Work Text:
На стінах та кріслах – смуги тіней і променів рудого передзахідного сонця. Вагон напівпустий, тому ніщо не перекриває звук рівномірного стукоту коліс електрички. За вікном миготять сільські будиночки, переїзди з чергами автомобілів, платформ станцій, де вони не роблять зупинок… Одиноке дерево посеред цілого поля.
На сидіннях «офіційного» синього кольору – чудернацький декор із багряних трояндових пелюстків. На мить він думає, що хотів би побачити їх злетілими й кружляючими у повітрі, але це бажання швидко минає.
Потяг різко гальмує, нескінченна зміна світла та тіні зупиняється; пусті крісла навпроти нього (маршрут непопулярний) завмирають у смугастій охристо-опівнічній непорушності. У тамбурі глухо гупають гумовими ущільнювачами пневматичні двері.
До біса той букет, і ту причину, з якої він його отримав, але він точно збирався довезти його до дому цілим.
– Перепрошую… Перепрошую!.. – Ренджун обережно торкнувся чужого плеча.
У відповідь – анічичирк.
Незнайомець заснув, здається, ще в ту мить, коли його дупа притулилась до крісла. Ну майже. Те, що між нею і власне сидінням опинився букет з більш як дюжини троянд на довгих шипастих стеблах, його не схоже, що турбувало.
І це ж треба було сісти поряд нього, коли у вагоні стільки вільних місць!
– А це де ми, – раптом запитав Той, хто звив гніздо у його букеті троянд.
– У лісі, – відповів Ренджун
Вийшло не дуже розбірливо: два поколоті шипами пальці були в роті – наслідки невдалої спроби витягнути квіти з-під дечиєї худої дупи.
– В смислі на Лісовій? – хрипким голосом запитав її власник.
– В смислі е-е-е у лісі. Ну в електричці. Ми їдемо через ліс… Зараз, – Ренджун почувався цілковитим телепнем, вказуючи незнайомцю з розсипом родимок на обличчі на настільки очевидні речі.
Або не настільки.
– Та якого фіга, – розгублено проказав той, коли привставши та перегнувшись через Ренджуна, він визирнув у вікно і на власні очі переконався, що оточує їх посіріла у вечірніх сутінках зелень.
Ренджун використав цей момент, щоб спробувати рятувати свій нещасний букет – ухопився за стебла, смикнув на себе, не звертаючи уваги на нові шпичаки у пальцях, але запізнився – і от його власність знову під чужою тушкою.
– Дозвольте? – промовив він, тамуючи ту хвилю емоцій, яка вже почала хлюпати усередині.
– Шо?
– Б-б-букет… – сказав Ренджун, не вірячи, що це може бути не очевидним .
– Шо букет?
– Мій букет під твоєю дупою!!! – перетворившись на цунамі, емоції вихлюпнулись назовні.
– Та на!!! – відповів незнайомець, різко випростуючись.
Тепер Ренджун розгублено дивився на переламані стебла на своїх колінах. Розсипані пелюстки, зім’яті бутони. Несподівано квітів стало так шкода, що хоч плач.
– Слухай, – сказав нищівник прекрасного, всівшись назад.
Ренджун повернув до нього голову.
– Цей во, це щас день чи вечір? – запитав нищівник букетів.
– Вечір. П’ятниці, – сухо відповів Ренджун, обережно розправляючи пальцями один із бутонів.
Нищівник гмикнув.
– Ага. А куда ми їдем?
– Я їду додому. А взагалі це маршрут Київ-Козятин.
– І я так розумію, ми щас не на столицю, – почав говорити своїм скрипучим голосом сусід. – Блі-і-і-ін, треба було просто замовити таксі. Я ж казав їм, що метро уночі не ходить. А вони: та бути такого не може! Слухай, а звідки я тебе знаю? Ми разом ніколи не пили?
Минуло секунд сім, відколи Ренджун почув хруст стебел троянд під чужими на око десь п’ятдесятьма п’ятьма кілограмами. Його шок ще не минув, як чужа пика повернулася до нього. Круглі очі втупилися у його лице.
– О, це ти! Я тебе знаю! Конкурс ненародної пісні на каналі «Даблге»! Як там його, “Вереск на всю країну”!!!
Ренджун не знав, куди себе подіти, хіба вичавити вікно – як у випадку аварії чи небезпеки – і вивалитися назовні, якомога далі від цього всього і непрошеного впізнавання.
– Ти був такий ми-и-и-лий, – скрипів далі незнайомець, що лицем нагадував перського кота. Здається, коротким носом і круглими очима.
І непередаваним виразом безконечної вредності.
Ренджун обережно роззирнувся – оцінити, хто ще може стати свідком його ганьби; так він пропустив момент, коли чужа рука несподівано обхопила його за плечі, а щока притиснулася до його плеча.
– Мр-р-р, – сказав цей притрушений.
А за мить“кіт” уже мірно сопів прямо на Ренджуні.
Він повільненько обережненько видихнув, а потім спихнув непрошеного сусіда із себе у сусіднє крісло.
– Тобто з мрією не склалося, – підсумував його попутник (давай знайомиця, я – Хечан і ти не будеш питати, чому в мене таке ім’я), щойно по слову витягнувши із Ренджуна його історію.
– Повернуся співати в ресторанах, – так безтурботно, як тільки міг, відповів Ренджун.
Насправді куди правди діти – на душі було гірко. Хоча й всі попереджали, що на цих телеконкурсах все всім відомо наперед, хіба самим конкурсантам – ні, щоб тримати їх в напрузі й вичавлювати емоції. Та все ж він сподівався, що його принаймні помітять. Або хоча б він заведе друзів. Увінчалося все букетом троянд і квитками додому одразу після запису чергового ефіру, коли він вибув зі змагання. Він ледве встиг сумку скласти.
– Ну не вийшло цей раз, вийде інший, – філософськи проскрипів Хечан.
– Угу.
– Шо, – раптом запитав Хечан, – хотів стати звіздою? Тіпа шоб по тєліку показували і все таке?
– Угу, – відповів пугач-Ренджун і несподівано сам для себе продовжив: – Всіх, хто залишився, повезли на екскурсію нічним містом… у лімузині. А я… Я навіть містом не погуляв. Треба було хоча б на вокзалі торт купити. Я навіть мамі не сказав, що я вже все…
– Тоже мені, лімузін… Слухай, а де тут можна купити мінералочки? – перебив його Хечан.
На наступній станції – одинокій платформі на фоні роздоріжжя та тонучих у темряві полів він підхопився і кинувши через плече: «Побачимось» вискочив із вагона. Ренджун, хоч не дуже тішився своїм сусідом, та все ж відчув себе одиноким.
На своїй станції він вийшов пізнього вечора. Привокзальна, так би мовити, площа була тихою і темною – тільки було чути цвіркунів у вічно пошарпаних кущах, гудіння електричного ліхтаря, а ще вітер шурхотів обгорткою з-під морозива.
Вже перейшовши площу, Ренджун подумав, чи не буде краще десь викинути ці поламані й такі колючі квітки, аби не нести їх через пів міста і вдома не пояснювати, що він не простий лошпед, а дворазовий, раз зіпсував єдиний результат далекої й, треба взнати, що невдалої подорожі.
Морок розрізали потужні фари спортивного авто – яка ж недолуга картина на цій роздовбаній площі!.. Ренджун зупинився, наче захоплений зненацька олень.
Власне, так воно і було.
– Ну? І шо? Довго будем стоять? – проскрипіли з-за стіни світла.
– А' – тільки й вичавив із себе Ренджун.
– Давай сюда шевелись, мені холодно!!! – скрип зірвався на вереск.
Маленькими кроками Ренджун він підібрався ближче до джерела світла. Він не зводив погляду з авто, що обрисами нагадувало хижого звіра, що причаївся перед стрибком.
– Ти на мене луче двивися!!! – верещить… Хечан.
Навряд чи у цілому світі є ще одна така голосина. Та й він уже підійшов настільки близько, щоб побачити свого нещодавнього попутника, що спирався на невисокий дах автомобіля, який він бачив хіба що в кіно. В руках той тримав оберемок із розряду «тисяча й одна троянда».
– Кароч, на, це тобі, – він тицьнув білі троянди Ренджуну, який їх механічно підхопив. – І давай запихайся, не лімузин канєшно, але шо вже є.
Після того його заштовхали до салону – не сказати, що Ренджун противився – він провалився кудись униз – могло б вийти зграбніше, якби не оберемок квітів. Несподівана близькість до землі… асфальту спантеличувала – це тобі не сідало над колесом у маршрутці. До речі, про маршрутки.
– Тут у нас дороги… – невпевнено протягнув все ще ошелешений тим, що відбувалося, Ренджун.
От буквально це була найлогічніша з усіх можливих думок.
– Угу, як раз нову трасу щойно відкрили. Якби не вона, так швидко мені б машинку не пригнали, – балакав Хечан, мостячись на водійське місце.
– А де ти… А це чиє?.. – у Ренджуновій голові феєрверками спалахували нові й нові питання.
– Моє, чиє ж ще, – заклопотано пробурчав Хечан; у цей момент у нього з кишені долинула мелодія дзвінка мобільного телефона, але господар тільки гаркнув: “Від’єбися” і телефон магічним чином замовк.
– Не лімузін, але я на екскурсію звожу. І ваще… - він чи то хіхікнув, чи то рохнув. - Тільки спочатку треба пожрать. З доставкою тут не дуже, да? Будем шукать. О, тут недалеко суші на вокзалі роблять… Луче було б м’ясо, але ладно, - не вгавав Хечан.
– Недалеко? – промурмотів Ренджун, пригадуючи, відколи це у їхній дірі був таки заклад.
Все інше його перевантажена голівонька просто відмовилася сприймати.
– Ця хрінь, - він помахав лопатоподібним смартфоном, який все ж видобув із кишені, - каже, шо в Житомирі.
– Навіщо… – застогнав Ренджун.
Він і сам не міг сказати, що конкретно «навіщо»: дурнуватий другий букет, дурнувате виходить що вичікування його самого на цій машині (як йому це взагалі вдалося - опинитися тут раніше нього, ще й чекати) чи їхати за суші в сусідній облцентр.
– В смислі «нашо»? Я ж казав, – він вишкірився, і Ренджун подумав, що тепер він знає, як усміхаються перські коти. – Ти ми-и-и-иленький.
А потім загарчав мотор і невидима сила втиснула Ренджуна разом із його квітками в сидіння.