Work Text:
зовсім не добрий ранок. яскраве сонце дратувало юнака з самого рання; пташки виспівували найкращі пісні, заповнюючи сонні вулиці життям; на обличчях людей сяяли усмішки та спокій – вону цього не зрозуміти. в усіх свої плани та турботи – в нього ж бажання зникнути з цієї клятої планети. світ складний, а йому це не подобається. хлопець часто думає про те, як би було добре не існувати, або ж народитися котиком у люблячій сім‘ї – жодних турбот.
насправді, він просто сумує за минулим, таким ж безтурботним життям. тоді в його світі не існувало нікого окрім нього самого та кім мінґю – кохання на все життя. здається, ці слова зовсім не перебільшення, адже чону здавалося, що він знає цього юнака змалку, знає про нього все, і ще багато чого дізнається; парубок тоне в спогадах про вечірки вдома когось з однокласників, поцілунки пізньої години і сміх парубка, мабуть, ніколи не зможе виплисти на берег. перед очима та завжди яскрава і привітна усмішка, а серце тріщить, неначе скло. боляче до сліз. старший думав переживе, забуде, розлюбить, та все брехня. його почуття – невиліковна хвороба, хоч би не смертельна.
його рука ліниво тягнеться до телефону, що необережно лежав на підлозі коло ліжка. парубку всеодно на час і дату, він чекає «я сумую», та знає, що ці слова ніколи не з‘являться на екрані його смартфону. очі випадково зачіпають циферблат: десята сорок три, шосте квітня – тільки не це. найулюбленіший день перетворився на циклічне нічне жахіття. наступна зупинка соціальні мережі колишнього. зазвичай його сторінки з самого рання забиті привітаннями та фото з друзями, та чомусь цього разу пусто, як всередині душі вону. його тілом пробігає холод: він не знає, що йому думати, що робити. чон не вірить, що цей сонячний парубок залишився зовсім один. як можна полишити його? і правда, чон вону.
— чому ти йдеш?— стримуючи сльози, запитує молодший.
— я тобі вже сказав разів п‘ятнадцять,— холодно і різко промовляє юнак. в його очах не було нічого. де та вся любов? де всі ті зорі, що сяяли лише для мінґю? що трапилося?
— ні, вону, ти нісенітницю говориш!— хапає чуже тонке зап‘ястя, наче це допоможе втримати любого.
— відпусти. ти мене не зупиниш.
— коханий, що я зробив не так? будь ласка, дай відповідь,— благає на колінах.
— я тебе більше не люблю!— раптом видає чон. — чуєш? не люблю!— бреше. бреше прямо в ці щирі очі. бреше, дивлячись на рідні вуста, що ніколи не говорили неправду. сором тобі, чон вону.
молодший тим часом втрачає зв‘язок з реальністю. це все поганий сон? тоді чому він відчуває цей гострий льодяний ніж в його серці? чому сльози не стримуються, бажаючи збігтися в одну глибоку ріку смутку? вуста тремтять, крихке серце розбивається в мить. «не любиш? мене?» криком відбивалося від стінок голови. звучить абсурдно. він ж обіцяв кохати все життя! аби ж тільки кім знав, що вону не пускав слова на вітер.
— гаразд… бувай,— парубок ковтає образу і йде додому.
старший ж мовчить, проклинає долю. його дні були щасливі й безтурботні, та раптове «синку, ми переїжджаємо в столицю!» змінило все. зізнається, він би не зміг жити, знаючи, що десь там далеко сидить його мінґю і кохає. легше, коли він знає, що кім ненавидить його, терпіти не може, смерті бажає. та це не правда. хлопчина всі ці роки звинувачував себе, хоч і не міг знайти в чому ж проблема; він хапався за всіх підряд, аби ті не втекли, як вону; він страждав, але і слова не вронив про колишнього. майже… мінґю завжди згадував його як людину, яка завжди була поруч, коли біль заповнював його тіло, коли весь світ стояв проти нього одного, коли життя було насичене щастям; сміявся в кінці, стримуючи сльози та пекучий біль у серці.
життя молодшого летить швидко, невідомо куди, а він стоїть. його почуття і мрії залишаються незмінними вже третій рік. людям набридає кисле обличчя юнака, набридають розмови про минуле, набридає цей клятий вону, якого вони ніколи не бачили і не бажають зустріти. в
усі втекли, усі йдуть вперед, але мінґю нічого з цим не робить – йому всеодно. бідолаха втрачає контроль над власним життям, та він навіть не пливе за течією. кім застряг, а вода протікає повз нього, інколи холодними краплями зачіпаючи його душу.
п‘ятнадцята нуль дев‘ять, шоста фейкова сторінка за сьогодні і жодних нових дописів чи історій. тривога і страх пробіглися спиною вону, підштовхуючи на хоч якісь дії. тонкі пальці зариваються в чорне волосся, легенько відтягуючи його, а сам юнак ходить з кутка в куток, не знаючи, що й думати. серце калатало так, як в той холодний вечір, коли вперше його рожеві вуста прошепотіли ніжне «я тебе кохаю», але замість метеликів, всередині лютувала буря смутку і зляку.
— «з ним могло статися все, що завгодно!»— пробігає в ще сонній голові чона, пробуджуючи неприємні мурахи під шкірою.
ця думка мучає мінґю кожного дня. можливо, його коханий правда живе краще без нього? а якщо хтось інший зараз цілує обличчя старшого, поки кім страждає? може той взагалі неживий? ці запитання страшенно лякали його. навіть смерть хьона не лякала молодшого так, як здогадки про те, що зовсім чужа йому душа робить чона щасливим, віддає всього себе більше, ніж це робив мінґю.
— це не можливо!— викрикує парубок, мерзнучи на балконі з келихом алкоголю в руці.
він має рацію. вону завжди був одиноким. йому пощастило зустріти кіма, що по-справжньому цікавився чужим життям. коли ж він сам викинув молодшого зі своєї реальності, мав ще менше. ніхто його не розумів, не цінив і не любив. в новому місті хлопчина не міг знайти ні друзів, ні нове кохання. він правда шукав: університети, прокурені бари, зелені парки, токсичні соціальні мережі, але нікому не було діла до болю чона. столиця переповнена людьми, та йому здавалося, він один однісінький в усьому світі. юнак, звісно, згодом змирився зі своєю самотністю. «я ж якось жив до нього?». це правда, та чи хотів би він повернутися до тих днів? очевидно, ні.
до речі, чомусь парубок ніколи не згадував, тим паче промовляв, це тепле й рідне ім‘я. в його льодяному серці грівся таємничий «він». чон боявся поранити свої вуста об гострі кути літер, але терпів глибокі порізи в глибині душі. насправді, він мріє ще хоч разочок прошепотіти «мінґю» тому у самі губи, та сам чон про це не знає.
кім мріє, аби старший повернувся, не зважаючи на весь біль, пролиті сльози та навіть кров. він готовий пробачити йому все, хоча знає, що не має. занадто слабким юнак ставав, коли згадував усмішку, сяючі очі, завжди теплі долоні та зцілюючий голос. чорт… він би вмер за можливість хоч день повернути все, як було; продав би душу дияволу за поцілунки посеред ночі чи сонні обійми холодного ранку. та йому ні краплі не соромно. це не його провина – вону наклав свої чари, що навіть час не здатен зруйнувати.
день тягнеться мучительно довго, власні думки зводили з розуму. біль заповнював тіло чона, як дешеве шампанське заповнювало келих в холодних руках мінґю. напій шипів та бурлив, як тривога в скронях хьона. молодший втомлено заплющує очі, коли у вону вони широко розкриті. він напружує всі свої м‘язи, аби бігти хоч трішки швидше, а кім розтікається на кріслі, неначе рідина. холод хитро пробирається під завжди засмаглу шкіру, викликаючи мурахи, а старшому зовсім не до власних почуттів.
світлофор, перехід, вокзал і квиток на останній рейс в долоні вону. важко відновити дихання, але це відчуття здавалося приємним, хоч і знав, що від розбитого кришталевого серця не залишиться жодного шматочка. в думках хаос; розум полишав молоде тіло, а за ним і смуток; на обличчі розквітала дивна, та щира, усмішка. самотність і журба знесли дах бідоласі, а в тім… це не так вже й погано, правда ж?
мінґю тим часом розглядає зоряне небо.
— гарно…— тихо промовляє юнак, випадково згадуючи одну з найщасливіших ночей в його житті.
спогад вкрив широкі плечі ніжною ковдрою, зігріваючи душу. усмішка сповнена печалі вперше за довгі місяці з‘явилася на потрісканих вустах.
— місяць сьогодні гарний,— радісно промовляє молодший, очікуючи хоч яку-небудь відповідь.
але хьон мовчить. він закохано оглядає рідні риси обличчя; розмірковує, чим же заслуговує на це чудо; усміхається своїм думкам. чхати він хотів на той яскравий місяць, коли поруч з ним його кохання.
— ну муркни хоч щось,— прохає кім, не зводячи очей з неба.
чон ліниво повертає голову, піднявши погляд, та швидко переводить погляд назад, на справжню красу.
— ти мені подобаєшся значно більше,— зізнається він.
мінґю не ховає своєї яскравої усмішки. нарешті розвертається до любого, змусивши того відчути, як тепло розливалося його тілом – ніжні долоні невагомо вхопилися за тоненькі пальці. кохання між ними було схоже на небо тієї ночі: таємниче, та в той же час ясне і тепле.
— я хочу через чотири роки дивитися з тобою на один і той самий місяць,— тихо промовляє молодший. він мріє тримати ті самі руки, цілувати ці ж вуста та обіймати вже давно знайомі плечі крізь роки. юнак вірив, що так і буде.
— тобі буде двадцять один…— швидко порахувавши, просто бубонить собі під носа вону.
так, двадцять один. життя, здається, тільки починається, та кім відчуває близький кінець. ці довгоочікувані двадцять один… той самий балкон, те саме небо, а замість гарячих долонь коханого в його руці холодний келих. юнак зізнається, він ніколи задумувався «а якщо цього так і не станеться?». чомусь, він думав, що саме це бажання мало стати реальністю; гадав, навіть сама доля не мала завадити цьому. досі не вірить, сидячи в самотності.
а вону ніколи нічого не бажав і не обіцяв, наче знав, що зле і несправедливе життя пожартує над ними найжахливіший жарт. та він пам‘ятає всі слова коханого. йому шкода, що цей хлопчина витратив юність не на того самого. йому шкода, що не став для нього тим самим. його думки роз‘їдали ці самі «шкода» та «якби».
поки втома опановувала молодим вже п’яним тілом, старший впевнено рухався вперед. він навіть не розглядав варіанту, в якому мінґю давно змінив адресу проживання. навіть не хотів думати, що молодший не впустить його до житла. краще вже гучна драма посеред ночі, гіркі сльози та прокльони, ніж жахаюче нічого. та, чесно кажучи, страх все ж тріпотів у серці молодика – ще довго він вагався під до болю знайомим під‘їздом.
секунда - дві, і пальці набирають номер квартири. противний писк домофону лиш посилює тривогу всередині, хоча куди вже сильніше?
— це кому не спиться?— невдоволено запитує молодший. в його голосі чутно алкоголь, смуток так образу, вону відчуває під шкірою.
— мені,— коротко відповідає старший, знаючи, що коханий точно впізнає цей низький голос.
мінґю не вірить, хоч і чекав. серце пропускає біт, дихання збивається і очі в паніці бігають коридором. не довго думаючи, хлопчина тисне на кнопку, і двері внизу відчиняються, не вронивши жодного слова.
ця «річ» в його грудях знову оживає; в думках хаос набуває яскравих кольорів, а тіло, неначе чуже. він не знає чого очікувати: чи зміниться його життя, чи матиме воно сенс, чи відчує він щось нове за ці три пекельні роки. страх змішався з інтригою і зацікавленостю, а алкоголь підсилює хвилювання, коли все мало б бути навпаки. пальці ледь тремтіли очікуючи жадане будь-що. кім був зосередженим на почуттях всередині, які відірвали юнака від зовнішнього світу, що не почув, як не такі вже й чужі кроки ставали ближчими.
дзвінок у двері – струм по тілу. легким рухом руки він одчиняє нежданому гостю, затримавши подих.
так, це не сон. перед ним він – його єдине кохання до кінця життя; його єдина радість, що спричинила стільки болю; його єдине спасіння.
— чому ти приїхав?— тихо запитує молодший. на його обличчі образа, хоч і вірить, що давно не сердиться – всередині бурлить печаль і спогади різних ночей, сповнених сліз.
вону мовчить. він не знає. просто відчуття привели його сюди, наче по наказу долі.
— з днем народження…— не підібравши потрібних, ліпших слів, промовляє хьон. в його голосі чути провину, що не може не радувати мінґю.
— дякую,— коротко відповідає кім, жестом запрошуючи того зайти до теплої і затишної квартири. — навіщо ти вчинив так зі мною?— юнак зрозумів, що старший не має відповіді на це запитання, тому ставить наступне.
— я хотів, щоб ти мене ненавидів, а потім відпустив, наче нас ніколи не існувало,— зізнається чон, проте не дивиться у вічі.
мінґю не розуміє. жах холодом пробігся його спиною, змушуючи скривитися.
— чому?— старший випереджує того. — мені здавалося, для мене так буде краще. я не міг думати про те, як ти десь далеко кохаєш мене… це все.
— далеко?— перепитує кім.
— а… насправді із сеулу сюди не так вже й далеко, але я не мав на увазі реальну відстань,— розгублено промовляє хьон.
— скажи, що ти жартуєш! вону, це не смішно,— молодший виглядає роздратованим, та вже в наступну мить на обличчі знову смуток і втома. — ти розбив нам обом серце, тільки тому що…— вону перебиває, не бажає чути і слова від людини, яка навіть уявити не може всі переживання бідолашного хлопчини, що не міг розірватись між коханням і сім‘єю.
— не тільки,— це звучало твердо і досить голосно. — я хотів щоб ти забув мене, не чекав, не витрачав юність і молодість на здогадки та пусті сподівання. навколо тебе завжди були люди, тому був впевнений, що ти завжди будеш отримувати стільки любові, скільки заслуговуєш. я знав, що твоє велике серце зможе полюбити когось кращого за мене,— нарешті закінчує парубок.
— не здається тобі, що ти занадто багато знаєш, але забув мені розповісти?— невдоволено піднявши брови, запитує мінґю.
чон обпирається на двері позаду, заплющивши очі, тяжко видихаючи. йому ніколи не здавалася ця ідея абсурдною, але зараз, здається, він зміг побачити ситуацію очима молодшого, відчути його серцем. сором залив його щоки червоним, та, на щастя, в напівтемряві цього не видно.
— я не міг тебе забути ні на хвилину!— починає кім. — тільки думав про те, як ти повернешся до мене; страждав від здогадок де ти, з ким і чи згадуєш мене хоч коли-небудь… всі кого я знав кинули мене, як це зробив ти. навіть рідний батько! і після всього цього болю я досі тебе кохаю і нікого іншого навіть не мріяв любити,— юнак сам не помічає, як підвищив голос на чона, та швидко заспокоюється і тихо продовжує: — навіть дивлячись на місяць цієї ночі, згадав тебе зі мною поруч чотири роки тому. всі твої переконання були брехнею.
— пробач мені…— тихо промовляє той, повільно розплющуючи важкі повіки. в думках холодно і пусто, але надія була стійкою до температур квіткою – продовжувала пускати цвіт у душі хьона.
кім мовчки розвертається і йде до своєї кімнати. старший не знав куди себе дівати, тому просто дивився у слід. він відчував, як його льодяне серце починало тріщати, та раптом перший розвертається.
— ти будеш заходити?— мінґю запитує так, наче це не він мить тому був страшенно ображений на коханого.
той киває і дозволяє собі усміхнутися. нарешті, таке рідне, але в той же час незнайоме, тепло розлилося молодим тілом, викликавши мурахи під шкірою.
наступної секунди вони вже сиділи на незасланому ліжку в дуже добре знайомій вону кімнаті. на стінах досі висіли фото з прогулянок, днів народжень і ночівель. старший пам‘ятає, як кіму подобалося фотографувати і як він любив зберігати кадри з чоном. в кутку пилом припадала гітара, що колись допомагала розказати про справжні почуття. на полицях сумували книжки, альбоми, фігурки та диски з улюбленими іграми — все те, що мінґю колись любив.
старший уважно розглядав кімнатку, згадуючи спокійні та безтурботні часи, а кім розглядав нежданого гостя. здається, час зовсім не змінив юнака: всі ж ті самі риси обличчя, той самий низький голос, ті самі розумні оченята і точно такі ж рожеві вуста. цікаво, а вону досі кохає молодшого так палко, як це було декілька років тому?
— і як там у столиці?— юнак перериває мертву тишу.
— жахливо,— коротко промовляє чон, нарешті дозволивши собі перевести погляд на парубка. — в усьому світі немає місця, де я б не страждав без тебе. ти знаєш,— тихо додає.
звідки ж йому знати, коли ці всі довгі місяці він страждав наодинці, думаючи, що вону живе щасливе та насичене життя. кім все забув: як це бути коханим, як відчуваються поцілунки старшого, як танцюють метелики в його животі.
— як ти думаєш, якщо ми спробуємо знову бути разом… у нас вийде?— тихо запитує мінґю. він знає, що не має навіть мріяти про таке після пекельних тисячу дев‘яноста п‘яти днів, але той маленький кім мінґю, що досі живе в душі дорослого парубка, благає дати другий шанс.
чон легенько усміхається, як колись. вираз обличчя стає м’якшим, ніжнішим, що змушує молодшого в котре розтанути.
— звісно,— коротко промовляє хьон, торкаючись холодними пальцями довгого чорного волосся. — нас чекає яскраве спільне майбутнє,— заглядаючи в рідні оченята, продовжує він. там видніються далекі галактики, що в раз запалали надією; зорі знову сяяли щастям.
серця знову б‘ються у шаленому темпі, температура тіл збільшується, а в думках хаос – приємні відчуття, що зносять дах. вону здається першим, підсідаючи ближче. погляд раптово падає на такі бажані вуста, потім різко піднімається на чужі очі, наче питаючи дозволу. мінґю мовчить, але долоні, що опинилися на талії старшого, кричать «так!». ще секунда і душі знову об‘єднуються в одне нероздільне ціле. всередині вирувало багато дивних емоцій і почуттів, наче це все неправильно, але в той же час все, як має бути; страх був змішаний з впевненістю; здогадки про майбутнє перебивали спогади минулого. та все стає неважливо, коли руки кіма заходять занадто далеко, а поцілунок стає ще пристрастнішим.
вони обидва знають, їм буде важко, але найгірше позаду, а зараз перед ними відкриваються ворота у щасливе і світле життя, на яке юнаки точно заслуговують.