Work Text:
Повернувшись додому з її маленької квартирки в старій будівлі десь у богом забутому куточку міста, почуваєшся порожнім, чужим, таким відчайдушно самотнім. Власний будинок здається занадто величезним для однієї людини, занадто незатишним.
Озираєшся в просторому, повному світла приміщенні, і не бачиш буквально нічого, ніби раптово став незрячим. А може зовсім навпаки – прозрів?!
Тут немає кумедних написів та малюнків на стінах; немає іграшок на маленькому тісному дивані та фотографій у старих дерев'яних рамках; немає домашньої їжі в холодильнику і скрипучої половиці, яка так дратувала тебе в той день, коли ти вперше там побував.
Немає нічого з цього.
Зараз навіть здається, що й тебе тут також немає.
Забери тебе з цього інтер'єру – хіба щось зміниться?
Не будинок - картинка. Штучна, спотворена.
Твоя холодна реальність, твоє маленьке пекло – вогнем його опали, а воно не розтане.
Твій крик ехом розноситься по порожньому будинку. У відповідь - тишина. Немає нічого більш гнітючого. Навіть звук скрипучої підлоги здавався б зараз чудовою мелодією. Але все, що у тебе є – дизайнерські шпалери на стінах, дорогі меблі та пара упаковок їжі з доставки найближчого ресторану.
Ти сідаєш за величезний обідній стіл – дев'ятнадцять порожніх стільців перед тобою. Вони… завжди тут були? Їх… завжди було так багато? Раніше ти цього не помічав. Але чомусь сьогодні, потіснившись за маленьким дерев'яним столиком зі старою, затертою скатертиною, ти більше не хотів сідати сюди, тільки не на самоті.
І все це зараз тисне на тебе, не дає дихати. Ввечері, позбавившись тісного одягу, переодягнувшись у піжаму, ти довго не можеш заснути. Втомлено дивишся в стелю, мріючи про життя, якого в тебе немає. Ніколи не було, ніколи не буде.
Через п'ятнадцять хвилин ти все-таки підіймаєшся з величезного ліжка і йдеш до письмового столу. Дістаєш із шухляди чорний маркер, підходиш до стіни біля дверей і стаєш до неї спиною.
Від чогось дихається тяжко, хоча в кімнаті зовсім не душно – кондиціонер працює справно. Відміряєш на стіні свій зріст і робиш маркером позначку. Така дурість. Збоку акуратно пишеш сьогоднішню дату і навіщось малюєш усміхнений смайлик. Дихати стає якось легше. Вільніше.
Здається, самотність трохи відступила.
Ти засинаєш через кілька хвилин.