Work Text:
– Не можу я залишити людину у скруті, – білявий обертається на чуже пирхання, м'яко продовжуючи, – так само як і тебе.
– Отже, ти все про мене зрозумів? – Вулфвуд хмикає, випльовуючи цигарку під ноги, – невже ти гадаєш, що жертвуючи собою зробиш всіх навколо щасливіше?
Він хмикає на мовчання йому у відповідь та відвертається, не сміючи більше дивитися на чуже змучене тіло й на болісно-співчуваючий погляд теж..Здається наче цим поглядом молодик пробирається в саму душу вивертаючи її навиворіт. Його розуміння викликає лише нудоту, все знає й все одно намагається допомогти, захистити та й врятувати заодно.
Вулфвуд думає, що не заслуговує на це. Ні цього погляду, ні чужої прихильності.
– Мене не треба рятувати, – він бурмотить собі під носа, й тихим гарчанням додає, – собі допоможи спочатку.
Веш хіхікає все ж почувши ледве чутний шепіт, а Ніколас сідає поряд та й одразу відчуває чужу кудлату голову на власному плечі. Він дає хлопаку заслугованний передих й відпочинок перед страшною зустріччю, стараючись не уявляти навіть, що власне задумав Найвс.
Свідомість ножем влучає прямо в серце, коли він чує нерівні зітхання від того як хлопець поряд намагається дістати уламки, аби ті не залишалися гнити у тілі.
– Ану припини! – Роздратовано гарчить Ніколас, коли метушня поряд не припиняється повних три хвилини.
Повертається усім тілом, грубо скидаючи світловолосу голову, й різко відводить чужі руки від рани. Він знов цвіркає, закусивши губу, й глядячи на розкурочену вразу на тілі, – тільки гірше робиш, йолоп.
Каратель, власне кажучи, й сам не второпає як буде правильно. У хлопчини напроти досвід в самолікуванні пристойний, що йому стрибнувший у зрості хлопчик зробить.
Від чужого здивованого погляду стає ніякого, але руки чужі не відпускає, тримає в своїх ледве стискаючи. Він намагається не думати про чужий трохи темнійший від звичайного погляд, посилаючись на померкле світло каналізаційних ліхтарів.
– Кровотеча піде, якщо не залатати..– Веш шепче намагаючись зберегти пануючу тишу. Ніколас від зауваження, як від вогню, відсмикує власні руки, знов відвертаючись, та чує тихий приглушенний сміх, розуміючи, що обличчя відчутно наливається жаром.
Він чхає, коли Веш знову примощує макітру йому на плече, та здивовано витріщається на хлопця, що так і тулиться до нього. Мимовільно він відчуває як ясноволосий закінчує з пораненням, але навіть так той не поспішає піднятися або хоча б голову з чужої ключиці прибрати.
– Я врятую себе, не переймайся, – Веш знов порушує пануючу тишу ледве чутним голосом, – тебе також.
– Тц, ти знов про це, – відповідає закочуючи очі, – життя зовсім тебе не вчить...
– Навіть якщо так, – юнак піднімає голову, щоб зазирнути в чужі очі м'яко посміхаючись, – хіба то погано?
– Ти коли-небудь вб'єшся.
– Ми всі колись покинемо цей світ, тому..– він якось сумно зітхає, нахиляючись до чужого обличчя, із запинкою видихає в його щоку, після стараючись набратися повітря й сміливості, – тому, будь ласка, сам проживи якомога більше.
Ніколас здригається, коли краєчоком губ відчуває повітря від чужого чергового подиху, здивовано кам'яніє витріщає очі, коли його обережно торкаються. Дотик продовжується не так довго, але він відчуває таку гамму почуттів, котру не відчував напевно ніколи. В голові вирує справжнісінький ураган, а серце колотить так, що здається воно самостійно вирветься в руки Тайфуну напроти.
Коли Веш перелякано відштовхується, Вулфвуд кліпає очима та дуже повільно видихає, розуміючи що й не дихав ці довгі секунди.
– Вибач, вибач я просто...я..– Панікер тарататорить виправдовуючись, – я подумав, що ти...ми...що я..
Він різко замовкає, коли в його губи врізаються інші. Здивовано зітхає й не вірячи посміхається в поцілунок. Силкується не засміятися, коли відчуває наскільки невміло, але старанно до нього притискається юнак, намагаючись, як йому здається, щось довести.
Веш кладе долонь на його щоку м'яко розтираючи її великим пальцем, без слів намагається навчити, надати розуміння як треба.
Тішиться десь в думках, коли хлопець перед ним з усім старанням повторює кожен рух, коли чужі долоні накривають шию підтягуючись до його вилиць і він майже муркотить в поцілунок гублячись у відчуттях.
Веш знає, що треба йти. Треба врятувати репортерів, що так поріднилися йому за декілька тижнів спільного шляху. Розуміє, що Ніколас залишить його в кінці. Усвідомлює, що з братом повинен впоратись самостійно.
Він би і не просив хлопчину поряд піти з ним, навпаки навіть більше сподівається, що той піде якомога далі від нього. Піде й ніколи не повернеться, не постраждає від зустрічі близнюків, бо битва неминуча. Блондин намагається розтягнути теперішній момент як тільки може, навіть коли повітря в легенях закінчується – вдихає краплю кисню знов припадаючи до чужих вуст, тому що розлучення неминуче...так хай у нього хоча б залишиться пам'ять про ці декілька хвилин поряд.