Work Text:
Колись вони були щасливі. Вони були щасливі, коли разом вчилися, ділили однокімнатну квартирку на двадцять квадратів і випахувалися на роботі весь час, коли не вчилися. Вони були щасливі, коли цілувалися в цій самій квартирці по вечорам, ділили одну цигарку й засинали в обіймах на продавленому матраці. Колись вони знаходили час один на одного.
Одного вечора, після майже вже не звичайного поцілунку в чоло від Казухи по приході, він відчув новий запах. Його несподівано ошелешела думка — він просто не знає чим зараз займається коханий і де проводить час. А чи коханий все ще?
Вони більше не розмовляють, звісно говорять, «доброго ранку» і «добраніч» щоранку і щовечора є рутиною, якщо вони звісно пересікаються цього ранку і цього вечора… Звичними стали такі ранки, коли він прокидається в ліжку сам, зустрічаючи порожнечу, як на ліжку поруч, так і в квартирі загалом. Також часто повторювалися вечори, коли Казуха приходив додому настільки пізно, що Скарамучча вже просто мав лягти спати, бо зранку прокидатись рано.
Але вони вже давно не мали нічних розмов до ранку, тиснучись одне до одного і заспокоюючи погладжуючи, куди дістануть. Ба, навіть розмови за їжею стали рідкістю, як і сама ця їжа розділена поміж них двох.
Вони більше не обіймалися. Скільки років тому вони востаннє провели вечір в обіймах за переглядом якось легкого фільму чи затишної розмови? Чи знали вони тоді, що це буде востаннє?
Через декілька днів, Скарамучча таки спробував запросити коханого на вечерю, щоб провести час разом. Можливо не так, як раніше в крихітній кухонці, нашвидкоруч приготувавши напівфабрикати, що тоді здавалися витвором мистецтва й були ледь не єдиною їжею за день. Можливо, не так, як тоді, можливо, без присмаку щастя.
Але Казуха не знайшов вільного вечора в найближчі тижні. Кожного дня Скарамучча питав чи зможе він сьогодні, а чи не з‘явилась вільна хвилинка в п‘ятницю, а вихідні? Зможеш звільнитися раніше на вихідних? І кожного разу отримував винувату посмішку й тихе «ні, на жаль», хоча жалю там і не було.
Щастя не лишилося зовсім і влаштовувати щось вже перехотілося. Проте лишати все так, як є, як вони жили вже з десяток років до цього, не хотілося. Коли він згадав, як саме було раніше, те, що вони мали зараз, здавалося дешевою пародією зовсім без душі.
Наступною спробою стало застати Казуху зранку, готуючи сніданок, навіть якщо й готувати Скарамучча ледь вмів. Раніше вони їли це залюбки, бо важливою була зовсім не їжа. Очі горіли коханням, ноги ненавмисне перепліталися, та й самі вони все тулилися ближче один до одного, насолоджуючись кожним доторком.
Тепер же він, навіть не поглянувши в тарілку, проспівав, що не має часу й перекусить на роботі. Дочекатися його після неї стало для Скарамуччі важкою задачею після раннього підйому й важкого робочого дня — очі все злипалися, але він чекав і чекав.
Цього разу не було навіть поцілунка у лоба, Казуха одразу попрямував до душа, навіть не помітивши вже-не-коханого на канапі навпроти прихожої. Так само ліг, вкрившись ковдрою і, вимкнувши тьмяне світло, заснув, лишаючи Скарамуччу мовчки сидіти, втупившись в нікуди.
Тієї ночі він так і не заснув. Тепер він не міг згадати, коли вони востаннє по-справжньому цілувались. Так, щоб дух перехоплювало й шкіра вкривалась мурахами. Так, як колись давно цілувались кожен день, викарбовуючи ці хвилинки.
А коли він востаннє заплітав волосся Казухи? А коли востаннє ходив на його презентації? А коли засинав водночас з ним? А коли рахував родимки? А коли вони разом збирали осіннє листя? Коли робили хоча б одну з тих речей, які колись робили ледь не щодня? А коли… закінчилось це колись? Коли вони востаннє кохали?
— А ти мене кохаєш? — таки спитав Скарамучча за декілька днів, схопивши Казуху за рукава зранку.
Відповіді він так і не почув.
Колись вони рятувались один в одному. А тепер чи хоча б були потрібні? Болюче усвідомлення стискало серце все сильніше.
Рятувати давно вже нічого.