Work Text:
Зім'яте простирадло неприємно липне до розпаленої шкіри. Хісторія незадоволено морщиться й відкидається на м'яку подушку, все ще важко дихаючи. Дивиться на стелю, що сліпить своєю білизною: кілька років тому її прикрашали зяючі тріщини, а зараз це ідеально пофарбоване полотно без жодних похибок — саме те для королеви. Її Високості не годиться спати (і трахатись) під облупленою штукатуркою.
Її Високості від цієї думки чомусь до моторошності бридко.
Хісторія ліниво повертає голову до вікна, вдивляється в непроглядну чорноту двору, чіпляється поглядом за власне змазане відображення в скляній стулці — зовсім не впізнає. Десь вдалині годинник глухо б'є восьму вечора. Значить, у неї не так вже й багато часу, варто поквапитися, але бажання робити хоч щось загубилося в мішанині стогонів та напівзітхань годинної давності.
Якби не болісна задуха, вона, можливо, залишилася б тут лежати назавжди. Може, заснула б вічним сном, чекаючи чарівного поцілунку принца, який ніколи не прийде, або знайшла б якесь закляття, здатне зупиняти час, розтягуючи вічність рваними секундами; але дихати цим стиснутим повітрям — просоченим чи то чужим парфумом, чи то хіттю — з кожною миттю стає дедалі нестерпніше. Тож Райс ривком сідає на ліжку, безцеремонно відкидаючи ковдру. Все тіло миттєво ніби обливає крижаною водою, примушуючи зіщулитись від холоду.
— Тобі час іти, — голос осип трохи більше, ніж хотілося, ламається на голосних підлітковою незручністю; і справді, краще б це був мандраж першої закоханості, а не наслідки поспіхом випитої пляшки вина та збуджених криків.
— Ваша Високосте, може, я залишу-
— Ні. Одягайся швидше, — Хісторія не дає дівчині домовити, обриває на півслові. Говорить не грубо, суворо. Так віддавав накази головнокомандувач Піксіс — військова звичка, що в'їлася в шкіру за роки служби. Набридливе нагадування про минуле життя, якого не вийшло позбутися.
Необов'язково навіть обертатися, щоб відчути, як сильно дівчина знітилася, відразу кинувшись збирати свої речі, розкидані по підлозі в момент пристрасті. Вона взагалі мила, з усіх попередніх пасій подобається Хісторії, напевно, найбільше. Покірна й ввічлива, з вогником в очах і зі злегка нахабною усмішкою, зовсім молоденька, Її Високість королева не дала б їй більше двадцяти — Хісторія вже не пам'ятає, що їй неповні двадцять п'ять, почуває вона себе набагато старшою. Зеленоока та рудоволоса, пристрасна та красива; якось за однією вечерею Райс пожартувала, що дівчинка схожа на відьму, от і приворожила її. Це, звичайно, було сказано несерйозно: Хісторія в магію, на жаль, не вірить — вона взагалі мало в що вірить; але факт залишається фактом: було в цій дівчині щось привабливе.
Дерев'яна підлога холодить босі ноги, відгукуючись легким поколюванням у п'ятах. Хісторія знімає свою сорочку зі спинки стільця — власний одяг розкидати рука не піднімається навіть у такій розпаленій обстановці, чергова армійська звичка, щоб її — і накидає на себе. Шкіру неприємно стягує липкою пеленою – непогано б прийняти ванну, але вона навряд чи встигне, тож можна й потерпіти. Райс підходить до вікна, поволі застібає запонки й майже примхливо шморгає носом: кімната сильно пахне потом і сексом. І не те щоб Хісторія особливо вибаглива: життя навчило спати в хліві й під відкритим небом, — просто всередині щось неприємно тисне, соромлячись чужих дотиків (було б ще перед ким соромитися).
Райс відкриває вікно, впускаючи свіже нічне повітря, і дихати стає трохи легше. Рукою намагається намацати пачку цигарок, у напівшепоті чортихається, коли усвідомлює, що, мабуть, забула їх на першому поверсі. Біляві локони лізуть в очі, що трохи сльозяться від вітру, який різко вдарив в обличчя, але добре ось так стояти, спершись на підвіконня, слухаючи нічний стрекіт цикад і ледь помітне нявкання кота вдалині, ловлячи скороминущу свободу.
— Пані, ви застудитесь.
Настільна лампа м'яким світлом забарвлює напівтемряву кімнати в жовтий півтон, мимохідь відображаючись спотвореною, засвіченою плямою на склі. Райс глибоко зітхає й закриває вікно, обрубуючи свій бажаний шлях до свободи. Сара — здається, так звати дівчину (Хісторія до ладу не запам'ятовує імена: вони вічно плутаються серед нескінченних звітів, витісняються датами важливих зустрічей, залишаються чимось неважливим на підкірках свідомості) — уже стоїть поруч із дверима, одягнена в ситцеву сукню з плащем, і стурбовано плескає своїми довгими пухнастими віями.
— Зі мною усе добре, можеш іти, — Райс навіть не спроможна обернутися, дивиться на Сару крізь нечітке відображення. Та скривджено відвертається, накидає бежевий плащ і щось бурмоче собі під ніс. Так по-дитячому наївно сподівається на щось більше, що Хісторії хочеться розсміятися, але почуття провини втомлено колеться під ребрами, тому їй зовсім трохи совісно — більшого вона дати, на жаль, не може. — Попросити відвезти тебе додому чи сама дістанешся?
Відповіддю служить ляскання дверей у спальню, гучне й промовисте. Більше Сара, мабуть, не прийде – трохи шкода, але не велика втрата. Коханок у Райс завжди було предостатньо: дівчата на одну ніч і ті, що залишалися з нею місяцями. Кароокі блондинки, мініатюрні брюнетки й палкі рудоволосі. Різні типажі, характери та стани. Жодної шатенки.
Хісторія ніколи не намагалася замінити ними Імір, не намагалася обдурити себе, просто треба було кимось заповнити порожнечу всередині, залишену колись коханою, а постільне ложе, розділене з черговою дамою, що пахне жасмином і персиковим сиропом, виявилося дуже доречним. Тілесні втіхи, жалюгідні й порочні — що може бути ідеальним для такої помилки світобудови, як Хісторія Райс.
Зрештою, вона ніколи не присягалася бути зразковою дружиною. Солдатом, королевою та законною правителькою, але ніколи дружиною. А кільце на безіменному пальці лише символ, так, формальність.
***
Проходить ще близько години, перш ніж Хісторія чує наближаючийся топіт копит і скрегіт коліс воза об бруківку. Швидким кроком вона виходить з кімнати, попутно накидаючи на себе кардиган. На секунду затримується на верхньому прольоті сходів, навіщось розмірковуючи про те, як добре було б стрімголов злетіти з цих сходів, ламаючи собі кістки, розсікаючи череп — якщо пощастить, можливо, навіть вдалося б звернути собі шию — посміхається своїм же думкам і спускається далі, міцніше тримаючись за поручень. Так, про всяк випадок, раптом посковзнеться.
— Привіт, — високий чоловік, що порався з дверним замком, здригається й обертається на голос Хісторії, поспішно шикаючи, киваючи на сплячу дівчинку, яка уткнулася йому в плече.
— Тихіше, не буди її.
Райс м'яко посміхається й підходить ближче, дбайливо бере дитину на руки, зариваючись носом у її маківку. Усередині неспішно тануть льодовики, накриваючи з головою хвилею задушливої ніжності. Жінка завмирає так на пару секунд, потім підставляє щоку, дозволяючи чоловікові змазано цмокнути її у вилицю. У цій дії відсутні сенс і резон, але так заведено, так правильно, тому чому б і ні: різниці від цього ніякої, у грудях все одно нічого не тьохкає. Хісторія переходить на напівшепіт:
— Як дісталися? — питає не з ввічливості, їй справді важливо.
— Та нормально, не переживай.
— Ви пізніше, ніж зазвичай, щось трапилося? — чоловік від цього питання стушується й зовсім ніяково чухає потилицю, тому що весь цей діалог безглуздий і вони безглузді, до божевілля дурні, втрачені в цій незрозумілій грі без чітких правил.
— Я просто подумав, що тобі не завадить трохи більше особистого часу, — Хісторія дивиться на чоловіка, не ховає, не відводить очі, їй не соромно, просто від такого піклування незрозуміло — плакати чи сміятися.
— Сем, я-
— Хіс, все нормально, я розумію, — це брехня, велика й липка, що тримає їх разом, як два шматочки від різних пазлів. «Не нормально» й «не розуміє», але дуже щиро намагається, що загалом безглуздо: Хісторія про подібне ніколи не просила.
Вона ніколи не просила її прощати.
Але так і справді простіше, тому Райс залишається тільки вдячно кивнути й міцніше притиснути до себе дитину — їх спільну, між іншим.
А потім вони разом проходять углиб будинку. У вітальні на низькому столику все ще стоїть порожня пляшка з-під вина й два келихи із залишками чужої губної помади. Сем навіть бровою не веде. Ось і все кохання. «Щасливе сімейне життя». Гарний хлопець — лицар, якщо хочете — знайшов собі принцесу, а вона виявилася поламаною фальшивкою з порожнім поглядом і ранами, що кровоточать після програних битв.
Високі стосунки, що сказати. Хісторія ніколи не приховувала свої нескінченні пригоди, не ховала коханок по шафах і не присягалася в коханні. А Сем не влаштовував істерик і не засуджував. Напевно, саме тому вона залишилася з ним. Її чоловік умів слухати й приймати рішення Райс як належне — не зі страху перед королівською особою, скоріше з простої солідарності до товариша по нещастю.
Вони пливли в одному човні, притискаючись один до одного в спробі сховатися від бурі, що розбушувалася, блискаючи розбитими мріями. Цілувалися зрадницьки, не по-дружньому, ділили одну постіль на двох і танцювали вальс на кухні під звучання старого магнітофона, який Сем знайшов на горищі. У них не було кохання, але була взаємна повага, що глибоко й щиро гріє найтемніші закапелки душі.
Дівчата змінювалися, стиралися з пам'яті, не встигнувши надрукуватися на підкірках мозку. Сем залишався поряд.
***
Мостини протяжно скриплять, відгукуючись уханням сови, що знялася з сусіднього дерева. Сизий дим неспішно яриться в хитромудрих формах, піднімаючись вгору. Райс сидить на сходах тераси, викурюючи вже другу сигарету. Виснажлива задуха поступово почала спадати нанівець, поступаючись місцем нічній прохолоді.
— Вона заснула? — трохи відчужено питає Хісторія, струшуючи попіл в якусь бляшанку, що справно грає роль попільнички, і піднімає погляд на Сема, що сідає поряд з нею.
— Так, заморилася за час поїздки, — чоловік глибоко зітхає, втомлено потираючи перенісся, і Райс мимоволі вдивляється в розсип перших дрібних зморшок, що почали збиратися навколо чоловікових очей. Час не шкодував їх, з'їдаючи роки, накручуючи одиниці віку — і ось уже незрозуміло, де була та дурна дівчинка з великими надіями, яка мріє про велике, і де була Імір зі своїми порожніми обіцянками одружитися на ній. — Шлях таки не близький.
— Пробач, якби я могла стати для неї гарною матір'ю, а не скидати все на тебе. Якби-
— Хіс, все добре, — Сем ласкаво накриває тендітну долоню Хісторії своєю широкою — у нього вона вкрита мозолями від сільської роботи, у Райс – виснажена довічними рубцями від використання УПМ, — неспішно переплітає їхні пальці. Від цього так добре на душі, цілісно та спокійно, нічого не ниє й не вибухає феєрверком ошпарених почуттів. Панацея від болю не лікує, але рятує від повної темряви.
— У тебе й так багато турбот, ти робиш усе, щоб вона була щасливою, решту залиши мені, — каже це настільки переконливо щиро, що Хісторія майже вірить. Маленький самообман — шарлатанський трюк для мозку, щоб не збожеволіти. Щастя тут не будується, тільки не в їхньому богом забутому світі, в якому правосуддя вершиться без суду та слідства. Найкраще, що Хісторія могла зробити для доньки — не народжувати. Це просте завдання вона провалює з тріском та фанфарами.
І вони обоє чудово про це знають.
Зірки неквапливо прорізуються на небосхилі, вишиковуються в колони, шепочучи історії, відомі лише їм, виблискуючи своєю байдужістю. Егоїстично холодні та незмінні. Вони сяяли однаково наляканій Крісті, яка боялася кожного шереху, і королеві Хісторії, яка не боїться вже анічого, і, можливо, колись проводжали в останній шлях Імір. Як би там не було, вони не розкажуть про це Райс, жадібно залишаючи цю таємницю собі, змушуючи губитися в здогадах.
Сем поруч щулиться, притягуючи дружину ближче, вкриваючи від вітру й думок, що рояться в її голові. Безглузда дія людини, яка до останнього вірить у диво. Вірить, але вже не чекає на нього.
— Можна запитання? — Хісторія здригається й притискається ближче, утикаючись у чуже плече — міцне й чоловіче, яке не підходить їй за всіма параметрами жорстоким рішенням долі, — затягується востаннє й гасить цигарку. Щось нерозбірливо мимрить, мовляв, валяй.
Сем мнеться, явно обмірковуючи слова; Райс відчуває, як його серце б'ється під тонкою бавовняною тканиною сорочки, намагаючись вибухнути снігопадом неозвучених почуттів, і чомусь знає, що саме він зараз скаже.
— Якби все склалося інакше, може, за інших обставин… Або навіть в іншому житті, — він затинається в словах, спотикається на прийменниках — і Хісторії хочеться затулити вуха руками, зіщулитися в грудочку, як маленькій дитині, щоб не чути, не відповідати, не ламати їхню невелику п'єсу непотрібними одкровеннями. Але вона навіть не намагається його обірвати, не змінюється в обличчі, дивиться кудись удалечінь, за обрій, повз дерева, і сад, і весь цей всесвіт, в якому їй так і не знайшлося місця. Дозволяє закінчити, виплеснути наболіле. — Ти змогла б у мене закохатися?
Між ними віє відчаєм, і місяць над головою розчаровано нахиляється вбік. Хісторія довго мовчить, не наважуючись порушити тишу: їй не страшно й не боязко, просто вимовляти це вголос не хочеться. Щось заважає, стягує грудну клітку важким баластом, не дає продихнути ось уже котрий рік, носить обличчя тієї, кого не варто було б згадувати. Повітря бринить дзвонами соборів, терпіння натягується тятивою й лопається на зітханні. Вся напускна строгість Райс злітає, і вона невпевнено піднімає очі, світиться переламаною ніжністю, і на секунду в голові стріляє думка про те, що, може, настав час? Відпустити. Вирвати з коренем. Дихати. М'яко посміхається від щирого серця: так, як вміє, так, як давно розучилася. Дивиться на чоловіка уважно, по-своєму лагідно.
Повільно мотає головою і відповідає:
— Ні.