Work Text:
Блискіт металу, лязг, удар – швидка заміна, раптовий переворот. Рьошу підкидає свій вірний меч нагору, а з іншого боку те саме робить Хун Лу. Вони зміняють одне одного в момент, швидко підхоплюючи зброю напарника, не давши тій навіть торкнутися землі. Хун Лу стискає катану і звичним рухом дістає її з піхв. Рьошу – чужу глефу, вже встигнувши наставити її гостре лезо на одного з суперників.
– Не подряпай, – повільно промовляє вона, витягнувши сигарету. Почувши ствердне мгикання десь з іншого боку, з-за шквалу дрібних ворогів, кидає недопалок на землю й безжально розчавлює.
Хун Лу тим часом користується можливістю і абсолютно захоплено роздивляється катану. Незрозумілий напис на руків'ї завжди притягував погляд, а ця розкішна гарда, здається, і справді викована вручну знайомим йому майстром. Але про це вже варто буде розпитати Рьошу особисто.
– Ох, – здивовано покачнувся він, рефлекторно ухиляючись від атаки. Відновивши рівновагу, Хун Лу зі сміхом б'є невдалого нападника кінчиком піхв у лоба прямо поміж очей. – Будьте обережніші наступного разу!
– Наступного разу не буде, – цідить Рьошу собі під носа. Напарник з такої відстані не почує, – Треба закінчувати.
Вона майстерно перехоплює глефу правою рукою, повторюючи завчені до найменших деталей рухи Хун Лу. Зводить лезо нагору – затримує там на секунду – і блискавично опускає вниз. Противник, не встигнувши навіть побачити цей витончений удар, падає на землю. Хіба що, розділившись на дві охайні половини.
Краєм вуха Рьошу чує знайомий свист металу – її катана весело танцює в руках іншого майстра, розрізаючи вітер і все, що встане на шляху. Та зараз варто зосередитися на своєму бої. Ворог, побачивши легке фіаско одного зі свого складу, раптово губиться в пітьмі скелястих стін і намагається придумати нову стратегію. Рьошу не любить думати сама і, разом з цим, не любить розумних суперників. Тож вона перекидує глефу в іншу – тепер ліву – руку і, зваживши її довге древо в долоні, одним впевненим рухом кидає в стіну.
Та йде сіткою тріщин і віддається голосним нелюдським ревом. Хун Лу, в оточенні дрібніших і значно численніших гостів, запитально крутить головою, але Рьошу цього побачити не може. Лишається тільки уявити, а це вона робить добре – тож навіть непомітно посміхається. Не можна робити цього в чужій присутності, бо Хун Лу – життям неляканий, і зрозумівши, що тепер безсмертний, остаточно втратив почуття міри. Треба його, до речі, трохи привчити.
– Знову, – оголошує Рьошу за свого місця. Зі злими вогниками з очах, кидає останній погляд на глефу, намертво встряглу в кам'яну стіну, та ворога, пришпиляного нею, мов метелик у безжального колекціонера.
– Звичайно, – з азартом відповідає Хун Лу і, обернувшись, відкидає ще якийсь дріб'язок убік. Він встромлює катану в піхви і підкидає вгору, так само, як і раніше – і, розкидаючи останніх ворогів, в кілька стрибків долає метри між ним і Рьошу.
Вірніше, між порожнім місцем, де вона була секундою тому – бо ж прямо зараз її руки ловлять вірну катану, а губи – розтягуються в жорстоку посмішку. Хун Лу же оглядає арт-об'єкт скептично. Роботу Рьошу всю зробила чітко – ідеальна симетрія, лезом пробите саме серце, – от тільки воно встрягло в камінь ледь не на половину. В'язка кров, чи чим би вона не була, стікає вниз рівними доріжками і все встигла утворити невеличку калюжу.
Рьошу, приснувши зі сміху, не витримує і прикриває рота долонею. Щире розгублення Хун Лу, з її боку, виглядає досить комічно. Він спантеличено обертається обличчям до неї, вказуючи пальцем назад, на глефу. Рьошу на це лише знизує плечима і дістає катану з піхв, готуючись оборонятися від залишків дрібноти, з якою не встиг розібратися Хун Лу. Що ж робити йому? Можна лише побажати вдачі.
Можливо, він перейде на сухий кулачний бій, а може, спробує таки вибити рідну зброю з каменю. Скоріше перше – не хочеться танцювати над нею, як король Артур над мечем. Тут володарська вдача не спрацює. Кинувши останній розгублений погляд на руків'я глефи, Хун Лу лише зітхає і... Відкидає першого ж супротивника в стіну. Той влітає у неї спиною, лишившись духу одним коротким ударом, і повільно скочується вниз.
Що не кажи, а працювати руками Хун Лу вміє. Не гірше, ніж молоти язиком – сказала б Рьошу, – але не в цій ситуації. Навіть без найменшого екіпірування, без будь-якої допомоги, голими кісточками пальців і тильним боком долоні він розкидає ворогів. Голову одного безжально розчавив ногою. Рьошу задористо сміється, чуючи знайомий чавкіт і хруст. Кінчик її катани літає швидше за вітер, з'являючись то тут, то там, а іноді – і зовсім з протилежного боку, рухаючись окремо від хазяйської руки. Вона його не контролює, тільки направляє.
– Не допоможеш? – вистрибує Хун Лу прямо на її шляху. Рьошу ледь встигає відкинути катану вбік, не давши їй прорізати нерівну дірку прямо в тілі друга. – Моя глефа застрягла, – додає він, немов вибачаючись. Вона вже казала, наскільки той схожий на кота?
– Твоя зброя – ти й діставай, – вдавано байдуже відповідає. А сама краєм ока помічає криваві бризки на чужій шкірі.
– Хіба не ти її туди... – почав було Хун Лу, але замовк, варто було пласкому краю піхв пройтися в небезпечній близькості до його незахищеного горла. – Зрозумів, зрозумів, – підняв він руки у заспокійливому жесті.
– Молодець, – навіть не відводячи погляду вбік, вона вдарила якусь дрібноту тильним боком рукояті прямо в голову. – Не відволікайся.
Хун Лу, і досі стоячи із піднятими долонями, послав їй ще одну блискучу й обеззброюючу посмішку. За стільки часу він ані на йоту не навчився зчитувати атмосферу. Рьошу лишається тільки втомлено закотити очі – але вголос вона не каже ні слова.
Ворогів поменшало... Ні, не утроє, і навіть не учетверо – тих лишилася лише невеличка купка. Рьошу вистачило б одинадцяти секунд на те, щоб вирішити їхню долю. Звідки взялася ця груба зайва одиниця? Від Хун Лу, який заважає своїм диханням і присутністю. Порушує її крихкий перфекціоністичний настрій. Тож вона просто вже в котрий раз за сьогодні закочує очі, а катана – лишає піхви.
Одинадцять секунд.
Хун Лу встигає опустити руки – лишається ще дев'ять, а металеве лезо продовжує свій плавний, непомітний звичайним оком рух. Він озирається навколо, що коштує ще три. Усмішка і підбадьорливий відгук – чотири. За останні дві Рьошу встигає тільки зловити чужий погляд і повернути катану на пояс. За нею – хаос, затоплений у кровавому месиві впереміш з обрубаними кінцівками. Вона з видимою неповагою виходить з нього, огидливо оглядаючи власне заплямоване взуття.
– Дякую за чудовий урок, – замирзаний, але щасливий Хун Лу миролюбиво ляскає в долоні. – Володіння катаною за межею людських здібностей, а рухи...
– Зараз ця сама катана відріже тобі язика, – перебиває Рьошу, разом із тим витираючи руки о штани. Не вона тут билася врукопашну, то чого ж на долонях стільки крові? – Не знайдеться серветки?
Вона не сумнівається, що в неосяжних кишенях Хун Лу знайдеться все. Він прямо зараз радісно киває та тягне руку в одну з них, зацікавлено корпаючись у власних запасах. А потім – дістає одразу дві пачки. Вологих та сухих. Обидві простягає Рьошу.
– Серветку, а не набір для розпалу мангалу, – зміряє поглядом Хун Лу вона. – Витягнуту. Не пачку.
– Зрозумів, – киває в такт. І не перестає посміхатися.
Ця розмова абсолютно безглузда. Але Рьошу вона на диво подобається. Хіба що сигарети не вистачає, але на це є певні причини – наприклад, її заплямовані кров'ю руки та Хун Лу, який бореться з наліпкою та все ніяк не витягне обіцяну серветку. Рьошу зараз не витримає і витре долоні о його пальто.
– Ось! – вологий клаптик нарешті опускається їй у руки. Хун Лу працює на випередження, – Якщо не вистачить, у мене є ще.
Рьошу хоче сказати, що вона не сліпа і бачить, але вирішує змовчати та приймає нарешті серветку. Та радше розтирає бруд між пальцями, аніж допомагає, але вона не проти – як і казав Хун Лу, запас у нього ще достатній. Наступна стає потрібною вже через тридцять секунд. Через п'ятнадцять – ще одна. Хун Лу навіть не закриває пачку, монотонно відраховуючи ті серветки одну за одною. Рьошу, в свою чергу, не навантує себе думками про їхню утилізацію – навіть та невелика кількість вже використаних поступово формує повноцінну гірку. Поглянувши на руки востаннє – кров міцно в'їлася під нігті – і, з сумним зітханням, вирішивши що цього вистачить, вона з одного удару ноги розносить цю новоутворену купку вщент.
– А як же слідкувати за екологією? – з сумними нотками в голосі проводжає поглядом серветкове конфеті Хун Лу.
– Ти впевнений, що це треба робити саме тут? – Рьошу, вже витягнувши цигарку, показово обводить рукою місце, в якому вони знаходяться. Красою не паше. Чистотою, після їхнього спільного перфомансу, також.
Хун Лу, на диво, відповідь знаходити не став. Доки він не каже ні слова про сучасну моду і всі похідні від неї, ситуація може і буде лишатися контрольованою. Здивовано глянувши на нього, Рьошу знизує плечима та повертається до цигарки.
Вона тримає її самими кінчикаки пальців і дивиться кудись вперед, немов в очікуванні. Спина розслаблена, навіть ледь помітно згорблена, а хватка на незмінній зброї – вперше послабилася. Навколо – крім них двох – немає ні душі. Можна дозволити собі короткий відпочинок. Доки їх нарешті не знайшли супутники та не витягли нагору. А з огляду на спричинений галас, чекати на цю зустріч варто доволі скоро.
Позаду чути тихий скрип. Рьошу не треба повертатися, щоб зрозуміти, що є причиною – Хун Лу старається витягнути свою бідну глефу. Вона не стримується і, притулившись до стіни спиною для кращого обзору, спрямовує лінивий погляд на колегу і прискає зі сміху. Який чудовий сьогодні день.