Work Text:
Чюя каже, що в Йокогамі немає неба. Каже, що хоче побачити справжнє небо, а не цю вицвілу побгану канву. Чюя вдивляється увись, прибитий гравітацією до землі.
Дадзай воліє дивитися вниз з якогось вельми високого місця та уявляти свій політ. Можливо, в останній момент у нього виростуть крила, й демон на мить поверне собі подобу занепалого ангела.
Чюя каже, що сонце давно загинуло. Каже, що блідо-жовта лампочка, яка висить у небі й дратує своїм виглядом, — лише ілюзія. Чюя втомився давитися згустками мороку.
Дадзай знемагає від спеки в тіні Чюї. Накахара — ось його нове світило, що спалює вени опіумом. Осаму задихається, затягує бинти на шиї та грудях ще тугіше — так, аби ребра тріщали, акомпануючи тарантелі пульсу.
Чюя каже, що зірок більше нема. Каже, що вони лишилися тільки в пам'яті збляклими фантомами, бажаною фата-морганою; затонули в брудному задушливому смогу надто давно, аби їх рятувати. А місто задихається, загорнуте у брудний туманний коц, затиснутий у лещата яскравою гірляндою різнобарвних, їдких вогнів.
Дадзай забиває власні легені не менш їдким димом і дивиться на підпалений цигаркою небокрай, що горить по хмарних пунктирах і припорошуючи землю попелом, мовби рештками його душі.
Чюя бачить невидиме, чує нечутне. За його спиною нависає титанічна тінь руйнувань і нещасть, що безперестанно шепоче, намагаючись звести з глузду й захопити розум із тілом.
Дадзай оточений армією мертвих, яких він воскрешає несвідомо, ненавмисно, але — численно. Він уже не помічає запаху смерті й гниття, який переслідує його всюди. Пойняті гниттям шматки примарної субстанції — його вірні супутники й хробаки, що копошаться в голові.
Чюя вірить, що у світ людей він не мав квитка від самого народження. Він просто сидить на скамниці й спостерігає за потягами, що проносяться повз.
Дадзай шепоче в порожню імлу, забруднюючи слова в передсвітанковій акварелі, що Чюя — найлюдяніший за всіх, кого він знає. Осаму — той, хто сходить на кожній станції, та потік людей заносить його назад у вагон. А йому так хочеться вибратися назовні та й кинутися під той потяг.
Чюя досягає недосяжних меж, творить неможливе. Він бореться з тим, що не можна перемогти й стабільно грає внічию. У нього вдома на столі стоять пухлянки.
Дадзай в черговий раз розтинає грудну клітину, аби випатрати легені, що поросли лишайником, виламати порослі бур'яновим розмарином ребра і викинути до біса уражені зопрілими пролісками нутрощі.
Чюя каже: «Я намагаюся витримати свою самотність, хоч мої руки вже давно здаються безсилими».
Дадзай відповідає: «Всі, кого я люблю, всі прямують до загибелі».
Тривалий заплямований смуток розчинився в небі, що зотліло на світанку.
Фальшивий світлий смуток розчинився у формаліні.