Work Text:
Серпень виявився пекельним місяцем. Літо в останні свої тижні вирішило запекти все навколо до хрумкої скоринки або спалити до попелища. Я обливаюся потом і дихаю так важко, наче в легенях замість повітря пересипається пісок. Петляючи на своєму велосипеді по дорозі, намагаючись потрапляти під тінь дерев, я не випускаю з виду твою спину і яскраво помаранчеве волосся. Ти вижимаєш зі свого двоколісного коня все можливе і я питаю в себе, як ти ще не звалився десь на узбіччя від такого темпу. Ти пірнаєш в зарості терну і через мить я бачу, як ти несешся, весело сміючись, з пагорба по ледь помітній доріжці вниз до озера. Важко зітхнувши й натягнувши панаму щільніше на очі, я теж звертаю з асфальтної дороги.
Терен дряпає руки й зачіпає щоку, я морщусь і пригинаюся до самого керма. Ти відірвався від мене на велику відстань і я, перемагаючи спеку, поспішаю слідом. Попереду видніється озеро і я мрію пірнути в його прохолодні обійми, але ми не доїжджаємо до нього, а звертаємо до старого запущеного фруктового саду.
Ти вже зліз з велосипеду і тепер розкладаєш на ганку покинутого будинку коробочки з фарбами й альбоми для малювання. Я різко гальмую біля тебе, підіймаючи пил. Ти мружишся від сонячних променів і посміхаєшся, а я забуваю і про свою втому, і про нестерпну спеку.
Сонце плутається у твоєму помаранчевому волоссі, сонячними зайчиками проходиться по загорілому обличчю, губиться в куточку губ і падає вниз до ключиць. Ти заплющуєш одне око і схиляєш голову до плеча, а я нарешті згадую, що вмію дихати.
– Наступного разу, Мін, я краще прикинуся хворим, чим ще раз вийду на вулицю в таке пекло. – Я падаю поряд з тобою і ліниво перебираю скетчі, що випали з альбому – І не роби такі очі, ти мене не розчулиш.
Ти припиняєш прикидатися котом зі Шреку і хмуришся. Я простежую за твоїми руками, що відривають пелюстки з квітів, якими прикрашена корзинка на твоєму велосипеді й голосно хмикаю.
– Це не моє, – ти відриваєш від букету ромашку і підносиш до самих губ – це велосипед сестри.
Я удаю, що вірю в це, ти удаєш, що говориш правду.
Мені цікаво чому ти покликав мене сюди так терміново, але я мовчу і, витягнувши ноги з ганку, відхиляюся на нагріту стіну. Над нами шумлять дерева старого саду, а під ногами в траві й на витоптаній доріжці лежать спілі жовті груші. Над їх соковитими боками гудуть бджоли, а далі в зелені верховіть метушаться галасливі шпаки, сперечаючись за солодку здобич.
Ти витягуєш руки перед собою і ловиш між пальців сонячні промені. Вони тікають з твоїх долонь і відбиваються у вітражному склі позаду тебе. Яскраві зелені й жовті спалахи розквітають по тобі, виблискують дорогоцінними каменями в траві, губляться веселками серед груш і бджіл…
Я заворожено дивлюся на тебе і майже пропускаю твою засмучену гримасу. Ти крутиш в руках квіти й шкребеш застарілу фарбу на дощечках ганку, а я подавляю в собі бажання доторкнутися до тебе.
– То що сталося?
– Мій проєкт для вступної презентації в академію накрився. Залишилось три тижні, а самої головної картини в мене нема.
Я зацікавлено підіймаю брову і ловлю на собі твій розчарований погляд. Ти зітхаєш і нервово відриваєш чергову пелюстку від ромашки.
– Хані відмовилася цілуватися.
Я давлюся повітрям і округлюю очі, намагаючись спіймати твій погляд, який ти так старанно відводиш в сторону. Я бачу як червоніють твої щоки й зараз я можу сказати, що це не від спеки.
– Не дививсь на мене так! – Ти бурчиш собі під носа і нарешті викидаєш квітку в траву – Я хотів написати триптих. Тримання за руки, обійми й поцілунок. Але як написати те, чого не робив…
Останні слова ти говориш майже пошепки й, підібравшись, втикаєшся носом в коліна, ховаючи червоне обличчя від мене.
– То попроси когось іншого. – Мій голос хрипить і я сам не розумію чому так хвилююсь.
– Кого? Хані єдина дівчина, яку я знаю тут.
– Ти завжди можеш звернутися до пані Мо. – Я намагаюся звести все до жарту і в мене виходить, бо ти прискаєш від сміху й, вистромивши язика, закочуєш очі. – Вона завжди втюхує тобі додаткову зв’язку цибулі на базарі.
– Я не збираюся дарувати свій перший поцілунок леді з цибулею!
Ти відхиляєшся на стіну і затуляєш обличчя руками. Я не можу відвести від тебе погляд і відчуваю як моє серце калатає десь в горлянці.
– Так шкода, але, мабуть, треба змінити концепцію роботи…
– Хочеш я тебе поцілую?
Я прикушую язика, але мої слова виснуть між нами чимось хвилюючим і ефемерним. Ти дивишся так уважно, що тепер настає моя черга червоніти.
– Це я так… Просто. Не хочеш, я тебе не зму…
Мої слова тануть на твоїх губах і всі зв’язні думки вилітають стривоженими птахами з моєї голови. Це навіть не поцілунок, просто декілька секунд, коли наші губи ледь торкаються, але це б’є мене прямо в сонячне сплетіння і я вперше розумію цей дурнуватий вислів про метеликів в животі.
Я вдивляюся в тебе і мене наче затягує у вирій. Твої очі теплі й ніжні. Ти колись говорив, що мої схожі на мед у сотах. Я спускаюсь поглядом нижче й гублюся у твоїй ледь помітній посмішці.
– Довбані метелики…
– Що?..
Я не встигаю тобі відповісти, бо мої руки, мої губи, я сам, живу окремо від думок і тому наступної миті я притискаюся до тебе та цілую по-справжньому. Так, як хотілося давно. Так, як думав ніколи не зможу.
Твої руки липкі й пахнуть грушами. Ти вплітаєш пальці в моє волосся і відповідаєш так жадібно, що я відпускаю себе, і надія, що ти теж цього завжди бажав, тісниться в моєму серці. Або в животі, поряд з метеликами.
Твої губи солодкі і я дозволяю собі, відсторонившись, лизнути їх, наче куштуючи. Ти смієшся і тягнеш мене назад.
– Не відволікайся! – Ти шепочеш, а я відчуваю трепет – Я ще не до кінця надихнувся на картину.
***
Я вертаюся додому пізно ввечері. Літні сутінки й нагріте повітря залишаються за межами будинку, а я не можу перестати посміхатися, торкаючись червоних губ і притискаючи руку до грудей, де метушливо б’ється серце.
До осені ще три тижні.
До здачі проєкту ще три тижні.
Ще три тижні тобі для натхнення.
Я впевнений, що ти вступиш в академію своєї мрії. А ще я впевнений, що в них є гарний факультет графічного дизайну і на наступний рік я з радістю буду надихати тебе на нові картини.