Work Text:
Він біг, не чуючи ніг. Він мав встигнути. Він повинен був встигнути.
Темний ліс, ніби змикався навколо нього, не давав вдихнути. Він починав панікувати — шлях втрачено. Хлопець призупинився на галявині, різко озираючись навкруги. Куди рушити? Де Вона? Він кинувся в один бік, потім в інший. Не міг вибратися.
Він у пастці — під якимось невидимим куполом. Його зловили, як муху. Він спробував чаклувати, але всі сили, ніби покинули його. Враз він відчув себе безпорадним, таким достобіса безпорадним. Хотілося просто вити, кричати, але він не міг. Не міг. Не міг!
Ноги підкосилися, він впав на коліна. Він так хотів... Просто... Сильно...
— Драко, — до його вух долинув м'який голос.
Схоже, він марив. Ліс і далі стискав його у своїх лещатах.
— Драко, — звук повторився, а на чоло лягла чиясь рука з холодною вологою марлею.
Схоже, він не марив.
Хлопець відчув, як шалено підіймається та опускається його грудна клітка, і спробував опанувати себе. Вдих, видих. Треба зрозуміти де він і хто біля нього.
Це був лиш сон. Ще один кошмар. Нічого більше.
Він приходив у себе. Зрозумів, що лежить на дивані, швидше за все, в одному з секретних штабів Ордену Фенікса, принаймні він сподівався на це. Його голова була в когось на колінах. У дівчини. Він спробував потягнутися до неї рукою і відчув знайомі кучері. Вона. Це Вона. Така рідна, така близька.
Він почув, що вона схлипує, намагається стримати сльози.
— Драко... — тихий голос ще раз розітнув тишу. Пальцями він обережно торкався кінчиків її волосся. Це допомагало заспокоїтися.
Йому на щоку впала солона крапля. А дівчина стрепенулася, витираючи очі рукавом своєї мантії.
Кучері враз зникли. Куди вони зникли? Що таке?
Він знав, знав, чому так. Але він не хотів. Не хотів розуміти, не хотів розплющити очі, не хотів вірити. Ще мить, лиш одну. Будь ласка.
Але такою була реальність, хотілося йому того чи ні. І Мелфой повільно розплющив очі, мружачись від тьмяного світла свічки. Так само повільно перевів погляд угору. Знав, кого побачить. Проте впевнившись, все одно відчув пекучий біль десь усередині себе. Цей біль, здається, пропалював його і сковував водночас.
— Пробач... Пробач, пробач, пробач. Я не хотіла зробити тобі ще гірше. Просто знала, що ти не прокинешся, якщо це буде не Вона.
Він не знав, що сказати. Що тут скажеш, що тут вдієш. Хлопець знову заплющив очі.
Він відчув, наскільки тріщить голова, і був вдячний за прохолоду, яку давала марля. Він ненавидів свій стан під дією алкоголю. Але це була необхідність, аби поспати хоч трохи. Хоча що то за сон. Та заспокійливі зілля вже не діяли.
Він глибоко вдихнув і ще раз поглянув угору.
— Дякую, Тонкс.
— Будь ласка, братику, — намагаючись стримати емоції, сказала ніхто інша як Німфадора, а точніше Дора Тонкс.
Вони не мали слів. Вона просто перебирала пасма його волосся. А він старався перестати думати.
Скільки часу пройшло? Скільки вже часу пройшло відтоді... відтоді як Вона, його чарівна відьма, була не з ним?
Він навіть подумки не називав її імені, тоді це стало б справжнім. І ніхто довкола нього не казав цього ім'я. Це зруйнувало б все, зруйнувало б його цілковито. А йому не можна ламатися, не під час цієї фази війни. Він був потрібний Ордену як шпигун, що мав найближчий доступ до Волдеморта й всієї тієї кагорти, до якої Драко й сам належав, судячи по мітці, але не по переконаннях, вже давно не по переконаннях.
Та що це дає, якщо немає Її. Байдуже на його позицію, позиція не врятувала Її, лише додала небезпек в її життя. Якби Вона не хвилювалася за нього, то не пішла б у ту гущу подій і не... Він винен. Все через нього. Всередині все закипало, звісно ж, винний він, так і є. Він приносить нещастя всім.
Але Драко брехав собі — Вона пішла б у гущу подій у будь-якому випадку, такою вже Вона була. Була — який гіркий присмак на язиці залишає цей минулий час. Вона була, любила, злилася, кричала, керувала, плакала, сміялася. А зараз... Що зараз? Де Вона? Де він?
Хлопець знову загубився у роздумах, самокопаннях. Тонкс було так шкода Драко. Він не оцінив би жалості, але це була не жалість, а глибокий сум за нього. А найгірше, що вона не знала, як полегшити його біль, втрату. Чи є якісь рецепт у таких ситуаціях?
Мелфой і Тонкс познайомилися вже на війні. Спочатку Дора ставилася до нього з пересторогою, як і він до неї. Але згодом вони здружилися — зійшлися у почутті гумору, почали більше спілкуватися. Він був для неї рідним — і кровно, і духовно. Він був братом. І ось зараз Драко лежав у неї на колінах безформною масою, суцільною вразливою точкою. Чим зарадити?
Тонкс почула щось схоже на схлип, і не могла повірити цьому. Глянула на Драко і побачила, як сльози котяться його щоками.
Він не знав, у який момент він заплакав, коли дозволив собі зробити це. Можливо, хтось сказав би, що це прояв слабкості. Імовірно, хтось сказав би, що навпаки потрібно мати внутрішню силу, аби плакати, дозволяти собі емоції. Але якщо чесно, Мелфою було абсолютно байдуже, хто і що б сказав. Слабкість чи сила — яка взагалі різниця? Якщо. Її. Більше. Немає.
— Герміона, — тихо скрипуче пролунав голос Драко. Він зробив це — наважився сказати її ім'я.
— Герміоно, чому все саме так? — промовив він у порожнечу. Дора взяла його за руку.
— Наша історія мала б закінчитися по-іншому. — Дора стиснула його руку сильніше.
Її не стало 9 днів тому. Її, Герміони Ґрейнджер.
У них ніколи не було ідеальних стосунків. Він навіть не знав, як вони дійшли до того, аби розпочати якісь романтичні стосунки 3 роки тому. Вони сварилися досить часто — через стратегію, через переживання, через якийсь воєнний побут. Задавалися питанням — а чи зможуть бути разом у мирний час? Тепер не дізнаються ніколи.
Так, вони були неідеальні, але дуже близькі та дивовижно рідні. Герміона була тією, кому він міг відкритися та довіритися, тією, з ким можна було поговорити про все, тією, кому він прагнув принести щастя. А що тепер?
Драко міг показувати, який він непохитний та стійкий, і проявляти емоції лиш при Дорі. Міг не називати Її імені. Міг вдавати, що у нього немає проблем, і він справляється з усім, а потім пити алкоголь, аби мати хоч якусь подобу сну, щоб виконувати роботу. Міг будувати стіни у своїй свідомості.
Та це нічого не змінювало. Її не стало.
Чи зможе він прямувати далі? Боротися попри все? Чи здатен буде покохати когось? Чи виживе він взагалі під час цієї війни? І чи матиме сенс жити після?
Він не мав відповідей на ці питання. Але сподівався, що впорається, що йому вдасться. Вона хотіла б цього.
Герміона казала, що їй подобається, що його назвали в честь сузір'я. І Драко любив нічне небо. Та найяскравіша зірка завжди горітиме у його серці, її ймення — Герміона Ґрейнджер.