Work Text:
Палац в осаді. Ворогу вдалось пробити всі стіни та дістатись до самого серця Марії. Але навіть в такій ситуації всім ясно, що перемога ще не у їх пащі.
Хісторія, можливо, і хотіла б допомогти всім, але неможна. Інколи її титул заважає їй більш за все. Вона навіть не може спостерігати за тим, що коїться навколо – в цій кімнаті немає вікон, і дізнається про все тільки з переказів охорони та солдат, з яких хтось один раз на день може зайти. Вона не може так. Не хоче. Вона прагне теж робити щось, а не просто покладатись на надію, якої і так вже майже не залишилось.
Різкий поштовх дверей. Ось і кінець. Так безглуздо буде померти ось так, коли ти була в десятці найкращих 104 випуску.
Супротивник не здається і двері під різким натиском розорюється. Обернувшись, дівчина впала в ступор. Вона не знала, що очікувати в такій ситуації: її або схоплять живцем, або вб’ють на місці. Але зараз ніхто не намагається напасти чи вдаватись до якихось різких дій. Людина прикрив двері за спиною та проходить далі по кімнаті. Хісторія стояла непорушно, а після з опаскою почала йти назустріч. Рухи з обох сторін повільні і невпевнені. Вони йдуть, все одно боячись зробити кожний наступний крок.
І ось вони зупиняються в метрі один від одного. Кожен хоче сказати багато, але не припадає на думку, що саме. Мимовільно, ніби тільки переконуючись, що все це насправді, дічина ледве чутно промовляє його ім'я:
– Райнер…
І це було останньою краплею. Чоловік різко робить те, що ще завсім нещодавно навіть не міг очікувати від себе. Схиляє коліно. Королеві супротивника. Але він знає, що робить. І знає, що з ним буде, коли це набуде огласу. Він просто втомився мовчати.
І кожен з них розуміє, що він не присягає ворогу, а віддає серце тільки їй.
– Я знаю, що просити пробачення безглуздо і неправдоподібно.
– Ти й не повинен, – злітає з уст Хісторії. І це правда. Йому нема за що вибачатись – він виконував всій обов'язок, просто мотиви не зійшлись. Дівчина не знає, що робити, але, попри все, хоче зробити лише одне.
Вона опускається на коліна перед Райнером. Його голова опущена, а Хісторія так прагне бачити його очі. Піддавшись миттєвому бажанню вона нахиляється та обіймає його.
Як же давно вона мріяла це зробити. Просто обійняти людину, яка так часто рятувала її та допомогала у навчанні.
Чоловік нічого не може зрозуміти. Він не може дозволити собі обійняти її у відповідь, а Хісторія тихо шепче:
– Дякувати, що ти живий.
Райнер розуміє, що вона каже щиро, але він знає, що це неправильно. Вона – королева іншої держави і не може казати та робити цього.
А Хісторія відсторонюється і чинить те, що значно ризиковіше, ніж битви з титанами. Вона підіймає голову воїна і цілує його. В цьому поцілунку все її кохання, всі ті почуття, які дівчина таїла в собі всі ці роки. Райнер не відштовхує її, але він не може дозволити собі відповісти.
Але коли дівчина рознімає поцілунок та дивиться йому в очі, чоловіку стає все одно. Воїн сам знає, наскільки це неправильно, але тепер він сам цілує її. Хісторія права – вибачатись немає сенсу, це не переведе час назад і не поверне всіх, хто загинув через нього. Але він хоче бути чесним зараз. Він кохає її давно. І йому байдуже: Хісторія вона чи Кріста – для нього вона та, думкою про кого він жив всі ці роки. Все, чого він прагнув перед смертю – побачити її.
Вони відсторонюються і мовчать. Ніхто не може зупинити шалений хаос думок. Сидячи на колінах, вони ніяк не можуть наважитись зазирнути у очі. Ці миті швидкоплинні – декілька секунд, а потім знову відводять погляд.
– Я сумував.
Від цих слів дівчина здригається і вперше за довгий час дититься на чоловіка. Тільки зараз вона помічає, як Райнер змінився. Його і раніше неможна було назвати звичайним підлітком, але зараз він зміжнів ще більше. В його очах немає тієї непохитної впевненості, яка була за часів армії. Йому страшно через те, що він сам тепер не знає, що робити. Але це не той страх, як у людей, коли вони вперше побачили титанів. Він суворий та спокійний.
– Я кохаю тебе.
Настала гробова тиша. Райнер не знав, як це можна продовжити, що ще треба казати. Він просто хотів, щоб вона знала.
Але Хісторія і без того це знала. Вона часто спирала фрази Райнера на жарт, щоб не замислюватись про це.
«Одружусь».
«Виходь за мене».
Вона чула кожну з них, навіть якщо він казав тихо до себе. Кожного разу дівчина просто посміхалась, удаваючи, що не почула. Але її завжди бентежило, наскільки Райнер був серйозний тоді? Звичайно, це неможна сприймати за чисту монету, але у кожного жарту є лише доля жарту?
Дівчина не знає, як відповісти словами – їй здається, що це занадто просто. Але насправді все куди сакладніше… Тому вона знову подається вперед. В цьому поцілунку вона не хоче нічого доводити. Він і без того знає відповідь. Кому потрібні слова, коли можна діяти?
Вони не знають, скільки сидять в центрі потайної кімнати і мовчать. Зараз для них важливо лише одне – якнайдовше бути поряд. Кожну мить присвятити один одному і ні за що не відсторонюватись. Скоро потрібно буде знову повертатись до обов’язків, а поки їм зовсім не хочеться думати про те, що знаходиться за зачиненими дверима. Хісторія навіть не хоче дізнаватись, як воїн потрапив до кімнати, якщо все повинно охоронятись. Просто не хоче руйнувати те крихке, чого і без того майже не залишилось у світі.
Але, не зважаючи на це, вони знають, що скоро кінець. На них покладено занадто багато і це не дає їм право самостійно вирішувати свої почуття. Ніхто вже не зможе відступити. Якщо завтра настане, то вони знову будуть лише сподіватись, що інший живий. А якщо доля знову зведе їх разом, то будуть діяти з тією самою серйозністю та жорстокістю, яку диктує війна.
Вони не бажають один одному успіху, тому що успіх одного з них – смерть багатьох інших. Вони просто чотири роки бажали в останнє побачити рідні очі.
Відпускати завжди болісно, але інколи життя нас не питає…