Work Text:
«you are my liberty…»
Вперше я побачив тебе з пильного вікна свого дому. Маленька та тендітна. Золотаве волосся твоє у сонячному світлі відливали теплом, якого у мене нема і не буде ніколи. За спиною було темно, страшно і гучно, а я, тоді маленький, боявся відвернутися позад, щоб не втратити того світла.
Пам’ятаю, ми гуляли у будь-яку погоду. Ми катались на гойдалках у колючий мороз і сміялись Сонцю, коли досягали самого піку. Ми були там і в дощ, бовтаючи ногами у величезних калюжах, щоб ступні наші промокли наскрізь, проте так не могло тривати вічність.
Справжня свобода мала проміжок від півтора місяця восени, сімдесят п’ять днів взимку, стільки ж навесні, коли мені не доводилось спостерігати твій зникаючий силует, що крокував до твого будинку. Ми були у Гогвордсі. Він став нашою домівкою.
Так тривало п’ять років. Мені наївно здавалось, що це триватиме вічність, проте дорослішати завжди боляче. Особливо без тебе. Я розділив нашу юність, не знаючи, що з’єднав з іншою, а власну залишив без з’єднання. Взагалі багато чого не підозрював недоброго, інакше б вчасно заткнув пику, принизливо викрикуючи: «Бруднокровка».
Не без спроб все повернути, я вирішив, що раз ти не хочеш, то це є кінець, нехай так і буде, бо вже тоді, п’ятнадцятирічний я, був у курсі, що кінець – початок чогось нового і спробував стати сильним. У мене все виходило, коли я дізнався, що ти вийшла заміж. Виходило, коли дізнався, що станеш матір’ю. Виходило. Рівно до того моменту, поки не дізнався, що Господарю моєму загрожує небезпека. Я все розповів, звісно ж. Тепер нічого не загрожувало, а Господар мій ніс загрозу. Сенс Пророцтва зводився до вибору. Він пав на тебе і твою дитину. На чоловіка також. Так. Я розумів, що Лорд так чи інакше вб’є дитину, тому ти була на першому плані.
Зараз зрозуміло, що програв у той момент, але тоді, давно, я продовжував боротися. Щоб ти жила. Господар мій дійсно хотів допомогти, він дав тобі вибір, але я розумію, що ти була не в стані його прийняти, бо це не красиво ж, так. Ти добра, гуманістична людина, ти — матір і інстинкт бере верх. Тебе б зацькували за таке. Я на це і розраховував, бо я цькувати б не став. Просто забув, що ти стала жінкою. Такою ж тендітною, але жінкою, тому що усіляка дівчина, народжуючи, здається, стає нею. Я просив допомоги у Дамблдора, але він не зміг нічого зробити. Потім дізнався чому, не тоді. Все так по тупому вийшло. Але трагічно…
В останній раз я тебе вже не бачив. Я би обійняв, проте в обіймах було лише б горе та розпач.
Я не пам’ятаю тих одинадцяти років життя. Да і загалом не пам’ятаю нинішніх сімнадцяти, стоячи у запиленій халабуді, не інакше, наче повернувся додому, наче все стало на свої місця та історія закільцювалась. А тоді, одинадцять років потому, я зустрів твого сина. Мені доводилось наче навчати його, але точно слідкувати і бачити. Бачити з твоїм різнобарвним кольором очей десь на дні якого були бешкет, поверховість, сирітське горе і ненависть до мене. Мені було чхати на останнє. В цілому мені було чхати на нього. Не він мав жити, а ти. Вийшло інакше. Я знав, що винен і спокутував провину не перед ним, а перед тобою.
Зараз я дивлюсь на те, що було моїм Господарем, знаючи, що смерть моя буде по його волі, бо Всемогутня палка, за його думкою, належала мені. Я намагався йому пояснити, що це не так.
Моя провина не має пояснень та я не хочу зцілення, бо його не існує. Правда, чотири роки тому виявилось, що Петтігрю вас зрадив, а не Блек, проте ця тварина вийшла на волю, хоча нічого після не робила, бо воно як було твариною так і загинуло твариною. Я радий, що він не побачив у житті власного законного звільнення. Все має наслідки і його тупоголовість також.
Мені шкода, що Люпін загинув. Шкода, що я його врятував тоді, на операції Семи Поттерів, коли Фредові чи якому там з Уізлів відрізало вухо. Ось того не хотілось. Зрекошетило, але перевертень був живий, а зараз ні, подох, як і усі ви. Нічого, я скоро прийду до вас.
Коли я дізнався про Крисака, то зрозумів, що провина моя більша, ніж за вашу смерть. Ви самі достатньо вклали у те, щоб загинути. Ніхто ж не знав, що ви змінили Хранителя, навіть Дамблдор, ба навіть виживши ти продовжувала вмирати з дитиною на руках, як я вмер тоді, коли ти загинула. Моя провина була більшою, вона стосувалась усіх. Кожної людини, дитини, що втратила когось на війні.
Ти померла, бо інакше не могла, проте це не означає, що я тебе не любив. Завжди. Можливо, від того, що я відчував провину перед тобою так довго, що це стало поганою звичкою. Я зрозумів, що я гнида перед усіма більше, ніж перед тобою. Твій син має жити, хоча і несе у собі частинку Темного Лорда. Всі тут гинуть, бо так потрібно. Твій син має жити, я лише останнього не встиг: розповісти йому правду.
Коли Темний Лорд каже:
— Нагайна, вбий, - я розумію, що хочу побачити тебе там, на секунду, без слів, бо тобі нічого мені сказати, як і мені тобі, я просто хочу зрозуміти кого я кохав і чи кохав взагалі.
Змія стрімко наближується до мого горла – і мені не шкода.
Потім я вмирав і вмер, але устиг сказати. Я дивлюсь і радий одному, що твій син живий. Я казав, що мені ніколи не щастило, але коли він підійшов, то це була найбільша вдача. Я дивився у його очі — то найприємніший варіант, щоб загинути. Попри слова Альбуса, моя робота була недаремною.