи не так?
Він знову киває і робить крок назад. Без жодного звуку. А Ї Санг лише вдячно дивиться. Лише перехоплює ніж понадійніше і спускається сходами вниз. Під підошвою починає рипіти сухий пил. Закинувши голову, Ї Санг востаннє вирехоплює погляд Сінклера, який підбадьорливо махає рукою і немов шепоче, що зовсім не ображається.
І все ж, Ї Санг егоїст. Як добре, що йому досі на це начхати.
Сходи застережливо риплять, і кожна хоче долучитися – дістатися дверей безшумно просто неможливо. Кроки поступово сповільнюються. Рука обережно, але зовсім не боязко оглажує порізані часом стіни. Ї Санг нарешті дістався самого низу. Застиг перед залізними дверима.
Це була чарівна мить тиші й повного спокою. Тільки він зайде всередину, все обірветься. Приємно, що їхній сьогоднішній клієнт не залишає по собі зайвої крові.
Рука злегка натискає на поверхню дверей. Ті, очікувано, незамкнені. Ї Санга не лякають темрява й самотні тіні, лише одне: самотня тиша. Він був би радий знов почути нажаханий вереск десь поруч чи вологий плюскіт шуканої аномалії. А натомість його стрічає квітуче нічого.
Місцевий підвал теж свого роду лабіринт. Повний пустих коробок, брудного пилу й стелажів. Місцеві ліхтарі більше нагадують бочки – їхнє незнайоме скло радісно блимає у відповідь на його ліхтар. Тут більше немає джерел світла. Вони його лише відображають і повторюють.
Ї Санг обирає шлях навмання і просто йде. Крокує. Оминає особливо глибоку калюжу. Він намагається знайти серед цієї гнітучої тиші хоча б один-єдиний звук окрім власного дихання і стукоту серця.
І таки знаходить.
Глухі удари не належать його серцю. Вони занадто голосні й ритмічні. Ї Санг ледь не спотикається, коли біжить вперед. Він відчуває, як задихається. Повітря навколо замало, воно надто розріджене! Яка різниця, що чекає попереду.
Ї Санг вилітає з-за повороту і потрапляє в розлогий коридор. Він тут вже був, радісно шепоче підсвідомість, це місце вже минали. А попереду?
Перед очима Ї Санга застигла картина: Дон Кіхот голими руками вбиває безликий чорний образ прямо в кафель. Аномалія нарешті явилась їм у свідомому вигляді: страшна, покручена людська фігура. І кулак Дон Кіхот раз за разом знищує цей чорний скелет. Він пробив облізлий череп. Густа матерія висить плямами на всьому – кожному окремому пальці, руці, рваному одязі і обличчі.
Хочеться крикнути, що його не можна просто розбити; це не людина, не жива істота, лише пуста оболонка! Але голос не слухається, а ноги навіть не сміють поворухнутися. Ї Санг застиг на місці, як застаріла воскова фігура.
До вух долинає парад різних звуків: важкі удари, чуже дихання, поламаний, покалічений сміх, що рине прямо з розірваного рота. Аномалія не розуміє, в якому вона зараз положенні. Хоча, чесне кажучи, навіть Ї Санг їй зараз цього не пояснить.
Рука Дон Кіхот пробиває чужу грудну клітину – вірніше, місце, де вона мала б бути. Всередині пальці стискають щось липке і цілком реальне. Мороз йде по шкірі Ї Санга, коли він чує – ні, він справді відчуває – кожен чужий рух. Як рука в'язне у чорному слизі, як вона борсається там, хапаючи там щось матеріальне.
Без жодного слова Дон Кіхот опускає погляд на залишки життя під нею. Вона дивиться на роскішну в минулому аномалію як на комок нечистот. Хоча, вона так і виглядає – понівечена й розбита. Проте кривий рот досі тримає ненормальну, хвору усмішку.
З-під руки роздається хруст. Щось липке, густе й вологе виривається з грудей аномалії. Вона не перестає сміятися, починаючи все голосніше й голосніше. Без попереджень, нога Дон Кіхот опускається на викривлене обличчя. Один раз. Два. Три. Череп трощиться в друзки, звук ламається до ледь чутного скиглення. Дон Кіхот зміряє поглядом фігуру. Та вже не жилець. Нутрощі розлиті по колись чистому білому кафелю. Подоби кінцівок заломані під неприродними кутами. Щелепа зламана і надійно вкатана в бетон.
– Досить, – Ї Санг тихо підходить і кладе руку на голову Дон Кіхот. – Це кінець.
– Я... – їй не дають договорити. Ї Санг заперечливо качає головою.
– Робота виконана, – каже він і водночас із цим забирає руку. Тепле відчуття чужого волосся під долонею випаровується слідом.
– Я обіцяла, що всіх захищу, – фірмова усмішка Дон Кіхот повертається на втомлене обличчя. – Обов'язок лицаря номер п'ятдесят шість: завжди дотримуватись своїх обіцянок!
– Ти дійсно цитуєш лицарський кодекс на пам'ять? – Ї Санг поглянув на неї з ледь помітною недовірою.
– Ні, число я тільки що придумала.
– Зрозуміло.
Застигла незручна тиша. Ї Санг не мав бажання підтримувати діалог і стояв, безцільно втупивши погляд в підлогу. Може, він розглядав його у безцільних пошуках однієї-єдиної золотої гілки? В будь-якому разі Дон Кіхот, як завжди, поспішила виправити ситуацію:
– Куди подівся Сінклер? – спитала вона, покрутивши головою і не знайшовши знайомого поряд.
– Лишився нагорі. – він безшумно переступив через розбитий майже-труп аномалії, яка досі силилася зробити хоч один подих, але відсутність приблизно сімдесяти відсотків її нутрощів та тіла загалом давали про себе знати. У людських мірках це як би хтось намагався дихати без легенів і горла. А можливо, навіть і без носа.
Ї Санг скривився й кисло оглянув пацієнта, який розкинувся навколо. Якось занадто навколо, на його думку. Трактування мистецтва у Дон Кіхот сумнівне. Він покрутив ніж у руці, але не знайшов причин добивати щось настільки понівечене – якась хвилина, максимум півтори, і ця сумна чорна купа перетвориться на ще сумнішу тінь та спогад. А він поки має час на значно важливіші речі. Присівши на одне коліно, Ї Санг упевнено встромляє руку у саму гущу цих мертвих залишків. Відчуття не надто приємні, але значно кращі за ті, що були раніше. Це навіть приносить легку тінь задоволення. Яскравий золотистий блискіт вже знаменує щасливий фінал.
– Йдемо? – він підняв голову і знову подивився в бік Дон Кіхот. Протяг ласкаво грався з полами її пальто – понівеченого не менше за аномалію, відмітив про себе Ї Санг. Але власниця не звертала увагу на такі дрібниці, надавши перевагу безрезультатному вискоблюванню мікроскопічних порошинок з голови.
– Так-так! – Дон Кіхот відкинула кілька волосинок з обличчя і з готовністю озирнулася спочатку на сходи, а потім – на Ї Санга.
Він просто обережно обійшов востаннє булькнувше тіло і, навіть не подарувавши йому останній погляд, наблизився до Дон Кіхот. Критично оцінивши чужий зовнішній вигляд, він одним рухом зняв власний плащ і сухо простягнув його вперед.
– А? – абсолютно не розуміючи, подивилися на нього у відповідь на цей жест доброї волі.
– Поглянь спочатку на себе, – Ї Санг обвів поглядом ледь живий плащ і не менш пошарпану сорочку. – Пожалій очі Сінклера.
– Йой, – рефлекторно спробувала сховати один з особливо понищених рукавів Дон Кіхот. Це дало небагато. – Дякую. – вона прийняла елемент одягу і, кілька секунд потримавши його в повній невірі, нарешті накинула на плечі. А старий – сумно оглянула і згорнула. Родіон підлатає.
Калюжа за ними видала ледь чутний, але на диво сміливий хрипіт – напевне, створювала там собі посмертні бульбашки.
Ї Санг абсолютно проігнорував її несвідомі старання привернути до себе увагу. Просто мовчки попрямував до сходів. А Дон Кіхот, востаннє обернувшись до чорної купки, помахала їй рукою. Можливо, та розчаровано булькнула їй у відповідь – а може, їй лише здалося.
Вона нагнала Ї Санга майже нагорі. Він зупинився, щоб кілька разів вдарити по стіні – Дон Кіхот зацікавлено глянула на це заняття, вирішивши для себе, що це якийсь секретний шифр, – і знову пішов. Пропускаючи кожну другу сходинку. Дон Кіхот також спробувала, але не змогла – вони тут виявилися неприємно високими.
– Ох, ви нарешті... – роздався не надто впевнений голос згори. Сінклер перегнувся через тонкі перила – варто було тим небезпечно скрипнути, як він миттєво відлетів назад. – Дон Кіхот! – все ж вичепив за ті долі секунди він. Луна від його дрібних кроків трохи наблизилася.
Сінклер старанно чекав їх на тому самому місці: ані кроку назад. Він нетерпляче переминався з місця на місце, чекаючи обох. Забутий спис одиноко валявся на підлозі за ним.
Він точно хотів щось сказати, але собі не дозволяв. Потреби все одно не було – всі емоції були написані на обличчі. Полегшення, переляк, захоплення і страх – переплелося все.
Дон Кіхот, оцінивши картину перед нею, втомлено зітхнула і широко розкинула руки, запрошуючи Еміля пройти вперед. Він з незрозумілим переляком подивився спочатку на неї, потім на руки, а потім – взагалі на Ї Санга: певно, шукаючи підтримки. Той, ясно даючи зрозуміти, що це абсолютно не його проблема, підіймає руки й робить крок назад. Він тут не при справах.
Дон Кіхот на це лише кидає пронизливий і повний сенсу погляд. Кому потрібна азбука Морзе та жести, коли вони досягли такого рівня комунікації. Ї Санг тримає оборону і мовчки дивиться у відповідь.
– Вперед, – повертається до Сінклера Дон Кіхот і трохи веде головою вбік: мовляв, давай вже. Час, на жаль, не нескінченний.
Він робить невпевнений крок уперед і нарешті падає в чужі обійми. Він не тисне, аж ніяк ні – але Дон Кіхот все одно по інерції відступає назад. Завеликий плащ спадає з правого плеча. Рука заспокійливо торкається чужої спини. Вони простояли так секунди зо три, а здавалося – вічність. Нарешті, Еміль кліпнув очима, бентежно здригнувся і повільно забрав руки.
– Дякую? Напевно, – він повів плечем і втупився в підлогу.
– Обов'язок лицаря номер... – з чистим захопленням починає Дон Кіхот, але:
– На сьогодні обов'язки у цього лицаря скінчилися, – втомлено перебиває її Ї Санг. Лицарської тематики йому на сьогодні досить. – Хіба що останній – повернутись в порядку. – він вичіплює кілька необережних порізів на чужій шкірі і лише тихо зітхає. Під гнівний мовчазний протест Ї Санг кладе руку на її плече і, зловивши погляд, самими очима веде в бік дверей: на вихід з цього мерзотного місця.
Дон Кіхот відкриває рота в бездумному пориві, хоче щось сказати – але передумує, варто лише чужій долоні опуститись. Її тепло не відчути крізь товсті шар тканин, але вага приємно заспокоює.
– Добре, – вона відводить погляд. Водночас обережно підхоплює впавшу частину плаща і, в різкому й ексцентричному повороті, накидує його назад. – Повний вперед! – вона підхоплює покинутий спис і спрямовує його прямо в бік виходу. Протяг приносить задоволений свіжий вітерець, який радо підхоплює в порив кінчики розпатланого волосся.
Луна від їхніх кроків більше не відчувається такою пригнічуючою і фатальною. Розмова безмовна: Ї Санг веде рукою вбік, показуючи шлях; Дон Кіхот – безболісно б'є Еміля під ребра; він – беззлобно відповідає. Вся важкість тиші в раз спадає. Вона оживає, вперше за стільки років наповнюється звуками. Спис жорстоко дряпає кафель. Резина підошви захопливо поскрипує при ходьбі. Не помітивши, Ї Санг збиває невеликий стос паперів – і, особливо не думаючи, розкидає його ногою. Їхнє дихання чути повсюди. Сама будівля радіє й світліє – хоча, насправді, то лише місячне сяйво лине з пустих вікон.
Ї Санг зупиняється і повертається, коли вони минають дверний прохід. Тепер він може якісно оцінити вигляд – побите скло, сітка тріщин в бетоні і плями іржі. Це місце продовжить чекати... Когось, або чогось. Але точно не його.
Ї Санг знову дивиться вперед. Десь недалеко, кроків за десять від нього, про щось зацікавлено шепочуться Дон Кіхот та Сінклер. Можливо, варто передивитися свої претензії що до жовтого кольору. Він дозволить собі трохи розширити рамки щорічних норм. Але лише трохи.
Нехитра посмішка ховається за кашлем.
Дон Кіхот махає йому рукою і зникає за воротами. Їхній скрип тепер так надихає. Ї Санг більше не повертається – лише змахує непотрібну посмішку з обличчя і йде. Рука ностальгічно торкається нерівності воріт і відпускає й їх.
– Там щось сталося? – Еміль перепитує, коли Ї Санг нарешті їх наздоганяє.
– Ні, – він не вважає подробиці за потрібне. Співрозмовнику більшого й не треба.
На тому ж пустирі, де кілька годин тому сяяв фарами їхній автобус, тепер заяв чистий асфальт.
– Чи є у когось уявлення, о котрій годині наступає "наступний ранок"? – саркастично кидає питання в пустоту Ї Санг.
– Цьому лицарю вже все одно, – Дон Кіхот глухо падає прямо на землю й замотується у плащ.
– Думаю, у нас не менше шести годин у запасі. – бурмоче в задумі Ї Санг, поки оглядає місце на предмет хоч чогось, на що можна присісти. На жаль, поруч такого не виявляється.
Щось м'яке торкається його ноги – Ї Санг трохи здригається – а коли опускає погляд, бачить простягнутий згорток.
– Сідай, – Дон Кіхот наполегливо тримає власний розірваний плащ на витягнутій руці. – Тебе це теж стосується, – кидає вона одиноко стоячому неподалік Сінклеру.
– Дякую. – обмежується Ї Санг і присідає поруч на м'яку тканину. Власний чомусь завжди здавався значно жорсткішим. Він не каже більше ні слова, закидуючи голову і намагаючись знову знайти улюблене сузір'я серед пошматованих хмар.
Він чує, як Сінклер влаштовується неподалік. Дон Кіхот щось знову шепоче йому, і це перетворюється на завзяту текучу бесіду. Вони обоє не вміють тримати рота на замку. Але ж у даній ситуації це не так вже й погано, чи не так?
Вирішувала годину настання ранку наступного дня Харон – і дня неї це виявилася шоста година. Самотні фари автобуса освітили сіре непробудне довкілля. Збоку, з-за дороги, Дон Кіхот радісно помахала знайомій рукою під акомпанемент зітхання Сінклера. Ї Санг у цей час покірно дрімав десь зовсім поруч.
– Доброго ранку, – прошепотіла йому на вухо Дон Кіхот з одного боку, поки Сінклер з іншого тирсав його бідне плече.
Ї Санг болісно розкрив очі і озирнувся навколо затуманеним поглядом. Дон Кіхот приснула зі сміху, але швидко відкашлялася, ховаючи посмішку за стиснутим кулаком.
– Час прокидатися, – сказала вона вже значно голосніше і піднялася з колін. Рука дбайливо обтрусила наліплий за ніч пил. – Робота офіційно завершена!
Сінклер простягнув Ї Сангу руку, допомагаючи піднятися. Він обов'язково доспить свої зароблені чесною працею п'ять годин сну в салоні автобусу.
Двері скрипнули. Харон провела поглядом всю трійцю і, не дочекавшись навіть, поки вся сядуть, натиснула на педаль.
Ї Санг знову зайняв останній ряд крісел. Але тепер не сам. З правого боку він відчував теплу присутність Сінклера, а з лівого – Дон Кіхот, яка безчесно впустила голову йому на плече й спала. Напевне, він... Не проти.
Бо він досі має право на свої п'ять годин сну.