Work Text:
Це починається ненавмисно.
Одного дня Марінетт затримується в кімнаті Пітера. Він помічає не відразу, занурений в пошуки інформації про Мультивсесвіт, потраплянців та супергероїв. Будь-яка ниточка, що наблизить їх до повернення Ледібаг додому, у світ Чудових. Світова павутина знову мовчить, бо що ті фільми й комікси, коли їх життя той ще хаос, деяким режисерам слід повчитися і...
Оу.
Оу.
Пітер замовкає у своїх думках, зачаровано дивлячись на дівчину, яка встигла задрімати. Постійна робота в магазині та нічне життя героїні не сприяють здоров'ю — він добре бачить темряву синців під очима та блідість шкіри. Зачіска розтріпалася від незручного положення для сну — у куточку дивана, міцно обіймаючи іграшку Залізної людини, створену власноруч. Одна грайлива прядка аж до шиї спустилася.
Він ковтає, заворожений мрійливістю та спокоєм моменту, бо останні тижні Марінетт нервувала все більше, відчуваючи необхідність діяти швидше і більше. Зникнення квамі добряче зачепило її, як і неможливість залишатися Ледібаг. В чужому Нью-Йорку вона була нелегалом і тільки-но недавно переселилася з вулиці до нормального дому. Зараз навіть зморшка на лобі розпрямилася, настільки глибоким та щасливим був той сон. Принаймні хотілося сподіватися.
Тієї ночі Пітер спав на стільці, вкривши подругу простирадлом.
Іншого вона засинає після нічної зміни — весело переказавши останні новини та жартуючи над деякими знайомими. Мить — весела Марінетт танцює кімнатою, інша — вже спить, знову захопивши іграшку.
В чомусь Пітер навіть заздрить. Можливості бути обійнятим чи так швидко засинати — не з'ясовано.
Марінетт вперто працює в магазині випічки, бо треба житло і гроші, ігнорує пропозицію заселитися до нього. Також вперто допомагає бути кращим героєм, також вперто шукає шлях додому.
Чомусь засипає на дивані все частіше.
Іноді здається, що спеціально.
Іноді вона настільки втомлена, що іншого варіанта навіть у думках допустити не можна.
Пітер не збирається допускати й в реальному житті.
Підстрибує тільки до майже до стелі, коли чутливий слух ловить власне ім'я, тихо-тихо пошепки.
І... ніжно?
Він не розповідає про це. Лишає таємницею, бо здогадується — знає — чужа реакція буде бурхливою. Марінетт не любить бути слабкою, не любить дозволяти собі зайве. Не розуміє, що потреба у відпочинку робить її надзвичайно милою, але ніяк не слабкою. Такий внутрішній стрижень ще пошукати треба.
Не факт, що знайти вдасться, але таке.
— Чуваче, це запах... булочки й щось з квітами...
— Так, це запах круасанів з півоніями, а що?
Нед тільки хитає головою, бо свята наївність Пітера Паркера не піддається вимірюванням.
— Сподіваюся, коли-небудь ти познайомиш мене з нею.
— "Нею?" Ким-ким?
Жодним вимірюванням.