Work Text:
Ось вона, десята річниця завершення війни! Відтоді про стіни нагадують лишень звалища каміння на межі міста. Мікаса щоразу пірнала очима в далечінь, шукаючи те, що вже ніколи не знайде. Далебі, їй двадцять дев'ять, і її життя — суцільний жах, який не побажаєш ветерану: передусім, вона забула, як користуватися приводом. Це стало зрозуміло в гостях у Арміна, де зібралися, як виражався Жан, залишки їх героїчної зграї.
Вони показали себе не тільки крилатими, але й безцінними в минулому житті; в цьому існуванні вони зробилися тінями власних подвигів. Вочевидь, так вважала лише Мікаса. Її жага довести це переселила сумніви. Заплутавшись в ременях, вона почула сміх. Вона озирнулася, аби дізнатися, хто посмів насміхатися з найсильнішої воїтельниці людства, однак губи присутніх були стиснуті в тонку лінію. «Я вже ніколи не полечу», — це розуміння відсікло якийсь важливий шмат чи то плоті, чи душі.
Армін співчутливо посміхнувся:
— Ми всі змінилися.
— Це через мої стегна.
— Стегна як стегна.
Нове тіло — окрема тема. Справа в тому, що вагітність рознесла стегна Мікаси як вітер парус. Та що таке стегна в порівнянні з дитиною від Жана? Скільки себе не обманюй, дитя скидається на батька: в нього вовчий погляд та колюче волосся, квадратна щелепа та крутий норов. «Він вдався в мене, але посмішка — тільки твоя», — хизувався Жан. Так, посмішка справді Мікасина — одним словом, мертва. Хотілося б вірити, що син прикрасить їх шлюб, як гірлянда темну квартиру, яку Жан винаймав, не зумівши придбати на ветеранські. Втім, син не привніс нічого, окрім моторошного стану, який заморські лікарі називали «депресією».
— То в тебе депресія? — з сумнівом перепитав Жан.
Треба сказати, він зробився доволі скептичним та бісячим.
— Мене обстежив хороший знайомий Арміна. То, мабуть, йому краще знати.
— Більше не ходи до нього.
— Тебе забула спитати.
Так вони і жили. Переважно мирно, щоб там не було. Однак воно було. О так, воно згадувалося час від часу, і згадувалося з розмахом. І не дивно: привид Ерена жив з ними пліч-о-пліч; аж ніяк не метафоричний привид, він блукав тими ж коридорами, наминав їх їжу та ховався у вбиральні, коли Жан брався за віник.
— Він привид, — відбуркнула Мікаса, — і ти нічого йому не зробиш, тим паче віником.
— Ви трахаєтесь, — Жан не питав, а констатував, перериваючи шафу в пошуках рушниці.
— Якби ж то. Він навіть не реагує на мене.
— Він дивиться! І на нашого сина дивиться — також! А може, це і є його син?
Мікаса, несподівано для самої себе, хрюкнула від сміху:
— Дитині п'ять років.
— То й що? — Жан знайшов зброю та кинувся до вбиральні; може, він і знав, що рушниця не заряджена, проте нічим це не видав.
— Ерен загинув десять років тому, придурок.
— Він не просто загинув! — знесилено закричав Жан. — Він здох, Мікаса. Він здох!
Поки Жан колотив двері дулом рушниці, Мікаса встигла з'їсти канапку з медовими перепілками. Вона облизувала пальці, встромивши погляд в стелю. Жан невтомно боровся з дверми; крихта хліба застрягала в яснах. «Якщо Ерен вміє замикати двері на замок, то його пальці можуть щось обхватити...»
— Та йди вже сюди! — проказала Мікаса Жану, одразу ж повернувшись до власних думок. «Ерен не говорить, однак просить їсти одним лиш поглядом та цікавиться малим, нічого не заподіявши. Чи вдавила б я його дитину, будучи привидом? Дивлячись, хто б від Ерена народив. Якщо Хісторія...»
— Падло, — Жан відкинув рушницю. — Яке ж остогидле падло.
— Він сміється з тебе, — озвалася Мікаса. — Певно, у привидів такі забави: сміятися з ревнивих чоловічків.
— Ми маємо переїхати звідси.
— Ерен слідує за нами, де б ми не були, ти знаєш.
— Поправочка: Ерен слідує за тобою.
— Думаєш? Здається, він страшенно тебе любив.
— Але ж не так само, як ти любила його, — Жан заштовхав канапку до рота. — Ти і зараз закохана?
— В нього?
— Ну не в мене ж.
«Я й досі його нестямно кохаю», — подумала Мікаса, сказавши вголос:
— Трохи є.
Жан відпив компоту з кружки, витер блискучі губи рукавом.
— Пам'ятаєш, коли Ерен обманув тебе? Коли впевнив, що все життя ненавидів? — і тут він хлопнув носом для ефекту. — Так от, люба моя, я, на відміну від нього, обманювати не стану. Ненавиджу тебе. Ненавиджу за все. Зрозуміла?
— Цілком, — вона чула це від Жана десятки разів, якщо не сотні. — Я ж тобі життя зламала.
— Ти нащо за чоловіка мене взяла? Нащо народжувала?
— Чесно? Мені пообіцяли, що я не помічу різницю між тобою та Ереном, — вколола Мікаса. — «Вони ж однакові!» — так казала начебто розумна людина.
Жан невесело засміявся:
— І як? Відчула схожість?
— Відчула, що за межами бою стратег з Арміна нікудишній.
Хто б казав. Мікаса також не знайшла собі ради поза війною. Жан вислухав її не моргнувши оком.
— Зрозуміло, — він засучив рукава, дістав пляшку рому з-під столу, приземлив зад на обвітшалий стільчик. — То Армін підклав мені свиню.
Мікаса вловлювала настрій Жана по тому, як він наливав. Існувала чітка система: насамперед ром підливався на два пальці — так, для проби та підняття загального тонусу. Загалом це робилося на публіку, аби довести свій героїзм. Бачте, тверезий капітан в запасі — щось на кшталт взірця для обездолених (всі знали, що розвідку розформували — відповідно, в байки про запас вірила лише мамка Жана). Наступний захід обмежувався половиною склянки. Ні більше ні менше. Цього недостатньо, щоб нарватися на Мікасу та розгледіти в ній бодай натяк на почуття, проте відрубає до ранку. Була ще одна міра — Жанівська найулюбленіша, — коли ром переливається через вісце склянки, а безкрайні простори обростають стінами.
Іноді Мікасі здавалося, що вона бачить стіни разом з ним, в його п'яному угарі, з того самого вікна. Коли Жан гаряче муркотів про їх юнацтво та доблесть найгарнішої дівчини розвідки, їй не заважав навіть сморід з його рота. В ті миті вони були задоволені одне одним. Авжеж, Мікаса не кохала Жана. Кохання для їх пари надто високопарне слово, яке програє більш простішому, а саме повазі.
Хай там як, сьогодні Жан не збирався навіювати спогади. «Чотири пальці, — Мікаса звела очі під лоба, — краще б ти набрався». Вона запропонувала вкласти його в ліжко.
— Не треба, — відмахнувся той. — Там малий... ну, викачався в калюжі.
— Я сама з ним впораюся, — підхопила Мікаса. — Йди.
Жана не треба було просити двічі. Він влігся не роздягаючись — точніше, завалився як мішок. Мікаса не зуміла зтягнути з нього брюки, надавши перевагу синові.
Хлопчик грався дерев'яними кониками. Як би він не просив іграшкового титана, цензура була глуха до прохань дитини, заборонивши згадки про злодіяння марлійців. Така собі дружба народів, вигідна всьому світу, окрім Парадізу.
— Ти голодний? — запитала Мікаса, нависнувши над дитям.
— Ми з татом вечеряли.
— Я пінку в ванну підлила. Ходімо.
Хлопчик підвів голову. На тлі гумових качечок та пін іграшкові титани здавалися архаїзмом.
— Ну, як тобі? — Мікаса занурила сина в воду, і той дригнув ногами.
— Тепла.
— Ти якийсь сумний, — помітила вона, сівши на табурет біля ванної. «Він лише зі мною такий. Бо відчуває, що накоїв, просто народившись», — Мікаса стулила очі.
— Подобаються качечки? Це я тобі придбала. Не тато. Не бабуся. Я.
— Мамо?
— І це я тебе народила. Ти знаєш, що був в моєму животі? Мені було боляче, ти маєш це знати, — «Але саме з Жаном він викачався в калюжі».
— Мамо!
Мікаса прийшла до тями, озирнувшись. Ерен припав боком до стіни, і його всезнаючий погляд ніби плив в сяйві, вібруючому навколо тіла.
— Ти боїшся його? — Мікаса звернулася до сина.
— Тато казав, що він в нас замість собаки, тож я не маю його боятися.
Ерен посміхнувся своєю неповторною цукровою посмішкою. Мікаса відповіла йому тим же.
— Він найдобріший з усіх, хто б там що не казав.
— Так, Тузік крутий.
— Тузік? Це тато придумав?
Мікаса здригнулася, почувши хриплий сміх Ерена. «То в нього є голос?»
— Тато сказав, щоб я сам назвав його. Тузік, йди до нас!
Ерен, на відміну від привидів з казок, не плив. Ехо його рішучих кроків відобразилося від кахлю. Привид всівся на край ванної. Мікаса погамувала в собі порив кинутися в його обійми.
— Мамо, Тузіка треба перевдягнути.
— Тобто?
— Ну, — хлопчик повагався, перш ніж пояснити: — Не хочу ображати, але він у нас виглядає як безхатько. От скільки мені років? — він виставив п'ять зморщених пальців. — Стільки ж років кофтині на Тузіку. До того ж він нестрижений. Якась дівчача зачіска...
Ерен удавано нахмурився, аби не розсміятися, Мікаса це знала. «Йому все ще дев'ятнадцять. З нас двох змінююся лише я. Чи вважає Ерен мене старою?»
— Не думаю, що Тузік хоче стригтися, — звістила вона. — В нього такий стиль, розумієш? Амплуа.
Син покрутив білками в роздумах.
— А тато казав, що Тузік просто бродяга.
***
Син завжди спав між батьками, і його присутність давала Мікасі фору. «Спи, моє дитя, — наспівувала вона колискову, подумки додаючи: — Поруч, під боком моїм. Щоб твій татусь на мене не здерся». Як ви могли зрозуміти, Мікасі не кортіло вагітніти супротив проханням Жана. Він планував зачати доньку азіатської вроди. «Паскудно бути жінкою в наш час, — саме так відповідала Мікаса, — в часи титанів так паскудно не було». І невідомо, що паскудніше: втікати від девіанта чи бути хорошою дружиною — вочевидь, Мікаса надавала перевагу першому. Утім, вона не була ані поганою, ані хорошою. Вона вклала дитя спати, і це, либонь, вписало її до плеяди «хороших». Вона стрімголов рушила до Ерена опісля, і плеяда «хороших» турнула її в інше русло.
Так вона і жила, балансуючи на межі. «І сьогодні річниця мого безмежного мороку. Ювілей, хай йому грець». Ерен тим часом злизував крихти з тарілки. Він знітився, помітивши Мікасу.
— Чого ти мучишся? — мугикнула вона. — Зараз зроблю тобі нову канапку. Повноцінну. Смачнющу. Таку, що танутиме в твоєму мовчазному роті. Що, обабіла я, скажеш? — вона побріла до столу, де взялася за ніж та хліб. — Обабіла — як не тут не обабіти? От тільки ти це вголос не промовиш. Часом мені здається, що ти тішишся наді мною, граючись з Жаном. Може, і мені на тебе з рушницею кинутися? — м'ясо вислизувало з-під пальців, і довелося прикласти зусилля, аби викласти його як слід. «Естетично. Щоб по-нашому, як в дитинстві, коли твоя матір вчила мене доглядати за тобою». — Чим я гірша Жана? Чому ти бавишся з ним?
Очі Мікаси налилися слізьми. А наступної миті трапилося щось таке, про що вона потайки благала і від чого свого часу відмовилася. Ерен ні з того ні з сього вклав підборіддя їй на плече. Сплів пальці на животі, притиснув до себе. Мікаса воліла б стриматися, але задрижала. Подібно до того, як люди дрижать в лихоманку. Хтось сказав би, що, не враховуючи лихоманок, людям притаманно тремтіти від жаги близькості. Мікаса того не знала. Не навчилась. Вона випросталась з обіймів як слизька зміюка, розвернувшись обличчям до Ерена. Його блакитне сяйво приповзло по її шкірі.
— Ти монстр, — сказала вона врешт. — Чому не торкався мене весь цей час?
Ерен відмовчувався, стиснувши щелепи. Тепер він нагадував того самого юнака, котрого привнесли в жертву. Жорстокий Ерен; у такого Ерена незбагненні наміри. Важко зрозуміти, що ховається за цією незбагненністю — покірність долі, непоборна впертість та мстивість, чи, може, дещо огидніше — щось на кшталт голоду вбивці, залякуючої всіх, хто не в милості? — щоправда, роздумувати було пізно. Мікаса гидувала кожною з цих личин, проте не відчувала ані жалю, ані ворожості. Вона схопилася за його щелепу двома пальцями й з силою опустила. Зазирнула до рота.
— Скажеш, неделікатна я? Ну, вибач. Хотіла впевнитися, що язик на місці.
Який справді був на місці. Мікаса зойкнула, коли Ерен лизнув їй ніготь. Могильний холод простягнувся до самого ліктя.
— І що далі? — не своїм голосом підохотила вона.
Не гаячи часу, Ерен увібрав пучку пальця, і це відчуття обпікло холодом. «Він мертвіший всіх мерців». Однак його очі зблискували міріадами сяйв, а грудина здіймалася, неначе хтось вдихав в нього життя.
Мікаса спіймала себе на тому, що благає як остання дурепа:
— Бодай слово... бодай одне слово!
Ерен мимохідь потягнув носом повітря, відпустив її палець.
— Можна це буде жарт?
Запала мовчанка. Ерен немовби штовхнув, перевищивши ліміт слів. І Мікаса впала, притиснувшись ротом до колін. Сміх і гріх, мрець воліє жартувати. Наступної миті блакитне сяйво розтяло повітря у самих зіниць; Ерен зазирнув їй під вії, додавши найогидніше з усіх слів:
— Вибач.
— Ох, — стрепенулася Мікаса, — яке ж ти...
Ерен скривився.
— Ні, це неможливо, — провадила вона. — Десять років. Ти вбиваєш мене десять років, а на річницю смокчеш мій палець і зненацька говориш. Ще й вибачаєшся? Ти при житті не вибачався! І за що, дозволь спитати?
— Бо я вбиваю тебе десять років, — відбуркнув Ерен. — І цей жах має припинитися.
— Жах? — мляво перепитала Мікаса. — Поглянь на мене. В мене ж красень чоловік і найщасливіше в світі дитя. Я забула, що таке скорбота, плануючи, чим їх радувати. Може, смачною вечерею, яку я готую виключно для тебе? Або лагідною посмішкою, що видавлюється значно легше, ніж стогони? Я навчилася імітувати охання, але, знаєш, я цьому вчилася, щоб ти хоч раз увірвався в кімнату, коли Жан імітує ту ж радість від злягання з найжорстокішою дружиною.
Ерен стрімко притиснувся, і наступні слова виштовхнулися в його сяячу шию:
— Я завжди хотіла запитати тебе, як там, на тій стороні? Чому ти взагалі не на тій стороні?
— Кажуть, там всі, хто не був нам байдужий.
— То це справжня кара для тебе — перейти на ту сторону. Що ж ти матері скажеш?
— І побратимам.
— І всім, кого ти вбив.
Аж раптом Ерен спіймав її вуста, невміло цілуючи. «Та й звідки йому знати, як це робиться?» Щоправда, у Мікаси це теж перший поцілунок, бо все, що було до цього — виявилося бутафорією. Поцілунок здався холодним на смак. І болючим до визгу. Аж ніяк не тому, що Ерен вдарив губами. Хтось сказав би, що так цілує смерть; від таких поцілунків мерзне нутро і здригається світ.
— Тобі не подобається, — промурмотів Ерен їй в рот.
Аби стишити тремтіння, Мікаса полічила до п'яти. Планувала до десяти — втім, на третій секунді всілася на його пах і знову припала до губ.
— Ширше, — прошепотіла вона, — і сміливіше...
— Ось так? — Ерен обвів її язик своїм і, видихнувши, зробив це ще раз. І ще раз. А потім ще раз — грунтовно і волого. — Я не знаю, що зі мною коїться. Скажи хоч щось!
Його нетерпіння та наївність примножили сумніви. Що довше Мікаса чула цей юнацький голос, то очевидніше розуміла, що між ними прірва. «Пройде не так багато часу, перш ніж мій син порівняєтся віком з Ереном». Їй знадобилося десять років, щоб визнати просту істину: вона не просто виросла. Вона жива, хоч і нікчемна, а Ерен — мертвий, адже плинність життя пройшла повз нього.
— Ерен?
— Мікаса?
— Ти ж мертвий, — вона взялася за його вилиці, неквапно повторивши: — мертвий!
— Я думав, це очевидно.
«Тепер очевидно». Бачачи його щоденно та діливши з ним буття, Мікаса помилково сподівалася, що він повернеться до неї. Перетнувши товщу світів. Здихавшись сяйва та тяготи скоєного. Як би там не було, цим сяйвом його нагородила якраз Мікаса, тож вона немає іншої спокути, окрім вічної скорботи.
Ерен заправив випавше пасмо за її вушко — ледве торкаючись, неначе боячись. Він, вочевидь, теж зрозумів, що затримався.
— Ти маєш перейти, — урвала Мікаса, — перейти туди, де маєш бути вже давно.
— Тому я і заговорив з тобою, — зітхнув Ерен. — Наостанок.
— То ти йдеш?
— Якщо накажеш.
Мікаса повагалася, перш ніж запитати:
— Чому саме сьогодні?
— Як ти вже сказала, — озвався Ерен, — я вбиваю тебе десять років. І мені цього достатньо.
— Всього лиш? Чому б не повбивати ще десять?
— Якщо накажеш.
— Ні, — Мікаса нахмурилася, — ти не маєш бачити, як я змінююсь. Не винесу цього.
— Насправді твої зміни мені подобаються, — Ерен закусив рот, наче бовкнув зайвого. — В сенсі... ну, ці твої стегна.
Мікаса обімліла від його чесності.
— Справа не в стегнах. Ще пару років, і я порівняюся віком з твоєю матір'ю. Потім переживу найстарших ветеранів розвідки. Пам'ятаєш, якими старими ми їх вважали?
Ерен кивнув.
— Вони були нудними для нас, — продовжила Мікаса, — вони навіть пахли якось інакше. І дивилися на нас інакше! Так само, як я, певно, дивлюся на сина. Я вже не зможу бачити в тобі юнака, якого покохала.
— Бо ти побачиш дитину, — вагомо відказав Ерен.
«Я вже її бачу», — натомість Мікаса тоскно промовила:
— Ні за що собі не пробачу, якщо перестану тебе любити.
Ерен відсторонився мов від ляпасу.
— Але ти запам'ятаєш мене молодим.
— Запам'ятати і бачити своїми очима — різні речі, — Мікаса сказала це так, ніби вперше осягнула. — В мене є страшний секрет.
— Розкажи, — величезні очі Ерена проштовхнулися крізь сяйво.
— Якщо чесно, цей секрет тільки-но з'явився. Та і не зовсім це секрет — я б сказала, мрія, — вона посміхнулася своїм думкам. — Я хочу прожити це життя. Прожити, яким би воно не було. Нехай я нещасна. Нехай! Але на іншому кінці мене чекатимеш ти. Ти будеш таким, яким я захочу тебе бачити. Те саме стосується і мене. Лише там ми будемо однолітками. Будемо займатися коханням на рівних. І жити так, як не жили тут.
Ерен заговорив не одразу:
— Звідки тобі знати? — він запустив пальці в її волосся, злегка потягнувши. — Що, якщо існує пекло? Ба гірше, небуття?
— Я лишень роблю вигляд, що знаю, — відрізала Мікаса, — іншими словами, це моя віра. Віра в те, що ми знайдемо свій спокій.
— Або згниємо, — приголомшив Ерен. — Не хочу гнити, Мікаса. Я ще нічого в житті не відчув. Нічого!
— Ерен, твоє життя закінчилося десять років тому.
— І твоє?
«Він того і хоче», — Мікаса залишила поцілунок на його блідому чолі.
— А моє життя має розпочатися, — вона потягнула Ерена за собою, вмостившись на підлозі.
Привид накрив її своїм тілом; холоднеча прошмигнула під одяг, діставшись кісток; сяйво, миготнувши в мишачих щілинах, розтягнулося до всіх кутів приміщення та відобразилося на стелі, насичивши павутиння флюорисцентом.
— Подобається? — запитав Ерен, мазнувши губами по щоці Мікаси.
— Це для мене?
— То подобається?
— Навіщо така краса?
— Щоб ти запам'ятала мене таким.
Наперекір глузду, Мікаса поцілувала його одним плавним рухом. Ерен блиснув задоволеною усмішкою, зігріб під себе, обійняв.
— Я піду туди, — промовив він блаженно, — і буду чекати на тебе.
— Є вірогідність, що я прийду нескоро, — підштрихнула Мікаса.
— На це я і сподіваюся, — Ерен зарився носом в її ключицю. — Втім, мені страшно.
— Ти завжди можеш повернутися.
— Я не повернуся, — його голос зробився крихким. — А ось ти можеш передумати зустріти мене там.
«Хто знає? Життя невпинне», — проте Мікаса запевнила:
— Існують речі, що не підвладні змінам.
— Тільки не кажи, що маєш на увазі наш з тобою зв'язок, — в цю мить Ерен здався їй дорослим і якимось чужим. — Навіть стіни пали, Мікас.
— Ти маєш рацію, — погодилася вона. — Але я досі їх бачу.
За вікном лилася пісня жайворінків. Мікаса майже заснула, коли голос Ерена пролунав нізвідки й звідусіль:
— Знаєш, що каже колосальний, коли падає в колосальному строю?
— Що?.. Ні, не знаю.
— Він каже: «Браття, обходьте».
— Ерен?
— Хм?
— Це поганий жарт.
— Ну, нічого. В мене є багато часу, щоб придумати новий.
***
Мікаса прокинулася, почувши жалісний скрип мостин. Син розглядав її, завівши руки за спину.
— Мамо? Тобі що, боляче?
«Анітрішечки». Вона підманила хлопча змахом долоні, посадила на коліна й подивилася так, ніби тільки-но дізналася, що є на світі таке дитя, яке вона народила в дивній чи то любові, чи то повазі, чи в чомусь, що неможливо осягнути, якщо не прожити зі смиренністю в очікуванні наступного життя.
— Мікаса? — стурбовано покликав Жан; на його щоці виднівся слід від подушки. — Ти чого? — він роззирнувся довкола. — А де?..
Мікаса посміхнулася. Очима. Плечі Жана піднялися, аби знову опуститися — низько та дещо скорботно; певно, він очікував від Ерена якогось прощального ритуалу. «Ні, любий. В пріоритеті завжди була я».
— То що, будемо снідати? — весело запитався Жан, ніби не втратив щось назавжди.
— Будемо, — пообіцяла Мікаса. — І цей сніданок буде особливим.
Їх маленька родина збочила з краю міста, ступивши в гущу трави. Син вже далеко-далеко попереду; розігнався, полинувши за вітром. Жан ніс кошик, між тим підтримуючи Мікасине плече. Ніщо — навіть вони самі — не поривало їх мовчазну мандрівку. Пригорок поріс вітряницею; величний дуб все ще виринав зі свого місця, як і десять — як і двадцять — років тому, коли Мікаса, Армін та Ерен бавилися в його коренях. Нині з тих самих коренів стирчав самотній надгробок. «Назавжди тут. Спочивай з миром, мій коханий, мій...». Залишок витесаної фрази поступово кришився. «Мій хто? Хлопчик, якого я переросла? Коханець поза межами життя?»
— Ти ніколи не ходила сюди зі мною, — заговорив Жан. — Тобто з нами.
Мікаса розправила покривало в отіненні дерева. Добула з кошику посуд, філігранно розставила. Вмостила вчорашню канапку біля надгробку. «Ти так і не поїв». Відтак смакували в суцільній тиші. Майже як нормальна родина. Подякувавши, син взявся досліджувати дерево.
— Не додумайся лізти в дупло! — вигукнув Жан про всякий випадок. Потім невпевнено звернувся до Мікаси: — Знаю, ти не волієш обговорювати це зі мною, але... зрозумій мою цікавість.
— Він більше не потурбує, якщо ти про це, — відповіла вона. — Йому вистачило десяти років.
— Яка милість з боку Ерена.
— Ну, це вияв його щирої любові, — Мікаса сховала усмішку в чашці. — Він пішов, бо я попросила.
— Дійсно? — Жан піджав до себе коліна; ще трохи, і затулить вуха, аби по-своєму втікти.
— І тепер я твоя. Віднині і до наступного життя.
— Ми живемо лишень один раз.
— Не всі, — заперечила Мікаса. — Не питай, звідки я знаю. Я знаю. Я хочу це знати.
Жін понуро подивився у бік надгробку.
— А далі? Життя з ним? — він дещо запнувся на слові «життя». — Що на рахунок мене?
— Бери те, що дають, тут і зараз.
— Ти, виявляється, доволі щедра, — Жан накрив її долоню своєю. — Подарувала мені спокій від Ерена.
«Подарувала собі змогу не розчаруватися в почуттях».
— Може статися, він буде гіршим чоловіком, ніж я, — грайливо додав він.
— О, не сумніваюся, — розсміялася Мікаса, — але я витримаю вас обох. Не думай, що хтось міг би замінити тебе. Звісно, окрім Ерена.
— Це висока похвала.
— Висока похвала для найкращого в цьому житті чоловіка.
— Від найкращої в житті дружини. В моєму єдиному житті. Якось обійдуся без наступного.
Мікаса спромоглася вкласти скроню на його плече.
— Я завжди тебе хотів, — прошепотів Жан їй в тім'я, — і знав, на що йшов.
— А я ніколи тебе не хотіла, — зізналася вона, — втім, нарешті знаю, чому починаю хотіти.
— В цьому житті?
— Ні більше ні менше.
Тим часом їх син стрибав по-над коренями. Його ім'я зірвалося з батьківсьих вуст, і саме в цю мить — «Ерен, не лізь в дупло!» — розпочалося життя Мікаси.
***
— Хто б міг подумати, що ти виявишся довгожителем.
— Ерен.
— Ні, я, звісно, радію, однак... Мікаса, хто взагалі живе більше ста років? Ти ж не якийсь там мудрець з казки!
— Ерен!
— Що?! Що таке?
— Ти придумав новий жарт?
Ерен здивовано розчесав потилицю, заторохкотів наступне:
— Заходять якось поліціант, розвідник та гарнізонець до бару. Поліціант каже: «Я пригощаю, бо з нас трьох найбагатший», гарнізонець каже: «Не відмовляюся, бо з нас трьох я найхитріший», а розвідник нічого не каже, бо згубив голову за стіною, і...
Мікаса ковтнула залишок жарту, цілуючи. Ось що значить жити.