Work Text:
— Хееей, Бахі..
— Не починай. - дівчині достатньо почути цей тон, щоб все зрозуміти.
— Ну Хі~, ти ж така розумна! Допоможи разочок, га? - азартно мовила Хікару, - А я тобі потім льодяник куплю! Домовились?
— Ні, ти ж нічого не робила весь тиждень! Не було часу зробити англійську? Це ж не перший раз ти просиш мене про таке. Минулого тижня алгебра й геометрія, цього тижня хімія й англійська, а сьогодні лише середа!! Таким темпом я вже буду тобі не подругою, а гдз без інтернету.
— Це останній раз, обіцяю! Після уроків куплю тобі полуничний льодяник, а завтра ми підемо в магазин за новим томом твоєї улюбленої манги. Тільки допоможи мені, будь ласочка. - Езакі була готова на все, аби отримати бажане, про те було достатньо звичайного "будь ласка", і Бахі вже розсипалась на мільйони дрібних шматочків, які треба було б збирати по всьому шкільному кабінету.
— Ловлю на слові. Завтра у нас..24 лютого? От одразу після занять я заберу увесь твій час, і відмови не прийматимуться. - легко посміхнувшись, дівчина відкрила свій зошит, щоб втрятувати декого від лебедя в щоденнику.
Вони були подругами з дитинства. Якось, Кару забула іграшкового дракона на дитячому майданчику, а повернувшись, знайшла дещо більше.
Ці двоє були зовсім різними, але у той самий час занадто схожими. Одна була спокійна, добра, чуйна а інша буйна, весела, завжди у центрі уваги. Їх поєднали спільні захоплення, мрії, а з часом й спогади.
Багато років тому, 14 лютого якийсь хлопчик з паралельного класу подарував Бахі цілу коробочку льодяників у формі серця, з полуничним смаком. Того ж дня, Хікару забрала собі половину зі словами «не псуй своє личико, а то більш ніхто такого не подарує».
Ви справді думаєте, що вона за це хвилювалась? Ні-ні, якби й хвилювалась за щось, то лише за те що прямо у неї з під носу уводять людину, якій дівчина хотіла віддати своє серце. Саме це вона й збиралась зробити сьогодні, після занять.
— Знаєш, я люблю цей смак.
— Чому? - нерозуміючи спитала Хі.
Езакі привела її до старої, покинутої будівлі. Раніше це був дитячий садок, але багато років тому, сталося лихо, через яке про це місце навіть не згадують. Тут окрім них, нема нікого. Жодних зайвих людських очей і вух, що могли б завадити.
— Солодкий присмак змішався з цим морозом. Відчувається як ягідний лід. Нагадує мені про літо, а літо про тебе. Ти завжди така сонячна й тепла... поряд з тобою не буває холодно.
— Хах, такого мені ще ніколи не казали. Сприймати як комплімент? Чи ні?
— Ні.
— А як?
— Як зізнання.
— У коханні?
Між ними повисла тиша. Що робити? Відповісти, що так? Ні, а якщо це не взаємно? Якщо вона втратить їі? Вже було пізно про щось думати.
— Слухай, я-
— Нічого не кажи. - перебила Кару, ледь стримуючи сльози, - Я не підготувалась до відмови. Давай ти мені завтра відповіси, добре?
— Добре.
Після цього вони майже не розмовляли. І так само тихо, розійшлись по домівках. Ох, чорт, а якби вона відповіла взаємністю? Всеодно завтра доведеться зустрітися. Від цього не втекти.
Ранок 24 лютого. Бахі прокинулась не від будильника, а від метушливих батьків, що не могли знайти якісь документи у сусідній кімнаті. Перше, що вона побачила, це купу повідомлень від подруги. «Хі, ти як?», «З тобою все добре?», «Ти зараз вдома?», «Будь ласка, подзвони коли прокинешся».
"Чому стільки повідомлень? Що трапилось? Тільки-но прокинулась, але вже щось пропустила. Невже сьогодні відмінили заняття? Бути не може." - трохи подумавши про це, вона не витрачаючи часу почала дзвонити їй.
Гудок...
— Ало?
— Бахі, ти ціла? З тобою все добре? Ти збираєшся кудись їхати? - на іншому боці слухавки була чутна паніка.
— У сенсі? Куди їхати? Кару, якщо це якийсь жарт, то він не смішний.
— Які ще жарти? Я робила вночі географію, як раптом щось бахнуло так, що аж вікна затрусились. Нас бомблять. Хі, бережи себе. - останні слова, після чого дзвінок обірвався.
"Хто вбиває? Чому? Де ти, Кару? Що відбувається?" - так багато питань без відповідей. Але всі вони зникли, як тільки мама увійшла до кімнати зі словами "Доню, збирайся. Треба тікати, поки не пізно". Тоді вона почала хутко збирати все найважливіше до рюкзака: одяг, що першим попався під руку, зарядку для телефона, гроші, навушники, воду, печиво, яке повинна була з'їсти на обідній перерві, разом з подругою. І блокнот. У ньому, були зібрані фотографії з Езакі, й записи про кожну їхню зустріч.
Далі все як у тумані. Вони сіли до машини, і рушили кудись... Куди? Неважливо. Її турбувало лише одне «Де моя Кару». Від неї не було жодного повідомлення після того дзвінку.
З того дня пройшов рік. Хі нарешті повернулась додому з чужини. Від Езакі досі не було жодної звістки, наче та просто зникла. Кожен раз коли вона питала про подругу, всі лише пожимали плечима, і більше нічого.
На вулиці досить прохолодно, як тоді. Половина їхнього міста повністю знищена. Одні будинки згоріли, інші просто стали подібні руїнам. Та й від школи нічого не лишилось. Людей дуже мало, рідко зустрінеш когось дорогою додому. А на кладовищі значно побільшало пам'ятників, перед якими майже не було квітів. Деякі підписані, а якісь невідомі. Зараз посеред цих сірих фарб видніється молода дівчина, що стоїть нерухомо перед однією з могил. А на могилі тим часом, лежить рожева коробочка, яка доверху заповнена фантиками від цукерок.
Від тих цукерок, у смаку яких тепер завжди буде відчуватись смак морозу в лютому. Смак..23 лютого 2022 року.