Work Text:
То був жах!
На льоду чулись зойки нещасного парубка, поки водночас далеко десь грала милозвучна, новорічна мелодія, а він наче як грім у чистому нічному небі верещить, лякаючи всіх відвідувачів:
— Вуа-ах!!!! О матір рідна! Тримайте мене п'ятеро, я зараз по-о-о-о-мру!!!!!
Та після цього на всю ковзанку відгукалось гупотіння — то він у який раз навернувся на кризі: перерахувати більше не було можливим. А з боку на нього регочучи витріщався блакитноокий хлопак.
— Та ти, йолопе, хоч би виручив! Ластівки собі робиш, викружляєшся, молодець великий! — Вопить ото, тай їли-їли встає, охає і ахає. — Якщо сильно хотів повихвалятись переді мною, міг і не купляти зайвий квиток, я б подивився з-за паркану. Тільки гроші дарма витрачаєш...
— Який ти жорстокий, Нікі! Я все для тебе, а в відповідь отримую лишень негатив. Ну ж бо, підіймайся, а то тут теревені розпускаєш! Зара все вийде.
Той підлітає, немов би лебідь на воді пливе, підійма та грайливо ляска по плечу, мовля «Не турбуйся ти так», тримаючи за холоднющу руку, та, як лис отой, сміхається, аж усі 32 зуба видно. Що казати: від них була не тільки посмішка, а й почервонілі пухкі ланіти од морозу, які так нагадували лисячий рудий писок.
— Долоні в тебе як у жабці. Такі самі студені. Зморозився стіки на вулиці сидіти певно, так? Ну, нічого. Розігрієшся.
— Тільки не каж-О-оу-УА!!!
Вийшла несподіванка — вони зчепилися, і йолоп той, почав розганятися. Спочатку помалесеньку... Потім середненько... А потім погнав, як ракета! Ну точно шинкував кров'ю нещасного. У Нікі аж волосся дибом стало! Коліна покосилися; в очах вогні ліхтарів поплили. Не готовий ще до такого, забагато подій на одну хвилину.
— Стривай, чортівня!!! Стривай! — З переляку він заплющив очі, боявся, що ось-ось обидва впадуть, ноги та руки позабивають, та не дай Боже гірше. — Спинись, благаю!!!!
— Ноги тримай рівно та очі розплющ, чи хочеш, щоб ми обидва повбивалися?!
— Ти обіцяєш що ми не впадЕ-е-Емо??!
Похнюплено питав той, ніби вже на небесах опинився. Чесно кажучи, тут кожний хто не вмів кататися б у здоровому розумі жахався.
— Та, не віриш мені? Ти засмучуєш мене!
...І, ближчі декілька хвилин, зі сльозами, шмарклями та нюнями вони все-таки покаталися.
Тяжко дихаючи, з пришвидшеним удвічі стукотінням серця, Нікі облакотився на бильця. Поки вони каталися, почав ніжно, нібито вальсуючи, падати сніг. Холоднесенька сніжинка падала на ніс та одразу танула: така була її доля. Всі рано чи пізно кінчають жити. Але, на передодні Різдва, вони виглядали якось по-особливому. Особливо рідно та знайомо — з'являлося бажання ще на годинку, малесеньку годину залишитись у світі цьому, спостерігаючи за її красою.
— Ну шо? — Рінне підморгнув, наче нагадуючи, що виходу нема — вони поволочуться все одно... — Підемо на наступні вихідні сюди ще?
— Це риторичне питання, справді?
— Ну хто зна... Проте, гадаю, ти вже голодний? Можемо піти поїсти. Як раз поблиз, як я знаю, є одна лавка. Там продають купу смаколиків.
Отак і скінчився їхній день: вони смачненько поїли, гарненько покаталися, і не обійшлося без краплі новорічного настрою, який супроводжує кожний передріздвяний тиждень, якщо не місяць.