Chapter Text
Какаші знав, що він помре. Але також він знав, що це його борг, як шинобі - віддати своє життя за Коноху і її мешканців. Помирати навіть виявилось не так страшно. Можливо тому, що це був його вибір. Дивно, але не було навіть сумнівів, чи правильно він поступив, що залишив Коноху. Він вірив у Наруто і його друзів, вони точно впораються. Можливо він ще не міг повірити, що вже помер.
Хатаке зустрівся зі своїм батьком. Він міг тільки дякувати богам, за те що дозволили нарешті примиритися з Сакумо, сказати батькові те, що він заслуговував почути.
Сакумо вже пішов, а Какаші залишився сидіти біля вогнища. Один. Десь в душі він сподівався, що зараз з’являться Рін і Обіто. Може тому він все ще тут.
Через якийсь час, Какаші почав хвилюватися. Можливо він не помер і це просто вибрики його свідомості? Хоча Сакумо сказав, що це його перевалочний пункт. Він повинен піти далі. Немає сенсу сидіти і чекати. Какаші трохи повагався, але встав і пішов далі від вогнища.
Складно сказати, скільки він саме ішов, але вогнище вже давно зникло в темноті. Темнота ставала дедалі густішою. Какаші починав думати, що може він вибрав не ту путь, але коли не бачиш куди іти, не повертай. Не вертайся, бо тоді заблукати ще легше. Какаші вивчив це на своєму досвіді, тому ішов далі.
Через ще якійсь час на його плечі тяжко лягла втома. Очі самі собою заплющувалися, а ноги відмовлялися іти. Дивно, з мертвими такого не трапляється, чи не так? Ще один крок і…
Світло. Різкий спалах осліпив шинобі. Какаші прикрив очі руками. Тіло почало боліти. У вухах дзвеніло. Здавалося, що ще трохи і Какаші помре. Знову. Коли напруга досягла можливого піку, перед очима на секунду з’явилося обличчя, незнайоме, викривлене в скаженій усмішці.
Скоро вся напруга почала спадати, світло перестало сліпити, а замість дзвону прийшли звуки співу птахів. Напевно на тому світі багато птахів, подумав Какаші. Голова все ще трохи боліла.
Хатаке лежав на чомусь холодному. Полежавши, ще з хвилину, він обережно сів. Цікаве звісно боги обрали для нього місце. Це був тренувальний майданчик для АНБУ на околицях Конохи. Колись, Какаші проводив тут значну частину часу, але це складно було назвати найщасливішим моментом життя. Як і найгіршим.
-- Какаші, це ти?
Голос був знайомий. Какаші обернувся в сторону з якої він ішов. Там стояла Юґао. Какаші не очікував побачити саме її. Шинобі виглядала шокованою. В її руці з’явився кунай. Какаші випрямився. Він знав, вона готується до атаки.
- Сьогодні така спека, - Юґао не відривала від нього погляду.
Це був пароль. Він давався кожному шинобі під час того, як вони уходили на місії. Чомусь ця фраза звучала знайомо, але так, наче він пам’ятав її дуже давно. Чому це місце вирішило про нього згадати?
- Юґао-сан, мені не видавали цього коду, - повільно сказав Какаші, уважно слідкуючи за руками куноічі.
Узукі ще сильніше нахмурилася.
- Хто ти? – кунай в її руці загрожуючи зблиснув.
- Я Хатаке Какаші номер 009720, бивший член АНБУ.
Юґао випросталася. Вона завжди була швидкою, тому Какаші не здивувався, як вона за якусь секунду опинилася перед ним, намагаючись повалити його на землю. Какаші відскочив в бік. Все ж таки вони достатньо довго працювали разом, щоб він знав, як вона поводиться в бою.
- Юґао, поясни, що сталося? – Какаші відскочив від ще одного нападу дівчини. Звісно це не змінить її намірів, але він все таки вирішив додати: - Я не хочу з тобою битися.
Узукі здригнулася і зупинилася. Вона уважно на нього подивилася, Какаші витримав погляд.
- Ти Какаші Хатаке? – в голосі куноічі був сповнений отрути.
- Так.
- Тоді, як ти це доведеш? – дівчина гірко посміхнулася.
Какаші усміхнувся.
Цей код вони вигадали в одній з довгих місій біля Селища Скритого в Дощу. Їх чекала ще одна безсонна ніч в одній з печер. Тоді Юґао запитала те саме питання. Какаші не знав, що відповісти і Юґао запропонувала, щоб, якщо йому треба буде довести їй, що він це Какаші Хатаке, то він повинен буде сказати, що в неї є родима пляма схожа на обличчя Третього на лівій п’ятці. Що здалося Юґао найсмішнішим, так це, що в неї такої плями нема.
- В тебе на лівій п’ятці є пляма у схожа на Хірузена-саму.
Юґао зробила крок назад, але промовчала. Її погляд змінився зі злого на стурбований.
- Що тут сталося, Юґао? Я не пам’ятаю, того, щоб я уходив на місію…
Какаші обірвав себе. Він пам’ятав, як помер, коли Пейн зруйнував Коноху дощенту. Чи треба зараз казати, про це все? Вона питала його про пароль, якого він не знав. На «той світ» було не дуже схоже. Часткова втрата пам’яті може бути ознакою ґендзюцу. Треба бути обережним. Може і нападу на Коноху не було, або він не помер і його сюди забрали.
Навіть після смерті йому не дають розслабитися.
Юґао озирнулася навколо, потім тяжко видихнула.
- Я не знаю, що з тобою зробили, Какаші, але тобі треба показатись Ібікі-сану. Як тільки він скаже, що з тобою... Поки, я не хочу підіймати шум, тому ідемо тихо.
Какаші не намагався заперечувати. Йому треба розібратись, що тут сталося, а поки треба якнайменше розповідати про себе, чи Коноху.
Дійшли вони максимально відлюдними стежками АНБУ. На щастя на шляху вони не зустріли нікого, окрім парочки чорних птахів.
***
У кабінеті Ібікі було так само незатишно і тхнуло сирістю. Ібікі, як і Юґао був здивований побачити Какаші. Куноічі переказала йому коротко їхню зустріч. Вона зробила акцент на тому, що він не пам’ятав пароля і на те, що сказав той код, який вони вигадали на давній місії.
- Що ж, цікаво, - сказав Ібікі. – Какаші, що останнє ти пам’ятаєш?
- Складно сказати. Пам’ятаю точно, як прокинувся на тренувальному майданчику, на якому мене знайшла Юґао-сан.
Ібікі нахмурився, але не прокоментував. Какаші знав, що Моріно розумів, йому недоговорюють.
- Сідай.
Моріно показав на стілець, на якому зазвичай сидять допитуванні.
Якщо це ґендзюцу, чи зможуть вони ще глибше поринути в його думки. Хоча, якщо Юґао тут пам’ятає про цю місію вони вже проникли в його пам’ять. Навіщо ж тоді все це?
Какаші сів на стілець. Ібікі стояв за ним, як і Юґао, тому їхніх обличь він не бачив.
- Ім’я.
- Хатаке Какаші.
- Вік.
- 32 роки.
- Хокаґе?
- Пані П’ята.
Ібікі став перед ним. Він виглядав здивованим. Холодною рукою він торкнувся чола Какаші.
Це було так, наче Какаші лежав на столі, розп’ятий, повністю відкритий перед шинобі, який уважно роздивлявся кожну його частину, кожну думку діставав і під мікроскопом розглядав.
Що найгірше Какаші і сам бачив всі ці думки. Перед очима плили різні картини і спогади. Вони йшли достатньо швидко, щоб на них було складно зосередитись, але він помітив, що деякі з них він не пам’ятає. Люди, яких він не знає. Люди, які… померли. В більшості спогадів вірували обличчя Обіто і Рін. Голова почала розриватись від страшного болю. Все зупинилось. Він знову сидів у сирому льоху АНБУ, перед ним стояв Ібікі. Какаші трясло, по чолу стікав піт.
Вираз обличчя Моріно можна було прочитати, як стурбованість змішану з садиським задоволенням і зацікавленістю, що було занадто багато емоцій, як на Ібікі.
- Какаші, ти ідеш зі мною. Юґао ти вільна, я зв’яжуся з тобою пізніше.
Юґао кивнула і безшумно зникла. Хатаке встав. Голова все ще пульсувала. Що це за спогади? Ібікі підійшов до дверей і головою кивнув Какаші, щоб той ішов слідом.
Вони дійшли до старої кімнати Какаші. Коли вони зайшли, Хатаке здригнувся: кімната виглядала, так, як до його уходу з АНБУ.
- Сідай, лягай, як хочеш. Наш чекає довга розмова.