Work Text:
- Вставай, - холодно кинув Еймонд.
Вістря півтораручника небезпечно завмерло в сантиметрі від чужого обличчя. Люку, оглушеному прискорившимся серцебиттям, здавалося, що він відчуває крижане дихання сталі.
У народі говорили, що Еймонд Таргарієн вдвічі менший за Ейгона, але вдвічі лютіший, і одні боги знають, що в нього на думці. З Люком у них не було нічого спільного, крім крові та невиплаченого боргу.
Сонце, що піднялося високо над вежами Червоного замку, припікало Люцерису зіниці. Праву щоку пекло, що змушувало його мружитися, і гартувало чорні, як смоль, вії.
Напевно, тоді, на вершині однієї з веж фортеці Мейєгора, Люцеріс вперше зрозумів, що боїться втратити око.
Еймонд підштовхнув до нього тренувальний меч. З його обличчя не сходив ліниво-гидливий вираз. Він був невисокий, щуплий і швидкий, під стать Темній Сестрі і зовсім несхожий на свого дракона. Різниця між ними була очевидна всім, крім тих, хто обрав сліпоту добровільно.
П'ять років у їхньому віці - прірва; але чи думав Люк про це кілька років тому, коли кидався на Еймонда з кинджалом?
- Це не чесно. Ти дав мені тренувальний меч, - сказав Люцеріс, підводячись на ноги з пилу, куди його пару митей назад перекинули підсічкою.
Еймонд, гнучко і плавно, перетік у стійку, завівши рукоятку за голову і націливши лезо Люку в обличчя.
На відміну від казарм, башта була порожньою, і ніхто не міг втрутитися. "Він мене вб'є", - думав Люк, і серце билося об ребра. Веларіон збирався за дорого продати своє життя - дерев'яний меч у його руці чи ні - але страх заважав йому рівно дихати. Мурашки бігали по плечах, і тремтіння передавалося в пальці.
Еймонд хижо втягнув повітря носом. Його тонкі ніздрі затремтіли, як у королівських гончих.
- Так. Погано виходить, - усміхнувся Таргарієн.
Через пов'язку і перекошені усмішку його худе обличчя виглядало асиметричним і відразливим, але голос був оманливо м'яким. Зламавшийся раніше, ніж у Ейгона, він звучав, як ніж, загорнутий в оксамит.
- Все одно, що кинутися на беззбройного. Але тобі пощастило. Ми віч-на-віч, так що раджу скористатися шансом.
Люцеріс виставив перед собою дерев'яне лезо, збираючи всю свою рішучість.
Він знав легенди про майстрів меча із Браавосу. У їхніх руках навіть повітря ставало мечем; один такий боєць вартував десяти озброєних солдатів. Але Люку було лише тринадцять - у цьому віці він міг одружитися, але навряд чи був здатний вибити Еймонда з сідла.
- Я думав, що син капітана варти повинен краще володіти мечем, - у голосі Таргарієна чулося розчарування.
Люцерісу від його слів стало душно, і кров хлинула до обличчя. Він зірвався з місця першим - у дитячому безглуздому пориві, чого вже слід було позбутися у його віці; але сором пік під шкірою. Якби він був сильніший, змусив би Еймонда заплатити, але він лише кинувся, як хворе щеня, над яким кривдник заніс долоню.
Меч Люка ледь не досягнув мети. Еймонд відсахнувся в останню мить. Валірійська сталь розсікла навпіл і дерево, і свинцеву середину тренувального меча. У руці Люцеріса залишилася лише ручка і жалюгідний обрубок леза.
Еймонд ударив каблуком Люка в коліно, змушуючи того впасти. Вістря торкнулося йому під вухом і розсікло шкіру до краю губ. Люцеріс сіпнувся від болю.
- Небагато вартує валірійська кров, якщо вона розбавлена, - сухо хмикнув Еймонд.
Люцеріс не відводив від нього очей. Заглядаючи в себе, він не знаходив до Таргарієну ненависті - тільки злість і втома від того, що доводиться відповідати за помилки, скоєні в дитинстві. У тому віці спогади та враження стиралися швидше, ніж хвилі Вузького моря встигали злизати порожні раковини з узбережжя. А ще – заздрість до того, що у Еймонда був справжній батько, хоч і загниваючий на власному ложі живцем.
Він так стиснув щелепи, що на його обличчі помітніше проступили риси Костолома. Еймонд усміхнувся - але усмішка не торкнулася його очей; так усміхається мисливець до загнаної дичини. Через століття так усміхатиметься лорд Болтон.
- Що, сір Стронг? Не боляче?
Клинок ткнувся в шию під кадиком, ледве торкаючись шкіри.
- Забирайся в пекло, - похмуро промовив Люк.
- А то що?
Пальці в рукавичці підхопили Люцеріса за підборіддя і повернули його обличчя до сонця - так, що йому довелося міцно замружитися від прямих променів.
Страх підкотився до горла. Було легко уявити, як лезо прослизає під повіку, - Еймонду вистачило б на це жорстокості. Давній, як світ інстинкт змусив його відсахнутися. Він зашкрябав по землі, зачерпуючи дерн; Люк жбурнув жменю землі Еймонду в обличчя, і тоді залізна хватка розімкнулася.
- Сучий ти син...
Люцеріс підвівся на ноги. Поріз припікав йому щоку, серце шалено стукало, пульс відбивався у скронях, а шлунок зводило від болю. Він кинувся до сходів, але Еймонд схопив його за край плаща і ривком штовхнув до кам'яної стіни.
Міцно приклавшись хребтом, Люк до крові прикусив язика. Зіниці його шалено металися. Еймонд зробив крок до нього, сповнений похмурої рішучості, коли знайомий голос батогом хльоснув у лопатки і змусив підібратися.
- Еймонде.
Деймон Таргарієн усміхався інакше; як глядач грошових вистав. З незмінною посмішкою він зніс голову братові Морського змія. З нею ж жорстоко придушував заколоти.
- Забери меч. Або хоча б підбери собі більш підходящого супротивника.
У Еймонда жовна заходили під вилицями, але, проковтнувши в’їдливу відповідь, що крутилась на кінчику язика, він неохоче вклав Темну сестру в піхви.
- Здається, звідси пішло сонце. Думаю, Люк може знайти більш підходяще місце для читання.
Люцеріс кивнув, не зводячи темних очей з Еймонда, і ковзнув боком, не бажаючи повертатися до одного з Таргарієнів спиною. Відкинуту книгу він знайшов у пилюці, з відбитком чужого підбора на шкіряній обкладинці. Витер її рукавом і сховав під плащ.
- Я залишу вас.
- Я теж, - квапливо промовив Еймонд, розвертаючись на підборах, але Деймон зупинив його помахом долоні.
- А ти затримайся.
На обличчі Еймонда на мить промайнуло погано приховане роздратування, але він швидко опанував себе і коли наступного разу зустрівся поглядом з дядьком, обличчя його було нечитабельним.
Деймон наблизився до кам'яної стіни. Крізь арочні вікна було видно іншу частину фортеці та внутрішній двір.
Еймонд наблизився до дядька на кілька кроків. А наступної миті його протягло вперед по каменях і викинуло спиною в порожнечу. Від падіння вниз його утримувала лише чіпка хватка Деймона.
- Ще раз торкнешся її дітей, - низько прогарчав принц Еймонду в саме вухо, - твоя доля буде набагато гіршою за долю Веймонда. Ти мене зрозумів?
- Шкода, у вас немає дочки, дядьку, - через силу посміхнувся Таргарієн.
Нігті вп'ялися в чуже передпліччя, коли Деймон трохи послабив хватку; серце провалилося в шлунок, як бувало, коли дракон пірнав у піке.
- Вхаґар не встигне тебе підхопити.
– Знаю.
Еймонд нервово посміхнувся - і в його зіницях Деймон роздивився ту ж давню жагу крові, що висушувала його довгі роки. Син Візериса був набагато більше схожий на дядька, ніж на свого кровного батька. Це була неприємна схожість. Як заглянути в зачароване дзеркало, щоб згадати про свої втрати.
Смикнувши племінника на себе, Деймон міцно приклав його потилицею об стіну. Ніхто з них нізащо б у тому не зізнався - але в той момент їх обох огорнуло драконячим жаром.
- Я вб'ю тебе, Еймонде, - тихо промовив Деймон на видиху. - Але не сьогодні.
Хватка розімкнулася, наче дика тварина втягнула пазурі; і принц відкинув племінника геть.
Цуценяті не слід забувати, чий меч він носить у піхвах.
***
Еймонд гукнув його вже біля самих сходів.
- Дядьку?
Принц зволікав, перш ніж обернутися. Зіниці у зіниці; у цю гру зручніше грати удвох.
Мовчання між ними було дзвінким і ковким; двосічним.
Еймонд стримано посміхнувся.
- Знайте.
Я буду чекати з нетерпінням.