Archive of Our Own ^beta

Chapter Text

ПРОТОКОЛ ДОПИТУ потерпілого Бакуго Кацукі. Дозвіл на допит надано матір'ю потерпілого – Бакуго Міцукі.

Відділок поліції Мусутафу. 05.08.2245 р.

Час початку допиту: 10:30

Час закінчення допиту: 10:58

Особа, що проводить допит, – офіцер поліції, детектив Цукаучі Наомаса.

Потерпілий Бакуго Кацукі, народився 20.04.2230 р. Мусутафу. Громадянин Японії. Студент UA. Паспорт особи №04658893-А.

Стенограма допиту.

Детектив Цукаучі Наомаса (в подальшому Детектив Цукаучі Н.): Бакуго-сан, ви маєте право не давати свідчення, відмовитися від показань після допиту та подати скаргу в разі виявлення порушення ваших прав. Також я зобов'язаний вам повідомити, що моя прикмета називається "Детектор брехні" і вона є постійною. Я не можу її...

Бакуго Кацукі (в подальшому Бакуго К.): ой, та я зрозумів, старий! Ти саме те, що треба! Мені ніхто не хоче вірити, що цей гівняний Деку [Мідорія Ізуку] був там!

Детектив Цукаучі Н.: будь ласка, не перебивайте мене, інакше нам доведеться записувати цю розмову знову.

Бакуго К.: ц, що завгодно.

Детектив Цукаучі Н.: дякую. Будь ласка, підпишіться в лівому нижньому куті, що ви ознайомлені з процедурою допиту та своїми правами і погоджуєтесь на допит.

(Звук шурхоту паперу. Звук шкрябання ручки об папір).

Детектив Цукаучі Н.: дякую. Також маю уточнити, чи ви б хотіли, щоб на допиті був присутній ваш представник?

Бакуго К.: ні. Давай, задавай вже питання.

(Ледь чутне зітхання)

Детектив Цукаучі Н.: гаразд, перейдемо до допиту. Розкажіть свою версію подій, які сталися в таборі тієї ночі.

Бакуго К.: ц, це не головне! Я тобі кажу ...(Невелика пауза). Гаразд, гаразд, не дивись на мене так. Того дня ми майже до ночі тренувалися. Потім, замість того, щоб дотримуватися режиму і піти спати, ці дурні позери [герої-наставники] змусили нас і тих нікчем з Б класу [клас 1-Б, Академія UA] влаштувати цей цирк з шоу фріків у лісі. Я та двоколірний виродок [Тодорокі Шоуто] йшли першими. Ті дурбецала з паралелі [клас 1-Б, Академія UA] час від часу вискакували мені на дорогу, але нічого цікавого. Як тут з лісу повалив дим. Я не знаю всіх прикмет цих недоумків [клас 1-Б, Академія UA], але якби був хтось із виділенням газу, я б запам'ятав. Ми з двомордим [Тодорокі Шоуто] одразу запідозрили неладне, бо на нас до цього вже нападали гівняні лиходії. Ми з двомордим [Тодорокі Шоуто] трохи розвіяли дим, але тут з'явився якийсь реально дивний фрік [лиходій Місячна Риба]. Весь в гамівній сорочці, один рот розкритий, в звідти зуби полетіли прямо на нас. Ледь відбились. Тоді з лісу вилетів цей подовжувач рук [Шоджі Мезо], в за ним чорна маса, яка виявилась птахомордим [Токоямі Фумікаге] з його збожеволівшим емо-проєктом. Штука вмить перекрутила цю зіпсовану зубну фею [Лиходія Місячну рибу] на фарш. Тоді ми з двомордим [Тодорокі Шоуто] розпалили вогонь, щоб втихомирити емо-тінь [Прикметі Токоямі - Темну тінь]. Це спрацювало. Кінець історії.

(Недовга тиша. Звук шкрябання ручки)

Детектив Цукаучі Н.: наскільки я розумію з показань інших свідків, під час підкорення несправної розумної прикмети вашого однокласника вас стиснув до розміру мармурової кульки лиходій, і ви не могли вибратися.

Бакуго К.: так, чорт, я про це і говорю. 

Детектив Цукаучі Н.: чи бачили ви своїх однокласників або героїв-наставників перед тим, як вас викрали?

Бакуго К.: ще б пак! Там була ціла купа цих дурнів. Двомордий [Тодорокі Шоуто], Рукастий [Шоджі Мезо] і ЗВИЧАЙНО ЦЕЙ ЛАЙНОВИЙ ДЕКУ [Мідорія Ізуку]! Так чому, скажи мені, ЧЕРЕЗ ГОДИНУ ВІН СТОЇТЬ В БАРІ ДОВБАНОЇ ЛІГИ І РОБИТЬ ВИГЛЯД, ЩО МИ НЕ ЗНАЙОМІ?!

Детектив Цукаучі Н.: Бакуго-сан...

Бакуго К.: Чому я тут на допиті, а він спокійно гуляє на свободі?!

Детектив Цукаучі Н.: Бакуго-сан, заспокойтесь. Є ще ряд питань ...

Бакуго К.: Ні, це у мене до вас питання! Чому ніхто не хоче слухати?! Він повинен бути заарештований!...

10:58 [Запис заверщено достроково через початок істерики в потерпілого].

Chapter Text

Високий чоловік в діловому костюмі без краватки стояв перед десятком величезних колб. Він обводив їх злісним поглядом небезпечних кармінових очей. Поруч з ним стояв низенький чоловічок, характерними рисами якого були масивні круглі окуляри, блискуча залисина на маківці та щітка темних вусів під носом.

— У кожного піддослідного нарешті виявився фактор дивацтва, пане, — заговорив останній. — Нажаль, потрібної мутації ні в кого з них не виявилось. Також через штучне пришвидшення росту у трьох екземплярів почали відмовляти деякі внутрішні органи. Номер шостий періодично втрачає мозкову активність, а номер дев'ятий...

Вищий чоловік, здавалося, ставав все більш розлюченим, а під кінець доповіді свого підлеглого взагалі заскреготів зубами і простягнув руку до колб з тільцями.

— Ця партія також марна, Ґаракі, — врешті решт оголосив він і стиснув руку в кулак. Десять чотирирічних хлопчиків, наче маріонетки з підрізаними нитками, почали падати донизу. Рідина швидко забарвилась в червоне. — Позбудься від цього і почни спочатку. І, Ґаракі, — він поглянув на свого підопічного. Той невражено відповів власним поглядом, — у мене багато ресурсів, але роспоряджайся ними більш... економно.

— Так і є, пане, — кивнув Ґаракі, завзято друкуючи у себе на планшеті. Через декілька хвилин в лабораторію забігли люди, які почали працювати над збором крихітних мертвих тілець та очищенням скляних колб від забрудненого розчину.

Невдоволений чоловік звичним рухом зачесав біля лівої вилиці своє попелясте волосся і, востаннє поглянувши на роботу прибиральників, розчинився в повітрі.

Ґаракі залишився в лабораторії наодинці, бурмочучи про новий проект та необхідність опрацювання отриманих даних.

Дев'ять років потому

Невисокий хлопчик споглядав на своєму новенькому телефоні низькоякісну трансляцію бійки між лиходієм та героєм. Зелений папуга на його плечі з цікавістю подивлявся на екран то одним оком, то іншим.

Вони сиділи на величезному шкіряному кріслі перед столом із червоного дерева. Папуга іноді кричав у найвдаліші моменти бійки, а хлопчик весь час нетерпляче махав ногами.

Тим часом трансляція бою героя з лиходієм показала, як лиходій робить підступний хід і наносить герою удар. В наступний момент герой припадає на одне коліно й тримається за відкриту рану.

Хлопчик на мить завмер, а посмішка, яка не покидала його обличчя під час всього відео, раптово зникла. Папуга, який весь цей час сидів на плечі, дрібними кроками переліз на передпліччя й придивився до екрану уважніше.

Затамувавши подих, і хлопчик, і птах завмерли. Лиходій на екрані декілька моментів задихано стояв на одному місці, а потім випростався і переможно посміхнувся. Герой з ненавистю дивився на лиходія, ледве стримуючись, щоб не виплюнути повний рот крові.

Щойно лиходій, відчувши свою перемогу, почав насміхатися з героя, папуга заверещав і замахав крилами. Хлопчик вирячився на папугу.

— Ти зараз серйозно? — запитав він. Папуга відповів схвальним цвіріньканням. — Тоді поїхали!

Зла усмішка розквітла на обличчі хлопчика. Папуга злетів на спинку крісла за момент до того, як обидві руки хлопчика опустилися на величезний стіл з червоного дерева. Кімнату осяяло червоне світло, а хлопчик закричав в агонії. Процес здавався вічністю, проте тривав не довше декількох секунд.

Як тільки все припинилось, стало видно, що в кімнаті не вистачає столу.

В той же момент на екрані відкинутого телефону лиходій раптово зупинився посеред свого монологу й поглянув у небо. З висоти десятків метрів улюблений стіл лиходія падав прямісінько на його ж голову! За лічені секунди на обличчі чоловіка змінилося декілька виразів. Від здивування до усвідомлення, до злості... Лиходій швидко підняв руку і щось сказав, зупиняючи в метрі від себе стіл. Він розлючено вишкірив зуби, але не встиг сказати більше ні слова. 

Прямісінько в голову лиходія влучив масивний кулак пораненого героя. Більше у лиходія голови не було...

— Ми це зробили, братику, — прошепотів хлопчик, сповзаючи у кріслі. Зверху папуга ствердно щебетнув, вже стрибаючи на підлогу.

Раптом замість невеличкої пташки поруч стояв ще один хлопець, трошки менший за іншого і зовсім без одягу. Він підняв кинутий на підлогу телефон і вимкнув трансляцію.

— Ти...ско-оро? бу...деш, Я-мі? — прохрипів молодший хлопчик, беземоційно поглянувши на старшого.

— Дай мені ще хвилинку, Мікумо, — втомлено відповів Ямі. — Поки що скинь тому хлопцеві в окулярах місце інших схованок виродка.

— М-м, роб-лю, — коротко відповів Мікумо, в той же момент страшенно швидко рухаючи пальцями по екрану. Його ліве око почало сяяти фіолетовим кольором, тоді як праве залишилося червоним.

Ямі тим часом застогнав і з великими зусиллями підвівся на ноги. Він повільно підійшов до книжкової шафи та витяг з-під неї дві валізи. Ямі присів біля меншої та тремтячими руками відкрив її.

— Як думаєш, цього вистачить? — запитав він у брата.

— Там приб...при-и-и... Там... Д...два-ааа... Там... вдосталь! — нарешті вимовив Мікумо, а на його обличчі з'явився вираз легкого невдоволення.

Ямі пожав плечима і знову закрив валізу, на цей раз його руки тремтіли вже не так сильно. Деякий час обидва хлопчики мовчали, кожен займаючись своїми справами. Мікумо надсилав електронного листа "хлопцеві в окулярах", а Ямі відновлював сили після використання своєї прикмети.

Щойно всі необхідні речі були зібрані, Ямі взяв за руку свого брата. Вони зненацька розчинились в повітрі, а через декілька хвилин на місці будинку було попелище та високий стовп диму.

Chapter Text

Мідорія Ізуку був звичайним учнем п'ятого класу початкової школи і... І це була абсолютна брехня. Мідорія Ізуку аж ніяк не був звичайним. Деякі люди навіть сказали б, що він доволі винятковий хлопець.

Так сталося, що для десятирічного хлопчика Мідорії Ізуку критично бракувало двох речей: друзів та прикмети. Тому що звичайний, середньостатистичний японських хлопець його віку мав прикмету і дружив або принаймні спілкувався з двома однолітками.

Коло спілкування Мідорії Ізуку складалося з його матері, літніх оба-сан з місцевих магазинчиків та дуже небажаної компанії хуліганів у його класі. Мідорія Ізуку у своєму надзвичайно юному віці десяти років був жертвою дискримінації та шкільного булінгу.

Виникає питання: чому ж його мама ніколи не втручалась і не притягувала школу до відповідальності або ж принаймні не забрала свою єдину дитину з токсичного середовища? Відповідь проста. Пані Мідорія не знала, що над її сином знущаються.

Як помітив Ізуку, його мати мало що помічала. Коли хулігани псували його письмове приладдя, мама купувала йому нове, ніколи не дорікаючи за безлад. Коли шкільна форма Ізуку була брудною у невідповідних місцях, Інко її замочувала на ніч та прала. Якщо його форма псувалась занадто сильно, мама її або ремонтувала, або купувала нову. Ізуку ще жодного разу не прийшов додому у синцях, але йому здавалося, що Інко могла б так само, як і з усім іншим, не звернути особливої уваги і просто обробити рани. Мама ніколи не ставила питань. Вона просто відновлювала або поповнювала всі речі Ізуку до ідеального стану і посміхалась.

Ще одна річ, яку Ізуку знав про свою маму – вона ніколи не ходила на роботу. Іноді вона йшла у справах, іноді вона поверталась з грошима. Але сама казала, що ці гроші належать Ізуку, бо їх перераховував тато з Америки.

Так, цим Ізуку теж відрізнявся від більшості. У нього була лише мама. Тато Ізуку жив у Америці та іноді пересилав їм з мамою гроші. Він ніколи не повертався до Японії і, здавалося, тата Ізуку ніхто ніколи не зустрічав. Мама ж ніколи не намагалась з ним зв'язатись чи принаймні розповісти про нього самому Ізуку. Запитувати у Інко про її законного чоловіка Хісаши було марно. Вона ніколи вам не відповість. Навіть її рідний син ніколи не чув від неї жодних історій про Хісаші.

Дивлячись на всі труднощі, невизначеність з одним із батьків та купу дрібних підозрілих шматочків щодо іншої, Ізуку не міг назвати себе щасливим. Його головним хуліганом був його колись найкращий друг, який і нацькував на нього однокласників ще на початку школи. Його мати була ненавмисно сліпою до страждань Ізуку, в батько взагалі не існував у житті хлопця.

Минуло чотири місяці навчання у новому році, Каччан знову був з ним в одному класі, а більшість однокласників не хотіли мати справи з Ізуку через його безприкметність або небажання стати на поганий бік Каччана.

Але зараз були літні канікули, за тиждень мало проходити свято Обон, яке Ізуку пропустить і цього року, тому що мама відмовлялась розповідати йому про їхніх померлих предків. Ізуку навіть не знав, як звали його дідусів та бабусь. Вони просто ще до його народження померли. Інко про це не говорила, але Ізуку зробив власні висновки, адже він ніколи в житті не зустрічав жодних родичів з обох сторін.

Ізуку намагався про це не думати. Прямо зараз, петляючи між проходами міні-маркету, Ізуку шукав полички з приправами. Мама збиралася приготувати запечену рибу, і для цього потрібен був розмарин.

Нарешті знайшовши цілий стенд з потрібними товарами, Ізуку примружився на купу відверто ідентичних упаковок з різноманітними сумішами.

"Перець чорний мелений... Суміш перців ...гвоздика...", – Ізуку налаштувався на швидке прочитання назв, коли несподівано у нього перед очима щось замайоріло. Ізуку трохи злякано відскочив назад, ледь не збивши при цьому цілу поличку з кухонним приладдям. Одразу ж він звернув увагу на порушника спокою.

Перед ним стояв хлопець, привітно посміхаючись. 

– Ти ж це шукав? – запитав він, простягаючи глянцеву упаковку чогось до Ізуку. – Тримай! – все ще з посмішкою він втиснув в порожню долоню пакетик.

Примружившись, все ще спантеличений Ізуку швидко глянув на це, виявивши, що на упаковці хвилястим шрифтом написано "Розмарин". Доволі спантеличений Ізуку знову поглянув на незнайомого хлопця. Той мав таке ж зелене волосся, як у Ізуку. Такі ж зелені очі... Він був приблизно такого ж...

– Хм, я не представився, друже, – перебив хід думок Ізуку незнайомець. – Можеш звати мене Ямі.

Голос Ямі звучав на диво знайомо. І виглядав він...

– То нащо тобі розмарин? – розмовним тоном продовжив Ямі.

– Моя мама готує рибу... – невпевнено відповів Ізуку, все ще дещо розгублений. – Але звідки ти..?

– Знав про розмарин? – співчутливо запитав Ямі. Ізуку лише встиг кивнути головою, як той продовжив: – Я телепат. Моя прикмета дозволяє мені підслухати думки інших.

Ізуку трохи перелякано ковтнув, не в захваті від перспективи, що пересічний незнайомець вирішив залізти до нього в голову.

– Але я мав це зробити! – дещо обурено вигукнув Ямі. – Поглянь на мене, ми ж з тобою як дві краплі води схожі!

І справді, Ямі був надзвичайно схожий на самого Ізуку...

Chapter Text

Мідорії Ізуку було десять років, коли він зустрів хлопця, який був дуже на нього схожим. Хлопець назвався Ямі – і він став його новим другом.

Ямі також було десять років. Він недавно повернувся до Японії з маленької країни під назвою Отеон, де до цього жив. Новий друг Ізуку щойно переїхав до Мусутафу, поки що відвідував онлайн-школу та мав доволі рідкісного домашнього улюбленцям. Птах був наділений прикметою, яка дозволяла одному з його очей змінювати колір. Ізуку підозрював, що Мікумо (так Ямі представив свого улюбленця) також мав підвищений рівень інтелекту, але це не було доведено.

Ямі жодного разу не розповідав про своїх батьків, родичів чи знайомих, але для Ізуку це було не настільки дивним. Сам він теж не хотів говорити про маму, відсутнього батька або своїх хуліганів на чолі з Каччаном. Це було просто соромно. Ямі здавався крутим хлопцем. Ізуку давно не спілкувався ні з ким таким. Або з дітьми свого віку, якщо на те пішло.

Коли Ямі почув, що Ізуку хоче стати героєм, він повністю підтримав мрію. Навіть запропонував разом почати тренуватися і ставати сильнішими. Хоча сам Ямі і не мав амбіцій до героїзму. Сказав, що прикмета читання думок не стане у пригоді. Ізуку не погоджувався, але й не хотів примушувати свого нового друга цікавитись чимось, чим той не хотів.

Хоча Ямі був фанатом. Вони зійшлися на думці, що Всемогутній – найкращий герой усіх часів. Ізуку навіть подарував Ямі свою кофту з героєм №1 на знак дружби. Здавалося, у них все було чудово. Навіть безприкметність Ізуку не хвилювала Ямі. Той зауважив слушно: «Я теж не маю якоїсь бойової прикмети, але ти все ще віриш, що я міг би стати героєм".

Це було дуже важливим для Ізуку. Ямі став першою людиною, яка в нього повірила. Кому було байдуже до прикмет. Все у Ямі подобалося Ізуку.

Насправді, до кінця літніх канікул вони настільки прив'язалися один до одного, що обмінялися купою одягу, почали робити схожі зачіски та дещо перейняли один у одного звичку говорити. Ізуку був у захваті. Ямі, здавалося, теж.

Отож, це був кінець серпня, коли їхня дружба вперше опинилася під загрозою. Або ж так подумав Ізуку.

Вони з Ямі були в муніципальному парку. Грали у хованки. Ямі цього разу шукав. Ізуку, зміцнівши за тижні спільних тренувань, зміг непомітно видертися на сусіднє дерево і, приглушивши хихикання, спостерігати, як Ямі повзає по всяким шпаринкам, вишукуючи Ізуку.

Мікумо сидів поруч на гілці, також спостерігаючи. Здається, йому було не менш весело бачити свого господаря в розгубленості. Ізуку сперся на стовбур, в очікуванні провести ще кілька хвилин невідшуканим, як раптом папуга перестрибнув йому на плече та болісно ущипнув за вухо. Ізуку від несподіванки ледь не впав з дерева, геть забувши про гру. Його руки незграбно змахнули – і він панічно вхапився за найближчу гілку. Знадобилося декілька секунд, щоб перевести дух, в потім зраджено поглянути на папугу. Мікумо майже змусив його впасти!

Спантеличений, Ізуку не одразу зрозумів, що поруч відбувалися справи важливіші. Знизу донеслися голоси і характерний звук вибухів Каччана. Про невдачу з Мікумо швидко забули, адже Ямі щойно опинився посеред хуліганів Ізуку!

Дивлячись, як троє хлопців оточили його друга, Ізуку раптом усвідомив, що сьогодні вони обидва були одягнені у його старий одяг. Ямі, який був як дві краплі схожий на Ізуку! Це не могло закінчитися добре... Аж ніяк!

Ізуку, ні секунди не вагаючись, прийняв рішення зістрибнути і врятувати Ямі. Він вже перемістився в зручніше для стрибка положення, але так і не встиг більше нічого зробити. Ззаду його обхопили дві руки і потягли назад. Ізуку з переляку скрикнув, але звук вийшов приглушений через м'яку долоню, яка щільно прикривала його рот і навіть затискала ніс. Ізуку з переляку намагався дихати, але у нього це не виходило. Запанікувавши, він спробував вхапити кривдника за запясток, але раптом його підпустили, все ще тримаючи одну долоню на роті. Ізуку повільно, боязко перевів погляд на свого кривдника...

Позаду нього був доволі схожий на нього самого хлопець. Але Ізуку це не хвилювало. Спостереження були як мінімум другорядними, тому що його кривдник був абсолютно... голим! Ізуку знову закричав. Рука на його вустах все ще не дозволяла звукам пройти далі горла.

Chapter Text

Відколи себе пам'ятав, Ю-130 не відчував сильних емоцій. Перший його спогад був про доктора Ґаракі, його нечіткі обриси, ледве видимі через товщу каламутного розчину та вигнутого скла. Ю-130 нічого не відчував до цього літнього чоловіка, хоча і знав, що завдячує йому своєю появою на світ ...і своїми муками.

Багато хто назвав би кількарічне перебування у скляному резервуарі, підключеним трубками до різних речовин, тортурами. Їх в тих гігантських колбах були десятки. Купка живих експериментів. Всі до огиди однакові і одночасно різні, всі з якимись наростами на тілі. Ю-130 не знав точно, що з ними відбувалося, бо не розумів звуків, які видавав доктор. Він не знав людської мови. Єдине, що знав Ю-130 – це відчуття. Все навколо колби гуділо фіолетовим кольором. Підсвідомість говорила, що фіолетове – це небезпека, неправильність, хиба, помилка. Він мав лишатися в зоні, яка мала інші кольори. Там він мав "шанси". Ю-130 не знав, що це означає, але це було добре. Він не відчував нічого.

Монотонність буття порушилась. Доктор Ґаракі привів когось ще. Високий. Більший за доктора. Фіолетовий зашипів, пульсуючи в голові Ю-130 так, що йому захотілося зникнути в ніщо. Істота, що стояла поруч з Ґаракі, мала найвищий рівень небезпеки для Ю-130.

Доктор тим часом петляв між скляними резервуарами, весь час щось белькочучи до фіолетового чудовиська. Зіниці Ю-130 автоматично прослідковували його рухи. Доктор зупинився перед його резервуаром. Ю-130 витріщився на гладенько вибриту голову. Ґаракі починав шипіти фіолетовим майже так само, як той інший. Це непокоїло. Монотонність життя Ю-130 за мить перетворилась на вузол негаразду.

Великий-фіолетовий-шиплячий підняв очі. Їхні погляди зустрілися. Фіолетовий спалахнув повсюдно. Доктор щось знову радісно забелькотів. Великий фіолетовий підійшов до колби і простягнув руку. Світ навколо Ю-130 вибухнув. А далі все потемніло.

Ю-130 не був у колбі. Його байдужість до світу тріснула. Навколо все грало настільки яскравими кольорами, що з очей потекла рідина. Очі боліли, але Ю-130 боявся їх закривати. Він ніколи не бачив нічого подібного.

Наступним він відчув слух. Приглушена статика змінилась на какофонію тихих та голосних звуків. Він чув систематичний писк техніки, вітер за вікном, кроки неподалік.

Всього було так багато. І він міг рухатися... Ю-130 повільно підняв обидві верхні кінцівки, якусь мить їх розглядаючи. Він нарешті міг їх бачити. Зір поступово затуманювався від нової води, яка з них витікала. Ю-130 поклав обидві долоні на обличчя, провівши ними по повіках. Він вперше відчував власну шкіру на дотик. Його обличчя не мало дивних відростків, як у інших. Він мав два ока, ніс, рот... У нього було волосся і вуха. Він мав зуби... В роті був язик. Ю-130 спробував ним рухати. Відчувати язиком зуби було незвично. Він висолопив язика, намагаючись відчути губи. Він доторкнувся язиком до долоні. Відчуття змінилося! Він розвернув руку, бажаючи доторкнутися язиком до іншої сторони долоні...

– Фу! Що ти робиш, ідіоте?! – пролунав гучний голос особи, яка зайшла до кімнати. Двері гучно вдарились об одвірок.

Ю-130 повільно перевів погляд на шум. Там стояв хтось невисокий з розпатланим білим волоссям. Він виявляв явне невдоволення.

Ю-130 раптом зрозумів, що може думати. Він не просто чув, він знав, про що йдеться. Ю-130 міг перечислити всі предмети в кімнаті, знав всі частини тіла, міг ідентифікувати людину біля дверей та самого себе як хлопчиків.

Покрутивши язиком по роту, Ю-130 нарешті вирішив відповісти. Його щелепи розтислися, губи розтулилися. Він приготувався виштовхнути з легень повітря, напружити горло і...

– Кх-х-ик-хииииии, – вилетіло з його рота. Ю-130, спантеличений, спробував ще раз: –Кхххх-а-аа-аагуа-ук.

Хлопець біля дверей з наростаючою огидою на обличчі дивився на Ю-130. Останній завмер на ліжку, надзвичайно розгублений та спантеличений нерозумінням вимовляння слів.

Chapter Text

Хлопця звали Ямікумо і він був скарбом їхнього творця. Їхній "батько", Хісаші, дуже оберігав хлопчика. Щойно Ю-130 зміцнів достатньо, щоб встати з ліжка, "батько" змусив його прийти на зустріч в розкішний кабінет з величезним столом. Дивно, але тепер Хісаші не шипів фіолетовим. Лише тремтлива димка коливалася навколо його силуету, тому Ю-130 дещо розслабився. Це не могло бути так погано!

Це було так погано. Хісаши сказав, що обрав саме Ю-130, щоб той захищав Ямікумо. Всюди, весь час.

Не знаючи, як відповісти, адже його голос відмовлявся працювати, він неохоче кивнув.

Хісаші вмів красти і дарувати прикмети. Це було жахливо. Він не уявляв свого життя без фіолетової димки.

– Я дав тобі ще дві прикмети, – невимушено сказав Хісаші, наче хотів заспокоїти.

Від самих слів кімнату затопила пурпурна імла, наче світ не погоджувався на так несправедливо озвучену брехню.

– Що вони? – не-сказав він.

Хісаші переможно посміхнувся. Ю-130 кліпнув очима. Його рот не рухався? Але він говорив? Хісаші його зрозумів? Як?

– Не будь таким здивованим, – розвів той руками. – Я не міг лишити тебе безмовним. Це була б...серйозна вада, – доволі добродушно продовжив він.

Ю-130 відчув полегшення і одночасно огиду до себе. Він був лялькою з щойно пришитою деталлю, якої не вистачало. Але це не належало йому, а комусь чужому. І воно підходило, але абсолютно не пасувало. Це було огидно. Наче шматок шкіри іншого кольору на видному місці.

– Яка третя? – обережно запитав Ю-130 з легким відчуттям полегшення від того, що він може спілкуватися. Його вже нудило.

Замість прямої відповіді Хісаши з надзвичайно самовдоволеною посмішкою пересунув через стіл розкриту коробку. Ю-130 піднявся навшпиньки, щоб розгледіти її вміст.

Тримаючись за край столу та балансуючи на кінчиках пальців, він зазирнув в коробку. Лишень для того, щоб побачити всередині малесеньку істоту розміром з кульку для настільного тенісу. Дрібнота була сірого кольору з пухнастим хутром, малесенькими оченятами-намистинками, непропорційно довгими вусами та підозріло відсутнім хвостом. В голові, наче наплив інформації, промайнуло "гризун" та "хом'як". Істота, здавалося, абсолютно звертала уваги на оточуючих, перебираючи між лапками свої вібриси.

– ...? – запитально подивився він на Хісаші. Чи це було воно? В голові з'являється пояснення про будь-який об'єкт, про який він до цього не мав жодної інформації? Але чому такий небезпечний, солідний чоловік, як їхній творець, вирішив тримати у своєму кабінеті хом'яка?

– Доторкнись до нього, – все ще ласкаво, приємним голосом запропонував його "батько".

Ю-130, захоплений можливістю вперше в житті потримати в руках щось справді живе, охоче підхопив у долоню хом'яка. Пухнаста кулька трохи заметушилась, від чого Ю-130 стало лоскотно. Він мимоволі хихикнув, сам не очікуючи почути від себе такого звуку. Занадто пізно він схаменувся, згадавши, хто ще з ним в одному приміщенні. Ю-130 трохи неохайно впустив тваринку назад до коробки та відскочив на кілька кроків від столу. Він почувався одночасно ніяково та нажахано.

Його творець якусь мить дивився на Ю-130 незрозумілим поглядом, а потім його обличчя осяяла захоплена посмішка.

– Ну що ж, тепер... – Хісаші не договорив, як з його пальців правої руки вилетіли п'ять довгих, чорних прутів і проткнули Ю-130. Було не дуже боляче, але доволі неприємно...

Світ раптом збільшився. Але ні, Ю-130 був розумнішим для цього. Він зменшувався!

Раптом наляканий, Ю-130 запанікував. Перш ніж він встиг піддатися інстинкту втечі, величезна рука, яка могла належати лише Хісаші (чорна дірка по центру говорила сама за себе), вхапила його і недбало кинула на стіл. Щойно рука зникла, Ю-130 побачив... що він нічого не побачив. Все навколо злилось в мішанину неоднорідних кольорів, переважно зеленого та жовторого. Це було як з фіолетовим, хоча без особливих відчуттів небезпеки. Ю-130 трохи запанікував, але через мить його зір почав спалахувати додатковими силуетами напівпрозорого пурпуру. Перед ним височіло гігантське тіло пурпурового Хісаші. Він не міг розібрати виразу обличчя, проте попри нездатність, він чітко міг уявити самовдоволено посмішку на огидному обличчі свого творця.

– Це твоя третя прикмета, – пролунав надто гучний голос, абсолютно не схожий на монотонний баритон Хісаші. Але хом'яки мали іншу будову тіла, тому і сприймати вони мали світ по-іншому. Це було не так страшно. 

– Воно називається Зооморфізм. Ти можеш перетворитися на будь-яку тварину, до якої доторкнувся. Початкова власниця, Тацу Номія, була артисткою циркової студії. Вона змогла відточити прикмету так, що перетворювалась буквально на льоту. Зрештою, вона зайшла надто далеко в своїх перетвореннях, скопіювавши подобу доісторичного динозавра і не змогла передбачити наслідки. Інстинкти вбивці взяли верх і вона напала на глядачів. Бідолаху вбили герої, – Хісаші говорив так, наче йому було щиро шкода через смерть цієї артистки. Ю-130 знав краще. Цей монстр голими руками знищував власне потомство, наче вони були нічим більшим за виплодок тарганів на його кухні. Ю-130 знав. Його прикмета дозволяла йому перевіряти достовірність власних припущень.

– Тацу Номія поняття не мала, що перетворення на померлу тварину зведе її свідомість до найпростішого. Інстинктів. Вона б не змогла перетворитися назад, навіть якби захотіла.

З цими словами Хісаші простягнув руку над Ю-130, до коробки. Звідти він дістав хом'яка. Все відбулося так швидко. В одну мить сіренька дрібна істота сидить на цій комічно великій руці, а наступної – лишаються лише бризки крові, шматочки переплутаної шерсті та кісток... У Ю-130 туманиться голова. Йому погано. Це реакція на смерть невинної істоти? Це був спосіб залякування? Було жахливо. Ю-130 вже не розумів, що відбувається.

Раптом його бік щось прокололо. Він почав збільшуватись, поки не опинився розпластаним на спині на робочому столі Хісаші.

– На щастя, завдяки моїй дивовижній прикметі все буде відбуватися інакше. Я можу без проблем тебе повернути до первісного вигляду, – слова, які для когось могли звучати втішно, ознаменували пожиттєве ярмо на шиї Ю-130.

Chapter Text

Літні канікули мали тривати ще трохи, а Кацукі не знав, чим себе зайняти. Він давно впорався з усією домашкою, яку задали вчителі. Тільки дурний щоденник спостережень за довкіллям з Природничих наук щодня лишалося вести.

Він збирався піти на щотижневе вимірювання рівня води в струмку, який протікав неподалік від його дому. Кишеньковий блокнот та обласний олівець в сумці на поясі. Кепка від сонця. Телефон на мотузку на шиї. Фітнес-батончик в кишені штанів. Годинник марки Всемогутній на зап'ясті та брелок на петлі пояса. Все готово.

Кацукі збирався йти сам. Дорога не була далекою, а компанії зовсім не хотілося.

Як на зло, не мило й п'яти хвилин, як за ним прив'язалися місцеві дітлахи. Цубаса був, як завжди, попереду, розмахуючи своїми драконівськими крилами. За ним йшов ще один, Кайто. Прикмета: кам'яні руки. Міг перетворити свої руки на каміння. Кацукі він здавався навіть жалюгіднішим за Цубасу, чиє пузо заходило до кімнати раніше за власника.

– Чого вам, придурки? – гаркнув Кацукі, тріснувши кількома іскрами на долонях.

– Ну ж бо, Кацук-кун, ми хочемо тусуватись, – поблажливо посміхнувся Цубаса. – Куди ти йдеш?

– Домашку з Природи робити, – Кацукі махнув рукою в сторону узліску, де протікав струмок. Придурки знали, що він мав на увазі.

На обличчі Кайто виразилось розуміння. Він швидко додав:

– Я зовсім про це забув! – він вигукнув надто щиро. – Я садив палицю бамбуку! Я мав за нею спостерігати!

Цубаса та Кацукі недовірливо розсміялися. Цей паросток за тижні канікул мав вирости на метри. Кайто мав би фіксувати прогрес його росту мінімум раз на тиждень, якщо не щодня.

Абсурдність ситуації здавалася настільки кумедною, що Кацукі мимовільно зацікавився. Тепер він хотів побачити той бамбук на власні очі.

– Чого ви чекаєте? Ідемо шукати твій бамбук, – махнув він рукою, закликаючи двох інших не відступати.

Вони доволі швидко дісталися до підліску. Кайто лайняних півгодини намагався знайти свій паросток бамбуку, поки Кацукі дивився, як Цубаса весь цей час спирається на довбане бамбукове дерево. Яке й виявилось тим самим паростком. Кайто прив'язав до однієї з гілочок невеликий шматок нитки. Який тепер був на висоті метрів п'яти. Саме Цубаса врешті решт його помітив, коли вирішив політати.

Трохи знуджений, але все ще злорадний за рахунок Кайто, він попрямував до струмка. Як не дивно, дощів уже деякий час не було, тому рівень впав. Кацукі опустився на одне коліно, простягнувши руку. Вода відійшла на цілих три пальці, зробив він помітку.

Швидко записавши свої спостереження, він закликав компанію вирушити назад до міста. Нічого не передвіщало біди, але Цубаса вирішив розкрити свого паршивого рота:

– О, це ж тут Деку тебе тоді зіштовхнув у воду, – невимушено вказав він на повалене дерево, яке з'єднувало два краї струмка.

Гарний настрій Кацукі зник, наче його і не було. Він щось злісно гаркнув на хлопців, запхавши руки в кишені, і швидко пішов попереду.

Цубаса та Кайто поспішили за ним, базікаючи всяку нісенітницю, тут і там згадуючи про Деку. Що злило Кацукі все більше...

Як на зло, коли вони проходили повз ігровий майданчик, саме Деку йому і трапився на шляху. Йолоп з дурнуватою посмішкою повзав рачки. Щойно Кацукі направив свої кроки до нього, дурень поповз під низьку цементну арку. Односторонньої розмови було не розібрати, але звучало так, наче Деку щось комусь говорить. Але відповіді так і не прозвучало...

Йолоп почав вилазити назад, випнувши дупу до верху.

Піддавшись бажанню, Кацукі бездумно підняв ногу і дав легкого копняка. Двоє позаду нього огидно загигикали. Здавалося, настрій трохи покращився, коли зануда зі здивованим криком зарився носом у пісок.

– Ой, марний Деку, що ти тут повзаєш? – запитав Кацукі, вже збираючись передражнити будь-яку відповідь нікчемного базікали.

– Собаче лайно шукаєш? – вставив Кайто, знову засміявшись.

Поруч з ним Цубаса вхапився від сміху за живіт:

– Ой, я не можу, він такий жалюгідний!

Кацукі на мить оглянувся через плече. Здається, тільки це дозволило йому почути здивоване бурмотіння зануди:

– Деку? Це образа?

Знову повернувшись до своєї сьогоднійшньої розваги, Кацукі блаженно посміхнувся.

– Ти щось сказав, марний Деку?

Його руки декілька разів тріснули, випустивши навколо чорний дим.

Деку, що дивно, подивився йому прямо в очі. Без вагання, без страху. Кацукі не сподобався цей погляд. Він настільки відрізнявся від лагідних, наляканих очей Деку... Це спонтеличувало.

– Ти ще хто? – пирхнув Деку. Який все ще сидів на землі, біля ніг Кацукі, навіть не намагаючись встати.

Розлючений тим, що зануда насмілився бути таким зневажливим, Кацукі змахнувся для удару.

Наступної миті все відбулося так швидко. Його очі дуже боліли. Вибухи не спрацювали*. Позаду здивовано, а потім від болю завили Кайто та Цубаса.

Коли Кацукі нарешті зміг трохи оговтатися, Деку вже не було.

Роздивившись червонооких, трохи заплаканих поплічників, Кацукі мимоволі шморгнув носом через власні сльози. Розуміння прийшло не одразу.

– ЛАЙНОВИЙ ДЕКУ НАСИПАВ НАМ ПІСКУ В ОЧІ?!

Chapter Text

Ямі та Мікумо блукали світом два роки. Бути двома дітьми-втікачами було б важко, якби один з них не міг телепортуватися, в інший не був буквально всезнаючою істотою. Вони виявили, що їхнє початкове місцезнаходження було в Аргентині на південноамериканському материку. Місцеві герої, як з'ясувалося, стали настільки корумпованими, що Ямі вдалося буквально підкупити одного з них придбати їм квиток на літак до Канади. Звідти вони перебралися в Азію, де пробули близько трьох місяців. Тамтешні люди виявились дуже шумними та настирними. Спроба якоїсь доброзичливої селянки буквально приготувати Мікумо на вогні була останньою краплею. І байдуже, що в той час він перевтілився в черепаху, яких в Тайланді буквально було законним вживати в їжу.

Після інциденту Ямі та Мікумо жили в дикій частині лісистої півночі Азії близько місяця. Потім вони рушили далі, оскільки двоє девятирічних хлопчиків фізично не могли жити далеко від цивілізації.

Мікумо через свою метаморфну природу ніколи не хворів. Ямі? Три тижні він провів з пневмонією в лікарні східної Європи. Довелося вдавати амнезію. Його постійно відвідували соціальні служби, поліція та якась представниця організації з захисту прав дітей. Вони не витягли з Ямі нічого корисного.

Деякий час було весело вдавати, що Мікумо був його проявом прикмети "Викликаний звір". Потім і це набридло.

Щойно Ямі одужав, вони з братом зникли з країни і попрямували в тепліші регіони. Кримінальна частина Іспанії стала їхнім новим майданчиком для ігор. Мікумо тренувався у спілкуванні з іншими тваринами, щойно вони з'ясували, що він може розуміти і говорити з усіма істотами, на яких перетворювався.

Було смішно тероризувати місцевих босів мафії. Ямі видавав себе за карлика з прикметою непроникності, весь час зливаючи інформацію про одні угруповання іншим. Насправді, це Мікумо шпигував, але деталі не важливі. Вони з братом були чудовою командою жахів.

Довелося втекти з Іспанії через півроку, коли два угруповування об'єдналися та змогли встежити одну з їхніх схованок. Здавалося, вони нарешті знайшли людину з прикметою слідопита і почали їм дихати в спину. Мікумо скомандував переїхати.

Наступною була країна з надзвичайно малою кількістю героїв, більшість з яких мали слабкі прикмети. Вся ця річ тхнула корупцією та гниллю. Ідеальне місце, щоб загубитися.

Вони проводять в Отеоні майже рік, трохи вивчають французьку мову від місцевих бездомних дітей і дізнаються, що вся клята країна – це не що інше, як територія однієї із найбільших лиходійських організацій.

Загальне розчарування Героями надзвичайно високе, всюди є малюнки найвідоміших професіоналів світу, серед яких Всемогутній.

Мурал, присвячений Символу миру, довго непокоїть Ямі. Він все ще яскраво пам'ятає, як Герой Японії тримався за рану, люб'язно нанесену їхнім донором сперми.

Мікумо продовжує розширювати свої шпигунські навички, намагаючись навчити птахів стежити за конкретними людьми. З кожним днем хлопцю вдається все краще вербувати нових тварин. Їх вже опікає вороняча зграя.

Ямі з цікавості вирішує дослідити самі низи харчової ланки лиходійства та приєднується до дрібної банди малолітніх правопорушників та волоцюг. З часом у їхніх мандрівках брати зрозуміли, що малі діти і навіть підлітки не можуть добре функціонувати без дорослого поруч. Це практично одна з найважливіших речей у зростанні – задіяння дорослих.

Нова банда Ямі не має жодної такої особи, хто б мав на них будь-який вплив. Найстаршому з них шістнадцять, наймолодшій – сім. Вони риються на смітниках, обкрадають п'яниць в темних провулках і беруться за будь-яку сумнівну роботу. Ямі займає позицію новачка, нижчого навіть за семирічну дівчинку. На її захист, характер дитина має гірший, ніж у залежного від алкоголю працівника металопереробного заводу.

Новий досвід сприймається як дитяча гра, попри серйозність питання виживання всіх дванадцяти членів банди. Ямі представився їм як безприкметний хлопчик, якого новонародженим покинули біля лікарні. Він втік з дитячого будинку через знущання і тепер шукає притулку деінде. Прикриття ледве тримається, оскільки в Отеоні безприкметні люди не піддаються дискримінації. Га, хто б знав?

Ямі старається грати несміливого новачка. Він думає, що варто сприймати цей досвід як зростання характеру та дорослішання. Він не може зненацька стати зухвалим чи виявити надмірну самовпевненість. Безприкметність робить людей нікчемними тюхтіями, вони не можуть бути впевненими в собі чи перечити наказам начальства.

Гра закінчується в день, коли відверто огидний хлопець їхнього найстаршого вирішує випустити пару на зухвалій семирічній креветці. Вона отримує рівно один удар по обличчю, перш ніж покидьок завалиться на дупу, плачучи над зламаною рукою. Ямі, розпалений захисним гнівом, продовжує свій хрестовий похід в ім'я справедливості і починає бити виродка по найболючішим місцям ногами. В суперечку влітає їхній найстарший. Він має прикмету кислотного виверження з долонь. Старший тягнеться до Ямі руками, покритими товстим шаром їдкої речовини. З бійки переможцем виходить найсильніший. Це не їхній ватажок.

Маленька банда (на місці в той момент їх було всього четверо, якщо не рахувати Ямі та старшого з його хлопцем) витріщається. Ямі десять, він щойно побив двох майже дорослих старших підлітків, не використовуючи прикмети.

– Ти тепер поведеш нас? – дещо напружено запитує тринадцятирічний хлопець з їх банди.

Ямі на секунду розглядає цю можливість. Він міг би взяти під контроль всю їх банду, виключивши з рівняння старшого та його хлопця. Але Ямі не уявляє себе керівником банди малолітніх гангстерів. Це не було його метою. І він не хотів би, щоб його всі називали Безприкметним босом чи щось таке. Тож Ямі посміхається, хоч як би це не було фальшиво, і відповідає:

– Ні, насправді я подумував піти. Розумієте, хочу знайти, чим міг би займатися. Улюблена справа і все таке.

Троє з чотирьох дивляться на нього розгублено. Семирічна намагається щось сказати, але Ямі перебиває:

– Було весело і все таке... – він не закінчує, хапаючи обох непритомних підлітків за коміри та зникає без жодного попередження. Смішно уявляти їхні здивовані обличчя, коли безприкметний новачок насправді весь цей час був замаскованим бійцем з найефективнішою прикметою, яка може існувати.

Місцева поліція, хоч якою б корумпованою не була, все ще арештовує двох неповнолітніх злочинців, залишених біля їхнього порогу.

Вони йдуть з Отеона, коли настає весна. Мікумо несе з собою знання про створення ідеальної інформаційної мережі. Ямі йде з купою здобутих навичок дрібних злодюжок і ностальгією.

Мікумо не дає чіткої відповіді, куди вони мали б відправитися, тому Ямі вирішує слідувати новому пориву. Мурали героїв, особливо перекреслені зображення Всемогутнього, щось зачіпають всередині нього. Ямі пропонує відвідати Японію та поглянути на Символ Мир особисто.

Мікумо довгих півхвилини стоїть в заціпенінні, його очі дико блимають між фіолетовим та червоним.

– Гаразд, – це все, що він каже, після чого перетворюється на крихітного зеленого папугу та пірнає в густу шевелюру Ямі.

Chapter Text

Сер Найт-ай та Мідорія б'ються в кабінеті через стажування

Ізуку: *канонічно уникатиме наступати на плакат Всемогутнього і зрештою програє*

Ямі: *заздалегідь розвідає про фанатську сторону Сера і візьме в заручники всі його товари Всемогутнього*

Мікумо: *прийде абсолютно непідготовленим, один раз оглянеться і, не дослухавши пояснень, мовчки відірве плакат з Всемогутнім та почне бити ним Сера*

Випадок знущання Бакуго: підніжка

Ізуку: *не помітить, спіткнеться і впаде, після чого розплачеться і попросить вибачення за незграбність*

Ямі: *впаде, але потягне за собою Бакуго і змусить його також впасти*

Мікумо: *змусить Бакуго чекати на нього довгий час, а сам піде іншою дорогою. Навіть не знає, чого уникав*

Порятунок Ері

Ізуку: *піде довгим шляхом законності та боротьби*

Ямі: *миттєво телепортує себе та дитину, а потім повернеться, проведе розслідування і змиє залишки Чісакі в унітазі*

Мікумо: *проаналізує ситуацію, після чого прокрадеться за Чісакі та Ері до сховища та винищить кожного, хто причетний, бо він може*

Одяг

Ізуку: *вважає кумедним носити білі футболки з написами назв іншого одягу, одягається у те, що купує Інко. Смаку у одязі не має*

Ямі: *зазвичай маскується по ситуації, але віддає перевагу класичному костюму-трійці з важким темним плащем. Ніхто ніколи не очікує, що він може ефективно битися в такому одязі*

Ямі: *до підліткового віку вважав за краще ходити без одягу. Після метушливих заяв обох братів отримав костюм, зроблений з його власної ДНК, який перетворюється разом з ним*

Реакція на викрадення (12 років)

Ізуку: *до біса наляканий, просить відпустити його додому та гарячково обіцяє нічого нікому не розповідати. Врешті решт врятований Мікумо*

Ямі: *просто мовчки посміхається, чим до біса нервує викрадачів. Щойно його намагаються побити за зухвалість, театрально відкидає мотузки та починає розбивати обличчя викрадачів об цементну підлогу*

Мікумо: *щойно прокинувся і вирішив обрати хаос. Перетворюється на Т-Рекса і з'їдає викрадачів*

Реакція на викрадення (17 років)

Ізуку: *з посмішкою на обличчі голіруч вибиває лайно з викрадачів, все ще носячи придушувачі прикмет на зап'ястях*

Ямі: *три доби прикидається непритомним, чим змушує викрадачів пітніти від нервів. Врятований Мікумо*

Мікумо: *його не встигають викрасти, тому що він помиляється лише раз*

Приготування їжі 

Ізуку: *вміє варити яйця, майстер чаю в пакетиках, жодного разу не торкався духовки*

Ямі: *на диво порядний кухар, годує всю родину*

Мікумо: *його застали за поїданням живого пацюка*

Зачіска

Ізуку: *його стриже Інко. Після душу використовує фен, іноді бере до рук гребінець*

Ямі: *використовує найдорожчу марку шампуню з дитинства, не користується жодними іншими речами по догляду за волоссям, оскільки може змінювати зачіску через особливості одної зі своїх прикмет*

Мікумо: *намагався довести, що може себе вилизувати, як кіт*

Моральний компас

Ізуку: *пожертвує собою заради порятунку метелика-одноденки*

Ямі: *відлупцює того, хто йому не подобається, або буде шантажувати*

Мікумо: *вибудовує найбільшу інформаційну мережу країни, щоб слухати плітки та влаштовувати справедливість, в процесі травмуючи майже всіх учасників*

Користування ґаджетами

Ізуку: *використовує базову модель смартфону, вміє користуватися смартфоном, знає дві мови програмування на базовому рівні шкільного курсу*

Ямі: *постійно губить телефони. Може зателефонувати на рівно три номери, оскільки лише їх пам'ятає. Один з них належить Бакуго*

Мікумо: *за допомогою своєї прикмети та кнопочного телефону може зламати зашифровані бази даних HPSC, але тримає звичайний смартфон під час розмови вверх ногами, оскільки поняття не має, як ним користуватись*

Стосунки з тваринами

Ізуку: *ніколи не мав домашніх улюбленців. Знає випадкові факти про тварин з енциклопедії, а також про героїв, прикмети яких базуються на тваринах*

Ямі: *випадково втягнутий до махінацій Мікумо, має принаймні п'ятьох тварин, які його переслідують за наказом Мікумо, ніколи першим не підійде до дикої тварини, бо автоматично вважає їх усіх агентами свого брата*

Мікумо: *ідентифікує себе як тварина*

Обійми

Ізуку: *завжди готовий запропонувати обійми, але ставить під сумнів, коли хтось пропонує йому обійнятися*

Ямі: може кинутися на людину ззаду та приобійняти за плечі, але ніколи щиро не обіймається*

Мікумо: *перетворюється на кота та дає себе гладити, коли когось потрібно втішити*

Страх висоти

Ізуку: *іноді мріє стрибнути з даху багатоповерхівки*

Ямі: *іноді телепортується у стратосферу заради гострих відчуттів*

Мікумо: *буквально птах*

Прикмети

Ізуку: *насправді має приховану прикмету посилювача інших прикмет, яка проявляється в момент, коли він отримує Один за Всіх, перевантажуючи його тіло. Навіть Всі за Одного та доктор Ґаракі не змогли розпізнати підсилювач*

Ямі: *має покращену версію Всіх за Одного, але не може використовувати через "батьківський контроль" Хісаши. Може використовувати тільки три доступні прикмети – телепортацію, зміну зовнішнього вигляду та читання думок*

Мікумо: *був створений з прикметою, яка дозволяє йому відчути небезпеку через візуальний ефект фіолетового туману, який бачить тільки він. У віці шести років отримав від ВЗО прикмету зооморфізму, яку любить майже так само, як першу. Деякий час мав телепатію, але з неназваних причини Хісаши її відібрав. Через метод проб та помилок зрозумів, що прикмети тварин також стають його власними*

Chapter Text

Шлях до Японії триває два місяці, оскільки їм нікуди поспішати. Вони роблять обхід через північну Африку, Індію та південь Азії, затримавшись на тиждень в невеликій країні під назвою Лаос.

Прибуття до Японії непримітне та буденне. Їх ніхто не зустрічає і не чекає. Погода на початку літа вже спекотна. Їм обом подобається, що мова абсолютно зрозуміла. Між собою вони весь час розмовляли японською. Приємно нарешті розуміти оточуючих так само, як одне одного.

Перше місце, яке вони відвідують, це Вежа Могутності. Будівля вражає габаритами та є місцем туризму. Вони блукають там протягом трьох днів, проте жодного разу не зустрічають самого Всемогутнього.

Ніхто не знає, де Герой знаходиться, доки він сам не вирішить піти і робити героїчні вчинки. Вже деякий час Всемогутній не з'являється на публіці, не приймає участі в тривалих інтерв'ю або шоу... Але виглядає він на екранах таким же здоровим, як і до бійки з Хісаши.

Прикмета Мікумо вперше в історії дає збій і не може точно визначити, де буде знаходитися Герой.

Тому Ямі, нудьгуючи, вирішує зробити щось доволі клопітне. Вони з братом відправляються у подорож всією Японією.

Оскільки Мікумо ще не вирішив, чим хоче займатися, а Ямі виявився дещо перфекціоністом, вони купують карту країни і відправляються в найпівнічнішу точку на сході Японії. Острів Ребун.

Майже не населений, він красується зеленими краєвидами, напівдикими доріжками для мотоциклістів та невеличким портом для рибалок та туристів.

Наступним вони досліджують острів Рісірі. В центрі велика гора, є декілька зон для гарних фото і ...морські котики.

Мікумо поринає в життя тюленів на декілька днів. Лише коли Ямі почав серйозно хвилюватися, що його брат назавжди лишиться жити в океані, Мікумо нарешті вирішує припинити. Вони рушають далі. Острів Хоккайдо славиться своїми гарячими джерелами. Вони відвідують кожне на своєму шляху. Ямі подобається те, що знаходиться на березі озера Кушаро. Мікумо знову чіпляється до місцевої фауни, успішно вливаючись в зграю місцевих жовтодзьобих лебедів. Звідти вони подорожують до села під назвою Цуруй, де Мікумо продовжує досліджувати птахів. Їх зустрічають чаплі з червоними шапочками та чорними хвостами. Ямі дає собі декілька днів перепочинку, а Мікумо знову освоює тонкощі польоту нового виду птахів.

В Хомбецу їм абсолютно весело. Там проходять перегони невеликих скакових тварин під назвою поні. Мікумо швидко додає до колекції декілька нових тваринних форм. Ямі намагається взяти участь у ставках.

В Камі-Сіхоро вони орендують повітряну кулю, поки Ямі знову прикидається дорослим. Вигляд згори дуже цікавий. Мікумо з посмішкою дивиться на захоплений вираз обличчя брата, поки той оглядає все довкола.

Через тиждень вони чують, що в недалекому Нака-Сацунай виявлено тварину з прикметою – козу, яка може ходити по будь-яким поверхням.

Тварину вже виставляють на аукціон, коли Ямі прокладає Мікумо до вольєру. Під покровом темряви вони вперше дізнаються, що тварини, які мають прикмети, передають копії цих прикмет разом із своїми формами.

З того моменту Мікумо в будь-якій зі своїх запозичених форм міг ходити по стінах та стелі. Хоча у тілі людини ця здатність так і не проявилась.

Далі, за наполяганням Ямі, вони відвідують місцевість Ноборібецу, відому численними гарячими джерелами та діючим вулканом Хіорі. Звідти вони переправляються на Ошиму, де розташований ще один такий, але вже без гарячих джерел. Мікумо з похмурим розумінням спостерігає, як його брат розраховано дивиться на вулкан. 

Останнє місце, яке вони відвідують на Хоккайдо, – це місто Хакодате, звідки відправляються кораблі на основний острів Японії. Вони повертаються до Токіо телепортацією, після чого мандрують потягом на інший кінець країни до острова Якусіма. Ямі знову нудьгує, поки Мікумо налагоджує контакт з місцевим населенням мавп.

Вони знову повертаються до основного острова, на цей раз через Танеґасіму. Ямі особливо цікавиться напівдіючим космічним центром. Мікумо вирішує не питати.

Вони саме перетинають межу між префектурами Каґошима та Міядзакі, коли Мікумо зависає. З ним траплялося таке нечасто. Насправді, останній раз це було перед боєм Хісаши з Всемогутнім.

Вони стоять перед картою Японії на одній із станцій, чекаючи на прибуття потяга. Очі Мікумо сяють фіолетовим, а його палець чітко вказує на одне конкретне місто. Схоже, їхні безцільні мандри підійшли до завершення. Наступний пункт – Мусутафу.

Chapter Text

Щойно вони прибувають до Мусутафу, Мікумо наче збожеволів. Його прикмета вперше виходить з ладу. Він тиждень не перетворювався на людину, а його форма басет-гаунда ганялася через вулиці і чіплявся буквально до кожного перехожого. Ямі не мав поняття, що відбувається. Його брат збожеволів!

На дев'ятий день, коли вони обидва були виснажені та знаходились на межі, Ямі першим помічає підозрілу особу. Мікумо потрібно ще півхвилини, щоб нарешті звернути увагу. Вони обидва дивляться, як хлопець в формі початкової школи з яскравим жовтим рюкзаком за спиною допомагає старій жінці підняти розсипані по тротуару апельсини.

Миле зображення, цілком буденне. Ніхто і оком другий раз не погляне на них... Але Ямі та Мікумо? Вони шоковані!

Через дорогу від них стоїть хлопець, як дві краплі схожий на сотні клонів з лабораторії доктора Ґаракі. Але як це можливо? Хісаші власними руками руйнував невдалі експерименти. Всіх інших розібрав на частини доктор. Мікумо сам підтвердив, що жодного експерименту, окрім них двох, в живих не лишилося!

Поки Ямі гарячково перебирав у своїй голові варіанти та можливості, хлопець вже віддалявся.

Підхопивши брата, Ямі телепортуватися на дах п'ятиповерхівки, вздовж якої рухався хлопець.

Мікумо, нарешті перетворившись на людину, кинувся до перил. Ямі швидко скинув з себе пальто, щоб закутати брата.

– Цей теж родич, – вперше заговорив Мікумо. – Одні біологічні батьки. Хм ...сюди мене тягнуло.

– Ну, це зовсім не підозріло, – криво посміхнувся Ямі, приєднуючись до брата біля краю будівлі.

Слідкувати за хлопцем зовсім не важко. Він направлявся до житлового району. Вони доволі швидко з'ясували номер його квартири, оскільки двері розташувались назовні. Коли стемніло, Ямі перенісся туди і прочитав табличку: «будинок Мідорій».

– "Зелений"? – глузливо пробурмотів Ямі. – Буквально називатися за кольором волосся?

– Аврва! – тишу ночі пронизана крик тварини.

Ямі вмить телепортуватися назад до Мікумо, який у вигляді тюленя розташувався на даху протилежної будівлі.

– Там стало небезпечно, – сказав він, знову обернувшись людиною.

– Ти ж спеціально? – зітхнув Ямі, піднімаючи недбало викинутий плащ. Мікумо зморщив носа, проте дозволив знову прикрити своє оголене тіло.

– Глянь, – замість відповіді, він витяг руку та вказав на щойно покинутий будинок.

І справді, варто було тільки придивитись, як двері квартири відчинилися, з них вийшла дуже схожа на хлопця жінка. Вона мала гладеньке зелене волосся, зібране у напівпучок, а також дещо надлишкову вагу.

Ямі уважно вдивлявся в неї, Мікумо задихнувся поруч. Його очі майже комічно розширились, одна рука все ще вказувала на жінку, інша затулила рота. Не розуміючи раптового прояву емоцій, він кинувся до брата:

– Гей, давай, що сталося?

Ямі ледве встиг підхопити брата, коли той втратив рівновагу, а згодом і весь свій обід. Він був розгублений та одночасно наляканий. Мікумо нудило до жовчі, все його тіло здригалося, а по щоках котилися ріки сліз. Що могло так зруйнувати його брата?

Наступної миті вони опинилися у ванній кімнаті знятого номера в туристичному районі Мусутафу. Щоб заспокоїтися, Мікумо знадобилося близько години. Ямі відверто панікував.

Лише коли вони всілися на ліжко, підпершись купою подушок, Мікумо заговорив:

– Та жінка, Мідорія, хоча це не її ім'я, – він глибоко вдихнув, знову здригнувшись. – Це вона. Вона наша мати.

Ямі, хоча і мав би підозрювати правду, зважаючи на сходіть жінки з тим хлопцем Мідорією, все одно був шокований.

– Вона не могла б народити нас, – заціпеніло спростував він.

– Вона також не народила того хлопчика, – прошепотів Мікумо. – Але вона нам і йому мати. Половина її крові тече в наших жилах так само, як інша половина крові нашого творця.

– Ти кажеш, що вона була іншим донором нашого ДНК, – обурено підтвердив Ямі.

– Так... – односкладова відповідь обірвалась, коли очі Мікумо почали блимати фіолетовим. Він тихо почав бурмотіти: – ...вона ...так... Ні? Ні... Так... Чому? Вона ... Ні. Вона...

Це тривало близько хвилини, перш ніж сяйво згасло і Мікумо підняв виснажений, зболений погляд на брата:

– Вона не людина. Більше ні, – голос його звучав сумно, наче він щойно відчув болюче горе: – Ця жінка була викрадена, закатована та зґвалтована всіма можливими способами. Вона наша мати, але вона навіть не іграшка для нього, так, як були ми. Вона просто інструмент під його повним контролем. Без справжньої свідомості, без будь-яких емоцій. Наша мати нас навіть не може захотіти! – останні слова він буквально провив, настільки зневірений, що Ямі заболіло вдвічі більше. Не тільки через втрату можливості пізнати справжню батьківську любов, але і через муки свого дорогоцінного брата. 

На відміну від Мікумо, життя Ямі можна було назвати доволі легким. Він був створений і вирощений з певною збоченцю любов'ю та турботою за сторони Хісаші. Його оберігали, навчали та хотіли. Мікумо ж від самого свого початку існування не відчував нічого, окрім страждань. Його першим і єдиним справжнім контактом з людиною став Ямі всього лише чотири роки тому. До цього Мікумо навіть не мав імені, лише кодовий номер експериментального зразка, якого обрали для захисту Ямі.

Будучи твариною, хлопчик пізнав інстинкти. Материнський, батьківський... Тварини інстинктивно опікувались своїм потомством. Тому ще гірше було розуміти, що як у людини, у Мікумо немає нікого, хто б був схожим на батьківську фігуру. Лише брат, рівний йому, такий же потребуючий опіки, як і він сам.

Вони давно знали, що їхній батько був маніяком-психопатом з комплексом Бога і відсутнім моральним компасом. З'ясувати, що їхня біологічна мати виявилась жертвою їхнього батька, яку в юності перетворили на донора яйцеклітин? Жахіття.

– Тоді що вона тут робить? Хто той хлопець? – відсторонено запитав Ямі.

– Це найгірше, – з осклілими очима кволо відповів Мікумо. – Вона повністю підпорядкована Хісаши. Який живий і знаходиться тут, в Японії.

Руки Ямі мимовільно стиснулися занадто сильно на плечах Мікумо, від чого той захрипів, але не відсторонився.

– Ти ж обіцяв, що він мертвий, – прошипів Ямі, одночасно наляканий та розлючений. – Ти обіцяв, – повторив він, струсивши Мікумо за плечі. – ТИ ОБІЦЯВ!!!

Їм знадобилося три тижні, щоб прийти в себе. Мікумо знову ховався у своїх звірячих формах, відмовляючись розмовляти з Ямі. Він не міг визнати, що його прикмета помилялася. Вона не могла помилятися. Мало бути щось інше, що не було враховано.

Ямі замкнувся в собі, перебираючи варіанти. Якби Хісаші досі був живий, вони могли знову опинитися в його руках. Ямі не міг терпіти навіть думки, що б сталося, якби їхній донор сперми їх отримав.

В кращому випадку вони б опинилися з промитими мізками, знову дивлячись на цього монстра сяючими очима. В гіршому він перетворить їх на когось на кшталт їхньої матері. Вони вже були пошкоджені тим виродком. Мікумо лише декілька місяців як зміг говорити людською мовою. Ямі нарешті навчився насолоджуватися світом, а не оглядатися через плече. Вони жили спокійно два роки!

– Нам він зараз не загроза, – нарешті промовив Мікумо.

Ямі хотів огризнутись чимось їдким, але параноїдальний безлад думок, що промайнув у голові брата, трохи збив його гнів. Ямі знесилено відкинувся спиною на ліжко, помахавши ногами в повітрі.

– Що нам робити, любий брате? – натомість запитав він.

– Нам треба продовжити стежити за Мідоріями, – тихо відповів Мікумо. – Жінка приведе нас до нього. Хлопчик... Він важливий.

– Чим? – пирхнув Ямі. Яким чином той хлопчик може бути важливим? Так, Хісаші для чогось створив всю ту шараду з Мідоріями. Але що?

– Хлопчик безприкметний, – знизав плечима Мікумо. – У нашого творця для нього якась доля є. Щось дуже погане. Ми маємо це зупинити.

Ямі вдарився головою об матрац. Потім ще раз. І ще.

– І як це допоможе нам не попастися нашому старому татусеві на очі? Що нам з того?

– Хлопець – це ми. Він має бути особливим, – просто відповів Мікумо. – Тим більше, наш творець нізащо не помітить нас біля нього, якщо тільки наша мати про нас не дізнається.

Ямі довго дивився в стелю, не кліпаючи. Мікумо мав би помилятися. Але коли Ямі не виконував те, чого хотів Мікумо? Відколи Хісаші знищив розум його брата востаннє, Ямі перестав ставити питання і робив, що наказували. Чи був то сам батько, чи напівпритомний Мікумо.

Chapter Text

Ямі не робить багато, окрім як працює прославленим таксі. Всю роботу виконує Мікумо, перетворюючись на різноманітних дрібних тварин. Вони почали слідкувати за Мідоріями. Хлопця звати Ізуку і він учень п'ятого класу молодшої школи. Його денна рутина не змінювалась. Зранку він снідав, йшов до школи, був там близько шести годин, потім повертався додому. Один раз затримався на двадцять хвилин через бійку героя та лиходія, яку спостерігав.

Вони випадково дізналися ім'я їхньої матері, коли з нею привіталася якась блондинка у магазині продуктів. Вони провели пусту десятихвилинну бесіду, після чого розійшлися. Інко мала репутацію домогосподарки. Насправді, вона буквально була прислугою Ізуку. Це не було видно одразу, але її дії абсолютно роботизовані. Вона прокидається без будильника рівно о п'ятій годині ранку щодня. П'ятнадцять хвилин вона приймає душ, ще п'ять вмивається і чистить зуби, після чого наносить непомітний макіяж на вії. Останнім штрихом вона щодня робить одну і ту ж зачіску – напівхвіст на потилиці.

Опів на шосту Інко йде на кухню, відкриває телефонну книгу рецептів, яка до біса моторошна, бо розписана буквально по датам... Вона півгодини готує їсти, о шостій йде кликати Ізуку. На той момент хлопець вже напівсонно вітає Інко і вони разом йдуть снідати ідеально приготовану їжу. О сьомій двадцять вона проводжає хлопця до вхідних дверей, бажає йому гарного дня і замикається в квартирі сама.

Вдень вона або спить, або прибирає, або готує заготовки на наступні прийоми їжі. Інко жодного разу не вмикає телевізор, комп'ютер або телефон. На шостий день вона знову йде до магазину, який знаходиться в п'яти хвилинах від її дому. Там вона купує яйця, молоко та рибу, після чого повертається в квартиру і все починається заново. Вони з Ізуку жодного разу не розмовляють ні про що інше, окрім його навчання.

Наприкінці липня щось змінюється. Ізуку вдома, бо це вже канікули. Інко отримує телефонний дзвінок. На її обличчі немає емоцій, але тіло злегка здригається, перш ніж вона відповість.

– Муші-муші, – її голос тихий, спокійний і позбавлений будь-яких емоцій.

Мікумо не вдається підслухати, хто говорить. Здається, наче відповідь зі слухавки і зовсім не лунає.

– Я буду там через годину, – завершує Інко та вимикає телефон.

Вона починає збиратися, переодягається в спідницю та рожеву кофту, в яких зазвичай ходить по вулиці.

– Ізуку, твій батько перерахував нам кошти. Я йду їх отримати, – гукає вона квартирі, після чого виходить, не закриваючи двері.

Мікумо, перетворившись на горобця, слідує за нею. Ямі поняття не має, що відбувається. Він лише бачить, як Інко відходить від будинку.

Інко сідає на потяг, який прямує до префектури Кіото. Місто Джакку.

«Як далеко нині видають готівку», – мимоволі думає Мікумо, мухою залітаючи до вагону. Це його найменш підозріла форма для стеження, але не така надійна, як басет-гаунд або навіть кіт. Зір мухи надто перевантажує його розум.

Він ледь не пропускає Інко, коли та виходить. Полегшенням є зміна форми на голуба, яких довкола сотні. Він знову слідує за Інко. Вона йде до лікарні.

Слід зауважити, що Мікумо вже ненавидить це місце. Надто нагадує лабораторії доктора.

Коли Інко проходить до кабінету завідуючого лікарні, Мікумо прилипає до внутрішньої частини її сумки у подобі паличника.

Щойно він чує голос, який щось говорить до Інко, розум вимикається. Він знає цей голос. Він його надто добре знає...

Коли Мікумо приходить в себе, це трапляється через падіння на розжарений асфальт. Хтось викинув його з сумочки. Напевно, Інко нарешті знадобилося щось і вона знайшла там Мікумо. Оскільки він був схожий на звичайну палицю, Інко вважала його сміттям і просто викинула.

Коли Мікумо може нарешті зібратися з силами і знову перетворитися, Інко вже давно пішла. Йому доводиться сісти на наступний потяг до Мусутафу, який йде через цілу добу після попереднього... Коли Мікумо нарешті добирається до квартири Мідорій, його зустрічає надзвичайно розлючений Ямі. Мікумо вже знає, що він облажався...

– Тож ми знаємо, що наш донор сперми ще дуже живий, доктор успішно захопив лікарню, а Інко якимось чином перестала бути їм корисною як носій майбутнього потомства і натомість стала служницею одного з клонованих нас... – підсумував Ямі, коли заспокоївся і зміг вести розмову.

– Так, – просто кивнув Мікумо. Він все ще здригався, коли згадували доктора.

– І прямо зараз зробити нічого не вийде, – перепитав брат.

– Всемогутній не зможе перемогти, а інших героїв просити немає сенсу. Вони занадто слабкі, – знизав плечима Мікумо, відкидаючи ідею Ямі.

І справді, кидати в бій з Хісаші когось, окрім Всемогутнього, було б дурістю. Мало того, що ситуація дуже швидко перетвориться в негарну, Хісаши врешті отримає ще жменю найсильніших прикмет сучасності. Вони хочуть знищити свого творця, а не дати йому нові боєприпаси для захоплення влади над світом.

– Тож лишається тільки одне, – Ямі кивнув на будинок Мідорій. Звідти, тримаючи порожній рюкзак на плечах, саме виходив Ізуку.

Chapter Text

Вони вирішують просто одного дня підійти до Мідорії Ізуку. Хлопець абсолютно самотній, надзвичайно допитливий та відкритий з усіма, через що у дев'яноста відсотках випадків на дружелюбність отримує ляпаса.

Квінтесенція добзичливості в тілі одного безприкметного хлопчика, приправлена накопиченим розчаруванням від жорстокого світу. Ямі почав бачити картину, яку хотів намалювати Хісаши.

Ще кілька років і Мідорія остаточно розчаруєтеся у суспільстві героїв, після чого можна буде легко навернути його на сторону лиходіїв.

Все ще не маючи уявлення про остаточні плани Хісаші на цю невинну вівцю, Ямі вже зруйнував їх.

Було кумедно бачити, як хлопець злякався такої простої речі, як розмахування йому перед очима пакетиком розмарину. Просторова обізнаність Мідорії Ізуку була на одному рівні з координацією, тобіш ніякою!

Поки нещасна жертва переводила подих, Ямі невимушено продовжив свою виставу:

– Хм, я не представився, друже, – сказав він. – Можеш звати мене Ямі.

Мідорія Ізуку був самотньою дитиною, але він також був доволі веселим.

А головне – він був запеклим фанатом. 

– Хто твій улюблений герой? – було його другим питанням під час їхньої другої зустрічі.

– Всемогутній, – без вагань відповів Ямі.

– О-оо, мій теж! – одразу продовжив Ізуку. – Він найкращий!

Після чого послідувала десятихвилинна промова про Всемогутнього, його доблесть, його Срібний та Золотий вік, його костюми Срібного та Золотого віку, його зріст, його чудове волосся, його мегаватну посмішку...

Будь-хто інший вже б знудився і або втік, або намагався б замовкнути його. Але Ямі? Він насолоджувався. Саме Всемогутнього найбільше зневажав Хісаші. Від самого імені героя обличчя їхнього батька перекошувало від огиди та злоби.

Тож можна уявити, наскільки Ямі вже любив цього хлопчика-фаната, який міг, напевно, годинами не замовкати про Символа Миру, а потім і продовжувати.

– Ой, – врешті решт Ізуку сам припинив теревенити, наче згадав, де він і з ким. – Я вже тобі набрид, чи не так? – запитав із самозневажливою посмішкою.

– Ні, – щиро, на власний подив, відповів Ямі. – Твоє захоплення Всемогутнім цілком нормальне. Я вірю, що у світі є багато людей, які цінують та люблять Символа Миру. Насправді, я сумував за славою Всемогутнього, поки був в Отеоні. Там зневажали героїв, їх малювали на стінах, а потім поверх портретів писали всяку гидоту.

Ізуку, здавалося, жахнувся цієї новини.

– Навіть Всемогутнього?

– Так, – кивнув Ямі.

Ізуку виглядав майже розбитим новиною, що десь є країна, в якій зневажають його улюбленого героя. Це було не обов'язковим, але Ямі вирішив піддатися власним емоціям.

– У мене немає сувенірів із Всемогутнім. Можливо, ти підкажеш, де їх можна придбати?

Засмучене обличчя Ізуку перетворилося на щось рішуче та водночас сумне. Він стиснув руки в кулаки і вигукнув:

– Я дам тобі лімітовану толстовку Всемогутнього срібного віку! – в потім, наче сам здивований, тихіше продовжив: – Тобто, якщо ти хочеш. Це подарунок. Ти хочеш...?

– Звичайно! – підбадьорливо посміхнувся Ямі. – У мене ніколи не було толстовки з героями. Дякую, Зуку, ти найкращий!

Те, як засяяли очі Ізуку, могло знищувати грішників. Ямі раптом захотів мати сонцезахисні окуляри.

Наступного дня Ізуку приніс на їхню зустріч пакет з кофтиною. Вона була пошита за тематикою Всемогутнього. Ямі насправді не цікавили товари з героями, оскільки ніколи не любив їх. Але було щось веселе в тому, що син могутнього лиходія носив одяг, присвячений героям.

Тож Ямі щиро вигукнув:

– Дякую! Я люблю це!

Після чого одразу ж натягнув толстовку через голову. Він не знав, чи йому пасує. Але одежина була доволі зручною. Ямі вирішив, що спробує змусити Мікумо носити її. Відмова брата від одягу починала трохи турбувати.

– То в яку школу ти ходиш? – запитав Ізуку зненадська, чим налякав його.

– О, школа, – незграбно повторив Ямі. Він зовсім забув, що десятирічні хлопці мали відвідувати навчання.

– Хмм? – Ізуку, здавалося, не покинув би це питання напризволяще.

– Це онлайн школа, – випалив Ямі, насилу згадавши якусь рекламу з місцевої газети. – Розумієш, я повернувся з Отеона посеред навчального року, тому мене не зарахували до звичайної, – незграбна посмішка з'явилася на його губах.

– Напевно, важко, – співчутливо запитав Ізуку, здавалося, повністю повіривши в нашвидкуруч вигадану брехню.

– Ну, я маю багато вільного часу, – продовжив вигадувати Ямі. – Мені не треба нікуди йти з дому і все таке, – він незграбно засміявся, дуже сподіваючись, що його вигадка виявиться правдоподібною.

– Напевно, це добре, – менш захоплено сказав Ізуку, вже не виглядаючи таким цікавим.

Хоча Ізуку не пояснював, Ямі вже зрозумів причину похмурого настрою. Ніхто не любить місце, де їх принижують та знущаються. Хоча це не те, через що пройшов Мікумо, Ямі все ще міг співчувати.

– Ти хочеш бути героєм? – нізвідки прилетіло питання.

Сказати "Ні" було першим інстинктом Ямі. Він притримав відповідь, вдаючи, що обмірковує.

– Я не думаю, що можу, – нарешті зупинився він на цих словах. – Моя прикмета марна під час бійок і я не особливо розумний. Я також не хочу, щоб моє обличчя було на екранах. Я не люблю зайвої уваги, – перерахував він. – А ти, Зуку? Ти хочеш стати героєм? – відповів він тиж же питанням.

Ізуку дивно відреагував. Він здригнувся і опустив голову. Після хвилини тиші він відповів:

– Так, моєю найбільшою мрією завжди було геройство, – він підняв очі. – Але... Чи можу я бути героєм? Всі мені кажуть, що я не можу. М...мені кажуть, що я... – його голос вкінець затих, а погляд знову опустився.

Ямі точно знав, про що не договорив Ізуку, але він не міг цього показати. Тому невимушено запитав:

– Чому? – його голос звучав невинно та цікаво. – Ти ж добрий, відкритий і хочеш стати Героєм. Чому люди не підтримують тебе?

– Бо я безприкметний! – раптом вибухнув Ізуку, після чого так злякався, що почав тремтіти, а на його очах з'явилися сльози.

Ямі виразив шок, який і справді дещо відчув. Неочікувано, що хлопець зірветься і просто випалить це посеред вулиці.

– Зуку, то й що? – нарешті знайшовши голос, перепитав Ямі.

Ізуку, трохи шокований байдужістю друга, почав гарячково белькотіти:

– Який же герой без прикмети? Всі pro мають якусь суперсилу. Чи то Всемогутній, чи Старатель, чи Топ Джинс... Навіть герої підпілля. Без прикмети ти не герой!

Ямі зробив вигляд, що шокований.

– Тоді ти просто можеш бути першим, – він розвів руками. На спантеличений погляд Ізуку він відповів: – В Отеоні ніхто не дивиться на тебе криво, коли у тебе немає прикмети. Ти просто такий же хлопець, як і всі інші.

Ізуку гірко засміявся, виглядаючи вкрай розчарованим.

– Тут, в Японії, якщо ти не маєш прикмети, ти сміття. Якщо ти не маєш яскравої, сильної прикмети, ти не можеш бути героєм. Я – сміття, я не можу бути...

– Ти мій друг! – розлючено вигукнув Ямі. Його емоції на цей раз були цілком справжніми. Він обурено продовжив: – Не називай себе так! Всі, хто ділить людей на непотріб і героїв – сам сміття. Такі придурки мають мити рота з милом та молитися за відпущення гріхів до кінця життя!

– ...гріхи? Молитися...? – пробурмотів Ізуку.

– Ти можеш бути Героєм! Зуку, чуєш мене? – Ямі, захоплений своєю тирадою, так сильно почав трясти Ізуку за плечі, що його голова мимоволі захиталася вперед-назад. Ямі прийняв це за згоду. – Тоді вирішено! Ми починаємо тренування, щоб ти став найкращим героєм з усіх!

– Тре-ну-вааааа-ан-н-ня-ааа? – повторив Ізуку, якого все ще трясли за плечі.

Щойно його випустили, голова Ізуку закрутилася і він з розмаху вдарився головою об стовп.

– Так, ми над цим попрацюємо, – стурбовано кивнув Ямі, кинувшись допомагати Ізуку знову піднятися.

Мікумо приєднався до них через декілька днів, коли розпочалися тренування. Ізуку був зацікавлений в його формі папужки.

Мікумо з першої їх офіційної зустрічі на диво привязався до Ізуку. Можливо, це було через їхню спільну історію неблагополучного початку. Або розуміння, що Ізуку все ще був під суворим наглядом Хісаші, викликало в ньому відчуття опіки.

Вони тренувалися близько трьох тижнів, а в хлопця вже простежувався прогрес. Руки-локшини тепер чіплялися за перекладини на турніках. Він міг кілька разів підтягнутися. Також непогано лазив по деверам і краще бігав. Ямі насолоджувався тренуваннями, Мікумо весь час ховався у волоссі Ізуку.

Того дня вони грали у хованки на майданчику біля лісу. Туди практично ніхто не ходив у цей час. Було спекотно, були канікули. Більшість дітей трималися близько домівок та магазинів заради води, морозива та туалету.

Ізуку та Мікумо ховалися на дереві. Ямі не потрібно було навіть намагатися, щоб їх знайти, але він робив вигляд, що активно шукає, щоб дати Ізуку ілюзію безпеки від його прикмети читання думок. Він сказав, що діапазон становить два метри... Це було брехнею. Він міг читати думки в діапазоні тридцяти метрів і лише тих людей, на яких налаштовувався, а не всіх підряд.

Можливо, саме тому, що активно слухав думки Ізуку, він не помітив трьох телепнів, які вирішили на нього налетіти. Головний придурок штовхнув його ногою по дупі, що Ямі за часів в Отеоні повернув би стократно. Зараз? Він за лічені секунди розгадав ситуацію і принишк. Його прийняли за Ізуку!

Ямі хотів сміятися. Він не піднімався із піску, куди його штовхнули. Малий кретин почав йому погрожувати, навіть тріщав хлопавками-вибухами на долонях. Ямі хотів розірвати його брудний рот голими руками.

"Пісок", – промайнуло в його голові.

Мікумо? Чому він раптом перетворився на людину? Він мав бути з Ізуку! Їхнє прикриття!

"Його руки треба посипати піском", – вмить промайнуло голосом Мікумо.

– Ти ще хто? – зухвалим голосом звернувся Ямі до Бакуго Кацукі.

Як і очікувалося, хлопець розлютився. Наступної миті Ямі вхапив обома руками по жмені піску, спершу кинувши трохи в очі гімнюка, а потім йому на долоні. Вибухи вмить затихли.

Пам'ятаючи про двох лакеїв, він кинувся до землі та, не зупиняючись, набрав ще дві жмені піску, одночасно кинувши їх в обличчя придурків, які ображали Ізуку.

Свинячі крики були як музика для його вух. Ямі, не зупиняючись, побіг прямо до дерева, на якому сидів Ізуку. Незважаючи на шокований та наляканий вираз хлопця, Ямі не міг перестати блаженно посміхатися від страждань кривдників його нового братика.

Знизу долинали обурені крики Кацукі Бакуго та двох його поплічників, Ізуку з жахом дивився на всю сцену, Мікумо в людському тілі сидів позаду нього, все ще абсолютно голий. Їхнє прикриття перед новим братиком було розірване на шмаття. А Ямі посміхався так, наче у світі все гаразд.

Chapter Text

Ізуку надзвичайно розгублений і трохи наляканий. Мікумо перетворився на абсолютно голого хлопчика, Ямі щойно висипав чотири жмені піску людям в очі, в Каччан тепер думає, що Ізуку на нього напав.

Ізуку хочеться плакати від абсурдності ситуації та абсолютної дезорієнтації, коли Ямі опиняється поруч на сусідній гілці. Його вигляд настільки самовдоволений, що Ізуку вперше в житті хоче вдарити когось в обличчя.

Ніхто з них трьох не видає жодного звуку, тому що Каччан все ще в п'яти метрах від них лається та кричить про криваве вбивство...

Потім Ямі простягає обидві руки і хапає їх з Мікумо, який все ще людина та абсолютно голий. А потім Ізуку вже не на дереві, а розпластався на підлозі якоїсь кімнати.

Нерви Ізуку нарешті здають:

– Хто ви такі?! – на межі істерики скрикує він.

Ямі, на диво, нарешті перестав посміхатися. Мікумо невимушено повертається до нього. Ізуку в жаху заплющує очі та прикриває голову руками.

Чути шурхіт тканини та стукіт взуття по підлозі.

– Можеш дивитися, – промовляє Ямі з ноткою веселощів у голосі.

Ізуку повільно розплющує очі. Перше, що він бачить – це Мікумо, одягненого у завелику футболку, яка ледве сягає йому середини стегон. Він все ще катастрофічно недоодягнений, але це вже краще, ніж бачити його голяка.

– Він часто це робить, ти звикнеш, – невимушено махає поруч Ямі.

– Чому? – пробурмотів Ізуку в розгубленості, а потім, схаменувшись, знову розізлився: – Хто ви такі? Ви ж мене викрали. Ти весь цей час міг стати людиною? А ти! – він вказав пальцем на Ямі: – Що ти взагалі таке? Ти сказав, що твоя прикмета – це читання думок! Як ти зміг нас телепортувати??? – він гарячково переміщав погляд то на одного, то на іншого.

Все ще в істериці, Ізуку раптом побіг до вхідних дверей, шалено смикаючи за ручку. Ті все ніяк не піддавалися...

– Вони в інші сторону відкриваються, – тихим голосом люб'язно підказав Мікумо.

Ізуку тут же відкрив двері і вибіг на коридор.

Багатозначно подивившись на пусту кімнату, Ямі перенісся на сусідній поверх і без проблем підхопив Ізуку, щоб перенести його назад.

Здавалося, Ізуку ледве не почав гіпервентилювати, знову спробувавши втекти. Ямі поспішив закрити двері на замок зсередини.

Ізуку, здавалося, у відчаї, спробував битися. Ямі навіть отримав декілька укусів. Він мав би бути розлюченим, але на диво пишався. Це він навчив хлопця боротися буквально зубами та нігтями!

Мікумо, якому набридло дивитися на цю хаотичну виставу, стрибнув перед обома, перетворившись на лева. Його гарчання було трохи страшним для Ямі. Ізуку? Він майже знепритомнів!

Мікумо ж, добившись свого, знову перетворився на людину. На цей раз він сам одягнувся.

– Заспокойтесь вже, дурні, – сказав він тихо, але владно. – Ми тут не для того, щоб шкодити тобі, Ізуку, – він остаточно повернувся до Мідорії. – Так склалися обставини, що приховувати правду – не варіант. Тож ми хочемо тобі все пояснити.

– Я тебе слухаю, – кволо відповів все ще переляканий Ізуку.

– Сідай, – Мікумо вказав рукою на акуратно заставлене ліжко, яке гордо стояло посеред кімнати.

Ізуку насторожено озирнувся, виконавши вказівку. Простір був доволі безособовий, меблі підібрані в тон шпалерам. Одне вікно на три секції посеред стіни. Виглядало як стереотипна кімната готелю, яку можна побачити у фільмах. Вони були в якомусь середньостатистичному хостелі. Двомісний номер з однім ліжком.

Ямі на мить зник, повернувшись з підносом, на якому стояли три чашки чаю, тарілка цукерок та круасани.

Перед Ізуку несподівано з'явився невеликий стіл. Ямі поставив на нього піднос. Мікумо, в свою чергу, підтягнув два стільчики. Щойно обидва викрадача сіли, Ізуку відчув напругу, яка пронизала кімнату.

– То хто ви? – вкотре повторив Ізуку головне питання.

– Це буде довго, – зітхнув Мікумо, махнувши рукою Ямі, наче передав йому кермо розмови. Сам же простягнув руку до чашки з чаєм.

– Хм, відповідаючи на твоє питання, – серйозно почав Ямі, – ми брати. Спочатку був я. Моє повне ім'я було Ямікумо. Потім з'явився він, – вказівка на хлопця поруч, який безтурботно пив чай, – без імені. Тож я дав йому частину свого. Так ми стали Ямі та Мікумо.

Ізуку насупився, не розуміючи, про що говорить його викрадач №1.

– Знаєш, я чую твої думки. Ми не викрадачі, це образливо на багатьох рівнях! – заявив Ямі. – І так, я маю не одну прикмету. Я можу читати думки. І я можу телепортуватися, – він почав рахувати на пальцях. – А ще я можу перетворюватися.

Він продемонстрував свою заяву, змінивши колір волосся на сніжно-білий. Ізуку, абсолютно вражений та відчуваючи дуже велику зраду, спохмурнів.

– Це мій справжній вигляд, – майже напевно збрехав Ямі, все ще разюче схожий на самого Ізуку.

– Він не обманює, – спокійно сказав Мікумо, раптово налякавши його. – Саме через твою зовнішність ми тебе помітили.

– То це план? – Ізуку напружено ковтнув. – Ви шукаєте людей, схожих на вас, щоб що...? – десятки ідей знову зайняли його уяву. Вони хотіли його мертвим чи живим?

– Зупини ці дурні ідеї, в мене голова від них болить, – перебив Ямі. – Справа тут якраз в іншому, – він знову змінив свій вигляд на ідентичний Ізуку. – Таких, як ми, не повинно більше існувати. Ти став аномалією, яку ми виявили випадково, Зуку.

Ізуку був відверто спантеличений. Чим непримітний, безприкметний ніхто міг так виділятися?

– За всіма нашими даними, тебе не мало існувати, – спокійно сказав Мікумо.

Ізуку раптом істерично засміявся. Щойно люди, яким він довірив свої мрії та почуття, сказали, що він виродок природи!

– Ти і твоя нездатність говорити нормально, – приглушено донеслися слова Ямі.

Ізуку в істериці не помітив, як до нього наблизився його "друг". Те, що він зрозумів, так це обійми. Ямі його підхопив на руки, незграбно погладжуючи по голові.

– Мікумо мав на увазі, що ми були дуже здивовані, коли знайшли тебе. У це важко повірити, але ми з цим хлопцем маємо дуже неймовірну історію, яку маєш право почути, бо ти на сто відсотків є її частиною.

Ізуку ледве витерпів, дослухавши їхню казочку до кінця.

– Ви кажете мені, що існує нікому не відомий лиходій, який може брати та давати прикмети, а ви двоє – єдині, хто вижив з низки клонованих дітей божевільного вченого. А потім цей лиходій видавав себе за вашого батька. І ви врешті решт його вбили, але зараз ви знайшли мене і думаєте, що я – один із тих клонів, а цей лиходій – живий, – обережно переказав Ізуку, хитаючи головою. – Ви розумієте, яка це нісенітниця?

Ямі та Мікумо перезирнулись, в потім синхронно знизали плечима.

– Я попереджав, що історія дещо фантастична, – легковажно відповів Ямі.

– Я вам не вірю, – прямо заявляє Ізуку. – Мало того, що ваша розповідь не має жодних підтверджень, я не можу бути кимось особливим. Навіщо якомусь лиходієві створювати нікчемного безприкметного хлопця і просто десять років спостерігати, як він росте? Такого навіть душевнохворі не зробили б! – вигукнув він, в потім, після секунди роздумів, тихо додав: – Мабуть.

– Тоді де твій батько? – запитав Мікумо. – У тебе є родичі, окрім Інко? Ти колись подорожував далі Мусутафу? Лікар, який поставив тобі діагноз безприкметності, був низьким лисим товстуном з вусами та круглими окулярами?

Від питань голова Ізуку закрутилася. Він не мав відповідей і смутно пам'ятав лікаря, до якого його водила матір. Слова Мікумо боляче в'їлися в його розум...

Насилу зібравшись з думками, Ізуку прошепотів:

– Якщо ви й справді ті, за кого себе видаєте, а не божевільні викрадачі, то ви мене зараз відпустите, – він рішуче глянув на Мікумо. – Я все ще вам не вірю. Я не хочу вас бачити. Я хочу додому.

Мікумо заплющив очі, глибоко вдихнувши. А потім просто кивнув:

– Відправ його назад, – просто сказав він.

– Але ж! ... – відразу запротестував Ямі.

– Нехай йде, – відрізав Мікумо. – До зустрічі, Ізуку.

Їхні погляди зустрілися. Очі Мікумо сяяли насиченим фіолетовим. Ізуку не встиг здивуватися, як його вже скинуло на дитячий майданчик, де вони були до всієї цієї халепи.

Каччан та його прибічники вже давно пішли. Сонце наближалося до горизонту. Ізуку пішов додому.

Chapter Text

Ні Ямі, ні Мікумо не було видно вже близько тижня. Літні канікули добігали кінця. А Ізуку потрохи божеволів.

Він не хотів вірити своїм дивним не-друзям. Але слова Мікумо крутилися в його голові.

Наступного дня після Інциденту Ізуку підійшов до матері з запитанням про батька.

– Хісаші в Штатах, Ізуку. Він важко працює, щоб забезпечити нас, – було все, що сказала вона.

– Я хочу побачити тата, – насупившись, відповів він. – Він же поїхав, коли мені було чотири роки, мамо.

Ізуку навмисне помилився. Хісаші Мідорія поїхав до Америки, коли Ізуку виповнилося три. Інко його не виправила.

– Хісаші дуже зайнятий, він не може приїхати, – просто відповіла Інко.

– Тоді давай йому подзвонимо, – не здавався Ізуку. – Він же знайде вільний час, щоб поговорити.

– У нас не збігаються часові пояси, – відбила мама.

– Тоді як ти знаєш, що тато зайнятий? У нього мають бути вихідні, – намагався логічно міркувати Ізуку.

– Хісаши в Штатах, Ізуку. Він важко працює, щоб забезпечити нас, – повторила Інко, посміхнувшись і погладивши його по голові.

Посмішка була доволі неприродною, ледве припідняті куточки губ. Очі заплющились в два півмісяці.

Ізуку, застигши на місці, дивився вслід матері. Потім, здригнувшись, він побіг прямо до своєї кімнати, діставши новенький блокнот. Він витягнув свою Могутню ручку і гарячково викреслив слово "Тато", яке було написане на другому рядку сторінки.

Зверху чорним маркером неакуратно втіснили слово "Теорії".

Листок був розписаний на кілька пунктів: тато, родичі, подорожі, лікар, мама.

Останнє було написане іншим відтінком, оскільки у Ізуку закінчилася ручка, і тепер слово "мама" виділялося серед всіх інших пунктів, як гниле яблуко.

Ізуку постукав ручкою по щоці, насупившись. Він не хотів вірити Мікумо та Ямі, але... Ці двоє посіяли в ньому сумніви. Все життя йому здавалося, що щось дивне коїться навколо. Його життя нагадувало ляльковий будиночок. Нічого не здавалося справжнім, окрім знущань у школі та яскравої, майже болючої присутності Каччана.

Він викреслив подорожі ще на початку. Ізуку ніколи в житті не покидав Мусутафу, окрім візиту до лікаря в п'ять років. Це добре запам'яталося як через подальше розчарування, так і через перший раз, коли йому довелося їхати у вагоні потяга. Вони подорожували тоді майже годину, а потім рухалися пішки майже стільки ж...

Ізуку відшукав свої медичні записи в документах матері. Доктор Дарума Удзіко.

Ізуку пішов до місцевої бібліотеки, щоб увести в комп'ютері ім'я лікаря. Як не дивно, пошукова стрічка спрацювала. Лікар виявився відомим науковцем, який досліджував прикмети. Він був точно таким, як його описав Мікумо.

– Що ти шукаєш, дитино? – голос, який пролунав позаду, налякав Ізуку.

Він підскочив, озирнувшись. Позаду стояв привітний молодий чоловік, бібліотекар. Ізуку ковтнув слину.

– Це....це для мого проєкту, – намагаючись звучати впевнено, він заговорив: – мені розказали про лікарів. Конкретно цього лікаря, якщо точніше. О-оо, я дізнався, що він вчений!

Посмішка повільно спала з обличчя бібліотекаря. Він кивнув, ще раз поглянувши на екран з фотографією.

– Тобі потрібна якась допомога?

– Ні... Ем, – Ізуку запнувся, а потім похапцем виправив себе: – Тобто, так! Чи можна роздрукувати? У мене вдома немає комп'ютера. Ем...

Бібліотекар знову посміхнувся.

– Звичайно. Секунду, – він навис над Ізуку. Його руки простягалися до клавіатури та мишки. Через півхвилини запрацював великий принтер. Бібліотекар потягнувся до нього, вийнявши папірець з кольоровим фото. – Тримай!

Ізуку незграбно подякував, схопивши аркуш, після чого швидко завершив свій сеанс та втік.

Через півгодини, вже у себе в кімнаті, він акуратно вирізав зображення доктора Удзіко та вклеїв у свій блокнот.

Мінус один. Він викреслив слово "лікар". Йому не подобалося, як все складалося.

І Удзіко спеціалізувався на прикметах. Це все звучало дивно. Ямі та Мікумо не могли знати про лікаря. Сам Ізуку його ледве пам'ятав, поки ці двоє його не згадали.

Ізуку зітхнув. Його мами не було вдома. Вона пішла по покупки. Він мав це зробити.

Ізуку попрямував до пакунка з документами.

Через хвилину він вже дивився на паспорт Інко Мідорії. В неї не було записів про шлюб, а найдальша дата – коли Інко було 14 і вона вперше отримала паспорт. Він пошукав ще. Але свідоцтва про шлюб так і не знайшов. Лише короткий актовий запис про народження Інко. Без прізвища з неназваними матір'ю та батьком. Далі атестат про закінчення загальноосвітньої школи при інтернаті.

Ізуку був розгублений. Його мати була сиротою? Це могло б пояснити її дивне небажання говорити про родину. Їх не існувало!

Але чому б просто не сказати? Це мало б більший сенс, аніж дивне мовчання.

Ізуку, трохи вагаючись, поставив знак оклику біля слів "тато" та "мама", не поспішаючи викреслювати останню. Родичі вибули. Зі сторони мами їх не існувало. Документів батька не було.

Ізуку зітхнув. Йому хотілося знову поговорити з Мікумо та Ямі. Як він і просив, ці двоє його не турбували. Насправді, від них не було чути жодних новин. Наче вони й не існували.

Переломним моментом стала сутичка з Каччаном. Ізуку, поглинутий власним розслідуванням, абсолютно забув про свого колишнього друга. Варто зазначити, що цей його друг не забув про Ізуку.

І ось, вони зустрілися. Ізуку їв морозиво, відпочиваючи на лавці біля магазину. Каччан, знову зі своєю когортою прибічників, проходили повз. Ізуку їх помітив, але вони його помітили першими...

Все ще пам'ятаючи приниження тижневої давності, Каччан буквально відлетів до нього, виставивши праву руку для удару. Ізуку злякався. В його руках було морозиво... Він ненавмисно перекинув морозиво на одяг Каччана. Рука влетіла йому в щоку, боляче обпікши.

Залишки морозива впали з футболки Каччана на асфальт. Щока Ізуку швидко розпухла.

Каччан щось кричав на нього, вхапивши за комір. Ізуку не міг розібрати через дзвін у вухах. Інші хлопці щось кричали позаду. Все було, як в тумані.

Десь загавкав пес. Почувся голос дорослого. Каччан відпустив його, через що Ізуку впав на землю.

Він бачив, як хлопці почали швидко віддалятися. Хтось потряс його за плече. Ізуку інстинктивно перевів погляд. Леді з коротким сірим волоссям щось його запитала. Ізуку намагався говорити, але не зміг одразу зорієнтуватися.

Йому в руки ткнули відкриту пляшку з водою. Ізуку машинально випив.

– Малий? Краще? – запитала жінка.

– Та...та-ак, д-дякую, – незграбно промовив Ізуку. Його заїкання повернулося. Це соромно.

– Хто це були? – запитала вона стурбовано. – Чому вони на тебе накинулись?

– Це... Я-я їх з-знаю, – зміг відповісти Ізуку. – Це було н-непорозуміння. Вони под-думали, що я зробив ш-ш-щось погане, але це був... не... не я.

– Тоді вам краще швидко це з'ясувати. Той померанський шпіц доволі голосно вибухав, – почитала вона головою.

Ізуку ледь не захлинувся. Жінка щойно назвала Каччана шпіцом! Це було так скандально і так смішно!

Ізуку коротко засміявся, помітивши легку посмішку на обличчі жінки.

– Тебе треба провести додому? – раптом запитала вона. Ізуку нарешті помітив поруч з нею собаку. Здавалося, конкретно цей пес не мав породи, але був доволі великим, чорного кольору, в нашийнику з шипами, але без намордника.

Ізуку, ковтнувши, похитав головою.

– Ні, дякую. Я сам доберусь, – він заскочив з лавки, вклонившись. – Дякую за вашу допомогу.

Жінка у відповідь помахала рукою.

Коли він повернувся додому, мама готувала вечерю. Ізуку не хотів її турбувати, тому спершу прослизнув у ванну, щоб оцінити пошкодження. Його щока була рожевого кольору, все ще опухла. Це не можна було б якось заховати. Мама точно помітить.

Зітхнувши, Ізуку вийшов з туалету та сів за стіл. Вже все було накрито.

– Як пройшла твоя прогулянка, любий? – невимушено запитала Інко, щойно вони разом сіли їсти.

Ізуку вирішив не звертати увагу мами на свою опухлу щоку, поки вона сама про це не заговорить. Тож він сказав:

– Нічого такого. Я їв морозиво.

Мама видала схвальний звук, знову черпаючи з миски бульйон. 

Їхня вечеря пройшла, як завжди. Щока Ізуку пекла ще сильніше. Мама жодного разу не згадала про його травму.

Чому її не хвилювало, що Ізуку поранений?

– Мамо? – покликав він, коли Інко зайнялась миттям посуду.

– Так, Ізуку? – відповіла вона, не відриваючись від мийки.

– У мене щока болить, – сказав він.

– Що сталося, любий? – все ще не відриваючись від миття посуду, запитала вона.

– Мене Каччан вдарив, – вирішив піти з правди Ізуку.

– То це вже той вік, коли ви б'єтесь, – невимушено заявила вона, все ще не обертаючись.

Ізуку стало трохи погано.

– Що мені робити зі щокою? – натомість поцікавився він.

– Прикласти лід, – так само легко відповіла Інко, на мить відволіктись від миття посуду.

Вона зняла обидві гумові рукавички, після чого дістала з морозильної камери пакет з кубиками льоду, який зазвичай зберігався для лимонадів.

– Дякую, – просто відповів Ізуку, притискаючи холод до болючого місця. Полегшення настало практично відразу.

Його мама, не глянувши на нього більше, повернулась до миття посуду. Ізуку сидів, все ще відчуваючи нудоту. Він хотів поговорити з Ямі та Мікумо.

Chapter Text

Все знову почалося, коли Ізуку наступного ранку випадково впустив до своєї кімнати горобця.

Він злякався, бо на нього налетіла дика пташка. Воно пурхало по кімнаті, від стелі до підлоги, забилося під ліжко. А коли Ізуку поліз його звідти дістати, воно його вщипнуло та вискочило з іншого боку.

Знадобилося близько п'ятнадцяти хвилин, тридцять невдалих спроб та великий рушник, щоб зловити горобця. Геть змучений, Ізуку подивився на пташку у своїх долонях. Маленька штука обурено пищала на нього, весь час пощипуючи за чутливу шкіру зап'ясть.

– Це було божевілля, – пробурмотів Ізуку, перекладаючи горобця в одну руку, щоб він зміг відкрити вікно та випустити його.

На жаль, птах мав інші плани. Тому що він не полетів в дику природу. Не встиг Ізуку закрити вікно, як горобець знову залетів!

На другий раз зловити пташку вийшло швидше. Ізуку, навчений досвідом з вікном, вийшов на вулицю і, про всяк випадок, відійшов від будинку через дорогу, щоб випустити свого полоненого.

Горобець нарешті вирішив, що готовий повернутися в дику природу, бо полетів.

На жаль, він не зайшов далеко, оскільки його тут же вхапив великий рудий кіт!

Ізуку, зляканий, що ненавмисно вбив пташку, побіг за ними. Горобець кричав та бився з усіх сил в зубах кота. Рудий, наче нічого не сталося, неспішно крокував по кам'яному паркану.

Ізуку врешті решт наздогнав їх і підхопив кота. Той запротестував, нявкнувши. На щастя, для цього йому довелося розкрити щелепи. Горобець звільнився, впавши на землю. Але він одразу ж підскочив, обтрусився і миттю полетів геть.

– Не можна полювати на маленьких, – насварив Ізуку кота, відпускаючи того назад на паркан.

Чотирилапий зашипів, з розмаху вдаривши його кігтями по руці. Ізуку скрикнув від здивування та болю. Кіт вже накивав п'ятами.

Збоку хтось розсміявся. Піднявши погляд, Ізуку був здивований. Там стояв Ямі, анітрохи не зімнившись за тиждень відсутності. На ньому була толстовка "Всемогутній", яку йому подарував Ізуку.

– Ти побився з кішкою за горобця! – все ще сміючись, Ямі дістав з кишені дві білі упаковки. – Клянусь, я поняття не мав, для чого, але Мікумо сказав мені це взяти сьогодні, – він простягнув їх Ізуку.

Між ними на мить повисла тиша.

– Дякую, – нарешті невпевнено відповів Ізуку, прийнявши, як він тепер роздивився, спиртову серветку та пластир.

Швидко витерши кров з порізу, Ізуку наклав пластир та закріпив його.

– Тож ти був тут весь час? – невимушено запитав він, піднімаючи погляд.

Ямі знизав плечима, дивлячись вбік.

– Не кожної миті, – нерішуче видавив він, – але так, я іноді приходив, щоб перевірити тебе. Я не планував з тобою спілкуватися, але ці тварини, – він невизначено махнув рукою, – вони тут через Мікумо. Я поняття не мав, що він вирішить тебе виманити сьогодні... Схоже, він підмовив кота та птаха розіграти цю сцену. Вибач.

Ізуку мовчав, дивлячись на зніяковілого Ямі. Потім пирхнув. Потім розсміявся.

– То ти не злишся? – насупившись, уточнив той.

– Я вже думав, що ви і справді вирішили більше мене не шукати, – закінчивши хихикання, пояснив Ізуку. – І от ви знову виставляєте мене дурнем.

– Зуку! – ахнув Ямі, ображено.

– Ні-ні, все нормально, – перебив Ізуку. – Просто ...я справді хотів вас побачити, особливо в останні дні, – полегшення осяяло обличчя Ямі. – Я не міг викинути його слова з голови, тому... Ну, ти вже знаєш про мої блокноти. Я розписав все, про що мене питав Мікумо, і ще трохи, а потім пішов перевіряти. І воно все було таким підозрілим. І той лікар, якого ви точно не мали б знати, бо я його ледве пам'ятав. І імені довелося поритися в своїх медичних записах, але я його знайшов. А ще моя мама насправді сирота, у неї навіть не записані батьки в свідоцтві про народження. І я тепер не впевнений, чи мій тато справді існує. Мама поводила себе дивно і їй байдуже на мої травми...

Його тираду перервала рука на плечі.

– Зуку, дихай, – стурбовано промовив Ямі.

– Ой, – Ізуку незграбно замовк, після чого вдихнув повітря на повні груди.

– Ось так, добре. Тепер дихай повільно, – друга рука знайшла шлях до іншого плеча Ізуку.

Він хвилину просто вдихав та видихав повітря. Потім нарешті трохи заспокоївся.

– Я в порядку, в порядку, – пробурмотів він, струшуючи руки.

– Тож, Зуку, що ти хочеш робити? – нарешті запитав Ямі.

– Почекай мене тут. Мені треба взяти свій блокнот, – рішуче відповів Ізуку, вже розвертаючись, щоб побігти назад до квартири.

Він крикнув матері, що йде гуляти, прошмигнув назад до виходу і дуже швидко вилетів на вулицю.

– Віднеси мене до Мікумо, – задихано промовив Ізуку, простягаючи руку.

В очах Ямі сяяло благоговіння, коли він обережно взяв долоню Ізуку в свою, активуючи прикмету.

Мікумо вже накриває на стіл, коли вони з'явиляються. Там немає нічого вишуканого. Лише пачка соку та магазинні булочки. Здається він забув про склянки...

– Я знав, що ти сьогодні прийдеш, – тихо каже Мікумо, піднімаючи погляд.

Ізуку незграбно скрикує, відвертаючись. Хлопець знову яскраво виражає свій протест проти одягу, походжаючи голяка.

Ямі пирхає, стягуючи зі спинки стільчика футболку, та кидає її Мікумо в обличчя.

– До цього простіше звикнути, Зуку, аніж боротися, – буркотить він.

Ізуку незграбно сміється, підходячи до столу. Цього разу йому ніхто не сказав, куди треба сідати, тому він обирає стілець. Мікумо пірнає на ліжко, підібравши ноги під себе. Він дивним чином нагадує спочиваючу змію. Ямі сідає поруч.

– Я провів розслідування, – каже Ізуку. – Все здавалося дивним. І...твої слова майже всі підтвердилися. Окрім тата. Я не знайшов жодних документів, де б він згадувався.

– Важко знайти документи на людину, яка народилася в позаминулому столітті, – спокійно каже Мікумо. Ямі кривиться.

– П...позаминулому? – перепитує Ізуку.

– Наш творець має прикмету, яка буквально може відбирати прикмети в інших. Звичайно, він живе вже довго, – пояснює Ямі. – А ще він психопат.

– Якщо це правда, то ...це тривожно, – обережно каже Ізуку.

– Це не просто тривожно, це проблема, – зітхає Мікумо. – За ці роки він накопичив стільки прикмет, що їх вже порахувати важко. Звичайно, у нього була підпільна організація. Ми з Ямі два роки тому здали їх героям, але... – він морщиться. – Схоже, доктор Ґаракі все ж зміг прослизнути. А з ним і частина організації.

Ізуку спантеличено нахиляє голову:

– Доктор Ґаракі? Хто це?

– Той лисий товстун, про якого Мікумо говорив минулого разу, – пояснює Ямі.

Ізуку відчуває, що його осяяло. Він незграбними рухами розгортає свій блокнот на сторінці з вирізаним зображенням професора Удзіко.

– Це він?! – схвильовано запитує Ізуку.

Реакція миттєва. Ямі лається, Мікумо перетворюється на кота та шипить.

– Отож, це він, – підсумовує Ізуку, розвертаючи до себе блокнота та втупившись в фотографію.

– Так, – хрипить Ямі. Мікумо вмостився у нього на руках, під надійним захистом. – Цей виродок відповідальний за програму клонів. Він створив мене. А згодом і Мікумо. І, напевно, тебе.

Ізуку вмить втрачає все захоплення, розгублений. Той самий лікар, який зруйнував його мрії, є творцем Ямі та Мікумо?

– Де ти взяв це фото? – раптом запитує Ямі.

– В інтернеті? – спантеличено питає у відповідь Ізуку. – Я шукав ім'я зі свого медичного висновку. Дарума Удзіко. Насправді, про нього є багато інформації в інтернеті. Він професор в університеті міста Джакку, а також завідувач лікарні. Три роки тому захистив дисертацію про розроблену ним теорію сингулярності прикмет, – дочитує Ізуку.

Ямі дивиться на нього, наче Ізуку дивна інопланетна істота. Мікумо теж втупився в нього, очі сяють фіолетовим.

– Ем, що... – Ізуку вже хотів запитати про ці фіолетові очі. Питання давно назрівало.

Ямі його перебив:

– Як ти ...щось шукаєш в інтернеті?

Ізуку був спантеличений.

– Просто...пишу запит в браузері, це ж легко, – на спантеличені погляди він продовжив: – Давайте, хлопці. Ви ж знаєте, як це робиться.

Його зустріли пусті обличчя. Ізуку спітнів.

– Ви ж знаєте, що таке Інтернет?

Ямі почервонів та відвернувся. Мікумо заховався під кофту.

– Як ви вижили? – пробурмотів Ізуку.

Chapter Text

Ізуку вважав первісну прикмету Мікумо дуже крутою. Знати все про все, але абстрактно? Має бути дуже важко її натренувати до такої міри, як у Мікумо. Тим більше, що спочатку вона була абсолютно неконтрольованою та налаштованою на весь світ.

– Мабуть, це було пристосування, – робить припущення Ізуку. – Знаєш, як організм жінки не має здатності вагітніти в умовах стресу.

Ямі кидає на нього дивний погляд, в Мікумо байдуже блимає очима.

– Що? – перепитує перший.

– О, ну... Це розказували на уроці охорони здоров'я, – незграбно пояснює Ізуку. – Тож щось таке мало бути з твоєю прикметою. Вона інстинктивно схилялася до твого бажання вижити, тому постійно активувалася та вказувала на небезпеку чи її рівні. Оскільки, ну, ти весь час був у небезпеці. Але тепер, коли ти вільний, вона нормалізувалася і ти можеш використовувати її більш витончено.

Ямі дивиться на брата з гордою посмішкою.

– Якщо це справді так, я радий, що все налагодилось, – полегшено каже він, обіймаючи Мікумо.

Ізуку просто щасливий проаналізувати таку цікаву і відверто потужну прикмету. Вона практично невидима, але робить власника буквально всезнаючою істотою. Ця прикмета має потенціал перевершити такі потужні розуми, як директор Незу та Сер НічноОк. Можливо, Мікумо вже їх обійшов!

Ямі, його м'якотілий брат, який соромився чогось не знати... був злочинцем. Ізуку дізнався випадково. І закотив істерику.

Почалося з того, що Ізуку нишпорив у квартирі, поки Мікумо зникав на своїх тваринних вечірках, а Ямі був бозна-де.

Він відкрив шафу, а на дні лежала непримітна чорна сумка. Ізуку з цікавості розкрив її. Там лежали упаковані медикаменти і купа ножів у піхвах. Ізуку спантеличено дивився на це.

– Метадон? – пробурмотів він. – Хіба це не наркотики?

Ізуку вийняв сумку та поставив її в центр столу, розкривши. Він сів на стілець, склавши руки. Він чекав.

Ямі з'явився у своєму улюбленому костюмі-трійці через годину. Ізуку подивився на нього. Ямі витріщився.

– Що. Це? – чітко запитав Ізуку.

Ямі завмер, дивлячись на сумку. Потім сором'язливо посміхнувся:

– Я можу пояснити?...

– Чому у вашій кімнаті наркотики та холодна зброя?! – скрикнув Ізуку, вказуючи на сумку.

Ямі ковтнув.

– Звідки ти знаєш, що це...

– То це справді наркотики, – прошепотів Ізуку більше собі, ніж комусь іншому. – Що тут роблять наркотики?! – істерично закричав він наступної миті.

– Це не моє? – лише зміг вичавити Ямі, перш ніж в нього кинули один із ножів. Щастя, що той все ще був у піхвах.

Вони дізналися важким шляхом, що істерика Ізуку зазвичай супроводжується збройним нападом... або беззбройним нападом. Але вони ніколи... Ніколи не бувають тихими.

Легко було увійти в рутину. Ізуку часто зависав в новій квартирі своїх братів. Він нарешті визнав їх рідними. Після того, як дізнався всі їхні секрети. Це було справедливо, адже вони про самого Ізуку вивідати практично все.

Проте сьогодні вони виходили на новий рівень. Ямі запропонував Ізуку обмінятися на день. В школі. Це було божевілля. Але Ізуку так втомився від постійних глузувань, поблажливих поглядів вчителів, зневаги... Він просто хотів трошки втекти від цієї огидної рутини. Ямі просто було цікаво піти до школи.

Вони обговорювали все тиждень. Розклад, поведінку, однокласників, учителів, розміщення аудиторій, режим, дзвінки...

Нарешті настав день, коли Ямі одягнув новий ґакуран Ізуку. Сам Ізуку зручно вмостився на кріслі, розгорнувши блокнот з нотатками про нового героя – Яструба.

– Побажайте мені удачі, – блиснув мегаватною посмішкою ідеальний двійник Ізуку.

– Удачі, – в унісон відповіли обидва.

Ямі зник з кімнати, востаннє помахавши рукою.

Йому було дванадцять, коли Деку вперше змінився. Це відбулося непомітно для всіх, окрім самого Кацукі.

Зануда прийшов до школи першим. Це не незвично, але останнім часом він весь час приходив за хвилину до дзвінка.

Це не підозріло... було, доки той не пройшов зі свого місця на перерві. Його спина була надзвичайно рівною, голова високо піднятою. Деку так не ходив.

Кацукі насупився. Хтось глузував з Деку, кинувши в нього папірець. Кулька відскочила від голови дурня. Той навіть не обернувся. Просто пішов мимо.

Все загострилося, коли Кацукі направився до туалету на четвертій перерві. Зануда був там. Ретельно мив руки, посміхаючись дзеркалу. Деку не посміхався у школі.

Кацукі зупинився за поворотом, притулившись до стіни. Деку вийшов за хвилину, наспівуючи. Це дратувало. Не думаючи, Кацукі поставив підніжку. Далі все було за звичним сценарієм. Деку спіткнувся і незграбною купою розвалився на брудній підлозі коридору. Так чому... Кацукі дивився на нього на одному рівні?

Знадобилося три секунди, щоб до нього дійшло, що його нога опинилася в руках зануди. Вперше позбавлений мови від здивування, він витріщився.

Примружені очі ніяк не могли належати Деку. Це не міг бути Деку! Такий зухвалий, сміливий і розлючений...

– Деку! – заскрипів зубами Кацукі.

Руки вмить відпустили ногу Кацукі, а винуватець відкотився до сходів і буквально злетів по ним вниз, зникаючи з очей.

Хтось проходив мимо, витрішаючиль на Кацукі, який досі не підвівся... Він збирався вбити зануду! Це було так соромно!

Ізуку все частіше мінявся з Ямі. Інко ніколи нічого не помічала, тому вони могли розігрувати шараду днями. Іноді вони пускали Мікумо. Хоча той не отримував від гри такого задоволення. Його прикмета завжди давала йому найкращі результати на тестах, якщо такі проводились. Але Мікумо зазвичай засинав на уроках, через що його лаяли.

Маючи тваринні інстинкти та практично таку ж концентрацію уваги, йому було надзвичайно нудно в класі.

Кацукі знову не міг зрозуміти, що відбувається з Деку. Одного дня він нормальний, безладний заїка з "мрією бути героєм", а наступного буквально спить на уроці та зневажає вчителя.

– Ви зробили помилку, містере, – звучить його голос у класі.

Всі чомусь замовкають, хоча це просто зануда.

– Мідорія, тут немає помилок, – з поблажливою посмішкою заперечує Торіцуга-сенсей. – Твої сонні очі щось бачать?

– Тоді чому ви скоротили обидва ікси з мінусом? – ліниво запитує Деку, підриваючи рукою щоку.

Торіцуга-сенсей розвертається до дошки, наче його вдарили по голові. Він на мить завмирає, а потім бурмоче, пальцем витираючи крейду з дошки.

– Всі ми іноді помиляємось, це природно, – каже він з липкою посмішкою. – Але ми не тиснемо цим людям в очі, Мідоріє. Май повагу до старших. Мідорія? Мідорія!

Обурення вчителя стає зрозумілим, коли Кацукі повертається, а зануда знову лежить головою на парті. Підручник навіть не відкритий. Кацукі обурений.

На наступній самостійній Деку набирає такий же бал, як і Кацукі. Тестові листки обох незрозумілим чином опиняються обпаленими та втопленими у фонтані внутрішнього двору школи.

Ізуку стрибає через верхівку двоповерхової будівлі, невдало розраховує відстань і падає. Це боляче, його нога розвернута не в ту сторону і він плаче майже годину, коли з'являється Мікумо.

– Ізуку, все буде добре, – тихо каже він, дістаючи з малесенької сумки на шиї таблетки. – Тобі треба це випити.

– Це ж не наркотик? – злякано каже Ізуку.

– Так, – підтверджує його побоювання брат. – Але це відключить твій біль. І я зможу віднести тебе до лікаря.

– Я ж не стану наркоманом? – все ще насторожений, Ізуку не може перестати сумніватись.

– Наркомани – це ті, в чиїх організмах накопичена велика кількість наркотику. Від однієї таблетки ти не станеш залежним, – спокійно пояснює його брат, хоча Ізуку і так це вже знає.

Все ще неохочий, Ізуку ковтає пігулку. Вона гірка на смак і ледь не стає поперек горла, але вже за п'ять хвилин біль зникає.

– Ось так, – полегшено каже Мікумо, піднімаючи Ізуку собі на спину.

Через п'ятнадцять хвилин вони вже в якійсь підпільній клініці, лікар каже, що в Ізуку вивих і це лікується, але йому потрібно буде тиждень не рухати ногою, в потім ще місяць займатися реабілітацією, інакше він залишиться калікою на все життя.

– Чи можемо ми відрізати її і замінити на суперкруту машину з вбудованими турбінами? – весело питає Ізуку, тому що йому зараз так добре.

– Що ти йому дав? – запитує лікар у Мікумо.

Але Ізуку швидкий, як блискавка, тому він першим каже:

– Наркотики! – його голос такий співочий! – Вау, я співаю! – вирішує він повідомити.

Лікар дивиться на Мікумо дуже осудливим поглядом.

– Йому було боляче, – безпорадно відповідає той.

– Боліло як сука! – безсоромно співає Ізуку за їх спинами.

Коли вони повертаються назад до квартири, на них чекає Ямі з вечерею.

– Я не можу повернутися додому, – усвідомлює Ізуку, якого трохи отверезило нічне повітря. – Я ніколи не зможу це пояснити, – він обома руками показує на перемотане бандажем коліно.

Ямі та Мікумо переглядаються. Справді, якщо Ізуку зараз повернеться додому, вони не зможуть побачити його щонайменше декілька тижнів. Школу також доведеться пропустити. Це буде безлад.

– Я тебе підміню, – вирішує Ямі. – З нас двох я краще можу триматися твого характеру.

Мікумо киває, погоджуючись.

Їм по тринадцять, коли Ямі півтора місяці заміняє Ізуку у школі. Офіційна успішність "Ізуку" впала, попри ідеально виконані домашні завдання, оскільки Ямі має в кращому випадку знання на рівні третього класу. Принаймні, він вміє писати.

Ізуку навчається вдома і виконує всю самостійну роботу.

Їм дають одну з небагатьох контрольних робіт на комп'ютері. Ізуку вже може ходити, тому вони з Ямі міняються на один урок місцями. Його заключний бал на високому рівні, чим Ізуку неймовірно пишається.

Коли він йде до туалету, щоб знову обмінятися з Ямі, Каччан штовхає його. Ізуку приземляється на хворе коліно і світ на мить біліє.

Він не пам'ятає, як опинився в квартирі. Мікумо прикладає до його ноги лід та подає таблетки знеболювального разом із склянкою води.

Ізуку так сильно любить своїх братів.

Їхній тест на комп'ютері видає результати одразу. Кацукі дивиться на цифру 97. Він десь зробив помилку, яка коштувала йому три бали. Він має старатися більше.

Комп'ютер зануди поруч з його. Завершена робота блимає 99. І це буквально найвищий бал у класі.

Результати навчання Деку останнім часом неухильно сповзали донизу. Але зануда такий самовдоволений. Він мав би списувати. Це єдине пояснення, яке може придумати Кацукі. Деку не міг би ніколи в житті його перевершити!

Але Кацукі не з тих, хто йде жалітися вчителям. Тому він мститься одразу ж на перерві, штовхаючи Деку в спину. Той падає. Звісно, він падає, бо він нікчемний Деку.

Але він не плаче і не вибачається. Його очі широко розплюшені, повні сліз, рот розкритий в німому крику. На це трохи дивно дивитися. Деку ніколи не показував такого виразу обличчя. Наче йому справді боляче...

Всі витріщаються та обходять їх стороною. Деку кілька разів вдихає, в потім стискує зуби і кульгає до туалету.

Трохи цікавий і зовсім не стурбований, як він сам собі говорить, Кацукі влаштовується на підвіконні навпроти вбиральні. Лунає перший дзвінок і всі біжать до класів, коли звідти знову виходить Деку, зовсім не кульгаючи та без ознак болю на обличчі.

– Симулянт, – цикає Кацукі, зістрибуючи. Він вже розвертається йти, як його коліно пронизує різкий біль.

Кацукі скрикує від несподіванки, падаючи на підлогу. Він хапається за болюче місце, де згодом точно буде синець.

– Симулянт, – передражнює його голос Деку.

Кацукі піднімає розлючений погляд і здригається. Він ще довго не може схаменутися від того, що побачив на зазвичай жалюгідному обличчі зануди. Чиста ненависть, яка обіцяє насильство та вбивство. Кацукі ніколи не думав, що Деку може так дивитися на когось, тим більше на нього.

Проходить тиждень, поки Кацукі знову наважиться почати ускладнювати справи зануди. На той момент, здається, все повертається у звичну колію. Синець на коліні не зникає ще місяць.

Ізуку мав ще близько двох тижнів реабілітації, коли Ямі приносить ампулу з рідиною. Він змушує Ізуку це випити. Дія миттєва: біль зникає, а нога відчувається абсолютно новенькою.

– Я виторгував його у одного дилера, – втомлено пояснює його брат. – Це есенція з прикмети якоїсь закордонної героїні. Воно не лікує, а оновлює всі клітини в організмі. Радий, що спрацювало.

Ізуку кидається в його розпростерті обійми, щиро посміхаючись.

– Ти найкращий, Ямі! – вигукує він, танцюючи по кімнаті.

Наступного дня Ізуку повертається до школи. І він настільки щасливий бути вилікуваним, що навіть радий бачити своїх однокласників.

Ізуку чотирнадцять, він впевнено подає заявку в школу героїв UA. Ямі та Мікумо його повністю підтримують, допомагаючи тренуватися та збирати різні факти про героїв. В основному це стосується підпілля, оскільки обидва його брата роблять бозна-що в свій вільний час.

– Нам доведеться укласти угоду, – говорить Мікумо одного дня.

– Хм? – трохи здивовано відзивається Ямі.

Ізуку зацікавлено піднімає очі від ноутбука.

– Коли Ізуку потрапить на курс героїв, він не може бути пов'язаний з лиходієм, – він вказує пальцем на Ямі, а потім на себе: – та нелегалом.

– Ти лиходій? – здивовано запитує Ізуку. Востаннє, коли він перевіряв, Ямі був злочинцем.

– Ну, так вийшло, що три місяці тому я використав прикмету перетворення для однієї роботи і це десь зняли на відео, – бурмоче він.

– На нього відкрили офіційне досьє, – прямо каже Мікумо. – Але фіолетовий показує, що це принесе користь. Тому... – він замовкає, даючи додумати висновки самостійно.

– Ну, дякую за попередження, – пробурмотів Ізуку, вже подумки розраховуючи, як обійти цю проблему в майбутньому. – Як щодо тебе? – він запитує Мікумо.

– Це дещо складно, – неохоче пояснює той. – До мене нещодавно причепився один Герой. Гумка.

– О-оо! – скрикує Ізуку. Він читав про цього героя. – Він такий крутий! Я стільки почерпнув з тих коротких відео його бійок!

– Так, про це, – обриває його Мікумо. – Він мене спіймав. Коли я знімав для тебе ті відео. Одного разу. Здається, він хоче мене арештувати.

Кімнату наповнило незручне мовчання. Потім Ямі розреготався. Ізуку теж пирхнув.

– Він викладач в UA! – перериває їх Мікумо відчайдушним криком.

Сміх обривається. Ізуку починає від переляку ікати.

– Він бачив твоє обличчя? – насторожено запитує Ізуку.

– На щастя, ні. Я був у своєму костюмі ніндзя, – заспокоює його Мікумо. – Але все ж. У нас схожа статура і манери поведінки. Молись, щоб ви не зустрілися в UA.

Ізуку нервово ковтає, пітніючи.

– Тож ми домовилися? – повертається до першого питання Мікумо. – Не ліземо у справи одне одного задля правдоподібного алібі.

Всі троє укріплюють угоду тристороннім рукостисканням.

Chapter Text

Ізуку чотирнадцять, він сидить на годині спілкування зі своїм класним керівником. До канікул лишилося ще два тижні. Діти навколо галасують. Ізуку думає про тренування, яке запланували для нього брати. Це має бути щось цікаве. Ямі зловісно посміхався, що для Ізуку говорило про навчання дрібних навичок злодюжок, як от відкривання замків чи витягування гаманця у перехожого. Ямі міг буквально роздягати людей без їх відома...

Шум у класі піднявся до нового рівня.

– О, Мідорія теж подає заявку до UA, – чує він своє ім'я, пожвавлюючись.

Нажаль, це чують і усі інші. Клас починає його публічно освистувати. Від цього Ізуку стає ніяково. Він не хоче тут бути.

Каччан, як завжди, поводить себе агресивно. Він вибухає особливо потужним вибухом парту Ізуку, від чого його скидає зі стільця.

Сваритися з Каччаном ніколи не приносило Ізуку нічого доброго. Тому він інстинктивно вибачається, піднімаючи стільчик.

Сенсей робить напівпоблажливе зауваження, щоб Каччан сів назад на своє місце і перестав використовувати свою прикмету. Наче половина класу не демонструє свої...

Година спілкування – це останній урок. Тому вже майже всі пішли. Ізуку, навчений роками знущань, намагається збиратися довше. Тому що в школі його не дістають так, як можуть за межами школи, де немає вчителів або техперсоналу.

Каччан та його нові лакеї не йдуть. Ізуку має погане передчуття, яке справджується у ту мить, коли Каччан вихоплює з його рук блокнот №13.

– То ти таки подав заявку в UA, – на його обличчі блаженна посмішка, яка обіцяє насильство.

Наступної миті зошит терпить два контрольовані вибухи та зникає у прочиненому вікні.

Каччан кладе все ще гарячу руку йому на плече. Солодкий дим тягнеться біля вуха Ізуку, як німа погроза.

– Краще тобі не намагатись, – каже він огидно приємним голосом. – Ти помреш в перший же день, якщо туди потрапиш. Якщо переживеш вступний іспит, – він злегка стиснув руку на плечі Ізуку. – Такий нікчемний Деку, як ти, повинен знати своє місце. І воно не в UA.

Ізуку обурений. Він старанно працює над собою!

– Це моя справа, – намагається сказати він твердо. Але Каччан так давно з нього знущається, що Ізуку вже не може дивитись йому в очі. – UA дозволила вступ безприкметним на курс героя цього року, – більше бурмоче, аніж говорить він.

Каччан недовірливо сміється, вдаряючи ногою парту Ізуку.

– Божевільний, – випльовує він. – Я буду дивитись, як ти помреш, Деку.

Не озираючись, Каччан махає рукою своїм лакеям, після чого йде з класу.

Ізуку через мить встає, здивований останніми словами хулігана. Вони звучать майже...стурбовано? Це дивно. Ізуку не знає, що думати.

Він чекає про всяк випадок ще декілька хвилин, в потім вибирається зі школи на подвір'я, щоб витягти свій блокнот з фонтану. За роки навчання Каччан на диво добре навчився жбурляти речі Ізуку саме сюди. Це якось одночасно вражає та дратує.

Розглядаючи пошкодження блокнота, Ізуку йде додому. Обпалені лише обкладинка та дві перші сторінки з обох сторін. Вибух був більше показовим, аніж справжнім. Записи всередині дещо попливли, але їх все ще реально прочитати. Нажаль, того ж не можна сказати про малюнки. Ізуку брав для них олівець, щоб можна було вносити корективи. Під дією води графіт практично зник.

Тяжке зітхання виривається з його грудей. Який паршивий день.

Ізуку йде додому до Інко, все ще підтримуючи ілюзію порядного сина. Він давно вже не поводив себе як такий, але Інко насправді байдуже. Вона ніколи не помічає різниці, якщо Ізуку або хтось з його обличчям проводить достатньо часу в її компанії та трохи говорить з нею про погоду чи успішність у школі. Як добра лялька-робот, вона щомісяця ходить звітувати про нормальність Ізуку та його прогрес у навчанні. Від неї більше нічого не вимагають.

Коли Ізуку вступить до UA, за розрахунками Мікумо, він зможе попросити Інко про окреме житло, щоб "ближче навчатися". Є шанс, що вона відмовить, але Ізуку принаймні зможе отримати привід "ночувати у друга" або затримуватись допізна через тренування. Він буде мати більше свободи.

Задумавшись про плани на майбутнє, Ізуку невчасно розуміє, що на нього нападає лиходій.

Воно велике і огидне. Слизова штука обертає тіло Ізуку з усіх сторін, починаючи проникати в його дихальні шляхи. Це так страшно...

Істота починає бурмотіти плани на його тіло. Воно називає його м'ясним костюмом. Свідомість поступово зникає...

Ізуку відкриває очі, відчуваючи, як хтось б'є його по обличчю. Він різко сідає, озираючись.

Перед ним сидить Всемогутній?!

– Я справді помер?! – недовірливо вигукує Ізуку, обмацуючи себе.

– Ні, юначе, ти дуже живий! – легендарний голос легендарного героя говорить до Ізуку!

– Ааааааа! – внутрішній крик виривається назовні. Ізуку гарячково шукає будь-який папір, щоб взяти автограф.

– Ось, я вже тобі його підписав! – герой простягає йому розкритий блокнот, на розвороті якого написано величезними буквами AllMight!!!

Ізуку роззявляє рота від недовіри.

– Ну, я пішов, – раптом каже його улюблений герой, запихаючи дві пляшки з лиходієм у кишені своїх штанів. Всемогутній у повсякденному одязі!

Ізуку, наляканий, інстинктивно хапається за ногу Всемогутнього. Тому що він не може прямо зараз відпустити його! Йому ще стільки треба дізнатися!

Всемогутньому треба п'ять секунд, щоб зрозуміти, що з ним у польоті безбілетний пасажир.

– Відпусти мою ногу! – кричить він дещо обурено. На його захист, через вітер обличчя хлопця виглядає дуже потворним.

– Якщо я відпущу, я помру! – кричить у відповідь Ізуку.

– Ага, так, справедливо, – швидко відповідає Всемогутній. – Я приземлюсь на даху і спущу тебе!

Ізуку міцніше питискається до м'язистої ноги героя. Нічого собі, оце так! Скільки фанатів можуть похвалитися, що власноруч доторкнулися до м'язів свого кумира?!

Вони падають на дах хмарочоса. Всемогутній поспіхом лає його за дурість чіплятися до когось у польоті. Але Ізуку просто хоче його запитати...

– Всемогутній! – викрикує він, набравшись сміливості. – Я все своє життя рівнявся на тебе! Ти мій кумир! Скажи, чи може такий безприкметний хлопець, як я, рятувати людей з посмішкою?! Чи можу я бути героєм, як ти?!

Викрикнувши ці слова, він піднімає погляд, повний надії.

І одразу перелякано скрикує, відчуваючи певне дежавю. Навпроти нього стоїть високий чоловік, який більше схожий на скелет, ніж на людину.

– Ти хто?! – скрикує Ізуку, розуміючи, що вже проходив через щось подібне.

– А... – розгублено видає скелет, відхаркуючи жменю крові. – Це все ще я, Всемогутній.

Навіть його голос звучить жалюгідно...

– Я не вірю, – хитає головою Ізуку. – Ти якийсь божевільний фанат???

Скелет зітхає, примостившись на бетонному виступі біля краю даху.

– Я справжній Всемогутній. Ти нікому про це не розкажеш, – суворо наказує скелет. Він піднімає край сорочки, показуючи найтривожніший шрам, який Ізуку коли-небудь бачив. – Ось що таке героїзм, юначе, – його голос звучить втомлено. – Навіть такий сильний, як я, постраждав від рук лиходія.

– Це був Токсична бензопила?! – випалює Ізуку. Його мозок працює надто швидко.

– Що? – на секунду спантеличений, Всемогутній корчить гримасу. – Ні, це був не той лиходій, – він відмахується. – Те, що я тут тобі кажу, малий... Ти не можеш бути героєм без прикмети. Тебе просто вб'ють. Якщо хочеш допомагати людям, краще стань поліцейським або лікарем, де безпечно.

Ізуку, шокований, стоїть. Всемогутній відчиняє двері та спускається першим. Ізуку все ще в шоці. Він стоїть там, напевно, кілька хвилин. Це можуть бути години.

Але раптом стає чутно сильний вибух. За декілька кварталів від нього піднімається дим. Це в тому напрямку, звідки вони з Всемогутнім рухались. Повітря розриває черговий вибух. Звучить якось знайомо. Ізуку не може викинути з голови, що це може бути Каччан. Він кидається до виходу і злітає зі сходів. Не задумуючись, він перестрибує всі дев'ять сходинок. Потім знову. І знову.

Через якісь десять секунд він вже біжить по вулиці. Йому здалося, що він проминув Всемогутнього, але дивне відчуття того, що причиною вибухів може бути його колишній друг, змушує його не думати.

На місці події вже стоять цивільні, копи та репортери. Вулицю трясе від чергового вибуху. Ізуку прошмигує крізь натовп до самої лінії живої огорожі. Він помічає героя Смертельні руки, який застережливо на нього поглядає. Ізуку байдуже. Йому необхідно побачити, що відбувається.

Сцена бійки усіяна хаосом. Повсюди дрібні пожежі та уламки. На дорозі розкидано кільки покинутих машин. З однієї ще евакуюють чоловіка похилого віку. А в центрі всього той самий слизовий лиходій, обіймаючи Бакуго Кацукі, сіє хаос.

Схоже, істота втекла, поки Ізуку відволік Всемогутнього. І він знайшов свою наступну жертву.

Він оглядається в надії, що хтось із героїв уже бере ситуацію під контроль. Але ні, на місці працюють четверо професіоналів. Один тримає натовп під контролем – Смертельні руки. Один гасить пожежі – Гідрант. Камуї Вудс евакуює старого. Ще якийсь один, якого Ізуку не впізнає, тиняється без діла. Саме він каже те, що Ізуку обурює.

– Просто почекаємо, поки з'явиться хтось із підходящою прикметою.

– Хлопцю доведеться трохи протриматись, – додає Смертельні руки майже невимушено.

Ізуку знає, що Каччан не протримається більше. Насправді, за розрахунками Ізуку, якщо почекати ще зовсім трошки, Каччан вже не буде живим, коли прийде "потрібний" герой.

Він бачить, як в очах його колишнього друга сяють сльози. Ізуку думає про слова, сказані півгодини тому самим Каччаном про смерть.

Наступної миті Ізуку біжить. У нього немає плану, він поняття не має, що зробить, але тіло вже рухається. Йому лишається думати на ходу.

Лиходій його ще не побачив, тож Ізуку має перевагу.

Хапаючи з нагрудної кишені ручку, він кидається на утворений потрісканим асфальтом виступ і підстрибує якомога вище. Він в ідеальній позиції біля очей лиходія. Не думаючи, Ізуку встромляє йому в око ручку, хапає Каччана і тягне.

Лиходій волає від болю, а Ізуку розуміє, що він вхопив Каччана за волосся. Але він домігся хоча б чогось. Каччан спорадично вдихає, все ще застряг у гидотному слизі, але тепер його обличчя абсолютно вільне.

Лиходій на диво швидко приходить в себе, голосно лаючись. Ізуку не знає, що робити, зловісне відчуття починає його опановувати. Але раптом його та Каччана хапає велика рука, а мимо проноситься шквал вітру. Всемогутній вдруге за день його рятує!

Ізуку відлітає на декілька метрів, але йому байдуже.

– Хух, ми живі, – полегшено видихає він, розпластавшись на спині. На небі утворюється синє коло, оточене розсіяною білою хмарою. Сила Всемогутнього просто ошелешує.

Його раптом хапає за комір велика рука. Це не Всемогутній. Насправді, це той герой, який сподівався на "когось підходящого". Він починає лаяти Ізуку за його дурість. А все, чим хоче відповісти Ізуку – це власні претензії до марного професіонала, який не робив нічого, окрім дурних балачок.

Ізуку краєм ока бачить, що Каччана відвозять до швидкої допомоги. Поки бездарний герой відволікається на розмову зі Смертельними руками, Ізуку підбирає свій жовтий рюкзак і прослизає у натовп, тихо втікаючи з місця події. Каччан живий, Всемогутній нарешті завершив свій арешт лиходія, а Ізуку вже трохи запізнюється на вечерю.

Він пройшов вже половину шляху, як перед ним за метрів п'ять приземляється Всемогутній у своїй надутій формі.

– Я тут! – викрикує він не так гучно, як робив це під час порятунку.

Ізуку розгублено дивиться якусь мить, а потім схвильовано кричить:

– Чому?!

Всемогутній щось намагається сказати, але раптом його перериває напад кашлю. Він вмить здувається, кашляючи кров'ю повсюди. Це тривожна звичка. Ізуку порадив би йому носити серветки або хустинку.

– Я б хотів вибачитись, – нарешті каже Всемогутній.

Ізуку одразу ж схвильовано розмахує руками.

– Навіщо тобі вибачатися?! – кричить він. – Це ж через мою дурну примху лиходій втік і стався вся та катастрофа!

– Він був моєю відповідальністю як героя, юначе, – спокійно заперечує Всемогутній. – І я хочу вибачитись за те, що назвав тебе безсилим. З усіх тих професіоналів лише ти кинувся допомагати хлопцеві. Дякую, юначе, що нагадав мені, що таке справжній героїзм.

Ізуку не міг повірити своїм очам. Всемогутній йому вклонився! Йому! Деку, Ізуку Мідорії, нікому! Сам Всемогутній!

– Будь ласка, не треба, – пищить Ізуку. Коли Всемогутній випрямляє спину, Ізуку насмілюється знову запитати: – Чи маєш ти на увазі, що я все ж можу бути героєм?

– Так, про це, – починає Всемогутній.

Ізуку напружується. Зазвичай з таких слів його брати повідомляють йому щось дуже неприємне.

– У мене до тебе пропозиція, юний...

Ізуку розуміє, що досі не представився. Він дещо істерично підказує:

– Мідорія. Ізуку Мідорія, пане.

– Юний Мідорія, – киває Всемогутній. – Сьогодні я побачив тебе в дії, як твоє тіло рухалося саме ще до того, як ти зміг подумати. Ти прагнув врятувати когось. Це та риса, яка є у всіх найвеличніших героїв.

Ізуку затамував подих. Невже... Невже Всемогутній зараз скаже, що він може стати героєм, навіть не маючи прикмети. Як завжди казали його брати?!

– Я можу дати тобі силу стати найвеличнішим героєм сучасності. Чи приймеш ти цей смолоскип від мене, юний Мідорія? 

– Га?

Чому це звучить як якась надзвичайно тіньова угода?

Chapter Text

Ямі та Мікумо саме вечеряють, коли до них в квартиру вривається Ізуку, виваляний в болоті та нечистотах. Оскільки у них немає телевізора, вони поняття не мають, що сталося.

Всі троє довгу мить дивляться один на одного. У Ямі з рота все ще звисає локшина швидкого приготування. Вираз Ізуку одночасно натхненний і якийсь розчарований, більше схоже на гримасу, аніж на звичайне обличчя. Ямі сьорбає.

– Мені пообіцяли передати прикмету! – нарешті оголошує він всій однокімнатній квартирі.

Ямі захлинається. Вермішель летить навколо. Мікумо падає, гучно вдаряючись головою об стіл. Все навколо його голови сяє фіолетовим.

– Якого біса, – все ще кашляючи, прохрипів Ямі. – Цей покидьок до тебе дістався?

– Ні, – на обличчі Ізуку з'являється якийсь відсторонено блаженний вираз. – Я щойно зустрів Всемогутнього. Він сказав мені, що вибрав мене своїм наступником.

Ямі дивиться на Ізуку, як на божевільного. Мікумо починає активніше блимати очима, видаючи при цьому абсолютно незрозумілі звуки. Здається, він почав булькати.

– Ізуку, братику, що сталося? – врешті решт запитує Ямі.

– Ну, отже... Каччан знову викинув мій записник у фонтан... – незграбно починає Ізуку. – Тож я трохи пізніше йшов додому і трохи задумася. І не помітив, як на мене напав лиходій, який складався зі слизу. Він вистрибнув з каналізації!

Ямі голосно вдаряє долонею по своєму обличчю, одночасно хитаючи головою. Мікумо все ще незв'язно булькає.

– Ну, мене врятував Всемогутній... Потім я вчепився в його ногу і там був дах. А потім почав вибухати сусідній квартал. Як виявилося, лиходій втік і взяв в заручники Каччана...

Ямі на цьому моменті почав реготати, взапившись за живіт.

– Гей, давай, не смішно, – насварив його Ізуку. – Він не міг дихати! В ніхто з героїв не пішов його рятувати, бо не мав підходящої прикмети! Можеш у це повірити? – він обурено замахав руками. – Тож я бачу, що Каччан буквально вже задихається. Тому я побіг, встромив слизню в око ручку і відтягнув Каччана. Тепер все круто, він дихає... Але лиходій почав швидко одужувати. Тоді нас і врятував Всемогутній, пробивши Детройт аж у стратосферу. Хмари розійшлися, хлопці! – захоплено вигукнув Ізуку.

– Боже мій, ну і день у тебе, – очманіло пробурмотів Ямі. – Ми не дивимось за тобою пару годин, в тут таке...

– Ой, я ще не закінчив, – похапцем перебив Ізуку. – Мене почали лаяти герої, але я зміг непомітно прокрастися через натовп та втекти. Я вже був напівдорозі до дому Інко, коли... Переді мною вистрибує Всемогутній! І він каже мені, що я можу бути героєм!

– Чекай, що? – перебив Ямі. – Якого біса він переслідував тебе?

– Ну, насправді, на тому даху я запитав його, чи можу я бути героєм. І він сказав, що ні, я не можу. Я був так засмучений! – настрій Ізуку все ще піднесений, через що він не помічає, як спохмурніло обличчя Ямі. І навіть Мікумо на мить замовк. – Тож він доганяє мене потім і каже мені, що я все ще можу бути героєм. І він сказав, що хоче віддати мені свою прикмету! Насправді, вона називається Один за Всіх і була передана йому кимось іншим! Хіба це не дивно?!

Кімната на мить занурилася в тишу, потім пролунав тихий голос Ямі:

– Ти плачеш, Зуку.

І справді, попри дивовижні новини, Ізуку було надзвичайно сумно.

– Я хотів, щоб у мене повірили, – пошепки зізнався Ізуку. – Але хіба це добре? Отримати прикмету Символа Миру. Я хотів бути героєм, – він сумно похитав головою. – А от тепер я боюсь. Це така відповідальність...

Дві міцні руки обхопили Ізуку за плечі. Ямі притягнув його до себе в міцні обійми.

– Ти не повинен приймати його прикмету, – заперечив він. – Тільки тому, що це сказав Всемогутній, воно не зобов'язує тебе на щось погоджуватись...

Все, що хотів Ямі сказати далі, було зруйновано гучним гуркотом. Вони обидва повернулись до джерела шуму.

Мікумо стояв на ногах. Його очі все ще сяяли фіолетовим. По обличчю стікав бульйон, а до щоки прилип шматок локшини. Він ще ніколи не виглядав таким божевільним та розлюченим.

– Ти береш ту прикмету! – Мікумо вказав на Ізуку. – Весь цей час нам не вистачало деталі! Ключ до знищення Хісаші криється в цій прикметі!

Обидва брати безмовно кліпали на заяву третього. Наче щось згадавши, Мікумо додав:

– Вона, здається, всерівно має з нами більше спільного, ніж з Всемогутнім.