Work Text:
Уві снах він завжди зустрічав Його. Чюя бачив багато, багато снів, але всі вони забувалися майже одразу. Окрім тих, де був Він. Каштанове волосся, якого Чюя не раз торкався, чорні, глибокі очі, які йому здавалися Всесвітом, м'яка усмішка та тендітні, неймовірні руки назавжди залишатимуться в його пам'яті. Накахара давно забув, яким було його життя без ночей, які він ділить з Ним. Сни Чюї – частина його існування. Сни Чюї – частина нього самого.
Накахара не знав, чому Він почав з'являтися в його снах. Він ніколи не бачив схожих на Нього людей, сумнівався, що взагалі коли-небудь зустріне когось настільки вродливого, що навiть не уявиш. Чюя сперечався зі статтями, які говорили йому, що мозок не може показувати йому обличчя, які він ніколи не бачив. "За ідіота мене тримаєш, чи що?" – говорив він екрану ноутбука, допоки врешті-решт не припинив шукати якусь інформацію. Йому не було це потрібно. Він радів миттєвостям, коли знаходився поруч з Ним, хiба цього не було достатньо?
Чюя давно почав називати Його саме так – "Він". В будь-який момент, коли він намагався спитати Його ім'я, сон закінчувався, а останнє, що він бачив – співчутлива усмішка, яку він ненавидів. "Гаразд, вали. Не треба мені", – шепотів Накахара в стелю, тільки-но відкрив очі.
Уві снах Чюя був щасливий. Він встиг прив'язатися до цього хлопця, полюбити його, припинити ставитись до Нього, як до чогось не існуючого. Він занадто багато пережив разом з Ним, щоб говорити, що це лише його уява.
Але це була лише його уява.
Однієї ночі Він пішов. Чюя прокинувся весь в сльозах, тремтячи усім тілом, а з його уст було чутно тихе: "Ні. Ні, ні, стій, будь ласка... Повернись до мене..." Останнє, що Чюя пам'ятав – це Його сумне обличчя, рідний голос і прощання.
Більше Накахара не бачив свого порятунку у ночі. Більше йому ніде було ховатися.
Весна. Час ненависного навчання та слiз.
Йому було майже вісімнадцять, коли на книжковому ринку він помітив якесь дуже, дуже знайоме обличчя. Чюя гортав книгу, яка була потрібна йому для іспитів, але раптом, немов за велінням долі, він підняв голову. У дивному натовпі біля столиків Чюя побачив Його. І Він побачив Чюю теж.
Вони дивились один на одного, немов у дзеркало: настільки їх вирази облич були схожі. У великих, здивованих очах Чюї тихо з'являлись сльози. У виразних, величезних очах хлопця грали іскри. Накахара забув про все, що його оточувало. Він зробив крок, ще один і ще, поки не опинився в метрі від Нього.
Чюя не знав, що збирався робити, але йому пощастило – все зробили за нього. Хлопець підійшов ближче, обережно взяв його пальці обома вже знайомими руками і потягнув до свого обличчя.
– Ти знову тут, – прошепотів Він крізь усмішку, якої Накахара ще не бачив.
– Ти повернувся до мене...
Вони так i стояли - немов дурнуватi герої дурнуватого фiльму у дуже дурнуватiй позi. Але чи хвилювало їх це? Нi. Чюя присягається, що в нього було вiдчуття, що якщо вiн вiдведе погляд вiд цього неймовiрного обличчя, прибере руки або зробить щось ще - Вiн просто зникне. Чюя не змiг би собi цього пробачити.
- Як тебе звуть? - ризикнув вiн, абсурдно представляючи, що хлопець розчиниться у повiтрi, як колись увi снах.
- Дадзай Осаму, - шепоче Дадзай, не вiдводячи погляду вiд очей навпроти. - А тебе?
- Накахара Чюя.