Work Text:
Такемічі й знати не знав, навіщо Майкі покликав його з собою. У Томан точно не було ніяких справ. Йшов дощ і було прохолодно, ввечері в таку погоду немає що робити надворі. Проте Такемічі не насмілився б відмовити.
Коли він застібнув куртку і вийшов із дому, там уже знаходився Майкі, сидячи на байку і забгавши руки у кишені. Він невідривно дивився перед собою, попри крапельки дощу, які обсипали його і скочувалися звідусіль. По сусідству у будинках вже давно горіло світло і виднілися силуети у вікнах. Певно, люди почали сходитися додому і готуватися до вечері.
Майкі не помічав його аж доти, поки він не підійшов достатньо близько, аби його можна було розчути крізь шум дощу. Майкі повернув голову на звук голосу Такемічі. Його погляд був пустим декілька секунд, поки він витріщався з незмінним виразом обличчя. Потім, ніби прокинувшись зі сну, Майкі поглянув у його вічі вже зовсім іншим поглядом, впізнаючи у ньому Такемічі. На його обличчі навіть з'явилася легка усмішка, хоча в очах її не було. Такемічі бачив це незліченну кількість разів - Майкі ніколи не усміхався очима, хоча вони й ставали яснішими час від часу.
Він кивнув Такемічі, закликаючи всістися позаду і протягуючи шолом. У нього самого він висів на шиї, хоча практичніше було б вдягнути його, а не дозволити дощу намочити волосся. Схоже, Майкі не звертав на це увагу. Такемічі не насмілився підняти ні цю тему, ні чому Майкі хотів його бачити, ні куди вони збираються їхати. Він мовчки застібнув лямки шолома і вмостився на байк, взявшись за багажник у пошуках підтримки.
- Тримайся за мене. Руки змерзнуть.
Голос Майкі прозвучав майже неочікувано. Триматися за нього, бо змерзнуть руки? А сам він не подумав узяти рукавиці? Сперечатися з Майкі було марною справою, тому Такемічі слухняно і трохи ніяково взявся за його плечі.
Коли Майкі обернувся до нього, дивлячись з піднятою бровою, Такемічі не зміг зрозуміти, що цього разу не так.
- Міцніше, дурню.
І не чекаючи, поки Такемічі обробить почуту інформацію, взяв його руки й обгорнув їх довкола своєї талії, закріпивши на животі.
Такемічі був шокований, не встигши зреагувати, як Майкі вже завів байк і вирулив на дорогу.
Далі були, як здавалося Такемічі, години блукань освітленими й мокрими від дощу вулицями. Байк приємно муркотів у вухах і вібрував, ледве не заколихуючи. Якби не дощ і холодний вітер, він не певен, що не заснув би на плечі Майкі.
Світлофори горіли то зеленим, то червоним, змушуючи зупинятися. Такемічі точно пам'ятав, що Майкі проїжджав на червоний, якщо було мало транспорту. Цього разу він дотримувався всіх правил і зупинявся, навіть коли їхав геть пустими вулицями. Йому в обличчя летіли краплі дощу, котрі він скидав з вій, часто кліпаючи. Щоки почервоніли від вітру, руки на кермі напевне змерзли, але все одно вправно вели байк далі. Такемічі спідлоба заглядав у його обличчя, бачачи там...скоріше за все, це було ніщо. Майкі вів байк скоріше на автоматі, аніж взагалі задумувався над тим, куди та навіщо їде. Це Такемічі вже зрозумів. У цієї поїздки не було жодної мети, ніякого місця призначення.
Було важко розрізняти плин часу, коли навколо були однаково освітлені вулиці і будинки, що яскравими плямами проминали повз. Такемічі вже навіть не впізнавав цю частину міста, бо ніколи тут не був. Дощ ляскотів по поверхні його шолома, і йому хотілося сказати Майкі, щоб він також вдягнув свій, бо його волосся до цього часу намокло повністю і злиплося у мокрі пучки. До того ж Такемічі не розумів, як той може їхати, коли вітер дме прямо у вічі. Проте здавалося, Майкі дійсно не з ним. Він був таким відчуженим і так далеко, хоч фізично між ними майже не було простору.
Коли Майкі зупинився біля дому Такемічі, той не спішив іти всередину, хоч з байка і зліз, ставши поряд. Він хотів щось сказати або запитати, але слова не формувалися ні на язиці, ні в думці. Та й не знав він - що тут казати. В очах напроти знову був той самий неосмислений вираз, з яким вони зустріли Такемічі сьогодні. Майкі знову сховав руки у кишені - ще б пак, вони, напевно, були могильно холодними. Ні один, ні інший не спішили прощатися, але й обидва мовчали, бо не могли знайти правильних слів - або ж і не хотіли їх знаходити.
Неочікувано для Такемічі, Майкі повернув до нього обличчя й усміхнувся.
- Дякую за компанію, Такеміччі.
- А...Та нема за що.
Такемічі було ніяково, а ще більше він почувався схвильованим. Почухавши потилицю, він опустив очі донизу. Тривога скувала його груди, проте слова застрягли у горлі. "Гей, Майкі-кун, щось сталося?" "Майкі-кун, тебе щось турбує?" "Майкі-кун, ти можеш покластися на мене, знаєш?" "Майкі-кун...Щось не так, правда ж?" Такемічі хотів був запитати багато чого, та почув, як перемикається передача.
Майкі затиснув педаль зчеплення і готувався рушати, не залишаючи шансу зібратися з думками.
- Бережи себе, - тільки й встиг вимовити Такемічі, отримавши у відповідь злегка здивований погляд і ще одну усмішку.
Такемічі дивився, як байк віддаляється з приємним шумом, поки дощ стікав з кінчиків його волосся. Воно було того варте - проїхавши з сотню метрів, Майкі зупинився і, постоявши трохи, вдягнув шолом.
Може та остання усмішка була не такою пустою, як інші.