Chapter Text
Сліпий бачить незриме
(Віктор Гюго “Людина, котра сміється”)
Ранок зустрів Елізу темрявою.
За останні п'ять років дев'ятирічна Лізі, як ніжно називають її батьки, звикла до вічної темряви. Вона любила цей світ руками: знала кожну щілину в шорсткій поверхні стіни біля ліжка спальні, могла на дотик визначити, хто з друзів прийшов у гості і зі спини закривав її очі руками, граючи в улюблене "Вгадай, хто?". Вона навчилася уявляти свою зовнішність і те, як виглядають її батьки і друзі, перебираючи пальцями локони співрозмовника, знайомлячись знову і знову з обличчям навпроти. У такі хвилини Еліза уявляла себе великим художником, що малює свою картину світу, неповторну і недосяжну іншим. Темрява вже стала вірною подругою, що давно не лякає, а навпаки — оберігає, за словами Вінса. Елізі іноді здається, що друг настільки ненавидить навколишній світ, що з радістю відмовився б від можливості його бачити. Такі розмови спочатку бісили дівчинку, але згодом вона збагнула, що не може засуджувати хлопця, йому важко любити суспільство, яке ставиться до нього, як до сміття.
Згадавши друга, Еліза сильніше стиснула ковдру. Чужий біль з дитинства відчувався власним. Несподівано її обдало холодом з того боку, де, ймовірно, знаходилися вхідні двері.
— Елізі, ти вже прокинулася? — м'яким голосом запитала медсестра.
Почулось човгання жінки до ліжка. За декілька місяців у лікарні, Еліза запам'ятала, що такий звук характерний змінному взуттю медперсоналу, але це зовсім її не цікавило. Тільки не цієї хвилини. Не видаючи ні звуку, вона продовжувала стискати ковдру до оніміння пальців. Сьогодні особливий день і ніхто не знає точно, що він їй принесе.
— Гей, — дотик прохолодної долоні до чола змусив підлітка скулитись — ти чого трясешся? Боїшся?
Повернувшись на чужий голос, Еліза спромоглася запитати тільки те, що справді було зараз важливо:
— Пробачте, а мама вже прийшла?
Незабаром їй знімуть пов'язку, останню завісу, що з'єднує її зі звичним життям. Єдине, чого Елізі хотілося б, це почути запах парфумів мами, обійняти її, переконатися, що світ не впав і не перекинувся за останні тижні.
— Звичайно, вона зараз у кабінеті лікаря. Обговорюють план реабілітації. Зараз покличу, — коли звук кроків практично стих, медсестра різко обернулася, намагаючись підбадьорити пацієнтку. — Не хвилюйся сильно. Доктор Маккензі – найкращий. Вже сьогодні ти зможеш побачити обличчя мами. Хіба не чудово?
Двері зачинились за жінкою. Еліза не була впевнена, що вона готова до того, що може її чекати в новій реальності. Медсестра мала рацію, побачити обличчя мами, тата і Вінса — справжня мрія, але разом із цим Еліза має наново познайомитися з усім іншим: предмети, люди, місця…
"Вже сьогодні" — страх огидно відгукнувся в голові дівчинки мелодійним голосом.
— Сподіваюся, Вінс помиляється. Він же може помилятися? Будь ласка… — пошепки питала у темряви Еліза, вкриваючись ковдрою з головою.
За кілька годин в палаті стало достатньо шумно.
— Перші дні буде складно. Як бачите, операція пройшла успішно, тому є велика ймовірність, що зір повністю…
Натхненний голос лікаря потонув у білому шумі. Елізі було не до його прогнозів, рекомендацій тощо. Теплі обійми батьків були куди важливішими. Тепер вона може їх вивчити очима. Поки що вони виглядали як дві розпливчасті плями. Доктор Маккензі довго пояснював, що це тимчасово, з кожним днем Еліза буде розрізняти більше деталей. Вона звикне. Це було й неважливо, дівчинці було досить затишного кокона, який дарували, зазвичай, теплі мамині руки. Говорити про це вона чомусь соромиться. Заспокійливе погладжування батьківських долонь по спині дочки і ентузіазм у голосі батька були промовистішими за будь-які слова. Будь-які коментарі та припущення дівчинки могли знищити мрійливу атмосферу в палаті.
“Я рада, що вони такі щасливі!”